Коли вони тікали від жаб’ячих людей, Хамдуна виявила нелюдську витривалість. Тоді від довгого бігу серце в Стоймислової доньки ледь не вистрибувало з кістяної клітки, а у войовниці дихання завше залишалось рівним. День за днем вони збільшували відстань од переслідувачів, Жаринка бігла з останніх сил, а Хамдуна, здавалось, лише почала розминати м’язи. Білявка запитала її тоді, котрий з богів дарує подібну силу, на що її хазяйка відповіла лише, що цього бога називають «ворогом лінощів». Жаринка довго думала над її відповіддю, але врешті-решт визнала, що не може второпати, про котрого з богів йдеться.
В перші дні їхніх спільних мандрів Жаринка побоювалась, що войовниця буде примушувати її до речей безбожних та протиприродних. Серед її родовичів ходили чутки, що войовничі жриці мавпують чоловіків. Злягаються із жінками-рабинями, прив’язуючи собі до стегон дерев’яні та шкіряні знаряддя. Подумки вона навіть змирилась із такою перспективою, проте Хамдуна не виявила зацікавлення принадами білявки. Жаринка подивувалась сама собі, коли на третю-четверту ніч відчула щось на кшталт розчарування. У войовниці було красиве і сильне тіло. Вона слідкувала за собою й випромінювала саме ту впевнену силу, що притягує жінок до чоловіків сильніше за красу і багатство.
Однієї ночі, вже у схованці під Сур-гіркою, Жаринка відчула на собі погляд Хамдуни. Очі білявка не розплющувала, але шкірою відчувала, що войовниця пильно дивиться на її обличчя і шию. Хвиля жару народилась між ніг Стоймислової доньки й побігла всім її тілом.
«Почалось!» — вона вирішила бути ніжною і покірною, як й належить вдячній рабині.
Але нічого не сталось. Відчуття погляду незабаром зникло.
Коли Жаринка наважилась розплющити очі й подивитись на свою хазяйку, та спала. Білявка ще довго крутилась на ліжнику й весь наступний день відчувала дратуючу млявість.
Мети свого походу Хамдуна також не розкривала. Зате розпитувала Жаринку про Громовий хребет та його населенців. Та була б і радою розповісти, але її знання в цьому напрямі були вельми куцими. Біле плем'я жило в лісовому краї лічені роки, і народна пам’ять ще не встигла обрости казками і легендами про тутешні дива. Жаринка знала лише одне певне передання, пов’язане з Громовим хребтом.
— Їх роблять зі звичайних гадюк?
— Ми називаємо цих змій писаними гадюками, бо вони несуть на спинах хвилясті мережки.
— Чаклуни з Громового хребта вклоняються писаним гадюкам?
— Не знаю, — похитала головою білявка. — Про таке ніхто не казав… Якби вони вважали гадюк за святе, то хіба б продавали їхні шкіри?
— Деякі маги продають свої святині.
— Навіщо?
— Я цьому також дивуюсь, — визнала Хамдуна. — Але я сама бачила, як християнські ченці у Теодоро торгували забальзамованими пальцями та дітородними членами своїх мучеників. Вони називають такі святині «мощами» й ревно вклоняються їм.
— Християни — пусті люди, — впевнено мовила Жаринка. — В теремі мого батька часто гостюють купці-християни. Вони не їдять з кров’ю, а присягаючи, витягують з-під сорочок хрести із зображенням розіп’ятого бога й тричі їх цілують. Ті срібні хрести аж чорні від бруду й поту.
— Хіба твої родовичі не цілують могиці і святі знаки, коли творять присяги?
— Але ж вони не носять зображень богів на тілі. Навіщо богам нюхати піт і тілесні випари? Боги ж можуть на таке образитись.
— Християнський бог терплячий, — запевнила Хамдуна білявку. — Він рідко ображається на вірних собі. Тому християни часто сміються. Де християни, там завжди кпини і регіт. Ані послідовники Мухамеда, ані хазари, ані багатобожники не дозволяють собі таких пустих веселощів. Наші боги гнівливі й не люблять, коли смертні вдаються до нестримних почуттів. Хто багато регоче у Серединному світі, недостойний милості богів після смерті.
— Християни також вірять у посмертні світи, — виявила обізнаність Стоймислова донька. — У них є пекло для злих і вирій для благих.
— Не так, — посміхнулась войовниця. — У християн пекло для грішників і рай для праведників.
— А яка різниця?
— Християнський гріх нетотожний нашому злу. Що є гріхом, визначив законами їхній бог, а ми відрізняємо зло від добра за справедливістю, яка первинніша за усіх богів. У християн бог є джерелом їхньої правди-закону, а наші боги лише поставлені насторожі такої правди-справедливості, котра сама в собі існує від початку світів.
— У християн бог важливіший за Рта-правду? — здивувалась Жаринка.
— Ти цього не відала?
— Ні, не відала… Тоді чого варті їхні присяги?
— Слушне запитання, — кивнула Хамдуна. — Серед християн багато кривоприсяжників і клятвопорушників. Коли вони присягають іменем свого бога, то присягають не суттю, як ми, а лише межами своїх законів.
— Я не розумію.
— Спробую пояснити… — Богомолова дружина на мить замислилась. — Коли ти твориш присягу іменем бога-предка, що саме забороняє тобі її зламати?
— Якщо я її зламаю, то від мене втече… себто з мене вийде Сила предка, і я помру, — знизала плечима Жаринка. Питання було дитячим, відповідь на нього знала навіть малеча Білого Племені.
— А християнину забороняє зламати присягу лише закон їхнього бога. Й то тільки тоді, коли він присягає іншому християнинові.
— А якщо не християнинові?
— Тоді ніщо не забороняє.
— Але ж… — нахмарилась Жаринка.
— Ти правильно здогадалась. Усі присяги християн, які вони творять для іновірців, не вартують навіть яєчної шкаралупи.
— Чому ж люди нашої віри, хазари і східні люди торгують з християнами? — після довгої паузи запитала білявка. — Адже в торгівлі без присяг не можна.
— Купець не ламає присяги заради вигоди. Але християнський купець не помре, якщо зламає присягу. До речі, і хазарин не помре, і вірний Мухамедові також. Лише той дає справжню клятву, хто зберігає вірність древній вірі, присягає цілим життям, ставить на кон життєдайне єднання із Силою предка.
— А яке ім’я в твого предка? — раптом запитала Жаринка.
— Я живу в ім’я Триликої.
— То виходить, що ти також відступила від древньої віри?
— Я з роду жриць, у якому тридцять шість поколінь служили богині.
— Значить, Трилика — твій предок?
— Вона моя свекруха.
— Ти одружена з сином богині? — ледь не підстрибнула білявка.
— Так.
— Він смертний?
— Ні.
— Він живе у Серединному світі?
— Іноді… — Жаринці здалось, що Хамдуна стримує себе, щоби не сказати зайвого. — Коли схоче.
У землянці певний час панувало мовчання. Відтак Жаринка схопилась, сіла на ліжник і подивилась Хамдуні в обличчя так, наче уперше її побачила.
— Ти не служителька і не жриця, — урочисто промовила Стоймислова донька. — Ти — дружина цілого бога!
4.3
— Я ж сказав, що не дам тобі воїв! — Чоломир свинцевим поглядом гнав Пекича зі світлиці. — Такою є моя княжа воля! Що тобі не ясно?
— Загинемо.
— Не каркай, круче! — Князь кинув у стіну братиною. — Й не лякай мене, я не з лякливих.
— Не я крук, княже, не я, — похитав головою Волх. — Крук на Громовому хребті сидить, нашу погибель вичакловує.
— Та що він там вичакловує, про що ти мовиш… — Чоломир ковтнув хмелю просто з черпаку. — Яке йому до нас діло. Де Громовий хребет, а де ми…
— Сила в нього велика, а стане ще більшою.
— Ти лише лякаєш, а по суті нічого мені не кажеш. В чому погибель? Звідки та Сила? Верховинці он уже сім століть поряд із тими чаклунами живуть, і нічого злого їм не робиться. А ми конче мусимо згинути, так? Звідки у тому певність? Тітіра-дура щось там пробелькотіла! Щось там попричитала… А я, виходить, від тих її причитань маю просто серед зими йти війною на гірські замки, класти родовичів на скелях? Й без того добрих воїв можна на пальцях порахувати.
— Вислухай мене, пресвітлий княже. — Волх підніс свого посоха, наче являв через нього вертикаль Сили, що з’єднує три світи. — Вислухай, заради Хорса, моє відання, за все життя мною здобуте… В давні часи, княже, між світами були прямі дороги, якими древні жерці і пророки мандрували, як ми — лісовими путівцями. Потім люди здрібніли, стали жадібними та заздрісними, і боги закрили прямі шляхи. Вони замкнули нас у Серединному світі. Й від того ми здрібніли ще більше. Колись могутні пророки виходили на прю з богами і перемагали богів. Хто тепер на таке здатний? Благі боги також перестали гостювати у Серединному світі, де запанувала порожнеча. Сила майже вийшла зі священних місць. Там, де колись щиро сяяло, тепер ледь жевріє. Серединним світом нині цікавляться лише дрібні паскудні божки, що бажають крові й злягань зі смертними жінками…
— Пека свого згадав? — вищирився князь і знов потягнувся за черпаком.
— Ні княже, Богомола.
— Хіба він дрібний?
— Він скалічений. Його поранено у великій битві богів, й через рану витекла його первісна Сила. Могутня матір Богомола врятувала сина від остаточного згасання й підтримує його коштом своїх жриць, яких віддає йому на поталу. Він відбирає в них життєву наснагу, потихеньку харчується їхніми душами. Тому й називається ім’ям хижої комахи. Але таке життя для бога є жалюгідним.