— А сліди з воріт наче сюди ведуть, — нагадав візантієць.
— То були інші, — сказав як відрізав Колодій і рушив назад, до Білих каменів.
Всю дорогу до городища слова слідопита не виходили Макарію з голови. З твоїх жінок гремівники, тричі оперезані, босорок робитимуть,сказав Колодій. Перша назва чітко вказувала на джерело нічного нападу — Громовий хребет. «Тричі оперезаними» верховинці називали чаклунів та їхніх слуг. А босорками — себто відьмами, бісицями — горяни спересердя кляли своїх жінок, які, за давнім тутешнім поконом, перед повноліттям побували в руках чаклунів. Цей немилосердний звичай свого часу вельми здивував Макарія. Він розпитував про нього лісову відьму, а та наспівала візантійцеві думу-оповідку про битву рахманів з Гаргоном. Від тієї битви, казала відьма, й настало для верховинців велике згіршення.
В тій думі розповідалось, що в давні-предавні часи до Карпат прийшло дванадцять святих аскетів, що звалися рахманами. Жили вони за морями, у благій землі, тримали суворі пости і молилися там за всіх сущих. До гірського краю привела їх звістка, що з глибокого пекла вирвався страшний демон на ім’я Гаргон. Як і пасує демонові, він спустошував гірські долини, випалював пасовиська та руйнував городища. Настали такі чорні часи, що верховинці вже подумували залишити Карпати і шукати кращої долі у дальніх землях. От і вирішили рахмани помогти гірським мешканцям, загнати Гаргона назад, до пекла. Вони оточили лігво демона й спрямували туди білі блискавки. Але демон володів великою силою. Він вирвався з лігва, вітром зі своїх крил загасив блискавки, розчепірив кігті й напав на рахманів. День і ніч тривала битва, гримів грім, миготіли блискавки, падала злива. Могутніми силами володіли рахмани, але Гаргон потроху почав перемагати. Тоді на поміч рахманам прийшли чаклуни-чинтарі. Вони викликали з печери під Попійваном велетенського павука, який сплів і накинув на крила Гаргона міцнющу сітку. Тепер демон не міг літати й ухилятись від рахманних блискавок. Тіло — вмістилище демона — згоріло, а сам злодійний дух мусив повертатись до свого пекла. Рахмани запитали у чинтарів, якої вдячності ті чекають за свою допомогу. Чаклуни недовго радились і попросили, щоби з того часу всі верховинці віддавали їм незайманих доньок на три місяці у науку. Зажурились горяни, але рахмани взяли з чинтарів клятву, що не стануть вони чинити насилля над тими дівчатами та рушити їхню цноту. Чаклуни присягли в тому й за всі віки, що пройшли від битви з Гаргоном, не порушили цноти жодної з верховинок, що йшли до них у науку. Але, попри це, дівчата вертались до своїх родин дивними. І хоча вони ні словом, ні знаком не давали зрозуміти, що чинтарі навчали їх недоброго, чоловіки-верховинці підозрюють, що беруть шлюби із «зіпсованими» і «босорками». На те є причини. Жінки всіх народів бридяться павуками, лише верховинки беруть павуків на долоні і пришіптують над ними. А ще в них ніколи не гниють зуби, а ті з чоловіків, що захоплюються бражкою, підозріло швидко йдуть до предків, залишаючи молодих удів, що недовго ходять в жалобі й борзо знаходять собі свіжих і непитущих. «Їх ТАМ навчили такого в’їдливого закляття, що нагло зводить пияків зі світу», — кажуть найпроникливіші з мужів верховинських і погладжують родинні обереги з гадючої шкіри.
Риска аж завила, взнавши про заполонення Доброслави і Спірки. Руда лупасила по ліжнику кулаками, стогнала і плакала. Макарій нахмарено сидів поруч, подумки перебираючи різні способи визволити хорваток. Нічого корисного у тих його міркуваннях не виникало.
— Треба їх рятувати, — сказала Риска, коли обтерла лице від сліз.
— А як?
— Треба послати за Томирадом і Цапиком.
— Навіщо?
— Вони воїни, а ти не воїн, — твердо мовила руда. — Ти їх не врятуєш.
— Що зможуть вої супроти чаклунів… — знизав плечима візантієць.
— Воїн може вбити чаклуна. Мечем прохромити чаклунське черево, прострелити чаклунові голову. Закляття повільні, а мечі і стріли швидкі.
— Як я за ними пошлю?
— Зійди з гір побіля Темної діброви, знайди там наших вістових і передаси княжичеві від мене тривогу.
— Тривогу?
— Моє особливе слово до нього. Секретне слово. Він знає.
— Мене ж там схоплять.
— Так ти ж цілий волхв, вони побояться.
— Вони вб’ють мене за те, що я зробив вас своїми наложницями.
— Ти ж не зачепив Доброслави. А мене й Спірку викупив у розбійників. Ти не порушив покону.
— Цапик — то ж Спірчин брат?
— Так.
— Й він також вважатиме, що я не порушив покону?
— Ми — ізгойки, випханки. Цапик знає, на що ми йшли. Ти маєш передати Томирадові таке слово: «Білу турицю чорне боре» й розповісти вістовим про чаклунів. — Руда злізла з ліжника й спробувала опертись на поранену ногу. — Йо! Боляче!
— Тобі ще рано вставати, — зауважив Макарій.
— Так ти йдеш чи не йдеш? — крізь стогін запитала руда. — Ти не хочеш їх рятувати?
— Вже йду, — підвівся візантієць й узяв до рук рогатину. — Й щоб там не трапилось, не виходь з печери.
4.7
Тієї ночі Пекичеві наснилось пророче. Звідкись, певно з Вишнього світу, до його сну завітав Драган, що був начальним Волхвом Білого племені за тих далеких часів, коли малому Лобасові ще й зліва не виголили . Старші могитичі розповідали, що Драган відразу після смерті став навідувати їх у снах, давати поради та наставляти в служінні богам. Без його магічної опіки шлях на захід коштував би Білому племені ще страшніших втрат та згіршень, аніж ті, що довелось зазнати. Хоча Драган ніколи не приходив до Пекича, Волх одразу впізнав свого далекого попередника: таким висохлим, гичкуватим, з довжелезною сніжно-білою бородою старий і лишився у його пам’яті. Всупереч своєму імені, Драган був невисокого зросту. Уві сні він також дивився на Пекича знизу вгору. Але від того не малів Силою, яка навіть зримо виходила з його постаті — Драган випромінював м’яке золотаве світло.
— Зле тому, хто замислив діяння, ширше за його розуміння та вище за його сили, — тихо промовив білобородий жрець. Очі його були темними, непроникними, наче чорне скло, яке мандрівні перекупники привозили зі Сходу.
— Зле… — без вагань погодився Пекич. — Але, отче, що ж маю робити?
— Відречись від Пека, принеси треби отчим богам.
— Так вони не чують.
— Почують, — запевнив Драган.
— Як звелиш, отче.
— Скажи Пекові потрійне слово відречення й накажи всім могитичам зробити те саме. Роду-Вашрі, Індрі і Курукані принеси на требовища по дванадцять кіз білих з чорною відмітиною між рогами, по сімдесят куп збіжжя й по сімдесят мір меду. І проси в отчих богів пробачення великим прошенням й при постах суворих.
— Як звелиш, отче.
— Моли їх про повернення тобі волі у світах вищих і нижчих, про збільшення Сили твоєї.
— Слізно молитиму і поститиму твердо, благий отче.
— Не забувай про срібне волосся.
— Що воно таке?
— Бійся чорних воїв і підступності Корвона, бо могутній він і хитрий…
Можливо, він мав ще щось сказати, але у Серединному світі до Волхова тіла хтось доторкнувся і пророче видіння згасло.
Пекича рідко будили посеред ночі. Люди Білого племені казали, що спілкуватись з жерцями в той час, коли Хорсове Око відпочиває за обрієм, не годиться. Бо таке спілкування нагадує змову проти богів, а ті — як відомо — коромольникам не вибачають.
Тому, коли служка-могитич несміливим доторком перервав його сон, серце Волха стисло недобре передчуття.
— Яку біду приніс? — запитав він служку, накидаючи на плечі кожуха. Каганець в руці могитича освітлював лише його обличчя — широке, стривожене, з кумедно відстовбурченими вухами. А ще світло відбивалось від переляканих очей наложниць, що виглядали з-під ведмежих шкур.
— Там княжий гридень Цапик. — Служка вказав на сінник.
— Який ще Цапик, їжачі боги?
— Каже, що має до тебе невідкладну справу.
— Аж таку невідкладну, що не міг до ранку почекати? — Волхові ноги нарешті втрапили у ногавиці, а відтак й у викладені білячим хутром постоли. — Де він?
— Стоїть знадвору, перед ґанком.
— Знадвору він стоїть, Пек йому в… — промурмотів жрець, відсторонив могитича, пройшов сінником і ступив на заледенілий ґанок. Холод зимової ночі змією заповз йому під кожух.
На майданчику поміж ґанком та частоколом, що обмежував капище, стояв молодий озброєний воїн. Вишивка на комірі свідчила, що він з куничів-ратаїв.
— За якою до мене потребою? — грізно насупився Волх.
— Я Цапик, син Вільга, княжичів джура.
— Й що з того?
— Прислали тривогу з гір.
— Чому до мене прийшов, не до воєвод?
— Спірку з Доброславою забрали на Громовий хребет.
— Як про теє відаєш? — зачувши назву проклятого місця, Пекич одразу зігрівся: аж плечі спітніли.
— З гір прийшов чужинець-відун. Він тепер мій родич, чоловік Спірослави.
— Високо породичався, смерде, — криво всміхнувся Пекич. Він знав, про котрого з відунів каже син Вільга. За чутками зайда-грек, якому горяни подарували старе городище, був вправним костоправом. Проте до істинного відуна йому було, як Цапикові до князя.
— Й де ж той твій родич?
— Він з вістовими на засіці.
— На котрій?
— В Темній діброві.
— Так я ще раз питаю: чому ти до мене прибіг, Цапиче?
— Томирада князь у поруб кинув. Горан лежить при смерті. Я один чаклунів не здолаю.
— Це без сумніву… — Волх почав розуміти нічну появу Вільгового сина. — А мені що за діло до тих випханок?
— Томирад казав, що ти був проти ордалій.
— Тобі казав?
— Так.
— Й хто ще про се чув?
— Розмова була між двома.
Пекич зміряв Цапика уважним поглядом, махнув йому рукою:
— Заходь сюди.
Відтак увійшов до сінника й крикнув наложницям:
— Всі до горішнього терему! Хутчіш!
За хвилину жінки пробігли повз нього до виходу, а Волх з молодим куничем зайшли до світлиці. Там уже запалили олійні світильники, темрява відступила до запіччя й найдальших кутів. Жрець сів на ведмежий ліжник, джурі вказав на підстінну лаву, запитав:
— Не страшно йти на Громовий?
— Ні.
— А як нашлють на тебе прокляття?
— Батько мені казав, що воїнові личить чари і ворожбу долати зброєю.
— Мудро казав, — кивнув жрець. — Любиш сестру?
— Люблю. — Син Вільга здивовано подивився на двічі народженого: мовляв, як можна не любити такої сестри, як Спірка.
— Й кого б іще взяв до такої виправи?
— Всі Томирадові джури готові йти: Веслич, Тревен, Огнавець, Краслав.
— Хтось із вас ходив до тих місць?
— До Шепких воріт усі ходили, а далі — ні.
— Від Шепких до Громового далеченько, — зауважив Волх. Цапик нічого на це не відповів. Він не торопав, куди хилить Пеків служитель.
— Не лише вас з Томирадом образили ті чаклуни, — пояснив Волх. — Князь посилає проти них загін. Вибраних воїв, найкращих. А щоби воям не поробили злого, сам із ним піду…
— Ми теж підемо! — схопився Цапик.
— Не перебивай старших, гридниче! — гримнув на нього Жрець. — Ворог нині у нас небуденний, а про лігво його нічого не знаємо. Ані підходів до Громового, ані засік тамтешніх, ані озброєнь. У тому бачу основу нашої слабкості. Князь знайшов провідника, але віри йому нема.
Цапик хотів запитати: «Чому?», але вирішив промовчати. Не дай Хорсе, Пекич знову озлиться. Боги відають тих жерців, що вони можуть від злості. Абись не зурочив.