— Хочеш запитати, чому не довіряю княжому провідникові? — посміхнувся Волх.
Цапик кивнув, а подумки зойкнув: «Може, він й мислі бачить!»
— По-перше, — почав жрець, — він з гравелів.
— З гравелів? — не стримався джура.
— Бачиш, і ти здивувався. А по-друге, навіть серед гравелів його числять за випханця, віжлуна та затятого безбожника. Непевний се муж.
Волх уважно подивився на приголомшеного сина Вільга, витримав належну паузу й запитав:
— Як мислиш, кого саме з наших, із куничів, можна взяти за провідника?
Джура довго думав, потім сказав:
— Не знаю нікого, хто би ходив аж до Громового. Може, хто з турицьких городищ туди заглядав?
— Отож-бо й воно, — щиро зітхнув жрець. — Самі незнайки навколо. У поважній справі нема й на кого опертися.
— Хіба ж самі не знайдемо дороги? — спалахнув Цапик і відразу зрозумів, що дурню бовкнув.
Пекич похитав головою.
— А коли… вирушає загін? — після хвилинного мовчання насмілився запитати джура.
— Ти знатимеш, — запевнив Пекич.
Помовчав і додав:
— Боги нам поможуть… А за тим гравелем треба тримати око. Ти з побратимами таке подужаєш?
— Будемо пильнувати його яко ворога, — запевнив Цапик, — А можна ще про одне запитати?
— Дивлячись про що.
— Що зробили князеві оті чаклуни?
— Князь, Цапиче, не за себе лише думає, а за все наше плем’я, — повчально мовив жрець. — На те він і князь. Чаклуни вже насилали на нас злі чари й знову пробують наслати. Такого їм попустити не можна.
— Так це через них випробовували дівчат? — Вільгів син глянув двічі народженому просто в очі. Від раптової здогадки Цапикове обличчя немов загострилось.
— Через них, клятих, — не відводячи погляду, запевнив воїна Пекич. Він знав, що в основу праведного діла іноді можна покласти маленьку брехню. Або й кілька маленьких брехень. Боги за таке не карають.
4.8
Чоломир узяв смолоскип у вартового, струсив з нього чадний нагар. Дав знак, і вартовий відімкнув вхід до порубу. Одна сходинка, друга, третя… Ще двері — з міцного дубу, укріплені трьома смугами чорного заліза. Князь не без зусилля відтягнув довгий засув, ногою штовхнув дошку. Холодний сморід виповз з підземної темряви йому назустріч.
— Виходь, — сказав він, посвітивши на Томирада. Той сидів у кутку, підібгавши під себе ноги, дивився на батька злими очима.
— Виходь, кажу, — повторив Чоломир. — Йдемо визволяти твою Доброславу.
4.9
Відлигу приніс південно-східний вітер. Арата відчула його перший подув, полюючи у Горохолиному лісі. Тихо-тихо колихнулось букове віття, грудка снігу впала на стежку перед войовницею. Вона зупинилась, носом втягнула змінене повітря, потім ще раз. Знайшла у ньому ледь присутній дух далеких країв, де лежить під сонцем прогріте каміння, де сухі жовті колючки не відають зим. А ще у зміненому повітрі з’явилось щось лихоманне, неспокійне. Щось таке, що передує пробудженню.
Войовниця подивилась на небо. Хмари там прорідились, утворивши ґратчасте поле — де-не-де навишні боги розсунули сірі пасма, явивши захололій частині Серединного світу небесну блакить. Її була тільки крихта, вузька смужка, але в тій крихті крилась і широка обіцянка, золота вивірка вселенського сподівання.
Арата забігла на найближчий пагорб, з якого відкрився весь східний обрій, піднесла руки долонями до Сходу й заспівала древній гімн Сурі-Сонцю:
Сурі сарвашатра сарвадекара
Сонце всевідаюче, вчителю речей заблукалих
Трікаламкара арохга Авегі-лалаша,
Звідай нам всі три доби, крізь які шлях протягнено…
Карбовані слова гімну невидимими стрілами злітали до неба, до світлої лазурі, що відвіку дарує надію. Тими словами вітали сонце найперші сповідники Карни. Вітали за давньої благословенної доби, коли відлютувала тисячолітня зима й крізь залишки брудної поволоки над світом знову засяяв життєдайний диск.
Двадцять років тому, близь пустельного краю, нарозвидні, мати розбудила маленьку Хамдуну, вимила її тіло, розчесала волосся, одягнула у біле, підперезала потрійним червоним поясом, й вони удвох вийшли вітати схід сонця. Тоді майбутня жриця-войовниця, напружено повторюючи за матір’ю, уперше проспівала цей гімн, уперше прославила Суру. Зробити таке у самому серці Халіфату наважувався далеко не кожний сповідник давньої віри. Якби їх почули всюдисущі шпигуни імамів, Хамдуні та її матері довелось би до дна випити чашу громадського гніву. Тепер, ставши Аратою — дорослою, посвяченою й сильною, — вона співала переможну пісню Сури посеред сніжного лісу, на порозі нових випробувань і весни.
Арата не мала сумніву, що безпомильно розкодувала знак зміненого повітря: передбачений час виповнення вже не наближався крадькома, на м’яких лапах, подібно пустельному левові або росомасі. Час виповнення підстрибнув упритул і розкрив свою ненажерливу пащу.
5
...
[року вісімсот шістдесят другого за ромейським численням, у двісті одинадцяте літо від смерті останнього шахіншаха-вогнепоклонника Ездігерда Третього, у сто шістдесят шосте літо від заборони ірландським жінкам брати участь у війнах, у сімдесят п’яте літо від перемоги хазарів над племенами Кримської Готії, у двадцять третє літо від Великого Осіннього урагану, що пронісся Європою]
5.1
Владика Корвон тепер кожного дня навідував Браму. За останні дні це місце зазнало дивовижних змін. Ще на Стрітення вузький прохід поміж двома стрімкими скелями нічим не відрізнявся від численних лазів, які вели на південний бік Громового хребта. Хіба що туманні пасма у ньому час від часу мережились перламутровими серпанками. А тепер туман у Брамі став непроглядно-густим, волокнуватим й відверто сріблився присутністю Сили. Навіть Корвонові коштувало великих зусиль наблизитись до стіни туману. Вже за сім-вісім кроків від неї серце владики починало прискорено битись, а горло перехоплювало, наче тим сталевим кільцем, котрим приборкують зарозумілих рабів. На цій відстані проліг грізний кордон. Перед ним владика Корвон наказав покласти три пласкі брили, на яких кров’ю незайманок накреслили Пентаграму, громові руни та подвійний прохідний знак. Поряд з брилами запалили сім великих світильників, що в них підтримували вдень і вночі лапатий вогонь, а на високих палях розіп'яли сім яструбів, котрим розділили голови таким робом, щоби одна половина дивилась на схід, а інша — на захід.
Ніч трапилась вітряна, тріпотіли крила розіп’ятих птахів, вогонь борсався в корцях світильників, проте туманна стіна не рухалась й не рвалась. Здавалось, вітри Серединного світу не досягали її важких пасом. Владика стояв перед Брамою, підвівши руки, й не так молився, як всотував усім єством чисті потоки енергій, які щедро текли великими і малими колами.
Прислужники, що слідкували за світильниками, з острахом наближались до владики, намагаючись швиденько долити до корців олії і знову сховатись у печерах. На обличчі Корвона спалахи світла малювали й за мить стирали начерки, страшніші й могутніші за руни і пентаграми. Знавіснілий гірський вітер напинав його червону мантію, довге волосся розліталось плечима, губи бурмотіли закляття. Він закликав до брами душі древніх володарів Громового — верховних жерців доби Буревіста і Децебала.
Він повторював їхні імена:
— Владика Соголло, владика Кевте, владика Мацок, владика Греміш, владика Дакін, владика Себтик.
Імена.
Скупі залишки печерних написів зберегли лише їх. Корвон не знав, з яких саме родів і племен вийшли владики минулого, не знав, як вони виглядали, які знаки носили на мантіях, сустугах і патерицях. Вони не залишили йому ані книг з формулами Сили, ані усного передання. Якщо щось таке й існувало за давніх часів, кляті римляни потурбувались про його повне й безповоротне знищення. Молитовні печери зберегли сліди страхітливої пожежі, а кістяки тих, хто міг би передати нащадкам древні слова Сили, й досі знаходили у скельних схованках. Зі стрілами межи ребер й розваленими черепами. Малюнки і написи на скелях римляни ретельно зчистили, ідолів спалили, розбили на дрібні шматки або спотворили до невпізнання. Ті кілька рунічних начерків, які знайшлись під шаром кіптяви, принесли лише дрібні крихти знання. Корвонові довелось самому шукати ті примовки, на які відзивались гірські струмки та озерні води, ті знаки, якими угамовувались лісові щезники і пекуни , ті закляття, до яких прислухались свавільні демони Нижнього світу. Тільки після двох десятиліть напружених пошуків до Корвона почали приходити помічні видіння, які він вважав посланнями древніх владик. Жерці чомусь не з’являлись у людських подобах, зате до нього промовляли примарні соколи і ведмеді, змії і вовки. Вони приносили йому спочатку клапті, а потім й оберемки давньої мудрості. Виявилось, що він десятки років лише ходив колами й топтав вузькі стежини там, де жерці минулого впевнено крокували широкими шляхами. Давня мудрість відкрила йому таємниці скель, річок і полонин. Тихі джерела обернулись водяними жилами, що сягали коренів гір, грязеві вулканчики — природними майстернями ліків та трунків, а одне лише озеро Несамовите виявилось невичерпною скарбницею інструментів для оволодіння вітрами, грозами та дощами. Велетенський Писаний камінь відкрив свою здатність накопичувати Силу, а гадюки і полози перетворились на цікавих співрозмовників.
Але найголовніші таємниці древніх ховались в їхніх знаннях про кров. Той обсяг Сили, який сім гірських джерел давали магу за місяць, можна було майже миттєво видобути зі свіжої крові, взятої з пробитих чересел п’ятнадцятирічного хлопця. Кров несла в собі і пам’ять про минулі часи, і могутню здатність впливати на навколишній світ. Енергія крові немов розривала тонкі рівні буття, наповнювала творчою лихоманкою закляття, що робились на зміни і трансформації. Кров була і потужним рушієм форм, і посередником між речовинами Серединного світу та сліпими боженятами первинного хаосу. Звільнена з тілесних протоків, кров населяла простір божевіллям, наснажувала на пошуки і вивільняла найсміливіші бажання. Нею можна було навіть наповнювати і рухати мертве.
Тільки проживши п’ять десятків річних циклів, Корвон зміг оцінити, якими далекосяжними засобами оперували владики часів Дакійського царства. Вони вміли змінювати погоду від північної Пущі до південного моря, чути секретні слова царів, які промовлялись у далеких столицях, насилати смертельні хвороби на армії і народи, наділяти тимчасовим життям неживе, приборкувати та ставити собі на службу страхітливих підземних демонів-мороків.
Недарма, зрозумів Корвон, римляни з такою лютою непримиренністю знищували не лише самих карпатських посвячених, але й будь-які свідчення їхньої науки. Століттями Імперія потерпала від магічних змов, сплетених на схилах Громового хребта. Не злічити було тих намісників, трибунів, преторів та легатів, що відправились до предків з допомогою тутешніх волхвів, а за кожним повстанням у придунайських та фракійських провінціях Риму стояли навчені чаклунства посланці і посланниці Громового. Потрапивши до царських гаремів, доньки жерців непомітно оволодівали розумом монархів, підкоряли їхню волю красою і волхвуваннями, відвертали від миру й спрямовували на безумні війни з Імперією. Отрути та раптові недуги губили талановитих полководців Вічного міста й тим зводили нанівець цілі військові кампанії. Безслідно зникали римські розвідники, митники й цілі каравани. Багаторічні неврожаї зменшували податки з провінцій і призводили до голодних бунтів.
Імператори завжди здогадувались, що десь у Карпатах причаїлось зміїне кубло коромольників, але тільки далекоглядний Діоклетіан усвідомив, що треба боротись не з наслідками, а з причиною. Одного походу проти жерців та підвладних їм племен карпів виявилось достатньо, щоби випалити кубло й на довгі століття припинити магічну роботу на Громовому.