— Куди ти? — сторопіла мати.
Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася, важко дихаючи від хвилювання:
— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу!
— Ти божевільна! Зачекай! Оленко!
Та дочки вже не було. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці сине платтячко, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.
— Оленко!..
Не почула, не захотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала до дверей кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав у одній руці фанерний чемодан, у другій — торбу з начинням. Через плече звисав полотняний футляр з кобзою. Побачивши Оленку, хлопець випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.
— Оленко… Ти прийшла? Як же це? Ти ж передала мені, що не любиш? Ти ж пішла до жениха?..
Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:
— Дурненький мій! Як ти міг подумати? Хіба забув клятву вірності? Хіба я змогла б жити без тебе? Я кинула все… Я йду з тобою… за тобою… Навіки! Назавжди!
— Оленко!
— Миколко!
Він обціловував її мокрі щоки, задихався від радості що переповнювала груди. Схопив знову чемодан.
— Біжімо. Подалі від цієї цвілі.
— Я готова. Тільки одне…
— Що, ластівко моя?
— Я отак… як стою…
Вона показала порожні руки, провела поглядом по своєму стану. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.
— Тим краще, моя смішненька! Все почнемо спочатку!
Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Засміялися вільно, щасливо, ніби діти, скидаючи з душі, з серця, з сумління якийсь незримий тягар. Схопившись за руки, кинулися бігцем до трамваю.
Мелодія третя
У РІДНОМУ ЛОНІ
ДОРОГА
Поїзд мчав Оленку й Миколу на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким у смарагдовій зелені весни пропливали степи рідної землі. Пили розкіш природи, інколи переглядалися, навіть у зітханні розуміли одне одного. Сонячні тіні на обличчях. І ніжне торкання долонь.
— А хто нас зустріне?
— Мати, сонечко моє.
— А батько?
— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році.
— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла Оленка.
— Ще є дід Василь. Мамин батько. Тільки його тепер нема вдома. Далеко він…
— А де?
— На Камчатці. Боцманом на траулері.
— Як цікаво! Він моряк?
— Атож. Ще до революції служив на військових кораблях. Потім плавав на торговому судні довкола світу. Розумнющий дід. Тільки доля в нього химерна… Ще кілька років тому він працював у нашому селі… В дитбудинку. Дуже любив дітей, навчав їх усьому… і рибальству, і садівництву, і музиці… він гарний кобзар. Та комусь перейшов дорогу, написали наклеп… і звільнили. Директор Дитбудинку — прекрасна людина, але нічого не міг вдіяти — Ну, дід плюнув на всю ту тяганину, та й подався на Камчатку. Інколи пише, скаржиться, що дуже сумує за рідним краєм.
Оленка потиснула руку Миколи. Густі брови, ніби хмаринки, зійшлися на переніссі, затінили сині очі, затуманили личко.
— Як боляче, що на землі не все добре. Що є поряд з радістю так багато нещастя.
— Це вікова боротьба, сонечко. І по-моєму, головний бій кипить у душі людини. Я ще не вмію цього висловити, але серцем відчуваю.
— Я розумію тебе, Миколо. Знаєш, я подумала: найголовніше — це щирість, правда. Перед іншими, і перед самим собою. Я збагнула це на своєму прикладі. Обманювала себе багато років, сподівалася на випадок. А випадок — лише для пасивних, для щасливчиків долі. Тепер мені все ясно і чисто. Я щира перед собою, перед світом.
— Як це гарно, Оленко.
Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.
…Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години чекали попутньої машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона прямувала до цукроварні, що була неподалік від Сміянів, рідного села Миколи.
Авто весело котилося шляхом. Воно то поринало в долини, сповнені багнюкою від недавньої зливи, то вихоплювалось на пагорби між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мелодією своєю супроводжуючи весільний шлях молодих.
Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, тривожилась:
— А що, коли я не сподобаюсь твоїй мамі?
— Неодмінно сподобаєшся, — ніжно заспокоював Микола. — Моя мама чудова. Ви з нею подружитесь. Вона одразу читає душу людини.
Оленка радісно всміхнулася.
— Якщо читає — я не боюся.
Півторатонка зупинилася біля лісу. Шофер висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованим обличчям.
— Далі на своїх, друззя! Я повертаю ліворуч.
Микола зліз із машини, розрахувався, обережно зняв кобзу, потім допоміг Оленці стрибнути на землю. Шофер зацмокав, глянувши на личко дівчини, підморгнув.
— А в тебе, корешок, губа, як кажуть, не дура! З такою кралею можна пішки йти тищу кілометрів. Не втомишся… — Оленка зашарілася, усміхнулася ніяково. Шофер дружньо зареготав, просигналив.
— Прощавайте! Не соромся, дівчино! Я жартома. Хароша пара. Бажаю вам щастя!
— Спасибі, — одказав Микола.
— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася, як ніколи. П’ять верст до села — як море. Будете гукати, може якийсь рибалка зі Сміянів перевезе.
Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою, рушила. Незабаром вона щезла поміж молодою посадкою сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.
— Смішний, — знизала плечима Оленка.
— Нічого. Він хоч і грубуватий, але щирий.
Вони вступили в ліс, пішли стежечкою, що звивалася поряд з піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:
— Справжній храм краси.
— Далі ще краще, Оленко.
В небі лунко загриміло. Над лісом заклубочилася грозова хмара. Вони кинулися під крислату сосну. Оленка пригорнулася до Миколи.
— Не бійся. Не глиняні, не розкиснемо. Переждемо тут. Хмара невелика.
Впали перші краплі дощу. Знову тарахнула блискавиця — прямовисна, владна, урочиста. Весело залопотіли краплі по піску, по глиці, по вітах сосои. Микола накинув на Оленку піджак, а сам вийшов на шлях, заскакав на одній нозі, як колись у дитинстві, піднімаючи руки до неба.
— Оленко, ти тільки глянь! Яке буйство кольорів серед хмар, яка музика громовиці! Це ж ціла ораторія!
Хмара помчала далі, зачепивши їх лише краєм. Дощ хутко вгомонився. Але в небі й далі клубочилися хмари, сплітаючи дивні образи з чорних, синіх, білих, золотистих барв. Микола махав руками, ніби дириґував грозі. Оленка дивилася на нього з-під сосни, щасливо сміялася. Він кинувся до своїх речей, добув з футляра кобзу, провів пальцями по струнах. Дівчина заворожено завмерла: вона Ще не чула, як Микола грає. Дивні, якісь тривожні акорди прокотилися над лісом. Вони були так співзвучні грозовим хмарам, весняному лісу, щебетанню птахів. Микола заспівав, урочисто промовляючи до неба, до землі, до Оленки, ніби добував слова з відкритої навстріч стихіям душі!
Біла хмара повстає на чорну хмару…
Небо грозиться, викрешує вогні…
То чубаті козаки і яничари
Загукали, закружляли у борні!..
Гей виблискують небесні ятагани,
А над ними грізні списи січові!..
Наступають, гонять хмари нездоланно
Шаленіючі хлоп’ята лугові!..
Щось ворожий голос буркає облесно…
Та дзвінкі удари чути й на землі…
То розковують невільників небесних
У міжзоряних просторах ковалі!
Подалися чорні хмари-яничари!
Малинові стяги мають, як живі…
Піднебесна загорілася Скутара,
Розпадаються хурдиги вікові…
Затихають сколошмачені простори,
Позбиралися у небі козаки…
І пливуть, пливуть додому через море
Білі чайки, чорно-сині байдаки…
Микола замовк. Оленка вражено сплеснула долонями, — Миколо! Це ось щойно… народилося в тебе?
Він ніяково кивнув:
— Атож. Хіба не схоже? Глянь у небо, там ще й не таке побачиш.
— Всі дивляться, — прошепотіла дівчина. — Але ж щоб отаке побачити й ось так розказати…
— Звичайна імпровізація, — зітхнув Микола. — Мій дід Василь хіба так імпровізує?! Ти й сама в цьому переконаєшся. Ну, пора, ходімо, а то вже сонце схиляється до заходу.
Оленка підхопилася, все ще з зачудуванням дивлячись на свого милого. Вона ніби вдруге відкривала для себе його душу, її глибинну сутність.
Дорога враз зникла під водою. Поміж деревами засиніли кручі Правобережжя, блищала в променях сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скинула туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка.
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна.
— Гляди, ще застудишся.
— Ага, боїшся, щоб не вмерла! А я ось візьму — і вмру! Щоб ти плакав!
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув до грудей. Вона не пручалася, затихла, заплющила очі. Чекала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як у його свідомість влетів могутній таємничий вихор, напружив тіло, хмелем закрутив голову. Хлопець затремтів від жаги, ще хвилина, і…
Здалека несподівано закувала зозуля, й ніби збудила його. Вихор скотився у невідомість, у безвість. Микола зітхнув, обережно відступив від Оленки. Вона все ще стояла з заплющеними очима.
— Оленко, — тихо покликав Микола.
Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:
— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?
— Ку-ку! — радісно провіщувала зозуля… й замовкла.
Дівчина розплющила очі. Розгублено поглянула в той бік, звідки чувся голос зозулі.
— Так мало? Лише один рік?
— Ку-ку! — підтвердила зозуля.
— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.
— Ку-ку! — катеґорично повторила зозуля.
— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку сизокрила. Це все забобони, Оленонько.
— Я знаю. Тільки чомусь мені стало сумно.
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Сонце падає, вечір на порозі.
— Де ж нам знайти перевізника?
— Будемо шукати. Он глянь — якісь тіні… Два човни. Може, рибалки. Бачиш — ніби закидають сіті.
Микола піднявся на горбик, крикнув:
— Еге-гей! Рибалки! Перевозу!
Луна покотилася між вербами й вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло:
— Ту-у-т мілко! Бре-е-едіть! До ночі пере-е-ебредете-е!
Над водою прокотився сміх. Оленка розгублено глянула на Миколу.
— Чому вони так? Дивні люди.
— А хто їх знає. Тепер лов риби заборонено, може, вони просто бояться, от і пащекують.