Запала мовчанка.
— Але ж десь тут починаються землі гравелів, — порушив зловісну тишу Краслав.
— Онде, за річкою. — Провідник кивнув на долину. — А з цього боку відьмаки-чинтарі владарюють.
Макарій підійшов до одного із трупів, придивився.
— Я цього драба бачив, — сказав він. — Бойвів слідопит, Колодієм звали.
— За чим взнав? — поцікавився Цапик.
— На руці той мав оберіг. — Візантієць указав на браслет із вичиненої гадючої шкіри.
— Зміїна вервечка.
— Правильно кажеш. Менш як дві седмиці тому я її бачив на живому Колодії.
— Най боги милують! — Джура обмацав свій оберіг-причепенду.
— Там хтось є! — Волх простягнув посох в бік лісу.
Томирад зробив знак рукою, й дюжина гриднів сковзнула у лісовий морок. За хвилину один з них з’явився на узліссі, схрестив руки над головою.
— Пішли подивимось, — покликав княжич Волха з Макарієм.
Утрьох вони зайшли під покров велетенських дерев, спустились на два перестріли й побачили гриднів, що колом оточили закривавленого верховинця.
— Це Шикорчик, Бойвів син, — повідомив Томирадові візантієць.
— Розпитай його, — наказав княжич.
Макарій підійшов до пораненого, нахилився на ним. Стріла-зрізень по лікоть відняла в отамана шуйцю, проста стріла пробила його лівий бік, але не зачепила серця. Інших ран візантієць не помітив. Шикорчик втратив багато крові, його обличчя зблідло, тіло струшував частий дрож.
— Ти? — прошепотів син Бойва, мутними очима дивлячись на бороду Макарія.
— Це ті зробили, у чорних плащах?
— Ті, ті… — Шикорчик захрипів, закашлявся, вихаркнув згустень крові. — Ми впіймали од… одного з відьмаків. Він сказав… Там, у лігві… дірка в пекло.
— Де саме? — втрутився Волх.
— У самому лігві. Над печерами, де зго… згоріле дерево… Вони там… — Очі Шикорчика закотились, дрож припинився.
— До предків відходить, — визначив Волх. — Нехай перебудуть з ним отчі боги!
Макарій кивнув. Кровотеча нестримно забирала верховинського отамана з Серединного світу. Візантієць помітив, що на шийному ланці Бойвового сина вже нема медальйону богині.
«Гремівники знайшли і забрали амулет. Ось чому вони не відрізали йому голови — з поваги до матері Богомола», — зрозумів він.
— Далеко до лігва? — запитав Макарій у гравеля.
— Перейдемо через он ту гору, — провідник показав правицею на північний схід, — й відразу його побачимо.
5.6
Очі прив’язаної до стовпа Жаринки безтямно дивились повз Корвона. Прислужники чаклуна щойно вимили їй голову.
— Й це ти вважаєш срібним волоссям? — Корвон майже бридливо перебрав пальцями біляві локони.
— Ти не зрозумів волю Мого Чоловіка, — сказала Арата.
— Не зрозумів?
— Скажи своїм слугам, нехай повернуть мені черес.
— Навіщо?
— Там схована річ, яка прояснить Його волю для тебе.
— Он як, — губи владики гремівників стиснулись у бліду лінію; він наказав: — Несіть сюди її пояс. Але вийміть з нього всю зброю. Хутчіш!
Зграйка прислужників зірвалась з місця й кудись побігла. Корвон підійшов до Жаринки, взяв дівчину за підборіддя, повернув обличчя до себе, заглянув білявці у вічі.
— Чим це ти її понапоювала? — запитав він в Арати.
— Настоянкою з коричневих мухоморів.
— Нічого кращого не придумала?
— Невдовзі отямиться.
— Ми не можемо чекати. Брама відкриється завтра.
— Брама відкриється проти ночі повного місяця, — твердо мовила войовниця. — А до того часу її дух повернеться до тіла.
— Ти дуже самовпевнена дівчина. — Корвон поклав праву руку на плече Арати; та поблідла й ледь присіла, немов під нестерпною вагою. — Дуже.
Гремівники тим часом принесли черес й поклали його під ноги своєму владиці. Той відпустив плече войовниці, кивнув на черес:
— Показуй.
Арата підняла черес з підлоги, гострим нігтем розділила зшиті шматки шкіри, заглянула до таємної кишеньки.
— Скажи своїм псам, щоби повернули вкрадене, — сказала войовниця.
Корвонові ніздрі роздулись. Владика ковзнув поглядом по своїх посіпаках, ткнув в одного з них посохом:
— Ти!
Гремівник впав на коліна, витягнув з-за пазухи щось подібне до срібляка, простягнув чаклунові. Той двома пальцями взяв блискучий шматок металу, відтак ледь повернув голову в бік найближчого з охоронців. Плащоносець зірвався, підбіг і блискавичним ударом меча зніс крадієві голову. Кров бризнула незворушній Араті в обличчя.
— Й що це таке? — Корвон зняв праву руку з її плеча й підніс срібну річ до своїх очей.
«Владика гремівників короткозорий», — не без легкого подиву зауважила войовниця. Вголос мовила:
— Це точна копія срібного медальйону, зробленого за часів Карни-Орай. На ньому зображена голова жінки. Дехто звав її Чарою, інші — Каннашастрою. Вісім тисяч років тому Мій Чоловік обрав для мешкання її тіло. Він полюбив вигляд її смертної плоті й наказав залишити образ Чари для тих, хто шукатиме для Нього вмістилища у майбутньому. А тепер, Корвоне, подивись спочатку на медальйон, а потім на лице хорватки, котру я до тебе привела.
— Є певна подібність, — погодився чаклун. — Але у хорватки волосся не срібне.
— Зате воно срібне у зображення на медальйоні. Саме тому жриці Триликої називають Чару срібноволосою. За життя, як ти розумієш, її волосся не було срібним.
— Так твій чоловік завжди обирав для себе жіночі тіла? — В голосі Корвана Арата відчула розчарування.
— Окрім одного разу.
Владика гремівників провів кілька хвилин у розмислах. Ще тоншою й блідішою стала лінія його губ. Потім він наказав прислужникам:
— Відведіть хорватку до вежі й пильнуйте її, як своє життя.
Вони удвох — Відновлювач і дружина бога — залишились над обезголовленим тілом крадія, посеред великої штучної печери. В її темних кутах ховались молодші чаклуни і «чорні скорпіони». За давніх жерців тут знаходилось велике святилище, до вівтаря якого виходило джерело з теплою підземною водою. Але в минулі століття водяна жила пересохла. Новий господар замку перепризначив цю залу для зібрань та спільних ритуалів.
— Кажуть, — звернувся до войовниці Корвон, — що такі, як ти, можуть голіруч вбити ведмедя. Направду так?
— Жриці в старі часи таке вміли. Я — ні.
— Все згіршується, — кивнув владика, — все неухильно занепадає.
— Каліюга, — погодилась з ним войовниця й непомітно для оточуючих перенесла вагу тіла на праву ногу.
— Доба твоєї богині.
— Так.
— А з ножем подолаєш звіра?
— Подолаю. — Арата знов розклала вагу на обидві ноги. Слава Триликій, їй повернуть ніж!
Цієї миті до Корвона підійшов один із «скорпіонів» й щось зашепотів йому на вухо. Арата використала цю мить, щоби оглянути присутніх у печері. Чаклуни виглядали жалюгідно, було видно, що їхні вміння обмежувались асистуванням на Корвонових требах. Зате від плащоносців струмила небезпека. Їхні обличчя застигли, але очі уважно слідкували за Аратою. Найманці зі Сходу добре знали, на що спроможні тендітні дівчата з трикутним татуюванням. А ще дружина Богомола зауважила, що печера має три виходи й жодний з них не зачиняється ані на ґрати, ані дверима. Хоча сюди її привели із зав’язаними очима, вона знала, що звідси до поверхні ведуть стерті сходи. Рівно шістдесят чотири сходинки.
— Біля Громового непрохані гості, — мовив Корвон, вислухавши доповідь охоронця. — Не бажаєш пополювати, о Арато Непереможна?
— Ти казав про ведмедя.
— Добре, — хижо вищирився владика гремівників. — Перед великою справою варто трохи розважитись.
Нижня печера, де тримали ведмедів і полонених, виявилась куди тіснішою за ритуальну залу. Й сморід тут стояв нестерпний. Арата лише мигцем глянула на прив’язаних до стовпів хорваток. Її більше зацікавили звірі. Тутешні ведмеді були не дрібнішими за тих, з котрими вона мала справу в малоазійських горах. Коли звірі ставали на задні лапи, їхні пащі опинялись на лікоть вище за Аратову голову.
— Як тобі мої ведмедики? — поцікавився Корвон.
— Ніяк, — чесно відповіла войовниця.
— Я годую їх м’ясом гравелів і верховинців. Ведмедикам подобається.
— Від людського м’яса звірі хворіють.
— Маю ліки, — запевнив владика.
— Й де ж ми будемо розважатись? — повернула до справи Арата. — У цій норі?
Корвон похитав головою. Він дав знак охоронцям залишатись на місці, підійшов до більшої з кліток, підніс до ґрат перев’язаний мотузкою непоказний шматок граніту, замурмотів примовки.
«Громовий камінь», — зрозуміла войовниця. Їй розповідали, що карпатські відуни збирають уламки тих скель, в котрі влучали блискавки. Що вони ревно вірять в Силу, яка буцімто мешкає в таких уламках. Ті зі старших жриць, які збирали мудрість у святилищах Царської землі, сміялись над подібними забобонами.
«Може, й дарма сміялись», — припустила дружина Богомола.
Ведмідь припинив гарчати, прикипів очима до Громового каменя. Корвон відв’язав клямку, відчинив дверцята клітки.
Одна із хорваток верескнула. Владика засміявся до неї:
— Ти поки що не на часі, красуне.
Він почав відступати від клітки, ведмідь, усе ще дивлячись на камінь, рушив за ним.
— Дай мені ножа, — звернулась до владики Арата.
Корвон не відповів, повільно відступаючи до виходу з печери.
Зачарований звір слухняно йшов за чаклуном. Войовниця примірила відстань до охоронців. Вона знала на власному досвіді: якщо миттєво перервати гіпнотичний зв’язок між Корваном і ведмедем, звір кинеться саме на чаклуна. Але тоді вона опиниться беззбройною, у невеликому приміщенні, проти двох досвідчених та насторожених найманців.
Зваживши все, Арата вирішила зачекати до наступного зручного моменту.
Корвон тим часом виманив ведмедя з печери й повів його до верхніх рівнів гірського замку. Спочатку Арата, а за нею і «скорпіони» рушили за дивною процесією.
Проходячи підземними поверхами, войовниця намагалась усе запам’ятати. Ось широкий прохід до ритуальної зали, ось вузькі лази, з яких тхне нечистим житлом, а ось оковані залізними смугами двері, за якими могла ховатись скарбниця або ж зброярня. Врешті-решт сходини вивели її на оточений частоколом утоптаний майданчик, що правив за бастіон. З західної сторони над ним громадилась кам’яна вежа, а з півдня нависали сірі скелі. Арата безпомильно відчула: Брама десь поміж тих скель.
Корвон упритул наблизився до звіра. Він дивився ведмедеві просто в вічі, але той, всупереч звірячій природі, не приймав виклику, а лише тихо гарчав, пускав піну з пащі й хитався, немов обпоєний бражкою. Раптом владика сховав громовий камінь й міцно притиснув долоню до ведмежого лоба. На звіра наче правець упав: він припинив гарчати, завмер. Відтак чаклун відійшов убік.
— Киньте їй ножа, — наказав він «скорпіонам», що з великими луками оточили майданчик.
Один з плащоносців метнув в Арату куцим білувальним клинком. Войовниця перехопила зброю в повітрі, крутнула в руці, перевіряючи баланс, подивилась на заточку. Доброго заліза, зі зручним держалном, ніж мав лише один недолік — розмір. Могутнього звіра, захищеного густою грубою шерстю, такий клинок міг хіба що подряпати.