Хаблак подзвонив Зозулі.
— Усе починаємо спочатку, Федю, — мовив не зовсім оптимістично. — Ти опитав мешканців будинку, що поруч видавництва, давай, старий, займемося ще двома.
— Вони ж далеко, що з них побачиш? — упевнено заперечив лейтенант.
— Думати, Федю, треба, — лагідно, але не без іронії одповів Хаблак, — а якщо хтось з їхніх мешканців, повертаючись додому, проходив повз “Волгу? Та ще випадково запам’ятав номер?
— І з нетерпінням чекає нашого приходу, щоб назвати його…
— Так, з нетерпінням, — ствердив Хаблак. — А ми примушуємо людину чекати. Давай, Федю, бо наш персональний тролейбус уже стоїть на зупинці.
2
Хаблак повернувся додому після восьмої. Великий жовтий “Ікарус” зупинився навпроти їхнього дому, та капітан зробив коло й зазирнув до гастроному. У цей час потік покупців зменшувався. Хаблак купив півкілограма ковбаси й двісті грамів цукерок — Марина полюбляла солодке, правда, берегла фігуру й не дозволяла собі нічого зайвого, але капітан вважав, що в її нинішньому становищі можна трохи й порозкошувати.
Відчинив двері й почув високий голос дядька Тихона, Зрадів. Любив його — галасливого і, як вважала дядькова дружина, трохи безпутного: Тихін часто їздив по відрядженнях, вічно не бував удома, й вихованням двох дочок і всіма домашніми справами займалася тітка — дочок, правда, тепер виховувати було пізно, одна працювала на Дарницькому шовковому комбінаті, у відділі постачання якого займав якусь посаду дядько, а друга закінчувала десятирічку й цілком серйозно збиралася поступати до політехнічного інституту.
Дядько Тихін зустрів Хаблака в передпокої: огрядний, лисуватий і трохи розчервонілий. Обійняв і приязно поплескав по плечі.
— Ми з Мариною зачекалися тебе, — докорив. — Я вже й додому збираюся.
Від дядька несло горілкою, очі блищали — Марина, видно, почастувала його. У квартирі смачно пахло печеною картоплею та оселедцем, і Хаблакові нараз до смерті захотілося оселедця — з цибулею, оцтом і з гарячою розсипчастою картоплею. Та й від чарки б не відмовився. Цмокнув Марину в щічку, віддав кульочок з цукерками й занетерпеливився до ванної — швидше мити руки.
Дядько сам наполовину спорожнив чвертку “Екстри”, що знайшлася в Марини, але їм лишилося по чарці, Хаблак випив з задоволенням і наліг на картоплю — Марина вміла її пекти; чисто мила, натирала сіллю з олією і картоплю можна було не чистити, їсти так, із лушпинням.
Дядько підчепив шматочок принесеної Хаблаком ковбаси, пожував, потім витягнув з кишені якусь фотографію, поклав на стіл, покривши долонею.
— Оце привіз тобі, — повідомив мало не урочисто, — бо я Хаблак і ти Хаблак, а це фото мого діда, а твого, виходить, прадіда. Єдине фото залишилось, моїм вертихвісткам воно ні до чого, а тобі, як продовжувачеві роду, дарую.
Очі в дядька зволожилися, він подав фото, старовинне, на картоні — прадід стояв прямо, витягнувшись, немов йому наказали стояти струнко, дивився напружено й трохи злякано, і вуса в нього настовбурчилися.
Хаблак знав, що прадід його Ілля Лукич народився ще за кріпацтва, все життя прожив у Києві, столярував у різних хазяїв і закінчив робітником на фабриці імені Боженка. Помер він під час війни, доживши до вісімдесятирічного віку, на руках у дядька Тихона. Дядькові перед війною сповнилося п’ятнадцять, до армії його не взяли, у військове училище пішов Сергіїв батько Антін, а дядько Тихін лишився з дідом, матір’ю та сестрою — евакуюватися не пощастило.
Зараз Хаблакова бабуся разом з дочкою мешкала в Ростові. Сергій з дядьком двічі їздив до неї, запрошував до себе, але бабуся страх як боялася поїздів, не кажучи вже про літаки, й нікуди не виїздила з Ростова, на околиці якого мала невеличкий будиночок. Усе її життя обмежувалося городом і кількома фруктовими деревами, що росли на ділянці.
Хаблак урочисто прилаштував фото прадіда на почесному місці — на полицю стелажа з книжками, стояв і дивився на фото цього зовсім незнайомого чоловіка, який заклав колись основи їхнього роду Хаблаків, дивився на прадіда, а думав про батька, прадід не бус йому байдужий, однак не знав його зовсім, а батька пам’ятав, погано, але пам’ятав — як пестив його батько і як полюбляв він перекидатися по батьковій спині: либонь, батькові було боляче, повернувся з фронту весь зранений, хворів, а невдовзі й помер, але нічим і ніколи не виказував, що син робить йому боляче, певно, саме цей біль і приносив йому насолоду, від кого й терпіти, як не від сина?
Прадід чимось нагадував батька, такий же високий і тонкий, ледь помітна, зовсім батьківська, іронічна зморшка торкалася його вуст.
Портрет батька стояв поряд на стелажі, перед ним Сергій ставив завжди квітку, одну квіточку в маленькій вазочці. Взимку, коли не було квітів, ставив листочок чи гілочку — був переконаний, що батько знає про його синовню вірність, зрештою, може, й не був переконаний остаточно, але так легше жилося, і Сергій не поважав би сам себе, якби зрадив цій звичці.
Хаблак подумав трохи й поставив фото прадіда поруч із батьковим, з іншого боку вазочки. Батько схвалив би цей вияв синової вдячності — Сергієві навіть здалося, що тато посміхнувся підбадьорююче, його славетний батько, найбільший авторитет у всьому світі.
Дядько Тихін помітив цей племінників жест і розчулився, бо вилив у чарку останні краплини горілки, став поруч Сергія й мовив нараз зовсім чужим голосом, в якому бриніли сльози:
— За тебе, діду мій, і щоб ти простив мене…
Випив горілку одним ковтком, Сергій подивився на нього здивовано, й дядько раптом якось по-дитячому схлипнув, обтер очі тильним боком долоні, потім махнув рукою й потяг племінника на диван. І швидко, наче боявся, що його зупинять, не дадуть виговоритися, а може, щоб не зникла думка, не тенькнула, як струна, що обірвалася від необережного доторку, почав:
— Отак воно трапилося, Сергійку. Нікому не розповідав, тільки тобі, племінникові, і можеш засудити мене, навіть засудиш, та що вже поробиш, мушу розповісти й розповім. Бо ти крадіжками займаєшся, злодіїв ловиш, ну і я тобі про крадіжку… Воно, правда, не зовсім і крадіжка, ніхто не судить за це, крім мене самого. Але ти збагнеш. Ми з твоїм батьком знаєш як були — нерозлийвода, він старший на два роки й захищав мене завжди… Антін і розумний був, і хоробрий, вчився першим відмінником і в училище одразу екзамени здав. Жили ми з бабусею твоєю Федосією й прадідом — нехай земля йому буде пером — на Печерську коло базару, була така Велика Шиянівська вулиця, тепер вона зветься, здається, Копиленківською, й нові будинки на ній, а тоді стояли одноповерхові халупи, весь Печерськ за базаром був забудований такими — що хочеш, київська околиця, трохи далі навпроти нинішнього Суворовського училища вже городи починалися.
Селилася на Великій Шиянівській в основному злиднота, що й казати, і ми жили бідно, дід Ілля вже не працював, минуло йому сімдесят, одержував маленьку пенсію, а всю сім’ю тягла бабка твоя Федосія: працювала у Лаврі в лікарні нянькою, та й ще прати білизну брала. Сам розумієш, доход невеликий, не розженешся, і носили ми перелицьовані й до блиску стерті пальта, а на обід якщо борщ був з м’ясом, то вже свято, а більше каша, ледь заправлена шкварками, а то й просто олією.
Я тобі скажу, непогана ця їжа, пшоняна каша з олією, виросли ми на ній і, бачиш, людьми стали. Тепер моїм вертихвісткам на сніданок давай яйця й сосиски, і то не щодня, бо набридає, а ми тих сосисок, либонь, і не бачили. Якщо мати двічі на місяць у зарплату котлети зробить — радість, чесно кажу, радість, бо, знаєш, як пахне: нема смачніших котлет, підсмажених мамою на смальці!
Дядько Тихін знову витер очі тильним боком долоні, але зробив це автоматично, бо вже не були зволожені, а блищали лихоманково.
— Дід Ілля, — вів далі, — чим міг, допомагав матері. Був він майстром на всі руки: робив і лагодив табуретки, меблі, паяв і лудив відра — це тепер, коли у відрі дно проіржавіло, його на смітник, а тоді речами дорожили, відро так просто не купиш, та й копійки рахували, краще дно залудити чи навіть нове поставити, все одно дешевше.
Дід Ілля завжди робив усе, що просили, не вимагав платні, не відмовлявся, правда, коли й платили — хто скільки міг, двадцять копійок чи навіть десять, все ж у господарстві згодиться. Крім того, хотів зробити матері подарунок і збирав гроші на нього: дзеркальну шафу тої ж фабрики Боженка, на якій працював колись, була та дзеркальна шафа дуже модною, і мати мріяла про неї, бачив — стоїть зараз у Ростові в кімнаті ліворуч, тож купив її дід Ілля на складені від дрібних заробітків копійки.
Сергій одразу згадав оту шафу — стару, з потемнілим дзеркалом, таких тепер не знайдеш, хіба що на звалищі.
Хаблак мимоволі зиркнув на гарні меблі, дядько Тихін перехопив цей погляд, одразу зрозумів племінника, поплескав його по коліну.
— Дай боже, хлопче, гарно живеш, і щоб ніколи не звідав біди. Хоча, — кахикнув не дуже впевнено, — бідність і загартовує. Принаймні знаєш ціну кусня хліба, ми вже іноді не дивимось і на булку з маслом, а на чорний хліб з сіллю й поготів. А дід Ілля і цієї булки з маслом за життя не наївся досхочу. Збирав копійки, назбирає карбованця, загорне в папірець і до скриньки. Була в нього така скринька, невеличка, де зберігав свій скарб: інструменти, якісь старі журнали, парадні чоботи, бачиш, у них він і сфотографований, пошив ці чоботи ще до революції й доносив до війни не ремонтуючи. Може, набійки на підбори ставив, але й взував чоботи рідко, на свята чи куди в гості.
Складав, отже, дід до скриньки зароблені копійки, а я дивився й заздрив, дуже мені карбованець потрібний був на олов’яного пугача, який стріляв справжніми пробками, стріляв — і пахло сіркою: у хлопця з сусіднього будинку був такий, за ним ходила вся наша Велика Шиянівська, — боже мій, який розкішний був пістолет і як мені його хотілося!
Дядько Тихін побачив трохи іронічну посмішку на Марининому обличчі, затнувся й сказав ніяково:
— Звичайно, тепер це смішно, у тебе народиться син, Маринко, і ти накупиш йому гору іграшок, але ж усі вони не будуть варті того олов’яного пістолета, бо пам’ятатиму його все життя: з-за нього вчинив крадіжку.
Замикалася дідова скриня невеличким замком. Малий був я, та винахідливий шибеник: дістав десь цвях, зігнув, поколупався в замку й відімкнув скриню. Зверху в окремому відділенні праворуч лежали якісь дідові документи, туг же стояли акуратні стовпчики загорнутих у папірці мідяків і срібних монет — дідів жебрацький капітал.
Спочатку хотів схопити один стовпчик, карбованця б мені вистачило, але, розміркувавши, вирішив, що дід одразу помітить пропажу, стовпчиків стояло не так уже й багато, десять чи трохи більше. І тоді я відібрав з кожного стовпчика по десять копійок, наївно вирішивши, що дід, звичайно, ніколи не подумає на мене, гадатиме, що прорахувався — старий вже, міг і справді прорахуватися.
Наступного дня олов’яний пугач був мій, я стріляв з нього сірчаними пробками, і дворові хлопці поштиво ходили за мною. Декотрі з нахабніших просили дати вистрілити, це була межа бажань і мало не нездійсненна мрія, бо кожна пробка коштувала гроші, кілька копійок, але де їх візьмеш?
Хлопці пішли шукати пляшки, в декого зберігалися в загашнику, одна пляшка — три постріли, але я давав стріляти лише двічі, мусив же мати якусь вигоду від власної зброї!
Назбиравши дріб’язком карбованців десять — п’ятнадцять, дід ходив міняти їх на паперові гроші. Я з острахом чекав цієї події: варто дідові поскаржитися матері — й була б біда. Мати мала важку руку, не спускала нам нічого, й навіть за дрібні провини ми часто одержували паска. Непогане навчання, мушу сказати, тепер воно не в пошані, але іноді ой як потрібне, запам’ятай, Сергію, й не думай, що твій старий дядько верзе дурниці. Чи не так?
Хаблак не відповів, хоча подумав, що багатьом із тих, з ким він має справу, свого часу, на жаль, не давали березової каші і, либонь, добре, що дядькова перша й така наївна крадіжка не переросла в серйозніші.
А дядько й не чекав Сергієвої відповіді. Мусив виговоритися, щось, певно, мучило його, бо вчепився в коліна пальцями так, що суглоби побілішали, пригнувся, трохи похитався, як заведена лялька, й вів далі:
— Я бачив, коли дід діставав свої гроші із скриньки. Він пішов до магазину, а я подався на сусіднє подвір’я — була неділя, мати збиралася смажити свої знамениті котлети, та навіть вони не могли втримати мене — ляк перед розплатою переміг. Чесно кажучи, це тепер я так думаю, а тоді більше мучила невідомість, краще б мати одразу відшмагала мене, либонь, стало б легше — вже не було втіхи від того пугача, заховав його в сараї у дрова, й хлопці даремно приходили з пробками.
Дід повернувся скоро. Я спостерігав з-за паркану, як він прошкував протилежним боком вулиці. Гадав, що буде розгніваний чи принаймні знервований, проте дід ішов повільно, підставивши обличчя сонцю й посміхався якщо не радісно, то якось світло: видно, теплий день тішив його, а на деревах цвірінькали горобці й навіть якась птаха голосно, на всю вулицю співала свою нескінченну пісню.
“Ну от, — з задоволенням подумав я, — все гаразд: дід вирішив, що прорахувався, а якщо так, чого мені хвилюватися?”
Тим більше, що мати вже, певно, почала смажити котлети, на якусь мить я навіть відчув їхній божественний запах і, забувши про все, побіг додому.
Дід майстрував табуретку. Він подивився на мене лагідно, ще й погладив по голівці, і гарний настрій повернувся до мене. Захотілося бігати, співати, я любив свого діда як ніколи, запропонував допомогти, та він відмовився. Тоді я й справді заспівав, голос у мене не такий, як у твого батька, і слуху не мав, але, здається, співав я тоді єдиний раз у житті чудово. Мати насипала борщу, а котлети шкварчали на сковорідці: що ще потрібно для справжнього щастя?
Потім я ще двічі чи тричі лазив до дідової скриньки і жодного разу він ані слова не сказав мені, хоча, звичайно, догадувався про все. Кілька разів я перехоплював його докірливі погляди, однак гадав: перебільшую, просто дід по своїй старечій наївності й досі вважає, що прораховується.
Розумієш, який був у нас із Антоном дід, твій прадід Ілля, яку золоту душу мав і яке справді янгольське серце!
А потім мене спіймав на гарячому Антін. Мені здавалося, що він пішов кудись разом із дідом, та Антін несподівано повернувся, зазирнув у вікно й побачив, що я сиджу біля відчиненої скриньки. Перестрибнув до кімнати, підійшов, нічого не кажучи, побачив мої сповнені жаху очі й тільки мовив:
“Замкни, і щоб ніколи… Бо голову відірву!”
Я знав, що жарти з Антоном погані, та й був він для мене найбільшим авторитетом — намагався й не дивитись на дідову скриню.
Це трапилося за рік до війни. Влітку сорок першого Антін закінчив школу, поступив до військового училища; почалася війна, й ми його більше не побачили. Прийшли гітлерівці — люди голодували, голодували й ми — ще дужче за інших, бо ті, хто мав якісь речі, ходили по навколишніх селах і міняли їх на харчі.
А що було в нас?
Якось пішов я з матір’ю пішки до Бородянки. Мати вирішила обміняти найкоштовніші наші речі, свою білу вовняну хустку та ватяну ковдру. Нам пофортунило: виміняли ми за них півмітка картоплі та шмат сала. Коли б ти побачив, якими очима дивився дід Ілля на картоплю й сало! Він був зовсім старий, потребував хоч якогось харчу, згасав на очах, а я зовсім не звертав на те уваги.
Ми з матір’ю порахували картоплини й вирішили розтягнути наші припаси хоча б на місяць. Десяток картоплин на день — це на чотирьох: мені, матері, сестрі й дідові Іллі. До смішного мало, голод мучив нас щоденно, щохвилинно, та й зима видалася суворою; мати з сестрою зібрали рештки речей і знову подалися на села, у нас з дідом лишилося три десятки картоплин, ми мусили перебитися ними принаймні з тиждень. Кошик з тими злощасними картоплинами стояв біля пічки, весь час притягуючи наші голодні погляди. Вранці на залишках гасу я розпалив примус, поставив варитися кілька картоплин. Дід уже рідко коли підводився з ліжка, дров не було, в кімнаті холодно — він лежав, накритий “кимсь лахміттям. Я вирішив розібрати стінку нашого сарая, — дошки там були гнилі, — взяв сокиру й подався надвір. Скоро замерз, повернувся до хати, відчинив двері й побачив, що дід їсть напівсиру картоплю. Отак кусає і жує — наш недоторканий запас.