Але зерна магії не пропадають безслідно. Рано чи пізно з’являється той, хто здатний пробудити їх до життя, терпляче викохати перші паростки знання та зібрати новий врожай. Цього Відновлювача помічають не лише люди та істоти Серединного світу, але й могутні Сили у потойбіччі. Так і його, владику Корвона, спадкоємця приспаної традиції, помітив предвічний могутній дух, який лише раз на тисячоліття завдає собі клопоту відвідати смертну юдоль. Дух обіцяв незмірно збільшити могутність Корвона. Й що найголовніше: подолати прокляття бездітності, яке заважало владиці заснувати, за прикладом древніх, жрецьку династію. Дух звелів жерцеві стати воротарем при його появі у Серединному світі та приготувати достойне тілесне вмістилище для нього. Якщо з першим завданням Відновлювач давав собі раду, то з другим поки що не виходило.
Дух забажав увійти до тіла молодої дівчини зі срібним волоссям.
Й тим ввів Корвона у велику спокусу.
Бо владиці раптом спало на думку, що саме це тіло, прийнявши в себе могутнього духа, народить йому сина для продовження списку нових карпатських верховних жерців. Ця здогадка, немов блискавка, пройшла крізь Корвонів розум, вразила його своєю неозорою величчю й від того часу ні на мить не відпускала його уяви.
«А інакше, — міркував Відновлювач, — навіщо Богомолові вселятись саме в ЖІНОЧЕ тіло?»
Щоденні відвідини Брами зміцнили Корвона, збільшили його чоловічу силу. Тіло Відновлювача прагнуло злягання з жінками, проте владика наклав на себе печатку стримання. Він і раніше не мав гарему, позаяк древні відкрили йому подвійну природу Пристрасті. Якщо на нижчих рівнях відовства вона сприяла зростанню Сили, то великим майстрам-магам лише заважала. Жінки відбирали енергію, необхідну для щоденного очищення каналів Сили й підтримання захисного периметра капища. Навіть тепер, коли плотське бажання зросло, владика заборонив собі витрачати енергію на жінок. Він припинив навідувати п’ятикутну вежу, де його помічники залучали верховинок до служіння богині, й ще ні разу не подивився на тих двох хорваток, що їх привели розвідники.
Сьогодні владика запланував вирішити їхню долю. Після молінь перед Брамою він спустився до нижніх печер, де тримали ведмедів і полонених. Хорваток роздягнули і прив’язали до стовпів поряд із ведмежими клітками; голодні звірі намагались дістатись до них, ревіли і простягали до жінок лапи. Ті заплющили очі й намагались не рухатись. Лише часте дихання видавало жах полонянок, що притискав їхні брудні тіла до стовпів міцніше за мотуззя.
«У тієї, що з вужчими стегнами, волосся дуже світле, — зауважив Корвон. — Але ж не срібне ». Богомолова вимога все більше дратувала Відновлювача. Його шпигуни обшукали городища і хутори за сотні римських миль навколо й ніде не знайшли срібловолосої дівчини.
Не звертаючи уваги на ведмежу лють, чаклун підійшов до стовпів, уважно оглянув полонянок. Світловолоса була на перших тижнях вагітності й, радше за все, про це не знала. Їхні м’язи він знайшов більш розвинутими, аніж зазвичай у жінок. Ці хорватки, зрозумів владика, належали до покоління дів-войовниць — жалюгідних наслідувачок істинних амазонок Сходу. Знекровлене плем’я втікачів намагалось зміцнити себе за рахунок жіноцтва.
— Ви ізгойки, — не так запитав, як ствердив Корвон. — Я чув, що якісь безбожні дівки відмовились пройти ордалії і повтікали у гори. Ви з них?
Відповіддю було мовчання.
Відновлювач подумки посміхнувся. Він володів десятками, якщо не сотнями різноманітних способів змусити цих хорваток розповісти все, що вони знали і про що здогадувались. Проте не бачив жодної потреби в тих їхніх знаннях. Все одно Серединний світ невдовзі мав рішуче змінитись. А ще в нього не було зайвого часу. Навіть на те, щоби розважитись повільним і болісним вмиранням цих зарозумілих створінь, підперти свою волю видовищем їхніх страждань.
Він уже вирішив, що з ними зробить. Могутній дух, якого очікував Відновлювач, страждав і слабнув від давньої рани. Коли Богомол промкнеться крізь Браму та увійде в смертне тіло, йому знадобиться не лише відпочинок, але й щось для негайного підтримання занепалих сил. Й тут, знав владика, ніщо не зрівняється зі свіжою, паруючою кров’ю молодих жінок. І вагітність однієї із них лише на користь.
5.2
Весна розпочала перефарбовувати Карпати з білого на зелене. Теплі вітерці все частіше навідували низові логовини. З гір, проламуючи крижані саркофаги водограїв, обвалюючи з низького віття снігові згущення, збігали шумні повноводі струмки. Сльозились крижані сталактити, прокинулись водоспади, і вкрились водою зимові перелази через річки. Наст під деревами поки що лежав твердо, але ребра гір з південного боку вже звільнились від наростів льоду. Де-не-де снігові пласти сповзали зі схилів, забираючи із собою дрібне каміння й хитку рослинність.
Саме цим плинним простором рухалось на південь невелике хорватське військо. Вів його досвідчений воєвода Стоймисл, а правицею в нього був княжич Томирад. Про шуйцю Стоймисл намагався не думати, бо не знало Біле плем’я такого прикладу, щоби третім начальним війська був Волх. Чоломир суворо наказав воєводі не забувати на військових нарадах жерця, адже ворог був незвичайний. Між воями-куничами йшло шість могитичів з Волхового капища, до яких долучився ще й чорнобородий маг-чужинець. Тому на кожному привалі Стоймисл посилав за жерцем і не сперечався, коли той радив ставити навколо табору дідухів, змащених лисячим жиром, або обкурював місце наради смердючим димом.
Ще одним своїм клопотом воєвода вважав провідника. Довготелесий гравель на ім’я Михан притягував погляди куничів незвичним видом, гостроверхим шкіряним ковпаком і одягом. З голови до п’ят він кутався у волохату ведмежу шубу, під якою носив аж дві заткнені за черес сокири. Очі під густими бровами мав темно-сині, виразні й дикуваті. Вої шепотілись поміж собою, що Михан є знаним на всі Карпати віжлуном та богоборцем. Деякі з них, проходячи повз провідника, шепотіли охоронні примовки та тягнулись до оберегів. На привалах біля його ватри незмінно сідали Томирадові джури Цапик, Веслич і Тревен. Стоймисл знав, що їм доручено пильнувати гравеля, й тишком приглядався до спроб молодих воїв розговорити мовчазного провідника. На всі їхні запитання той відповідав уривано, проте охоче ділився своїми міркуваннями з воєводою.
Коли Стоймисл запитав його, чи не завадять пробуджені гірські потоки зійти на Громовий хребет, Михан запевнив, що він проведе військо такою стежкою, на котрій майже немає промивин та водориїв. До цього гравель додав, що знана неприступність Громового є більш легендою, аніж правдою, й що саме лігво чаклунів приступне принаймні з трьох напрямків. Михан на снігу накреслив щось на штиб карти, пояснивши, куди він збирається вести військо і які перешкоди можуть виникати на цій дорозі. Карту, серед інших, уважно роздивився Волх, але вголос двічі народжений не сказав нічого.
Військо рухалось без пригод. Верховинці стежили за ним з Чорногір’я, але ближче, ніж на п’ять перестрілів, не підступали. Михан сказав, що вони раді здихатись чаклунів, але допомоги очікувати від них не варто. Чорнобородий маг, що знався з дідичем Бойвом, підтвердив гравелеві слова.
— Бойв зберігатиме невтручання, — запевнив чужинець, вчергове насмішивши куничів дивним промовлянням слов’янських слів.
Волх йшов до ворожого лігва з важким серцем. В ніч перед походом, після усіх ритуалів відречення од Пека та усіх підношень отчим богам, жрець усамітнився на капищі й застосував волхвинний гриб. Навдивовижу легко він проминув Бузиновий поріг й раптом опинився посеред невловимого Пекового капища. Все було, як і вісім років тому. Тихе сонце освітлювало кістяне коло, пласкі комахи повзали паростю, що оплела древнього боввана. Але тепер перед чорною землянкою-божницею стояв оточений сяйвом Довган.
— Все по твоєму слову зроблено, отче, — вклонився Волх білобородому.
— Відрікся від Блудня?
— Відрікся, отче.
— Ну й дурень ти, Лобасику , — раптом почув він знайомий сміх.
Волх підняв очі. Замість благовидного Довгана перед ним стояв череватий карлик з пурпуровою, наче в затятого бражника, пикою. Потрійне підборіддя тряслось від реготу, заплилі очі весело дивились на Волха.
— Пек!
— Але ж і легко тебе здурити, жерче.
— Чому ти покинув нас? Злякався Богомола? — спробував перехопити ініціативу жрець.
— А що мені зробить той калічний божок? — знизав круглими плечима карлик. — Час від часу він тікає з-під материної влади, бешкетує-гуляє у Серединному світі, а потім ізнов вертається до свого пекла. Мені не страшно й не цікаво.
— Ти ж обіцяв нас захищати.
— Так, обіцяв. См років.
— Тобі не сподобались жертви?
— Жертви, кажучи чесно, були такі собі, — скорчив мармизу карлик. — Як для годиться. Але я слово своє тримав. Сім років у твоїх все було добре. Ви розплодилися й розжиріли.
— А навіщо ж ти тепер знущаєшся наді мною?
— Я ж Блудень, забув?
— Отже, правильно я від тебе відрікся.
— Не допоможе.
— Хто знає.
— Я знаю, — реготнув Пек. — Богомолу для приглумлення його вічного болю потрібно свіжої крові. Ріки й озера крові. Усе твоє плем’я, Лобасе, піде йому на ліки. Всі-всі — від малого до старого. Й утекти вам не вийде… Першими він висмокче отих двох ваших випханок. От така, жерче, паскудна історія.
— Ми будемо битись.
— З сином Триликої? — Карлик зробив великі очі.
— Так!
— Хай щастить, — посміхнувся Пек й зник.
За мить чорну землянку охопило полум’я. Волх ледве встигнув відскочити від раптового спалаху. Відтак звідусіль на нього насунувся сірий туман. В ньому ворушились бридкі форми й чулося дивне клацання. Нажаханий і розгублений, колишній Пекич намацав Бузиновий поріг і безтямно вивалився у Серединний світ.
Такого повернення з астралу жрець не переживав ніколи. Його усю ніч вивертало, трусило і корчило. Він опоганив блювотою требовище, дістав кровотечу з рота й ледь не вмер перед байдужими поставами отчих богів.
Ріки й озера крові!
Кінець усім сподіванням. Тепер йому залишилось вийти на прю з Корвоном, зазнати поразки і з ганьбою, під регіт демонів, піти до Нижнього світу. Разом з куничами і туричами, які дарма покладались на його мудрість та вміння.
За спиною зажуреного жерця крокував Макарій. До Стоймислового війська візантієць потрапив не за власною волею. У Темній діброві він пережив спочатку довгий допит, а пізніше й напружену бесіду з Томирадом. Княжич урешті-решт повірив Цапиковому родичеві й змусив Макарія присягти у тому, що він в жодний спосіб не чіпав Доброславової цноти і що допоможе визволити хорваток з полону.
Йому навіть не дали відвідати Риску, а борзо приєднали до жрецького загону у хорватському війську. Тут він із здивуванням помітив сугубу прихильність до себе Цапика та його приятелів Веслича та Тревена. Цапик весь час повторював, що «ромейський відун» є його тестем й, судячи з усього, цим неабияк пишався. Також у війську знайшовся один з родичів рудої. Але він, на відміну від Спіркіного брата, до Макарія не підходив і дивився на нього вовком. Як зрозумів візантієць, Рискова родина прокляла руду після її втечі й жодних родинних зв’язків, що окреслились через цю випханку, тепер не визнавала.