Брама була відкритою, в ній стояли люди. Попереду Макарій побачив високого верховинця у конічній шапці з баранячого смуху. Під чорним кожухом високий носив сердак, оторочений чорною та червоною нитками. Срібна гривна на грудях відзначала маєстат високого. Його темне, ніби вирізане з твердої деревини, лице помережали численні дрібні зморшки, а з-під шапки вилось довге сиве волосся. Ліва ніздря та праве вухо верховинця, за звичаєм знатних горян, були пробиті тонкими золотими кільцями. Спирався він на патерицю, прикрашену посрібленими козячими рогами.
Цього високого верховинця, як знав візантієць, звали Бойвом. Він був спадковим дідичем місцевого племені, батьком Шикорчика й ще двох десятків синів від численних дружин та наложниць. Рід Бойва міцно опосів перевали, збираючи мито та охороняючи шляхи від приблудних торборізів і коромольників. Побачити дідича на Вузьких воротах Макарій не сподівався.
За десять кроків від Бойва візантієць підняв на знак вітання праву руку й ледь схилив голову на знак поваги. Дідич у відповідь лише примружив глибоко запалі очі.
— Нехай бережуть тебе боги, господарю! — мовив Макарій, на крок підійшовши до Бойва.
— Й тобі мир, жерче, — відповів той. — Круки злітаються до мертвячини.
— Про що кажеш? — насторожився візантієць.
— А хіба не відаєш?
— Я ранком був біля Відьминого дубу, бачив там застрелену кимось відьму.
— Ну то й там подивись. — Бойв кивнув на браму.
Макарій пройшов повз верховинців, котрі скоса поглядали на мага, зайшов за ріг укріплення. Там, один біля одного, лежало шість мертвих воїв. Пробиті груди, роздерті горла, прохромлені голови. Усюди сліди крові та рештки розкиданого сторожового багаття. Серед вбитих візантієць упізнав одного із одружених синів Бойва. Минулої весни Макарій вправляв йому звихнуту ногу. Всі вої були з верховинців. Як зрозумів візантієць, нападники або не зазнали втрат, або ж забрали своїх вбитих.
— Хто їх? — запитав він у старшого горянина, що вартував біля трупів.
Той лише знизав плечима.
Макарій повернувся до Бойва, що якраз вислуховував доповідь кремезного горянина. Візантієць почув, що виявили сліди, що вели на східний бік перевалу.
— Я, господарю, також бачив сліди від чобіт, що йшли від Білих каменів до Відьминого дубу й повертали назад, — додав Макарій до слів кремезного.
— Це ж поряд зі старим городищем, — озвався Бойв. — Ти чув щось вночі?
— Ні, не чув, але пропали дві з моїх наложниць.
— Де пропали?
— Вийшли учора до лісу стріляти білок і не повернулись. Не знаю, де вони. Сліди притрусив сніг.
— Підеш за жерцем до старого городища, — наказав дідич кремезному слідопитові. — Подивись, що там робиться й де ті жінки. Слід нікуди не дівся, треба лише вміти його підняти.
— Авжеж, — згідно кивнув горянин. — Піднімемо… Це якісь зайди, господарю. З наших ніхто узимку чобіт не носить.
4.5
Чоловік, якого уранці привели до Чоломира, навіть як на чужинця виглядав дивно. На його куртку, зшиту з м’якої скобленої шкіри, нашили дрібні фібули з фарбованої у жовте й червоне кістки. З тої самої шкіри зроблені були його штани і ковпак, формою подібний до клобуків християнських ченців. Під шкірою провідника мав сплетений з вовни теплий одяг, а на ногах — немилосердно розтоптані чоботи зі свинячої шкіри з відвернутими халявками. Лице в чоловіка було видовженим, блідим, синьооким, тонкі губи не закривали жовтих передніх зубів. Князеві провідник здався подібним на великого безвухого зайця.
Волостелинові Білого племені стало смішно.
— Ти з котрих будеш, чоловіче? — запитав він людину-зайця.
— З гравелів, пресвітлий княже, — мовив той, кумедно шморгнувши носом. — Називають мене Веремком.
— З гравелів? — перепитав Чоломир, й глибока зморшка пролягла його чолом.
Невелике й не войовниче плем’я гравелів, яких ще називали «убіжниками», жило в Карпатах від часів незапам’ятних. Їхні полонини, зусібіч оточені стрімкими горами, просторились у п'яти денних переходах південніше Бескидів. Мова гравелів не була подібною ані до слов’янських говірок, ані до говірок степовиків. Верховинці казали, що гравелі мешкали в горах задовго до карпів і керували ними старі жінки, що століттями зберігали у печерах священний вогонь. Подейкували, що гравелі знали зміїні та вужачі говірки, що вужі були в їхніх хижах за домовиків, що коли вуж вмирав, то хижу спалювали разом з хатнім причандаллям. З гравелями, людьми іншомовними і незрозумілими, хорвати намагалися справ не мати. Та й ті не виявляли гостинності та потягу до спілкування. Вони час від часу сходили з високогірних плато, купували у підкарпатських долинах ковальське залізо, сіль, вино та домашнє приладдя. За товари гравелі платили хутром і бринзою, рідше — монетним сріблом. Дівчат їм не продавали — подейкували, що гравелі приносять їх у жертву своїм незрозумілим богам. Раз на рік, на Русалії, їхні жінки паломничали до святині, знаної серед слов’янських родів як Жаб’є. Кожна з прочанок мусила припасти грудьми і лоном до Жаб’ячого каменя, що дарував їм тілесне здоров’я, плодючість та поживне молоко. Цю традицію шанували всі сусіди гравелів й ніколи не намагались напасти на беззахисних жінок.
Усе це промайнуло у княжій голові, коли Веремко назвався гравелем.
— Добре знаєш гори? — поцікавився Чоломир.
— Від дитинства ними ходжу.
— Бачу, що й мову нашу вивчив. Добре балакаєш.
— Знаю багато говірок, пресвітлий княже. Провідникові без цього ніяк.
— Скільки тобі заплатив Горан?
— Дав срібляк. — Людина-заєць запустив руку під шкіряну куртку, вийняв звідти стертий денарій і показав Чоломирові.
— Не густо.
— Та й робота не надто складна, пресвітлий княже. До старого городища зовсім близько.
— Так навіщо ж ти тоді здався Горанові?
— ?..
— Якщо до городища так близько, навіщо Горанові провідник?
— Ваші вої знають туди одну дорогу, а я чотири.
— Невже? — посміхнувся князь.
— Так, пресвітлий княже. Й серед них є така дорога, котру ніхто, окрім мене, не відає і ніяких застав там немає.
— Ніяких?
— Жодної засіки, жодної варти, пресвітлий княже. Можна вночі прийти, зробити справу і повернутись. Ніхто й знати не буде.
— А до Громового хребта скільки доріг знаєш?
— Куди? — В синіх Веремкових очах промайнуло щось відчужено-крижане.
— Туди, де живе чинтар Корвон.
— Я туди не ходив.
— Усюди ходив, а туди не ходив, так?
— Так, пресвітлий княже.
— А якщо я тобі дам десять срібляків?
— Вибач, пресвітлий…
— Двадцять.
— Ні.
— Літр.
— ?..
— Це, гравеле, цілих сто денаріїв. Ти таких грошей за все життя не бачив… Можу й золотом дати.
— Уклінно дякую, пресвітлий. Але ж… Мертвим ні срібло, ні золото не потрібні. — Тепер людина-заєць дивився Чоломирові просто в очі.
— Невже ті чинтарі такі страшні?
— Й не питай, пресвітлий княже. — Вилиці на Веремковому обличчі стали виразнішими.
— Твоє плем’я їм служить? — примружився волостелин білого племені.
— Ми вільні люди й нікому не служимо, пресвітлий княже, і наші боги забороняють нам наближатись до того місця, яке ви називаєте Громовим хребтом.
— Чому?
— Те місце прокляте від початку часів. Там дірка до пекла. Звідти зло.
— Так кажуть твої боги?
— Кажуть ті, хто спілкується з богами.
— Все збігається… — промимрив Чоломир.
— ?..
— Я не тобі, гравеле… Отже, ти не хочеш провести моїх людей до Громового хребта?
— Вибач мені, пресвітлий княже. — Людина-заєць став на коліна.
— А знаєш когось, хто зміг би? — змовницьки нахилився до нього волостелин Білого племені. — Хто б не боявся?
— Є така людина, — прошепотів Веремко після недовгих роздумів.
— Що за один?
— Він ізгой з гравелів. Живе самотньо у хижі за Чорним лісом, бортничає, полює. Давно відрікся від наших богів і не визнав інших. За гроші проведе куди треба. Дуже гроші любить.
— За що його випхали?
— Спокушав чужих жон, віжлунствував і не мав поваги до старших.
— Знає гірські стежини на півдні?
— Не гірше за мене, пресвітлий княже.
— Він ходив до Громового хребта?
— Казав, що тричі бував там.
— І ти тому віжлунові віриш?
— Вірю, пресвітлий княже.
— Він знається з Корвоном?
— Про се не відаю.
— Якщо приведеш його до мене, отримаєш два срібляки, — пообіцяв князь. — Не три підлоги.
— Дякую тобі, пресвітлий. — Людина-заєць спритно, не допомагаючи собі руками, підвівся з колін. — Я приведу його сюди… за шість днів.
— Ти сказав, — кивнув Чоломир.
— Можу присягнути.
— Не треба.
Вже у дверях світлиці Веремко озирнувся й спитав:
— Так чи можу я провести Горанових челядників до старого городища.
— Ні.
— Твоя воля, пресвітлий княже.
— Так і є. Моя воля, — підтвердив Чоломир. — А того вихудлого срібляка можеш Горанові не вертати.
4.6
— Осьдечки він, слід. — Кремезний слідопит-горянин, який називався Колодієм, відгорнув снігову кору, показав Макарію на крижану шкаралупу, що формою нагадувала маленький човник.
— Вони йшли на південь?
— Ніби й так. — Слідопит промацав наст патичком, відгорнув кору за два кроки від першого сліду. — Моця-пихавиця!
— Що? — Візантієць й собі нахилився над сніговою ямкою, придивився. — Ведмежий слід?
Колодій кивнув, рушив стежкою, знайшов ще ямку.
— Слідище, — видихнув він у густу бороду. — Ведмедик-блудник тутка гуляв. Здоровезний.
Вони пройшли ще зо дві сотні кроків. Під високим дубом помітили лисиць, що обгризали м’ясо зі свіжого ведмежого кістяка. Побачивши людей, лисиці повтікали. Слідопит неквапно оглянув залишки звіра, дерево, все навколо. Знайшов держално ножа, уважно його вивчив.
— Ведмідь за ними вчепився, а вони влізли на дерево. — Колодій показав на дуб. — Живодьор за ними, онде кора іздерта. Там й там теж… Люто до них пнувся, стрибав, ліз. Вони рогатинами його буцали, він узяв їх в облогу. А потім прийшли чужі люди. Моцні вої. Ведмедя ізнищили, обдерли з нього шкуру і жир. Жінок твоїх вони забрали. — Слідопит показав у бік темної логовини. — Он туди їх повели.
— Можемо їх наздогнати?
— Не варто. — Колодій покачав волохатою головою.
— Чому?
— Вони нас ізнищать.
— Їх багато?
— Троє, — впевнено сказав слідопит. — Але я за ними не піду.
— Йдемо тоді до Бойва. Най дасть підмогу.
— Не дасть. Його хапальники не підуть.
— Чому?
— Бо так, — Колодій показав Макарієві держално. — То були не прості люди, вони гремівники , тричі оперезані… Бачиш? — Слідопит підніс роговий циліндр упритул до очей візантійця. — Це Чорнобогові риси й креси. Забудь, чоловіче, за своїх жінок. З них гремівники босорокробитимуть.
— А що, Бойв простить їм смерть свого сина?
— А хто казав, що заставу ізнищили ті, хто вичепив твоїх жінок? — знизав плечима слідопит. — Міркую так: не встигли б вони за одну ніч й нищення таке вчинити, й від Вузьких воріт аж сюди прийти, відьму вбити, ведмедя ізпатрати, ще й жінок твоїх з дубу зняти. То були інші.