Вони продовжили рухатись на південний схід, іноді легко пробігаючи трав’яними галявинами, іноді до стегон занурюючись у драговиння. Хмари комашні висіли над тутешніми мочарами, але під вечір дихати стало легше. Жаринка відчула, що вони вертаються до лісового краю.
Хамдуна тепер йшла обережніше. Час від часу вона зупинялась, прислухалась і принюхувалась до легеньких вітерців, що віяли з північного заходу.
— Вони наздоганяють, — повідомила войовниця, коли наблизились сутінки, а під ногами весело зашурхотіла глиця. — Але ліси вони знають погано і вночі не подужають швидко йти. Ми зможемо випередити їх.
— Цілу ніч йти? — перепитала Стоймислова донька.
— Якщо побіжимо, то ранком зможемо залізти на дерева і до полудня перепочити. Ти казала, що вмієш бігати швидко.
— Вмію, — зітхнула втомлена переходом через болота Жаринка. — Якщо треба бігти, значить, будемо бігти.
Вона закрутила волосся на потилиці, відірвала від низу сорочки тасьму й приладнала її замість пояса. Потім спитала:
— А тепер ти можеш сказати, що тобі від мене треба?
— Не тепер, — відрізала войовниця, підтягнула свою шкіряну збрую й побігла, петляючи між модрин і лип.
На вовків вони натрапили вже під ранок. Невеличка зграя заступила втікачкам дорогу. Ще два вовки зайшли ззаду. Жаринка відламала від сухого дерева важку гілку, але та не знадобилась. Хамдуна кресалом видобула вогонь, запалила сухе моховиння і поклала на нього щось подібне до позеленілого шматка дерева. Ліс наповнив сморід паленої кістки. Вовки зникли так само безгучно, як і з’явились.
— Це кістка древнього звіра, який полював на вовків, — прокоментувала їхнє чудесне спасіння войовниця. — Цих звірів давно немає на світі, а вовки все ще пам’ятають цей запах… — Вона втягнула носом сморід, наче насолоджувалась вишуканим ароматом. — Скільки життів урятував один-єдиний кістяк, який мої попередниці знайшли у горах Тавру.
— А чому люди не пам’ятають таких запахів?
— Є такі, що пам’ятають, — запевнила хорватку Хамдуна-Арата.
— Може, перепочинемо?
— Стомилась? — посміхнулась чужинка.
— А ти хіба ні?
— Ні, — сказала Хамдуна й борзо рвонула з місця.
За мить її п’яти вже блиснули на схилі лісового горба. Жаринка згадала недобрим словом Пека з Чуром і побігла слідом. Лише коли над лісом запалав лик Стрибожий, чужинка зупинилась, відпила ковток води з фляжки й полізла на розкидисту липу. За кілька хвилин втікачки зручно розташувались на її товстих гілках.
— Може, вже скажеш? — знову запитала Жаринка.
— Ти проведеш мене в гори, до чаклуна, якого у вас кличуть Корвоном. Чула про такого?
— Чула, — відповіла куниця. — Але він не з наших. Він живе в горах. І він…
— Що?
— Він злий чаклун, чорний.
— У нього чорна шкіра?
— Чорний — значить недобрий, — пояснила Жаринка. — Він служить Чорнобогові.
— Чорний — колір влади і мудрості. Багдадський халіф ходить весь у чорному, лише на плечах має білу бурку, яку носив ще пророк Мухамед.
— А у нас про чорний кажуть — колір смерті і жалоби. Корвонами горяни зовуть великих воронів. Вони віщують біду.
— Знаєш дорогу до Корвона?
— Напрям знаю, але ніколи туди не ходила. Наші до нього не ходять.
— Покажеш мені напрям.
Жаринка не відповіла. Вона зрозуміла, що відмови її хазяйка не прийме. Вона гарячково згадувала все, що знала про Корвона. Їй на пам’ять прийшла назва місця, де, як подейкували серед Білого племені, знаходилось його капище.
«Громовий хребет! — згадала вона. — Це місце називають Громовим хребтом, і ходити туди не радять».
4
...
[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ять тисяч п’ятсот одинадцятому році від народження Дани, другої аватари Карни, у п’ятсот шістдесят четверте літо від руйнування карпатських святилищ легіонами Гая Валерія Діоклетіана Августа, у літо наглої смерті десятого абасидського халіфа правовірних ал-Мутавакіля, вбитого заколотниками у власному палаці]
4.1
Карпатські схили вже притрусило снігом, а стегно в Риски все ще не заживало. Макарій підозрював, що тут не обійшлось без ворожбитства, але не мав певності щодо його джерела. Серед підозрюваних були і схильні до шкідництва духи мертвих, які мешкали у городищі, і відьма, халупа якої причаїлася у розгалуженні трьох гілок гігантського дуба, що ріс через дві гори від їхньої схованки, і хорватські чаклуни, що — не сумнівався Макарій — прокляли трьох своїх родовичок, які за волею поганських богів (чи то й вищого Промислу) тепер належали колишньому дияконові.
Риска й далі лежала у тій печері, куди її принесли у перші хвилини після доленосної зустрічі біля брами старого городища. Повітря тут гріло вогнище, дбайливо обкладене камінням. Дим від нього залишав печеру крізь вузьку тріщину у склепінні, а гирло скельної порожнини, що виходило до ріки, закрив збитий з міцних колод і обмазаний глиною щит. При помірних морозах вогнище добре справлялось зі своєю функцією, й новостворена родина часто залишалась ночувати у печері. Тут, на відміну від дерев’яних надземних споруд, було відносно безпечно. Ця обставина набула особливої ваги після того, як двійко ведмедів заповзялись регулярно навідувати городище.
У першій сутичці з ведмедями, які влаштували засідку у напівзруйнованій стайні, Макарій, Спірка і Доброслава зазнали ганебної поразки. Їм не вдалось навіть легко поранити звірів, а під час відступу до підземного лазу було загублено чи не половину зброї. Їм ще пощастило, що рани від ведмежих кігтів у всіх трьох виявились легкими.
Чотири доби, аж поки у печері геть не закінчились дрова, маг і його гарем не ризикували виходити на поверхню. Коли ж вони все ж таки обстежили захоплену чотирилапими ворогами фортецю, то виявилось, що ведмедям вдалося дістатись до запасів харчів. Й до тих, що були сховані на верхівці сторожової вежі, й до закритих у секретному порубі під теремом. Злодійні звірі похазяйнували у своє задоволення: зжерли майже третину зимового запасу, а решту розкидали городищем. Шукаючи їжу, ведмеді зруйнували дровітню й навіть завалили одну з малих сторожових веж.
Те, що лишилось від їдла, Макарій з наложницями перенесли до печер та ще й нагромадили там сухої деревини. Візантієць заспокоював себе і свій гарем тим, що ведмеді невдовзі поринуть у сплячку. Спірка поставилась до такої вичікувальної стратегеми скептично. Розвідниця мала досвід зустрічей з волохатими господарями гір, які між теплим барлогом і полюванням у снігах чомусь обирали останнє.
Загнані ведмедями під землю, вони мали безміж часу для кохання і бесід. Макарій розповідав юним слов’янкам про життя в Імперії та про свої мандри. Вони ж співали та вчили візантійця хорватської говірки. Він розпитував їх про науку чаклунів білого племені та родових богів, але його новоспечені наложниці відповідали непевно й блукали околясами. Зате вони охоче, перебиваючи одна одну й сварячись, розповідали про свої мисливські пригоди. В цих пригодах Спірка і Доброслава виглядали достоту безстрашними амазонками, нагромаджуючи одну вигадану перемогу над іншою. Макарій охоче слухав, питав і уточнював, коли в оповідях траплялись незнайомі слова. Й жодного разу не згадав, як знамениті на весь лісовий край мисливиці наввипередки тікали від розлюченої ведмежої родини.
Поступово колишній диякон вивчив вдачу кожної з трьох.
Найпростіше було зі Спірославою. Звитяжну й безхитріснуї Спірку цікавили лише змагання, бої та мисливські подвиги. Видно, боги Білого племені помилково помістили мандрований чоловічий дух у ніжне дівоче тіло. Дух від такої оказії не розгубився й пристосував отримане тіло під свої потреби. Попри її небуденну вроду, кохатись зі Спіркою візантійцеві не сподобалось. Юна воїтелька залишалась холодною та відстороненою, хоча, згідно з присягою, й виконувала усі накази чорнобородого мага. Альковний бік життя не цікавив Спірку. Вона цілими днями займалась зброєю, гострила мечі, перемотувала стріли, майструвала луки та мисливські петлі. Під час ганебної битви з ведмедями лише Спірка не втратила зброї. В суперечках з Доброславою вона ставала все більш різкою, не визнаючи за родовитою турицею ні військового, ні мисливського авторитету. Панічна втеча Доброслави у згаданому бойовищі остаточно знищила її репутацію у Спіркіних очах. Їхні суперечки готові були перетворитись на відкриту ворожнечу, чому сприяли бездіяльність та тісний простір печери.
Характер Доброслави сформувався навколо фамільної гордості Горанового роду. Вона легко ображалась і довго пам’ятала найменші кпини. З кожним днем її настрій гіршав. Хоча вона й не ділила ложе з Макарієм, навіть формальне становище наложниці її гнітило і принижувало. Візантієць помітив, що Доброслава перебуває у напруженому очікуванні. Він здогадався: їй хтось обіцяв допомогу, дівчина сподівається на появу родичів-рятівників. Вона знає, що чутки долають кордони племен та народів, й невдовзі її рідні почують, що зайда-маг, якого пригріли дідичі верховинців, узяв за наложниць трьох хорватських дівчат. Від вістових застав Білого племені до старого городища воям йти дві доби. Навіть якщо князь та його жупани не сприятимуть рятуванню випханок, впливові родичі дівчини здатні відрядити до городища своїх посіпак або ж найманців. Саме цього, на думку візантійця, й очікувала Доброслава. Тому Макарій вирішив про всяк випадок не ризикувати й до пори до часу не займати онуки княжого радника. Тим більше що йому більше подобалась Риска. Він вважав, що в ній втілились риси найпершої іпостасі богині — Вогненної Орай, пророчиці і берегині. Владність Дани, утілена в Доброславі, і войовнича вдача Тари, що її отримала Спірка, насторожували колишнього диякона.
Лікуючи Риску і спілкуючись з нею, він швидко зрозумів, що душа рудої не прагнула ані мисливських подвигів, ані життя у високих княжих хоромах. Риску в першу чергу цікавили замовляння від хоріб, рецепти травників і заморські способи готування їжі. Вона спокійно прийняла своє нове становище і була ніжною з Макарієм, незважаючи на поранення. Він любив розповідати Рисці і про свої алхімічні пошуки, і про сімейний досвід з анткою. Почувши від нього про звичаї антів, Риска визначила, що дуже багато з побуту цього південного народу співпадає з предківськими поконами Білого племені. На підтвердження своєї думки вона навела приклади з весільних обрядів та домашніх заборон. А ще вона згадала, що її мати, так само як і антська дружина візантійця, кидала ропуху через вогонь, щоби луснуло черево сусідської корови. І дійсно, сміялась руда, та корова потім жерла й жерла траву, аж поки їй не роздерло шлунок.
Візантієць із цієї новели второпав, що мати рудої була ще тою відьмою.
Одного дня, коли Спірка з Доброславою таки наважились відправитись на полювання, Макарій пригостив Риску хмільним медом, випив сам й, слово за слово, розповів рудій про свої поневіряння у Херсонесі, що його слов’яни називали Корсунем.
В тому славному кримському місті з давніх часів існували дві ворогуючі лікарські корпорації. Перша сповідувала вчення Гіппократа і Галена, твердо орієнтуючись на писання грецьких та римських авторитетів. Друга зналась на східній премудрості і вважала своїм засновником жовтошкірого лікаря, що народився й вивчився десь на краю світу. Його, за переданнями, привіз до Херсонеса заможний караванник, що з дитячих літ перевозив шпигунів і товари Шовковим шляхом. Караванник страждав від задавненої хвороби нирок. І лише жовтошкірий вмів тамувати ті страшні ріжучі болі, що кожного повного місяця краяли його поперек. Він лікував караванника зіллям, в основу якого покладена була ртуть.