Ведмідь заревів, повистромлював залиті жовтою піною ікла, телепнув головою: один раз, другий.
Арата забігла звірові за спину й нанесла сильного удару туди, де ведмежий хребет випинався горбом. Звір рикнув, крутнувся, могутня лапа пролетіла поряд з плечем войовниці. Та відстрибнула й знову забігла за спину ведмедеві. Звір перекотився, клацнув зубами, намагаючись схопити ворогиню за ногу, але Арата перескочила через нього. Стрибок вийшов знаменитим, навіть незворушні «скорпіони» схвально загомоніли. Вона зробила ще один випад, й ведмеже хутро удруге зросила кров.
Досвідчений воєвода «скорпіонів», сивий велетень-варяг. побачивши цей маневр, лише похитав головою. Він знав, що тактика знекровлення не допоможе. Ведмеді надзвичайно стійкі до ран. Звір не стане слабшим або повільнішим навіть після того, як з нього витече барило крові. Плащоносці нишком почали робити ставки. На успіх войовниці закладалось удвічі менше «скорпіонів», аніж на перемогу господаря карпатських лісів. Дехто з плащоносців дивився на Арату з погано прихованою хіттю. Розчервоніла, розпатлана, у вузьких шкіряних штанах й куцій безрукавці, що ледь прикривала її тіло, войовниця виглядала на шаленіючу танцівницю-ламію зі східних легенд.
Тим часом смертельний двобій тривав. Арата невтомно бігала й стрибала навколо звіра, час від часу завдаючи йому болючих поранень. Оскаженілий ведмідь крутився, контратакував, проте войовниця, що трималась на належній відстані від його кігтів, ні разу не схибила, не спіткнулась й не отримала жодної подряпини. Здавалось, вона прагнула вибрати звірові очі, але той, наче передчуваючи, рідко спирався на передні лапи, відмахуючись ними від всюдисущого залізного жала.
А потім сталось щось таке, чого до кінця не второпали навіть бувалі найманці. Ті з них, котрим судилось дожити до сніжних борід, розповідали про амазонку, що вміла бути в кількох місцях одночасно, про доленосний проміжок між вдихами, про грізну богиню, що втілилась у смертну жінку просто на фортечному бастіоні. Розповідали онукам та правнукам, а ті не йняли віри і слухали наче казку.
А насправді сталось наступне. Ведмідь, ошалілий від болю і страху, раптом забув про Арату й кинувся навтьоки. Він живим тараном налетів на одного з тих найманців, що оточили майданчик. Плащоносець не сподівався нападу, але інстинкт професійного воїна випередив його розум. Меч «скорпіона» злетів з нижньої позиції й знизу вгору рубонув звіра. Хоча зустрічний рух збільшив силу удару, ведмедя це не зупинило. Його кігті здерли з плащоносця обличчя разом зі скальпом.
Решта «скорпіонів» без команди підняли заздалегідь споряджені луки, цілячись у звіра. У цю дрібну мить Арата й здійснила задумане. Вона опинилась поряд із тим плащоносцем, що натягнув тятиву з протилежної від Корвона сторони майданчика. Й точно відміряним ударом розвернула його так, що важка стріла з крицевим наконечником замість ведмежої голови влучила в серце владики гремівників. Жодна магія не встигла заступити шлях криці. Від спроби ведмедя втекти до смерті Корвона минув лише один проміжок між вдихами. Жриці здалось, що звідкись здалеку, від суміжжя світів, долинув сповнений злоби й відчаю зойк. Її єство відізвалось на нього тріумфальними кімвалами.
Й перш, ніж зброя «скорпіонів» почала діяти проти неї, Арата викрикнула спочатку варязькою, а потім й хазарською:
— Богиня наймає вас усіх, воїни!
5.7
Макарій з-під поваленого дерева дивився на лігво чаклунів, і серце в нього в’януло. Лігво виглядало нездоланною твердинею. Його збудували на високій горі, з трьох сторін окресленій стрімкими урвищами. На пласкій вершині підносились споруди замку, складеного з однієї кам’яної і двох дерев’яних веж, що їх будівничі поз’єднували частоколами. Перед ними, просто над стрімчаками, натикали високих паль з насадженими на них кінськими, коров’ячими й людськими черепами. Наче неспляча варта, вибілені дощами кістки дивились мертвими очницями на всі сторони світу.
— Ти ж казав, що воно приступне, — прошепотів Макарій гравелеві.
— Я не брехав, — так само пошепки відізвався Михан, що лежав поряд із візантійцем.
— І як ми туди застрибнемо?
— Побачиш, — запевнив гравель й відповз до вкритого вітровалом байраку, де ховалась решта Томирадового загону.
З-за хмар раптом визирнуло свіже весняне сонце, й на лігво чаклунів упали шафранові промені. Вони підкреслили дику красу ребрастих скель, додали сніговим наростам рожевого та блакиті, розфарбували стіни веж у кольори старих пергаментів і слонячої кістки. Навіть на зловісні черепи впали теплі відблиски Хорсового вогню. З пам’яті візантійця виплила читана ним історія про воїнів Олександра Великого, які десь на Сході узяли приступом скельний замок, забравшись на стрімку гору за допомогою мотузяних драбин.
Чи є у хорватів мотузяні драбини?
Візантієць промурмотів охоронну молитву і приєднався до змерзлих товаришів.
Вони терпляче чекали, коли Громовий хребет накриють сутінки. Відтак, за знаком провідника, короткими перебіжками рушили до ущелини, що вела до сусіднього з лігвом плато, хаотично всіяного величезним камінням. Там прийшлось поблукати між закрижанілих кутастих брил, аж поки Михан не вказав на нічим не примітне, заметене снігом місце.
— Треба отут розгребти сніг, а потім пісок, — прошепотів гравель. — Але зробити це треба дуже-дуже тихо.
Томирад кивнув, і гридні взялись за роботу. Зі снігом впорались граючись, а от промерзлий пісок довелось довго вишкрябувати ножами. Врешті-решт з-під нього з’явилась припасована до якогось отвору дошка.
— Виймайте її, — наказав княжич.
Відкрилось гирло вузького лазу.
— Не запалюйте смолоскипів, — порадив гравель.
— Що це за печера? — запитав Волх.
— Підземний хідник, який веде майже до самого лігва, — пояснив Михан. — Колись давно тут жили могутні відьмаки. Вони просвердлили в скелях багато печер й хідників. Гравелі знайшли не всі з них, але знайшли більше, ніж Корвон.
— Невже він не знає про цей лаз? — Волх принюхався до повітря, що виходило з гирла.
— Корвон замешкав у лігві за молодих літ мого батька, а гравелі ходили цими горами від часів незапам’ятних, — нагадав слідопит.
— Я піду першим, — запропонував Цапик.
— Першим піде Волх, — визначив Томирад. — За ним я з джурами, а потім — усі решта. Зорян з Намаром охоронятимуть це гирло.
5.8
Над Карпатами визоріла ніч повного місяця. Остання ніч перед Рахманним Великоднем. На вежах чаклунського замку запалили смолоскипи. Їх було утричі більше, аніж зазвичай.
— Що накажете робити, пресвітла пані? — запитав в Арати відьмак з Корвонового почту.
— Готувати Моєму Чоловікові гідну зустріч.
— Себто вести срібноволосу до Брами?
— Серед іншого, — підтвердила нова владичиця Громового хребта. — А ще побожно читайте молитви та співайте ті гімни, у яких прославляється Трилика.
— Буде виконано, — шанобливо вклонився гремівник й залишив ритуальну залу.
Арата зважила в руці зв’язку ключів, яку вона зняла з пояса Корвона. Потім рушила до окованих залізом дверей. Один з химерно закручених залізних стрижнів відчинив замок. В печері громадились скарби Громового хребта. Золоті й срібні монети насипали просто у дерев’яні миски. В шкатулках знайшлись золоті ланцюги, персні, лали та смарагди. Арата байдужо перебрала дорогоцінні речі. Раптом під руку войовниці потрапила золота прикраса, майстерно зроблена у вигляді опецькуватої рибини зі смарагдовими очима.
Суринга . Маленька подоба Сонячної Риби. Войовниця згадала те спекотне літо, коли їй випало супроводжувати жрецьку процесію, що доправляла живе втілення Риби до Кам’яного кургану. Таке паломництво боги заповідали робити кожні дванадцять років. Виловлену в морі величезну рибину везли у наповненій морською водою гранітній ванні. Від південного сонця її захищав шкіряний балдахін. Вісімнадцять коней тягнули степовою дорогою багатоколісний повіз. За ним йшли жерці, несли на палях блискучі мідні диски й співали священні гімни на честь Синього Неба, Сура та всіх його аватар. Вожді степовиків під’їжджали до процесії, спішувались й шанобливо вклякали перед втіленням Сонячної Риби. Серед них був могутній богатир з угрів. Молодий, з гнучким тілом і вусами, чорними, як панцир хлібної жужелиці. Він сподобався Араті. Дуже сподобався. Якби не була нареченою бога, то віддала б йому свою цноту.
Войовниця посміхнулась своїм спогадам. Вона й досі пам’ятала збудливий запах богатиря, той владний і хтивий погляд, яким він на неї дивився. Вона причепила сурингу до свого череса й оглянула присутню у скарбниці зброю.
Її тут зібрали чимало, проте направду добрих мечів Арата знайшла лише три. Два з них виявились занадто важкими для жіночої руки. В третьому жила споріднена з її прагненнями досконалість. Двобічно заточене лезо ледь розширювалось в бік жала, кровосток не доходив до держална і впирався у химерне клеймо. За ним Арата визначила походження клинка. Його породила кузня у Західному Курдистані.
«Як тебе сюди занесло?» — запитала вона в меча, погладжуючи лезо, на якому проступав зірчатий візерунок.
Воно у відповідь лише загадково блиснуло.
Смолоскип, котрий жриця принесла з собою, зашипів і почав гаснути. Час виповнення обітниць наближався. Арата прихопила з собою меч, поклала до перемітних сак усе знайдене золото й залишила скарбницю. Командир плащоносців чекав на войовницю за дверима.
— Вартові помітили ворогів, — доповів він, приймаючи саки з золотом із рук Арати.
— Багато?
— Щонайменше кілька десятків.
— Вони близько?
— Так, володарко.
— Готуються до штурму?
— Радше за все.
— Ви повинні не допустити їх до Брами.
— Зрозуміло. Але в мене усього дванадцять бійців.
— Ніхто не повинен заважати мені біля Брами. — Войовниця затримала холодний погляд на обличчі старого варяга.
— Так, володарко.
Арата піднялась на бастіон і пройшла до південної скелі. Там вже закінчували останні приготування. Гремівники зібрались під світильниками й гундосили щось священне. Голу Жаринку, міцно прив’язану до дерев’яної рами, збитої у формі грецької літери «х», поклали на пласкі брили перед Брамою. Арата помітила, що до рота білявки вставили кістяну розчепіру.
Вона покликала старшого з гремівників.
— Навіщо ви поклали їй між зубами цю кістку?
— Коли прийде Ваш Чоловік, її рот і лоно мають бути відкритими для його потреб.
— Мій Чоловік дасть собі раду й без ваших розчепір.
— Але ж вона верещатиме, якщо…
— Маєте рацію, — кивнула жриця й рушила до Брами.
Туман пульсував біло-блакитним світлом, немов в його надрах спалахували блискавки. Арата спробувала підійти до нього й відчула невидимий мур. Якась могутня Сила встала на обороні суміжжя світів. Жриця відступила й ще раз глянула на Жаринку. В синіх очах куниці хлюпотів безмірний жах, з горла виривались стогони. Гремівники намастили її тіло пахучими бальзамами, ретельно виголили міжніжжя й намалювали на животі білявки вітальну руну.