З Волхом його стосунки також не склались. Начальний жрець Білого племені не відмовляв Макарію ані в місці біля жрецької ватри, ані у шматку солонини. Проте на жодні питання візантійця не відповідав і дивився на нього як на пусте місце. Той зрозумів, що з боку жерців йому відмовлено у професійному визнанні і терплять вони його лише за волею Томирада.
Княжич на другий день походу підійшов до Макарія й довго його розпитував про справи в Імперії та про християнську віру. В кінці тієї розмови візантієць наважився на прохання:
— Коли переможемо чаклунів, дозволь мені, сине архонта, допитати їх про дивовижний гриб, що продовжує літа смертних.
— Хочеш довго жити? — посміхнувся Томирад.
— Свого часу я присягнув одному вельможі знайти для нього цей гриб. Я не звик ламати присяг.
— Що за вельможа?
— Ромейський воєвода на ім’я Леонтій. Він мені життя врятував.
— За таке варто послужити, — кивнув княжич. — Дозволяю.
Він подумав і додав:
— Якщо, звісно, залишиться хтось, кого можна буде допитати.
Про себе Макарій називав похід до Громового хребта анабазисом. Він, зрозуміло, не смів порівнювати героїв Ксенофонта з тутешніми варварами, але раптом подумав про те, що незле було б залишити розповідь про таку виправу для нащадків.
В Імперії, вирішив візантієць, знайдеться немало вчених писців та синкеллів, яким захочеться переписати розповідь про варварську війну з чаклунами, про звільнення з полону красунь та про знайдення легендарного грибу Калокирика.
Крокуючи серед могитичів, він подумки почав складати план майбутньої повісті. Присвятити її він планував Леонтію, а почати з того, що він, Макарій, отримав уві сні Боже веління нести вчення Христове у далеку варварську юдоль, що ниділа у безпросвітному поганстві. В повісті колишній диякон мав виступити сміливим місіонером, борцем з бісосповідниками та великодушним рятівником небачено вродливої варварської принцеси, що за його напученням перейшла у християнство.
Він так захопився складанням карколомного сюжету, що не помітив зрослого напруження на обличчях жерців та воїв. Раптом військо зупинилось.
— Що сталось? — спитав візантієць у найближчого з могитичів.
— Шепкі ворота, — повідомив той і посохом вказав на кам’яні брили-моноліти, що наче зуби велетенського звіра стирчали обабіч стежини. За ними, пасмо за пасмом, підносились вкриті хмарами Карпатські хребти.
5.3
Колодій знайшов Бойва у старому теремі, який побудував ще прадід володаря. Господар верховинців грів кістки з наложницями у лазні, з’єднаній з теремом критим переходом. Колодій почекав, поки дідич натішиться гарячим паром і молодими тілами, — справа не потребувала негайної доповіді. Невдовзі йому звеліли пройти просто до лазні, і в переході він зіткнувся з двома дівчатами. Голі, розпарені й нетверезі, ті зі сміхом пробігли повз розвідника.
Підлогу в лазні встеляло ялинкове віття, від якого йшов міцний лісовий запах. Закутаний в овечу шкуру Бойв сидів на голій лаві і цмолив пиво.
— Що повідаєш? — запитав він у Колодія.
— Хорвати пройшли Шепкі ворота.
— Й скільки пройшло?
— Більше двох сотень буде, господарю, усі піші. Озброєні добре, майже усі моцно взуті у чоботи. Мають кольчуги, щити і великі луки.
— Жерці з ними йдуть?
— Так, господарю. Вони зупинились перед воротами, зробили треби богам…
— Вчинили треби, — виправив Бойв.
— Так. Козу і голуба різали. Той їхній Пекич сам правив.
— То їм не допоможе, — всміхнувся дідич, змахнув з вусів пивні краплі. — З двома лише сотнями поперти на Громовий хребет! Немудрий єси князь-каган Чоломир, йой немудрий…
— Та й шлях вони обрали кривий, — додав Колодій. — Від Шепких до лігва ще йти і йти. А ще й з припасами та тими великими щитами… Рівниною до Громового хребта вони б дісталися швидше. Піднялись би туди Соколиними воротами. Від них до лігва відстань — як двічі бартку кинути.
— Може, вони хочуть підійти непомітно? — припустив Бойв.
— Воно таке може бути, господарю, — скорчив недовірливу мармизу розвідник, — але мені чогось мислиться, що провідник їхній — ще той крутій. Ти його знаєш: він з гравелів, узимку шаста у довгій шубі.
— Віжлун? — згадав Бойв.
— Він.
— Але й провідника вони собі знайшли, — похитав головою дідич. — Кого боги карають, у тих віднімають розум.
— Вони ж зайди, господарю, нічого не торопають. Ані в тутешніх горах, ані в тутешніх людях. Та й підійти непомітно до лігва двом сотням ніяк не вийде. Ти вірно кажеш, господарю: Чоломирові пороблено.
— Мислю, що треба послати до Громового Шикорчика, — мовив Бойв після недовгих роздумів. — Нехай би вивідав, що і як там. У Корвона в навчанні ще вісім наших дів, най бережуть їх Регл і Жива… Аби нічого з ними не сталось.
— Це було б мудро, господарю, — погодився Колодій. — У лігві щось затівають.
— Затівають? — схопився дідич. — А чому я про те не відаю?
— Так нічого певного й не відомо. Знаємо лише, що вони посилили охорону та кожної ночі палять великі ватри. Там пильнують тоті чорні в плащах, що прийшли до Корвона восени.
— Ті найманці?
— Достеменно не знаємо, найманці вони чи ні. Але вої справні, спритні, усіх військових хитрощів навчені. Горами гасають, як ті козли, засідки роблять так, що й за два кроки не добачиш.
— Це вони ізнищили наших на Вузьких воротах, — впевнено мовив Бойв. — Гремівники кляті.
— Таке може бути, — кивнув розвідник.
— Так і є.
— Маєте рацію.
— І жерцевих наложниць вони забрали, і відьму вбили.
— У цьому не маю жодного сумніву, господарю. Бачив їхнього ножа, та й сліди знайомі.
— Тому проведеш Шикорчикових хлопців таємною стежиною, через Явір-Ключ.
— Думаєте, гремівники про неї не відають?
— Все може бути, але раніше там вістових не ставили.
— Раніше багато чого не було.
— Мені біля Громового потрібні очі.
— Я спробую їх провести до Чорного Черемошу, в тих горах є надійні схови. Звідти, господарю, й будемо пильнувати за лігвом.
— Там починаються землі гравелів, — нагадав Бойв. — Дійте обережно.
— Ми будемо обережними, господарю.
— А ти ще маєш дивитись за Шикорчиком, щоби не робив дурниць. Саме ти, Колодію, зрозумів?
— Авжеж, господарю, — згідно примружився розвідник.
— Й не забудь помолитись Пресвітлому Раглові.
5.4
Арата помітила вартового першою. Хоча той добре замаскувався серед молодих ялинок і темно-сірих кутастих брил, начепив на плащ ялинкове гілляччя й закрив обличчя зеленою хусткою. Хорват або верховинець, може б, і не помітили засідки, але войовницю вчили найкращі з майстрів військової справи. Вона бачила вартового третім оком, відчувала його запах, його тепло та його неспокій. В зимовому лісі він був для неї чимось на штиб пустого жука, що всівся на сторінці розгорнутої книги.
Плащ виказував його, як хвіст — павича.
Тих, кого хорвати і верховинці знали як чорних воїв-плащоносців, Арата зустрічала на Півдні й на Сході. Вони походили з різних народів, охороняли заможних шейхів, ювелірів, мандрівних красунь, іудейських князів, магрібських магів, суддів-каді, работорговців, фартових шукачів скарбів та каравани на Великому шовковому шляху. Вони воювали за гірських володарів Кавказу і Тавру, за єретиків з Курдистану, за міжнародні банкірські синдикати й торгові корпорації. Вони вбивали і викрадали, вивідували і шукали. Ніхто не знав, де ховались їхні керманичі, хто вони та якими шляхами передають рядовим плащоносцям накази і звістки. Проте відомо було, що служать вони лише за щире золото. За повновісні статери, за зливки з баранячим клеймом Сасанидів та за важкий пісок. Служать віддано, не бояться смерті й ніколи не розкривають своїх справжніх імен.
Про чорних плащоносців ходили численні легенди. Казали, що жовтий метал є їхнім єдиним істинним божеством, що їхні жерці служать у божниці, стіни якої знизу доверху вкриті золотими плитами, що їхні начальні носять під плащами золоті панцирі. Були й такі, які клялись, що бачили на їхніх тілах та золотих медальйонах зображення скорпіона, але плащоносці ніколи не роздягались при людях й не залишали ворогам своїх мертвих, забираючи або викуповуючи трупи. Проте для Арати вони були лише найманцями. Тими нікчемними та зневаженими богами і людьми, що продають свої вміння й життя за гроші.
Войовниця коротко свиснула й відразу змінила позицію. Повз неї пролетів і вжалив дерево метальний ніж. Арата придивилась до ножа й миттєво зрозуміла, якою мовою слід звертатись до вартового.
— Гей, воїне! — крикнула вона хазарською. — Я не хочу тебе вбивати. Передай Корвонові, що до нього прийшла дружина його нового пана. Скажи йому: «Гадагхад» і передаси, що я знаю, де шукати дівчину зі срібним волоссям. Я чекатиму на Корвона біля Драконячого каменя.
Вночі Арата обладнала яму-схованку. Не поряд з Драконячим каменем, а за кілька римських миль від нього. Серед неприступних, порослих ялівцем диких скель. Вона передбачила, що Корвон спробує її зловити й відправить до каменя хапальників у чорних плащах. Але вони її там не знайдуть.
Нарозвидні Арата поклала собі до рота шматочок волхвинного грибу. Розжовувала його неквапно, заїдаючи терпку жуйку вологими грудками снігу. Коли зеленкуватий диск промкнувся крізь обрідні хмари, вона щасливо проминула Бузковий і Сіро-голубий пороги, відростила крила й відправила дух свій до неба, до танучих хмарних пасом. З висоти яструбиного лету вона побачила поросле буками і соснами міжгір’я, засніжену долину Ставника й сам Драконячий камінь. Плащоносці вже оточили діл, залягли на перевалах, зачаїлись у байраках. Вони напружено виглядали ту, котра назвалась дружиною Богомола й наважилась на нечуване блюзнірство — прокричала на весь Космацький ліс істинне ім’я свого чоловіка.
— Скільки ж вас тут! — розсміялась войовниця, пролітаючи над засідками плащоносців.
Їй було байдуже до найманців, вона шукала Корвона.
— Ти мусиш, мусиш прийти, тобі потрібна срібноволоса, — шепотіла дружина Богомола, ширяючи у світлому небі.
Й раптом вона відчула його присутність .
Вона, ця присутність, наче заповнила увесь діл, заполонила усі його схованки та яруги, накрила річку й ліс зловісною темною марою. На ту суміжність світів, де знаходилась Арата, впали глибокі сутінки. На мить під її крилами наче щезло повітря, й жриці ледве вдалось утриматись в астральному небі.
— А він могутній чаклун! — напряглась Арата, вирівнюючи свій політ.
— Злякалась? — прошепотів примарний голос в її єстві.
— Здивувалась.
— Ти звідки?
— З лона Триликої.
— Жриця?
— Посвячена дружина Гадагхада.
— Я маю в це повірити?
— Якщо не віриш, запитай в Мого Чоловіка.
Пауза.
— Ти сказала, що знаєш діву зі срібним волоссям.
— Я привела її до тебе.
— Де вона?
— У надійній схованці.
— Чого тобі треба?
— Я хочу зустріти Свого Чоловіка на порозі Серединного світу.