— Й це все?
— Так.
— Ти приведеш срібноволосу до мене?
— Якщо ти присягнеш Гадагхадові в тому, що дозволиш мені бути при Брамі у мить Його з’яви.
— Ти ставиш умови мені, владиці Корвону?
— Так.
— Не по чину дієш.
— Коли зі мною богиня, чини не важливі.
— Навіщо це тобі?
— Він Мій Чоловік.
— Він обрав для мешкання жіноче тіло.
— Мені байдуже до Його тілесної форми.
Пауза.
— Хіба ж у Серединному світі Йому потрібна буде дружина?
— Це не тобі вирішувати,
На порослому мохом вапняковому виступі, трохи нижче схованки, стояв високий чоловік, весь у чорному. Він спирався на простий ясеневий посох без прикрас і верхівки. Арата закам’яніла.
— Бачиш, Арато Непереможна , я тебе знайшов, — тонкими губами Корвона замість гордої посмішки пробігло якесь летюче викривлення.
5.5
«Ось воно!» — зрозумів Макарій, побачивши дивовижну хмару. Він ані на мить не забував, що хорватському анабазису протистоїть чародій, здатний керувати погодою. Усі ці дні він чекав на щось подібне, і ось воно з’явилось. Непроглядно-чорна заклубочена стіна рухалась улоговиною з дивовижною швидкістю. Вона виривала ялинки з корінням, гнала перед собою сніговий вал, у якому біснувато крутились дрібні й великі уламки лісу.
Вої Білого племені підняли щити в марній спробі захиститись від буревію. Хтось іззаду шарпнув Макарія. Той обернувся, побачив гравеля, що показував на велику брилу поряд зі стежиною. Візантієць зреагував миттєво, що, певно, врятувало йому життя. Він забіг за брилу одночасно з ударом снігового валу.
Здавалось, світ перевертається догори ногами. Здоровенна гілка зірвала каптур з голови колишнього диякона, жорстоко розідрала йому обличчя. Мокрий сніг заліпив рот, потрапив до горла, Макарій не міг дихати. Щось важке впало на нього, ледь не зламавши хребта. Ліву руку боляче притиснуло до брили. Він довго, нестерпно довго боровся із задухою й тим, що на нього впало. Звільнившись, він звівся на ноги, прокашлявся. Коли дихання відновилось, візантієць почув крики. Йому вартувало зусиль розліпити очі.
Навколо розкинулось місиво з поламаних дерев, поранених і мертвих воїв, переораного снігу й розкиданого каміння. А звідкись зверху на це місиво падали стріли. Довгі, опірені чорним.
— Тікаймо, — почув він голос гравеля.
«Куди?» — хотів запитати Макарій, але вчасно схаменувся й поповз за провідником. Ліва рука нестерпно боліла.
Вони пролізли під вузлуватим корінням старих ялин і пірнули до зарослого кущами приярка. Попереду й зліва від них також відповзали під рятівний покров лісу.
— Стрільці на тій горі! — крикнули ззаду.
— Обійдемо їх лісом. — Макарій впізнав Томирадів голос. — Веслич, Краслав, Дрого, усі — за мною!
Поряд з провідником і Макарієм раптом опинився Цапик. Він схопив провідника за комір шуби, здавив ним гравелеве горло, просичав:
— Зрадник!
— Ти помиляєшся, — прохрипів Михан.
— Вони знали, де ми будемо йти!
— Нас аж дві сотні. Всі гори знають, що ми йдемо і куди ми йдемо.
— Якщо не виведеш нас звідси, я тебе вб’ю, — пообіцяв джура, але комір відпустив.
— Виведу, — кивнув гравель, віддихався. — Рушаймо вже.
— Стіймо тут, — наказав Цапик.
— Навіщо? — не зрозумів Макарій.
— Треба зібрати вцілілих, знайти воєводу. Томирад зараз нападе на стрільців, а ми зможемо повернутись до поранених.
— Не треба повертатись, — похитав головою гравель. — У жодному разі.
— Чому?
— Це місце пристріляне. Ворог стоїть не лише на цій горі. Ворог слідкує, очікує. Всіх стрільців не відволічеш. Пораненим ми не поможемо, та й самі загинемо.
— Злапав страх?
— Не за себе. Адже сам бачиш — тут десяток добрих стрільців може покласти ціле військо. А ще й волошебні буревії…
— Чого порадиш? — підозріло прищурився Цапик.
— До вибору небагато маємо, — провідник не відвів погляду, дивився Спіркиному братові просто в очі. — Підемо таємною стежкою малим загоном. Зайдемо з того боку, де нас не чекають. Охорона лігва тепер розбредеться, ловитиме ваших по лісах і горах. Якщо захопимо їх зненацька, матимемо перевагу.
— Й кинемо воєводу, поранених? — Джурин прищур став майже прицільним.
— Гравель діло каже, — почули вони за спиною скрипливий голос Волха. Начальний могитич з’явився межи дерев, немов перенесений незримою Силою. Його бороду і волосся рясно всіяли тріски, ногавиці продерлись, з посоха щезло золоте зображення яструба. З порізів на обличчі виступила кров. Але погляд жерця зберігав звичну твердість.
— Волоше, ти цілий? — кинувся до жерця Цапик.
— Хорс Небодержець милував. — Той присів на повалене дерево. — Вороги зараз вчепляться у більший із залишків війська, підуть за тими, кого веде Стоймисл…
— Воєвода…
— Поранений. Я бачив, як він повів гриднів уперед, до гирла ущелини. Вороги підуть за воєводою, і ми йому тут не в поміч.
— Але ж у Стоймисла немає провідника.
— Йому до Громового не дійти, — твердо, немов рубаючи сокирою, сказав жрець. — А ми ще можемо.
Поки тривала суперечка, навколо них зібралось зо два десятка воїв, переважно з молодих. Не всі пережили напад бурі та обстріл так щасливо, як Макарій. Візантієць згадав про свій перший фах і заповзявся до лікування. Цапик з рештою куничів рушив на гору, помагати Томирадові. Волх залишився з колишнім дияконом, спостерігаючи за тим, як візантієць накладає лубки на зламані й вивихнуті кінцівки.
— Де вчився знахарства? — запитав його жрець.
— В місті Георгіада, в Мізії.
— Це в ромейських землях?
— Так.
— Чого ж тебе до Бойва занесло?
— Заздрість недобрих людей занесла.
— Й чому ж вони заздрили?
— Моїм знанням.
— Многознайка, значить, — пирхнув жрець. — А чим, повідай-но мені, будеш поперек лікувати?
— Настоянкою матригану і коров’ячим маслом.
— А від серця що даватимеш?
— Чорну м’яту та пустирник.
— Дечого розумієш, — кивнув Волх. — Якщо виживемо, я з тебе вправного лікаря вироблю.
Вже сутеніло, коли вої повернулись з гори. Вони йшли мовчки, обтяжені скорботним вантажем. За знищення двох стрільців куничі заплатили життями чотирьох гриднів. Томирад кинув перед Волхом зброю та прикраси плащоносців. Крицю і золото. На вичорнених мечах і круглих медальйонах гнули хвости зображення скорпіонів. Жрець бридливо скривився й відштовхнув трофеї ногою.
— Вони бились вперто, немов вепри. Ми таких ще не бачили, — мовив княжич, сідаючи просто в сніг. Він виглядав геть знесиленим.
— Якщо лігво охороняють такі самі звірі, важко нам буде, — підтвердив Цапик, правицю котрого розпоров метальний ніж. — І зброя в них харалужна.
— Я бачив таких воїнів у Херсонесі, — докинув Макарій, приймаючись за джурину рану. — Вони найманці. Їх так і називають — «чорними скорпіонами».
— З якого вони племені? — поцікавився Веслич.
— З різних племен. Вони відреклись від своїх, за золото калічать і вбивають навіть родовичів.
— Так вони ж прокляті! — зрозумів Веслич.
— Істинно так, — кивнув Волх. — Тому й служать Корвонові. Яке їхало, таке й здибало… Але тепер уже ясно, що в прямому бою ми їх навряд чи переможемо. Гірські укріплення можна обороняти й малими силами. Тож робитимемо за словом гравеля: підкрадемось до лігва непомітно й нападемо раптово… Якщо, звісно, вийде, — додав він.
Виділивши лише кілька годин на відпочинок, Томирад проти ночі наказав рушати таємною стежкою.
— Удень вже не йтимемо, — визначив княжич.
Під ранок куничі зійшли з Вододільного хребта у долину бурливої річки. Тут все ще владарювала зима. Сніг на обох берегах лежав непорушно, наче ліжник богів. Туманні тіні завмерли на зарослих деревами схилах. Списи височезних ялин розчісували низькі хмарні пасма, фарбовані в колір овечої бринзи. Якби не джеркотіння річкової води, в долині панувала б мертва тиша. Але двічі народжені відчували людську присутність. З лісового мороку в долину дивились уважні очі. Тому Томирад наказав куничам не спускатись до річки, а слід у слід йти гірською стежиною, що в’юнилась між деревами високо над чорним потоком. Вої крокували мовчки, м’яко й безгучно кладучи підошви на сніг. Щити висіли в куничів на спинах, в руках вони тримали великі луки зі стрілами, покладеними на тятиви. Попереду, поряд з княжичем і гравелем, йшов Волх з єдиним вцілілим могитичем-помічником. Час від часу двічі народжені зупинялись і немов принюхувались до сухого й незвично розрідженого повітря, котре не займав жодний із вітерців.
Сірий світанок зійшов над горами. Гравель пошепки повідомив, що зручне для привалу місце вже недалеко.
Проте спокійного відпочинку їм не судилось. За черговим заворотом стежки Томирадів загін натрапив на свіже бойовище. Схили неширокої затіненої сідловини хтось всіяв обезголовленими тілами верховинців. Вони лежали на чорному від крові камінні, недоладно розкинувши руки й ноги.
— Бойвові люди, — визначив Волх, ледь глянувши на їхні вишивки та озброєння.
— Й чого вони тут забули? — дивувались гридні, сторожко поглядаючи на зарослі схили. Щоби відчути близьку небезпеку, не потрібно було вдруге народжуватись. Вона витала над скелями і ялинами, пружачи м’язи, вкриваючи шкіру тривожними поколюваннями.
— Це ваші їх так ізнищили? — запитав княжич у гравеля.
Той похитав головою:
— Наші голів у мертвих не забирають. Не годиться такого робити. Боги проти.
— Ти ж, кажуть, не віриш в богів.
— В облудних не вірю, а в істинних — вірю.
— Й хто ж з них є істинним?
— Про такі речі не годиться казати над мертвими.