Білявка дійшла до насипу. Вона не відривала очей від страшної войовниці, чекаючи, що та принесе її в жертву просто на цьому тоці.
— Ти розумієш, про що я говорю? — спитала у хорватки Арата.
— Так, преподобна жрице, — кивнула та. — Не все, але розумію.
Білявку трусив дрож. Вона була геть мокрою, без череса, штанів і взуття. З розбитого носа на її підборіддя стікала кривава цівка. Розпатлане волосся збилося в ковтуни. Крізь розідрану сорочку Арата бачила її тіло — брудне, все у синцях і подряпинах.
— Я тебе не вб’ю, не бійся. Розумієш?
— Я чула: ти принесеш мене в жертву.
— Ти чула брехню.
— Ти збрехала?
— Тепер ти належатимеш богині і робитимеш те, що я тобі накажу. — Одним ударом меча Арата розрубала мотуззя, яким хуторяни зв’язали білявці руки; рана відізвалась на цей рух болем, з неї знову вихлюпнулась кров. — Якщо не робитимеш, я тебе битиму. Буде боляче. Підемо на південь.
— Вони здогонять, — крізь стогін прошепотіла бранка. Кров зі страшним болем відновила свій біг у її зап’ястках і пальцях. Руки затерпли так, що вона ледь змогла розправити брижі на задертій сорочці.
— Тепер жаб’ячі діти слабкі, налякані і не мають вождя, — пояснила Арата, уважно оглядаючи капище і тин обабіч брами. — Допоки тутешній староста не пришле своїх воїв, нас залишать у спокої. А ми втечемо.
— Болотами?
— Іншої дороги немає.
— Для чого… Навіщо ти мене в них забрала?
— Ти допоможеш мені.
— Це ж ти врятувала мене, коли…
— Я.
— Ти поранена. — Голос білявки потвердшав. — Я вмію зупиняти кровотечу.
— Потім. Зараз жаб’ячі діти націлили стріли, — не підводячись на ноги, Арата, наче павук, перебігла від насипу до брами. — Якщо будемо гальмувати, мста жаб’ячих дітей переможе їхній страх.
— Я швидко бігаю, — запевнила хорватка.
«В лісі ти бігла, як корова, — подумки посміхнулась войовниця. — Але маєш довгі сильні ноги. Може, й витримаєш…»
— Як тебе називають? — запитала вона уголос.
— Я Жаринка з роду Куни. — Білявка, за прикладом Арати, навприсядки рушила до брами. — А твоє?
— При народженні мене нарекли Хамдуною, на честь доньки праведного володаря, — сказала дружина Богомола, підважуючи замковий брус. — Можеш називати мене цим ім’ям… Заринко.
Брус впав, стулки воріт розійшлись. За брамою на них чекали неозора болотна ніч й ображена Володарка ропух.
3.8
— Зачекай, відуне! — почув Пекич крик Тітіри.
Він усе ще стояв на тій дорозі, що вела від Березового горба до річного перелазу й далі, до капища. Причинна бігла, а її брудне вретище віялось, наче жмут зміїних хвостів.
— Срібне волосся! — мовила Тітіра віддихавшись.
— Про що мовиш? — Холод сів на плечі Волха, який жодній людині не розповідав про останні слова Пекового пророцтва.
— В неї тепер срібне волосся, — майже пошепки повідомила причинна. — Ти ж відаєш про срібне волосся.
— Від нього небезпека, — кивнув двічі народжений, до болю в пальцях стискаючи посох із золотим яструбом на верхівці. — Так в кого срібне волосся ?
— У діви, яку… яку вполював Той .
— Хто вона? Я її знаю? — Холод сповз з плечей Волха аж до попереку.
— Знаєш, знаєш, — затрусила брудними космами причинна. — Бачив, бачив…
— Хто вона?
— Куничка, турова сестричка.
— Повідай її ім’я.
— Не пам’ятаю. — Личко Тітіри раптом зморщилось, нагадавши Волхові запечене в глині яблуко. — Не пам’ятаю.
— Де вона?
— Не пам’ятаю.
— Її проводили через залізо?
— Ні, ні, не проводили, не проводили, не водили і не приводили, вину заховали, на смерть послали, — заторохтіла причинна. — Нею відкриють ворота, нею розчистять дорогу, нею спрямують, нею вторують…
— Звідки дорога? Від якої брами?
— …через небесні ворота стежина йде. Тойстежиною йде, прийде. А вона ж, куничка-калитка, діва-обида, воротарка, воротарочка, оборотна служенька, його зустрічатиме, на царство вінчатиме, за руки братиме, у поля вестиме, на стіл саджатиме…
— Чия вона дочка? Котрого з куничів?
— …служенька, служенька, комашине круженько, — торохтіла далі Тітіра, дивлячись у землю, пританцьовуючи, розгрібаючи босими ногами дорожній пил. — На тій горі, у тому дворі, де ти був-гуляв, Блудня замовляв, вже не Пек живе, вже не Пек княжить, скарби свої стражить. Там ворітний стовп, там…
Причинна раптом замовкла і подивилась на Пекича, наче на страшне чудо. Ні-ні, зрозумів Волх, вона дивиться крізь нього. Дивиться, в бік річкових верб і далі. Він навіть озирнувся про всяк випадок: чи не повстає за спиною якась потвора.
— Той! — зміїно засичала Тітіра.
— Де? — Волх підніс до безтямних очей причинної відшліфований майже до сферичної форми кришталь. — Де та брама? Де? Кажи, ну!
— На горі-гірці відкриється дірця. — Очі Тітіри прикипіли до каменя.
Волх повів каменем вліво-вправо. Очі причинної, наче прив’язані до нього, також зрушились спочатку вліво, а потім вправо. Рот її розкрився, слина капала на вужика, що звивався біля ніг Тітіри. Ще один гаспид виповз з трави біля Волхового посоха.
— Де та гора, кажи! — запитав жрець, вливаючи у свій голос залізо владності й мідь вимоги.
— У Корвона-гуримича, у Чорного Громича .
— На Громовому хребті? — Він підніс камінь аж до кінчика її носа, так, що зіниці причинної скосились до самого перенісся.
— Між двома зміями, між двома стовпами … — Тітіра мовила все тихше, очі її безтямно дивились у напівпрозорі, оповиті молочно-білим серпанком, кришталеві надра. По «двох стовпах» її мурмотіння перейшло в невиразний сухий шелест.
Волх дзьобом золотого яструба, що вінчав його жрецький посох, несильно ударив причинну в чоло. Та зойкнула, затрусилась, впала на своє лахміття, здивовано закрутила головою. Вужики з-під її ніг хутко поповз до трав’яного берега. Пекич сховав камінь і швидким кроком, не озираючись, рушив до капища. Про суть загадкового «Того», що розігнав лісових духів та боженят, він здогадувався й раніше, але тепер сягнув упевненості. Також він зрозумів, що серед куниць є дівчина або жінка, яку демон обрав собі за провідницю. Проте найголовнішим, про що повідала йому Тітіра (чи то через неї царственна неня-сарпа), було місце проникнення демона у Серединний світ. Шлях Богомола пролягав через знане місце Сили, розташоване високо в горах.
« Їжачі боги!Брама на Громовому хребті, — мурмотів собі під ніс Пекич. — Те ще містечко, борони мене Хорс! Й без того було клопоту, а тепер ще й Громовий хребет… Тьху!»
Він не питав у Тітіри, коли відкриється брама. Будь-хто з могитичів знав про весняну вершину юлу-коловорота. Всі брами поміж світами відкривались раз на рік, у святу ніч проти Рахманного Великодня.
«Маємо ще зо півроку, це добре», — визначив Волх.
Зрештою, це була одна-єдина обставина, до якої пасувало означення «добра».
3.9.
Чим більше Жаринка приглядалась до своєї рятівниці, тим загадковішою здавалась їй невисока темноволоса жінка, яка запропонувала називати себе Хамдуною. Стоймислова донька розуміла, що справжнього свого імені войовниця їй не відкриє, але й родильне дещо прояснило. Темноволоса прийшла до Серединного світу на півдні, у володіннях халіфа. Її перший крик почув край, віддаленість та чужість якого Жаринці й уявити було несила. Значить, вирішила куниця, життя Хамдуни пройшло у довгих мандрах, і вона бачила такі дивовижні місця, про які навіть старші купці лише чули. Це частково пояснювало її дивовижну військову вправність, невтомність м’язів та явну звичку до мандрівних злиднів. Хамдуна вживала їжу раз на добу, пила мало води й не спішила змивати з себе кров і бруд.
Чужинка, забувши про рану, відмірювала болотами версту за верстою, й Жаринка ледве встигала за нею. Хамдуна рушила не на південь, а на південний схід, де трясовиння де-не-де помежовувалось із сухими, порослими березняком острівцями. Схід сонця не зупинив їхньої втечі, але, побачивши Хорсів диск над туманним обрієм, войовниця зупинилась задля молитви й принагідного лікування.
Жаринка знала, що досвідчені воїни ніколи не лікуються уночі. Волхви казали, що навмисне припинення кровотечі злостить нічних демонів і рани потім погано загоюються. Лікуватись треба під Стрибожими променями. Хамдуна не порушила цього покону. Вона сотворила молитву, показала рану сонцю й тільки після цього покликала свою нову рабиню. Стоймислова донька промила поріз чистою водою зі шкіряної фляжки, присипала її якимось яскраво-червоним порохом (її родовичі використовували для цього сосновий пилок) та приклала зелене моховиння, зрізане зі старої липи. Обробляючи рану, Жаринка зауважила дивне татуювання на ураженому плечі войовниці: трикутник і дві крапки в ньому. Роздивитись малюнок уважніше вона не ризикнула, закривши його разом з раною моховинням. Кров з очищеного від струпа порізу насотала моховиння і зупинилась.
Деякий час вони відпочивали. Відтак чужинка одягнула коротку сорочку, що ледве сягала лосиних штанів, фарбовану в чорне безрукавку з телячої шкіри й підперезалась неширокими ременями, спорядженими численними петлями, мідними гачками та отворами для кріплення зброї, фляжки, кресала та решти мандрівного причандалля. На шию і поперек вона почепила обереги, на пальці одягла золоті і срібні персні. Дивлячись на це багатство, Жаринка пошкодувала за втраченим амулетом Матері Куни, який у неї, разом із чересом, грошима, взуттям, штанами і зброєю, відібрали мочарники.
Куниця придивилась до озброєння войовниці і мусила визнати, що воно незвичайне. Лезо химерно вигнутого, на дві сторони заточеного, меча зачорнили, щоби його блиск не зрадив під час нічної атаки. Кинджал мав надзвичайно тонке лезо, майстерно виковане з харалужної сталі. Метальні ножі-рибки, вкриті химерними письменами, Хамдуна порозсовувала по кишеньках безрукавки. Там вони не дзвеніли й не заважали рухатись. Й нарешті, на ременях було закріплено найцікавіше: запаковане до шкіряного футляру сталеве віяло з отруйними стрілками та вісім не менш отруйних стрижелів — рідних братів тих двох, що вкоротили життя туричам з Лівсунового городища. Малий лук войовниця, за допомогою Жаринки, прилаштувала на спині таким робом, щоби він не намулював рану. Ще Хамдуна мала ланцюг-удавку з металевими кулями на кінцях, шматок гострого бронзового дроту, змотану у кільце тонку шовкову мотузку та духову трубку з набором оперених голок.
Помивши ноги, войовниця змазала їх смердючим мастилом з мідного циліндрика. Запах був таким нестерпним, що Стоймислова донька відбігла на протилежний бік острівця. Побачивши її маневр, Хамдуна пояснила:
— Це засіб від п’явок та болотних змій.
— Такий смердючий?
— Його варять з чорнила морських спрутів, гірського масла і жиру пустельних гризунів. Це мастило дорожче за золото. Давні царі дарували його своїм найкращим розвідникам.
— Тобі його цар подарував?
— Ні, — хитнула головою Хамдуна-Арата. — Людина, яка дала мені цей засіб, має владу, перед якою схиляються навіть царі.
— Й хто ця людина?
— Колись розповім, — пообіцяла войовниця. — А тепер, якщо ти не хочеш й собі намастити ноги, рушаймо. Жаб’ячі люди страшенно злі, довго йтимуть за нами.