— Що є ртуть? — поцікавилась Риска, блискучими очима вдивляючись в обличчя візантійця.
Ртуть, одна з семи фундаментальних субстанцій, яку отримують за допомогою випалу кіноварі, стала основою для тих херсонеських лікарів і знахарів, що протистояли греко-римській книжності. Сиру кіновар випалювали, і рідина, яка випадала з димом, була подібною до розплавленого свинцю. Вона і називалась ртуттю і суррою, сріблосвітним сім’ям Індри. На доторк вона подібною є до води, але важка, легко просотується та володіє трьома отрутами земляного соку. Згідно з древніми писаннями, ртуть добувають із ртутного каменя, з алевроліту, з одягу трупів, що вимиті рясними дощами, із попелу поховальних вогнищ, з рослини Нев, з білого голуба та із чорного скорпіона. Її оброблюють двома способами: «тим, що з’їдає», й «тим, що зв’язує». Вона не випаровується і не руйнується при плавленні. Якщо на довгий час покласти ртуть поряд із свинцем, то останній розплавиться й змішається з ртуттю .
Прибічники традиційної еллінської медицини використовували ртуть лише для виготовлення нашкірних мастил і суворо забороняли отутні препарати для внутрішнього застосування. Спадкоємці лікарської мудрості жовтошкірого над такими обмеженнями сміялись. До ртуті вони ставились не лише як до ліків, але й вважали її священною субстанцією, провідником божественної енергії. Така позиція знаходила повне розуміння у кримських кочовиків, котрі до появи Макарія в Херсонесі переважали серед клієнтів «ртутної партії». Недовго міркувавши, прибулець долучився до громади шанувальників сурри. Вже за кілька тижнів йому вдалось за допомогою ртутно-сірчаного зілля притамувати шлунковий біль в кількох ненажерливих громадян Херсонеса. Кремезний, мовчазний, одягнений у шаровари і варварську халамиду, колишній диякон справляв на пацієнтів сильне враження. Жінок зачаровували його гіпнотичні очі, в яких вони помічали спалахи пророчого полум’я.
Слава про нового лікаря-чудодія блискавично поширилась містом. Патриції і багатії, не слухаючи застережень спадкових ескулапів, наввипередки запрошували Макарія до своїх палаців, купували мазі, натирання, пластирі та настоянки колишнього диякона. «Ртутна партія» визнала його своїм лідером та практикуючим авторитетом. Послідовники жовтошкірого товклись біля Макарія, заглядали йому до рота, просили консультацій та записували на череп’ї його поради. Вершиною його лікарської діяльності стали публічні диспути з представниками Галенівської школи, які магістрат влаштував під портиками міського форуму. На диспути зібрались не лише медики з ворогуючих партій, але й сила-силенна глядачів. Харизма Макарія перемогла вчену аргументацію ескулапів. Під регіт своїх послідовників він порадив опонентам лікувати хворих, прикладаючи трактати римських авторитетів до чиряків та виразок.
За отримані гроші колишній диякон придбав пристойний будинок, де кожного вечора збирались віддані шанувальники ртутної справи. На древній терасі, яка пам’ятала і боспорських царів, і вигнанців з Вічного міста, і оргії опального імператора Юстиніана Другого, медики смакували міцне вино і приймали шанування від веселих вродливиць портового міста. Кімнати в будинку Макарія прикрасили коштовні вази, шовкові подушки та перські килими.
Так, у лікуваннях, диспутах і забавах минуло щасливе літо, а в кінці вересня фортуна явила ртутній партії свою дупу. Один за одним почали помирати хворі, поліковані ртутними зіллями… На тілах померлих виступали недвозначні ознаки отруєння, і міські збори звинуватили в тих наглих смертях медиків. Найбільше обурення викликала смерть доньки одного з місцевих багатіїв. Дівчині ще не виповнилось і шістнадцяти років. Батьки та наречений покійної вимагали негайного розслідування. До них долучились лікарі греко-римської школи, котрі не впустили нагоди відплатити за кпини та зневагу.
Гроза зібралась швидко. Більш передбачливі колеги Макарія встигли сісти на корабель, що відплив у напрямку Меотїї, проте колишній диякон втратив пильність у ніжних обіймах херсонеських красунь. Його арештували вночі, при світлі смолоскипів. Будинок оточили, й навіть біля клоаки поставили сторожу. З лікарських скринь міські еділи при свідках витягли червоні і помаранчеві ртутні розчини. ЇХ негайно, під наглядом лікарів Галенівського вишколу, випробували на псах. Ті вже до ранку відмучились і побігли в собачий вирій. Урешті-решт, побитий, у розідраних шароварах, Макарій опинився в сухій цистерні, в, компанії з напівмертвим єврейським мудрецем і ще кількома підозрюваними у чаклунстві та отруюваннях.
— А від чого ж насправді померли ті хворі? — запитала Риска, поклавши руду голівку Макарієві на коліна.
— Напевне, їх отруїли лікарі-заздрісники, — припустив візантієць, блукаючи пальцями у вогненному волоссі Орай.
— А ртуть тут ні до чого?
— Думаю, що ні, — сказав Макарій, але в його запереченні не було впевненості.
Риска відчула це, підвелась й запитливо подивилась на премудрого мага:
— Ти ж тепер не лікуєш ртуттю.
— Ні. — Колишній диякон відвів очі. — Не лікую.
— Ти не гризи себе. — Риска поклала голову на плече Макарія. — Є такі речі, котрі бува помагають, а бува шкодять. Є такий гриб, від якого одна людина може померти, а друга житиме до ста років.
— До ста років? — посміхнувся візантієць. — Це казка. Немає такого гриба. Хто його бачив?
— Мало хто. Він у горах росте, у місцях заповіданих.
— Гриб Калокирика?
— Кого?
— Так на моїй батьківщині називають гриб, що дарує довге життя.
— Він не всім «дарує», — нагадала руда. — Від нього частіше вмирають.
— А чому так?
— Ніхто не знає. Лише чаклуни з Громового хребта про те відають.
— Вони знають місця, де росте волошебний гриб?
— Вони про гриби відають все. У нашому городищі живе одна така жінка, її Зміївною називають. Вона трохи дурнувата, але через неї до нас промовляють зміїні боги. Так вона одного разу казала, що чаклуни є родичами грибів. Що вони трохи люди, а трохи гриби. І цей гриб, що є отрутою і ліками одночасно, також трошки гриб, а трошки людина.
— Серед верховинців також є такі зміївни. Вони їх «гадєрками» називають.
— У нас ще кажуть «причинні». Але все, що через ту жінку рекли зміїні боги, завжди збувалось. — Руда потерлась щокою об плече візантійця. — Завжди-завжди. До Зміївни навіть Пекич прислухається.
— А це що за один? — Макарій занурив своє обличчя у волосся Риски, чорне змішалось з рудим.
— Начальний волхв.
— А чому «Пекич»?
— Він відрікся від старих богів і перейшов під владу Пека Блудня.
— Таке буває?
— Старі боги не захищають нас у цих землях. Вони залишились на північному сході, біля могил предків. А люди ж не можуть жити без божого захисту. Тому Пекич присягнув Блудневі за себе й за нас, а той дав нам сім років мирного життя.
— Цікаві у вас жерці.
— Які вже є, — промурмотіла руда, блукаючи губами у вирізі Макарієвої сорочки.
— Давай поспимо, — запропонував колишній диякон.
— Як скажеш, — розчаровано кивнула руда.
— Рана болить?
— Свербить дуже.
— Це добре, якщо свербить, — позіхнув Макарій, підкинув цурок до вогнища й розтягнувся на облізлих шкурах. — Свербить — значить заживає.
«Трохи люди, а трохи гриби, — подумки пирхнув він. — Предивні діла Господні! Й чого лише я не бачив за ці роки, але люди-мухомори мені ще не зустрічались».
Минула ніч, але ані Спірки, ані Доброслави вони не дочекались. Макарій накинув на плечі овечий кожух, виліз з печери, і піднявся на стіну городища та оглянув околу. Жодне переміщення повітря не турбувало сіро-білої зимової непорушності гірського краю. За ніч снігу побільшало, він вкрив рідкі лисини вітровалів сріблястими ліжниками. Десь далеко внизу, під скелею та ж сніговими нароснями, шумував-джеркотів чорний потік. Над ним, наче грудки мороку, мерзли ворони. Височезні ялинки підносили свої засніжені шпилі до захмареного неба, що важко опустилось на гірське пасмо, накривши залісовілі гребні волохатим туманним стріччям. Розмотане вусібіч, воно висіло так низько, що здавалось досяжним для простягнутих з вежі рук. У цій картині візантієць відчув зловісне попередження, ретельно загорнуте у тишу й неполохану велич.
Гори немов казали: «Не ображай пустим рухом наш спокій, не чіпай наших тайн».
«Де мої наложниці?» — не розтуляючи губ, запитав їх Макарій.
Подвійне мовчання — звукове і астральне — було йому замість відповіді.
«Начувайтесь!» — так само беззвучно пригрозив він горам, зручніше перехопив рогатину й рушив до лісу.
4.2
Хамдуна з Жаринкою зазимували недалеко від Шепких воріт, під Сур-гіркою. Судячи з назви, на цій гірці за доби чаклунів стояло капище сонцепоклонників. На її південному схилі, з якого у ясну погоду відкривався вид аж на чотирнадцять карпатських вершин, збереглись товстезні обгорілі колоди. Від них і досі віяло терпким неспокоєм, що залишився від давніх волхвувань. Кожного разу, йдучи попри них за водою, донька Стоймисла відчувала на собі щось на штиб пильного погляду. Кожного разу вона мурмотіла охоронні закляття, тричі спльовувала і намагалась якнайшвидше пробігти повз залишки капища. Жаринкові родовичі подейкували, що на Сур-гірці час від часу бачили невідомого духа, що в подобі білої кози рятував звірину від мисливської зброї. Тому полювали тут рідко. За ті вісім седмиць, що вони з войовницею прожили на гірці, люди з’являлись лише двічі. Одного вечора нижньою стежиною прокрокував самотній мандрівник у довгому ведмежому кожусі, одягненому хутром назовні. Гострі очі куниці розгледіли під одягом мандрівника небуденних розмірів зброю, радше за все сокиру. А через три дні на кабанячому водопійлі виникли сірі постаті верховинців та їхніх псів. Нарозвидні вони тихо вийшли з туману, й лише псячий гавкіт виказав їхню появу. Хамдуна з Жаринкою приготувались до бою, проте сильний вітер з Горганів урятував утікачок, не давши собакам відчути їхню присутність. Верховинці про щось довго радились, відтак зникли так само безгучно, як і прийшли. Від Шепких воріт потім чувся собачий гавкіт.
Хамдуна не дозволяла Жаринці полювати.
— Ти дуже шумна, тебе у горах почують, — посміхалась вона на всі мисливські поривання білявки.
Сама войовниця також намагалась не відходити далеко від їхньої схованки-землянки. Раз на седмицю вона впольовувала в Горохолиному лісі або ж у сусідньому, зарослому дубами, міжгір’ї то косулю, то молодого кабанчика. Хамдуна вміла запікати м’ясо між пласких каменів так, що грань майже не давала диму. А той, що виповзав з укриття тонкою цівкою, ніколи не піднімався вище берегів зарослої ялівцем улоговини. Смаженина у Хамдуни виходила соковитою і поживною. До м’яса дружина Богомола додавала сіль і терте зілля. Раз на три дні вона пила цілющий відвар з вербових гілок. Жаринка жадібно слідкувала за всіма діями войовниці, намагаючись вивчити та перейняти її навички. Та не крилась у діях, дещо пояснювала, але вперто мовчала, коли Стоймислова донька починала запитувати її про зброю, отрути, військові та маскувальні вміння.