— Звісно, — погодився князь і знов хильнув хмелю. Хтось міг би подумати, що Чоломирові нецікаво, проте двічі народжений знав: князь уважно, дуже уважно слухає й зважує кожне вимовлене начальним могитичем слово.
— Кажуть, що кожні тисячу років Богомол, всупереч волі своєї матері, нападає на Серединний світ. Намагається забути про свої муки, творячи жорстокі насилля, проливаючи ріки крові. Він послаблений раною, тому не може проходити крізь кордони світів, коли забажає. Лише тоді, коли відкривається шлях крізь таємну браму, Богомол отримує доступ до нашого світу. Востаннє він пройшов крізь браму в прадавні часи, коли предки теперішніх верховинців в ім’я Богомола напали на південні краї і дійшли до теплих морів. Тоді браму відкрили могутні жерці, які не лише пропустили божка до нашого світу, але й спорядили його дух вмістилищем — людським тілом. Ці жерці, як і теперішні чаклуни, жили на Громовому хребті.
— Навіщо вони це зробили?
— Богомол поділився з ними забороненими знаннями, що дають неозору владу. Завдяки цим знанням жрецький рід з хребта багато століть правив не лише Карпатами, але й суміжними землями. Лише великі правителі Риму змогли взяти приступом їхні замки й винищити чорне чаклунське сім’я. Проте зло не вмерло, воно заснуло й через багато років прокинулось. В замках Громового хребта знов оселились чорні волхви, а в печерах запалали волошебні ватри. Ти, княже, кажеш, що верховинці вже сім століть живуть поряд з чаклунами. Твоя правда, передання горян називають ці століття мирними. Але вони мовчать про ціну, котру платять за мир дідичі верховинців. Про велику ціну. Навіть мені не все відомо, хоча, до прикладу, я знаю, що кожнісінька із дівчат-верховинок перед настанням зрілого віку на кілька місяців відправляється до чаклунів. З Громового хребта вони повертаються до своїх родин жінками, які ніколи не згадують, що з ними там робили. Їхні наречені не вимагають від них цноти, а чоловіки — подружньої вірності. Чи це не приниження для цілого народу? Чи волів би ти, княже, мати мир за таку ціну?
— Ці казки тобі причинна напричитала?
— Я б не турбувався через казки.
— Волоше, я за своє життя випив сотні братин з дідичами верховинців, проте жодного разу не чув від них про таку чорну виру, котра буцімто змушує їх віддавати дівчат на поталу чаклунам.
— Вони твердо мовчать про це перед чужинцями, бо встидаються свого приниження. Вони навіть поміж собою про це не згадують. Кажуть про дівчину, яку відправили до магів: «Пішла стрийкові борг віддати».
— Й що, теперішні відьмаки-громівники так збільшили свою могуть, що подужають, як ті древні жерці, вторувати шлях Богомолові? — запитав Чоломир після довгого мовчання.
— Верховинці кажуть, що півстоліття тому на Громовому хребті сліпа рабиня народила хлопця. Зірки провістили йому небачену долю. Тепер його зовуть Корвоном, й він увійшов до віку зрілості мага.
— Цей відьмак сильніший за тебе?
— Його вміння спираються на магію, котру могитичам суворо забороняють боги. На чорне мистецтво, в основі якого лежить Сила, відібрана в живих разом із кров’ю.
— Сильне ворожбиння?
— Так, княже. Зі свіжої крові можна черпати багато Сили, а головне — черпати швидко. Наші ж волхви беруть Силу у чотирьох первнів — землі, води, вогню і повітря. Лише так годиться за Хорсовим поконом.
— Тобто у чаклунському двобої тобі його не перемогти? — підсумував Чоломир.
— Ні.
— Так навіщо ж ти хочеш йти до Громового хребта? — похитав головою очільник Білого племені. — Сам загинеш й нізащо покладеш життя моїх воїв.
— Я можу знищити той ключ, яким відкривається таємна брама.
— Й що це за ключ?
— Тайна ся лише для волхвів, княже.
— Не повідаєш?
— Ні, княже. Пробач.
— Ну й не треба. — Чоломир важко відкинувся на бильце стольного крісла. — Мені волошебні тайни без потреби… Так скільки тобі знадобиться воїв?
— Десять дюжин з найкращих, княже. З таких, котрі не бояться чаклунських заклять, вміють ходити горами, тримати рядно щити… і влучно стріляють з великих луків.
Князь кивнув. Він краще за двічі народженого розумів, що взяти приступом гірське укріплення без цілких стрільців неможливо.
— Але ж Корвон потім нам мститиме, — припустив він.
— Від нього можна відбитись, його можна вбити, а від Богомола не відіб’ємось і не втечемо.
— А якщо чаклуни знайдуть новий ключ?
— Брама знову відкриється лише через тисячу літ. Тоді про неї подбають волхви наступних часів.
Чоломир замислився.
— Ти, Волоше, пам’ятаю, казав, що чекаєш пришестя Богомола на Рахманний Великдень? — запитав він.
— Маємо випередити чаклунів, княже.
— Наскільки випередити?
— Рушимо до Громового хребта одразу після Стрітення.
Князь підвівся, не без зусилля випростав спину. Відтак підійшов до слюдяного віконця, крізь яке пробивалось світло.
— Десяти дюжин може й не вистачити, — примружив око Чоломир. — І воєвода на сей похід має бути не з простих.
Коли Пекич залишив терем, князь довго сидів розмірковуючи. Челядники лише заглядали до світлиці, бачили нахмареного волостелина й тихо відступали до нижніх покоїв. Уже проти ночі Чоломир закликав до себе Томирада. Той увійшов до світлиці розчервонілий, з холоду, у легкому кістяному панцирі, на пластинах якого сріблилась паморозь.
— Сідай, — кивнув князь на вкритий ліжниками ослін. — Буде до тебе тверда розмова.
— Слухаю, батьку.
— Ти мене не послухався, далі робиш по-своєму.
— Про що кажеш, батьку?
— Я все відаю, сине. Учора на полюванні ти змовлявся з Гораном.
— Ми завалили дика і…
— Не бреши князеві, потроше! — рикнув Чоломир. — За дурня мене маєш? Горан найняв провідника, мені це відомо. Він хоче послати до того городища, де ховається Доброслава. А ти обіцяв йому своїх джур.
— То обмова…
— Не бреши, не буди мого гніву. — Князь громовою хмарою навис над Томирадом. — Ви змовились проти княжої волі.
— Доброславу захопив чужинець.
— Це їй кара за втечу.
— Не треба було її на залізо вести.
— Пройшлась би, як інші. Он ті дівки, що по залізу бігали, вже до весіль готуються.
— Хтось готується, а хтось на Хорсовому вогні згорів.
— Вона б не згоріла.
— Не згоріла б? Правду кажеш? — не дивлячись на князя, криво всміхнувся княжич. — Вона ж туриця.
— Не віриш батькові?
— Не вірю. Це ти все придумав, щоби ми з Доброславою не побрались.
— Дурне кажеш, сине. Я не був проти.
— Був і є, — промовив Томирад твердо, наче відсторонюючи словом облудне марево. — Не хочеш родичатись з Гораном.
— Я випалював зло, — роздільно карбуючи кожне слово, мовив князь. — Навіть Жаринки не пожалів.
— Чому не пожалів? Пожалів… Вона ж на залізо не ставала. Вчасно вибігла з городища, і за нею чомусь не гнались. Відомо, чому. Ти її попередив. Ти ж її і сховав.
— Брехня.
— А де ж вона тоді?
— Маю вісті про неї від болотних людей. Жаринка загинула.
— Вона тобі вже набридла. Онде нову цибатку маєш. — Томирад вже не відводив очей, поглядом викликаючи батька на нові відвертості. — Чекаєш, коли тобі й про Доброславу таке звідомлять, як про Жаринку?
— Доброслава вже й так не наша. Вона тепер жона волхва-чужинця.
— То стане удовою.
— Плем’я її не прийме.
— Подивимось.
— Добре, сине, подивимось, — скупо кивнув Чоломир. — А поки що посидиш у порубі, щоби дурниць яких не наробив.
— За віщо? — схопився Томирад.
— За коромолу проти князя, — присудив волостелин Білого племені й зробив знак комусь за спиною княжича. — Прийміть!
До світлиці увійшли гридні, поклали руки на плечі Томирадові. Той не пручався. Коли в теремі відновилась тиша, Чоломир покликав челядника, розпорядився:
— Най до мене приведуть того провідника, що його найняв Горан.
Й потягнувся за братиною.
Бо зачув у нижніх покоях жіночий плач. Розмовляти з княгинею на тверезо Чоломир не хотів.
4.4
Тиша, що панувала в лісі, лякала Макарія більше за виття вовків та ревище буревію. В цій тиші таїлося щось для нього незрозуміле. Стежку, що вела до Відьминого дубу, він знав і зимовою, і літньою. На ній завжди були свіжі й численні звірині сліди. Але тепер сніг вкривав стежину незайманим покровом, ближче до дубу він побачив людські сліди. Численні глибокі ум’ятини від чобіт. Вони йшли з боку Білих каменів, а потім вертались. Макарій визначив, що вночі тут ходило не менше п'ятьох людей. З поганим передчуттям візантієць дістався до дубу. Підніматись до відьминої хижі на дубі не було потреби: мертве тіло відьми звисало з дірки, що правила за вхід до неї.
Її застрелили. Крицеве жало стирчало зі спини, на сірому кожусі чорнів кров’яний потік. Дивна важкість упала Макарієві на черце. Він глибоко вдихнув зимне повітря, обійшов дуб, уважно роздивився навколо. Жодних ознак того, що тут були Спірка із Доброславою, він не знайшов. Зате виявив дірку в снігу, звідки видобув замерзлий плювок з характерними коричневими волокнинами. Хтось із вбивць загострював свою чутливість волхвинним грибом.
Лісової відьми візантійцеві було шкода. Жила вона на своєму дереві тихо-мирно, видимого зла нікому не робила. Помагала горянкам по жіночому, варила зілля, сушила гриби і трави. Одного разу Макарію знадобилась порада, й він прийшов до Відьминого дубу. Дав його мешканці бронзового ножика, натомість навчився від неї знімати вроки зливанням воску. Відьма розповіла, з якими примовками брати воду з колодязю, а віск із бджолиного дупла, на який час й котрим способом ставити воду під ліжко вроченого. Пояснила, чим відрізняється лякана вода від стомленої, як над воском читати молитву до сімдесяти духів- громадильників, а як до сімдесяти духів-косарів. А ще навчила пускати застиглим воском вказівного жука, що допомагав швидко виясняти шляхи чаклунських уражень. Відьмовські засоби виявились помічними, особливо для тих нещасних, кого попсували лісові щезники та нічні духи-блудні.
А тепер лісову відьму вбили.
Од Відьминого дубу візантієць рушив до річки, перейшов її по камінню на перекаті, відтак покрокував у напрямі верховинської засіки. Навіть влітку ця дорога була не з легких, а тепер стала майже непрохідною. У деяких логовинах сніг доходив Макарієві до череса. Помагаючи собі рогатиною, він за кілька годин врешті-решт вийшов на торну стежину, яку утоптали на кригу людські ноги. Навколишній наст помережали сліди дрібної звіроти, що їм візантієць зрадів, наче знайденим після довгої розлуки друзям.
Стежина тим часом вела й вела угору. Після полудня суворі столітні ялини залишились позаду, поступившись місцем дрібнішим деревам та ялівцевим заростям. Сірі гірські ребра тут виступили назовні, вже не оплетені корінням й не прикриті мохом. Невдовзі скелі зійшлись з двох боків, утворивши ущелину, відому як Вузькі ворота. Тут з давніх часів верховинці тримали засіку.
Макарій побачив сторожову вежу, зайшовши за лобату брилу, що нависла над стежкою у найвужчому гирлі ущелини. Її побудували з дерева і каміння на виступі гори та пірамідально накрили помальованим в синє дубовим ґонтом. Одним боком вежа тулилась до скельної вертикалі, її бійниці навіть у мороз не закривали щити і запони. Від вежі до протилежного боку Вузьких воріт йшла висока, складена з величезних брил, загата. В ній зробили дубову браму, що відкривалась для простих подорожніх за так, а для купецьких валок — за гроші.