— С-сука! — харчав поліцай. — Кому бережеш себе? Думаєш… вернуться, підстилкою будеш большевикам?.. Не дам… сам… спользую.
З печі скочила мати, заголосила. Забігала, смикнула поліцая за піджак.
— Сидоре! Побійся бога! Сидоре, проклятий, що ти твориш?!
Він хвицьнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, застогнала.
Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Нізащо! Щоб криваві руки рвали її тіло, щоб зміяча кров змішалася з її, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сім’ям?
— Миколо! — простогнала вона.
Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком упав на долівку.
Марія скочила на ноги, прикриваючи оголені груди, кинулася до вікон, затулила. Тремтячими руками запалила світло. Микола туманів серед хати, мов привид, тримаючи в руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.
— Мертва, — прошепотів він.
Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних фіранках.
— Треба втікати, — вирішив Микола, — До лісу…
Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпорядилась, як їм бути.
Матір огорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, па сухеньке обличчя покійної.
Засипавши яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, посуд, харчі, кілька паляниць. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, прикрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.
Кинулися з Миколою бігцем від хати. Просто до лісу. Під першими соснами зупинилися, оглянулись.
Над селом розгоралася вогняна кривавиця. Завалували собаки. Кричали люди. Почулися постріли.
Обличчя Марії в променях місяця було бліде. Горів батьківський притулок, а з ним згорало і все те нікчемне, ганебне, страшне, що ввійшло в хату з ворогами і зрадниками.
(З щоденника Громограя)
«Ми добралися до «Таємничого Острова» без жодних пригод. Дівчат переправили через болото па плоскодонці, хлопці перебралися поміж трясовиною. Човна старанно замаскували в заростях цар-зілля.
Довелося спершу зайнятися найголовнішим: відновити душевну рівновагу в серцях вихованців. Втрата братів-близнят страшно вразила дівчат і хлопців.
Перші дні всі були приголомшені, понурі, не хотіли навіть їсти. Спали покотом у головній землянці. Погода відповідала настроєві: задощило, над болотом повисли сірі, брудні хмари, схожі на мокре клоччя. Дихати важко, здається, що на голову впала свинцева шапка. Я не чіпав дітей: хай отямляться. Вечорами розпалював огонь у грубці, грів чай. Мені допомагали дівчата, мовчки, ніби неохоче.
Якось застав Толика над аркушем паперу. Гризе олівця. Нахмурюється.
Дівчата шепчуться. Юля підходить до мене, зітхає.
— Іване Йвановичу, а що ж далі?
Я мовчу, підкидаю дрова у вогонь, дивлюся на танцююче полум’я.
— Ну, ми врятувалися. А навіщо?
— Не розумію.
Я, звичайно, добре розумів, до чого вона хилить, але хотів, щоб вони самі дійшли правильної думки.
— Ну, будемо сидіти, їсти сухарі… І нічого не знати, що діється в світі. Може, німці уже в Москві?
— Як ти можеш таке думати?
— Пробачте, учителю, але ж і ви нічого не знаєте.
— Уяви собі, — суворо відповідаю їй (інші теж прислухаються), — що всюди, на всій планеті, панує фашизм.
— Не можу навіть уявити такого! — злякано мовила Юля.
— Це й неможливо! — обізвався Толик, і тонкі ніздрі в нього обурено роздимаються. — Весь світ, кожен від малого до старого, повстає проти фашизму.
— От ви самі й відповідаєте на запитання, що постає перед нами… перед всім нашим народом, — кажу їм, стримуючи внутрішню радість. — Справді, перемога фашизму неможлива. Перемога фашизму — це була б поразка самої природи, яка мільйонами років ішла до людини… точніше — до людяності.
Мовчать, оцінюють, думають.
— От якби взнати, що там діється? — мріє Іванка. — Одразу б стало легше. Чекати визволення можна й роками.
— Не чекати, — заперечив Гриць, — а добиватися його. Хіба ми раби? Це вони — окупанти. А ми — на своїй землі. У нас є трохи зброї, ще можемо добути. Люди ж довкола свої! Учителю, нам треба діяти.
— Не поспішай, — лагідно кажу йому, адресуючи всім. — Це — лише початок тяжкого шляху. Нам ще треба навчатися й мужніти.
— Навчатися? Отут? — дивується Галя.
— Навчання різне буває. Ми не одні стали до боротьби. Десь, певен, діють старші, допоможуть нам. А поки що треба вчитись і зброєю володіти, вчитись, як ворога перехитрити; це теж велика наука.
— Навчатися можна скрізь, — палко підтримав Женя. — Згадай Кампанелу. Він тридцять років сидів у в’язниці, і писав свою «Державу Сонця». А Тарас у неволі писав вірші, картини.
— А Морозов, відомий революціонер, — додав я, — двадцять п’ять літ просидів у Петропавловській темниці. І не впав духом, не звироднів.
— Я знаю, що треба зробити спочатку, — каже Женя. — Треба пробратися до «панських дач», дізнатися, що там у селі, що говорять про нас… Можна, я сходжу?
— І я, — встає поруч з ним Гриць.
Дивляться на мене, очі горять. Я обнімаю їх за плечі, запрошую присісти.
— Добре, хлоп’ята… Ви підете, коли все серйозно обдумаємо, приготуємось. Визначимо, як і куди зайти. І перше завдання — розшукати детекторного приймача. При цьому найперше — обережність! Ризик треба звести до мінімуму.
Хлопці пішли звечора, одягнувши брезентові плащ-палатки, кирзові продьогтені чоботи. Гриць узяв нагана, що його роздобув десь покійний Сергійко, Жені я вручив комендантського автомата.
— Ніяких подвигів, — суворо наказав я. — Лише розвідка. Одстрілюватися в крайньому випадку. Якщо буде погоня, втікайте в протилежному напрямку, щоб заплутати сліди, сховатися десь у гущавині. І вертайтеся сюди, лише впевнившись у повній безпеці.
Довго тягнеться осіння ніч. Нескінченно довго. Ми палимо в грубі маленький вогник, не можемо заснути. Відчуваю, що діти непокояться за товаришів, котрі пішли в розвідку, думаю, як би їх трохи розважити, заспокоїти. Катя, ніби відчувши мій настрій, задумливо заплітає золоту косу й говорить:
— А колись же люди весь час жили ось так. — Бере суху галузку, ворушить жар, багряні полиски грають на її прегарному личку, на обличчях інших дітей. — Подумати лише! Мільйони років походи, небезпеки, печери, смерть від хижаків, від потопів, обвалів, землетрусів, громовиць, від хвороб. Цілі гори смертей, щоб жили ми, щоб жили вільніше, ясніше, щасливіше. І нам соромно киснути!
— Правильно мислиш, — похвалив я. — Добре, що згадала далеких пращурів. Подумати про попередніх, значить полегшити й шлях собі.
— Цікаво, як житимуть люди, коли на Землі не стане підлості й жорстокості, підступності ворогів? — майже пошепки обзивається Іванка. — Коли переможемо фашизм? Коли не стане ворожих армій.
— Буде так, як захочуть чесні, правдиві люди, — палко відповідає Толик.
— Чого захотів! — зітхав Вітько, зчепивши докупи свої вузлуваті пальці і обнявши ними коліна. — Хіба всі люди думають однаково? Вороги ж теж про щось мріють. Ось тепер вони мріють знищити нас.
— Дурню! — сердито бликнув на нього Толик. — Ти прислухайся до самого слова «мрія». Щось ніжне, прекрасне, майже невидиме, те, що мріє на обрії, до чого тягнеться серце. Такого почуття фашисти, убивці, загарбники не можуть мати. Ясно тобі? Бо мрія хоче не для себе, а для когось… Для друга… Так, як Ленін, як революціонери, котрі мріяли про вічний мир у світі. Про те, щоб всі народи були братами, як у нашій країні. Іване Йвановичу, чи я щось не так сказав?
Я всміхаюся радісно. Діти дивляться на мене, і їм, бачу, не потрібна моя відповідь. Гарно сказав Толик.
— Довго нема хлопців, — сумно озвалася Марта. — Тривожно…
— Не треба, — попросила її Катя. — А то й так серце болить.
— Прийдуть, — запевнив я. — Вони хлопці обережні. Іваночко, заспівай, хай на душі повеселіє.
— А що заспівати? — пробудилась Іванка від задуми.
— Веселої…
— Не вийде веселої.
Дивлюся, Толик хутенько дістає блокнота, олівця, готується записувати. Він хоч і сам пише вірші, але безтямно любить Іванчині імпровізації. Навіть вважає, що її співаночки найбільш правдива поезія, а його вірші так, проба пера.
Іванка простягає тонкі, чутливі пальці до вогню, ворушить ними, ніби набирається від полум’я натхнення й снаги, веде якусь протяжну мелодію без слів, настроює камертон душі. І ось уже полилися, попливли слова, прорвалася сіра запона хмар тяжкого настрою.
Стрепенися, пробудися.
Рідне серце моє,
Заплачемо, заспіваймо
З тобою обоє…
Ой, обсіла мене жура,
Та ще і скорбота.
Не минають друзів моїх
Горе і турботи!
То ж не можу, моє серце,
Весело співати,
Бо вмирають наші люди
І палають хати…
Знаю, знаю, співаночко.
Що навкруг діється!
Та мине ця темна нічка,
Й сонечко вернеться!
Розцвітуть сади, оселі
Там, де нині горе,
У бою ворожу силу
Наш народ поборе!
Іванка співає тихесенько, ледь чутно, але голос її проникає до найглибших тайників душі, і ми заворожено слухаємо, дивлячись на оранжеві язички полум’я. І не можна розібрати, де мерехтіння вогню, де пісня, де наша мрія чи скорбота. Час зупинився, замовк, ми вирвалися з його полону. Ми — воскресаємо, до дії.
Діти вгомонились, сплять. А я розмотую нескінченну павутину тривожних думок, чекаючи моїх малих розвідників.
Хлопці повернулися на світанку. Втомлені, забрьохані, але щасливі. Принесли з собою головну здобич: мідну антену, старенький детекторний приймач, жмути дротів. Гриць подав мені згорнутий вчетверо цупкий аркуш жовтого паперу.
— Це що таке? — запитав я.
— Погляньте, — роззуваючись, втомлено всміхнувся хлопець. — Спати — вмираю.
Дівчата метушилися біля хлопців, допомагали роздягтися, несли теплу нагріту воду, щоб помили ноги. Я розгорнув папір. Ого! Німці діють динамічно. Оголошення про «злочин колишнього директора дитбудинку Івана Івановича Громограя, який убив коменданта поліції в селі Сміяни і зманив з собою десять своїх вихованців. Тепер вони десь переховуються. Злочинець озброєний. Тому, хто добуде Громограя живим чи мертвим, буде виплачено 10.000 карбованців та наділено один гектар землі». Фотографія. Досить невдала, ще тридцятих років. Де вони її добули?
Дівчата передають з рук у руки оголошення, злякано поглядають на мене.
— Що ж тепер буде?
— А що буде? — сміюся я. — Хіба щось змінилося?
— Пошлють карателів, — обережно висловлює припущення Марта. — Шукатимуть.
— Заради одного вбитого поліцая? Навряд. Та вони й не знають, де ми. Осінь, зима. В таку погоду вони не полізуть до болота. А ми тим часом… Коротше, заспокойтеся, діти. Все лише починається — боротьба, навчання, вибір шляху. Женю, відпочинеш, одразу берися до радіоприймача.