Він злякався, побачивши мене, й впустив на підлогу надкушену картоплину.
А я стояв, дивився, і не було в мені жалю, а тільки гнів і презирство. І я щось сказав дідові, видно, дуже різке, бо він повернувся й почвалав до ліжка. Сів, і руки в нього трусилися. Так він нічого й не відповів мені, тільки глянув, і я досі пам’ятаю ті докірливі очі. Пам’ятаю й не можу простити собі, бо дід Ілля через кілька днів помер. Помер, так і не сказавши мені нічого.
Дядько Тихін шморгнув носом, Сергій подумав, що він зараз заплаче, та дядько тільки махнув рукою й додав:
— Ніколи не прощу собі…
Він підвівся, підійшов до стелажа й довго вглядався в дідів портрет.
— Ну, добре, пішов я… — мовив нарешті й попрошкував до дверей не озираючись. Так і вийшов, не попрощавшись, а Сергій з Мариною сиділи й мовчали, нарешті Марина прибрала зі столу вистиглу вже картоплю, понесла на кухню, і Хаблак дивився їй вслід вдячними очима.
Сидів і уявляв, які пристрасті сповнювали його прадіда, коли той нарешті не витримав і потягнувся за напівсирою картоплиною. Людина добра й лагідна, яка прожила чесно й нікого не кривдила, — і чому це так трапляється, що таким людям випадає часто важке життя, а різним пройдисвітам… Ну, хоча б тим, що вкрали скіфську чашу!
Певно, сподіваються на безкарність…
А дзуськи, він знайде їх, хоч доведеться перевернути пів-Києва.
Чомусь ця думка заспокоїла Хаблака, він поміняв квітку у вазочці між портретами батька й прадіда і пішов спати.
Вранці Хаблак одразу подався до видавництва. Зозуля мусив заїхати в управління, зазирнути до експертів І наздогнати капітана.
Хаблак зайшов до Данька — той мав окремий кабінет, і капітан вирішив скористатися з цього й розпитати художника про Власюка. Капітан вмостився на стільці, вільно простягнувши свої довгі ноги, Данько закурив, зі смаком пустив дим у стелю, трохи подумав і сказав:
— Спробую бути об’єктивним, хоч, чесно кажучи, не подобається мені Власюк. Не подобається і все, а особливих фактів не маю. Скритний якийсь і піжон, знаєте, звик дивитися на людей гордовито. Розумієте, — пояснив, — у нього вийшла книжечка, звичайна перша книжечка, ну похвалили, але ж для чого носа дерти?
— А оповідання справді гарні?
— Я в літературі не дуже-то, — відверто зізнався Данько, — а кажуть різне.
— Це вже добре, коли різне.
— Батько в нього якесь цабе в Міністерстві торгівлі, — вів далі Данько. — Я б не афішував цього, а він, бачите, які костюми носить.
Хаблак згадав жовту Власюкову шкірянку й на знак згоди нахилив голову.
— Людина, яка звикла все мати без особливих труднощів? — запитав.
Данько заперечливо похитав головою.
— Не зовсім. Власюк один з наших найкращих редакторів, на нього нема скарг, і автори полюбляють працювати з ним. Кажуть, вимогливий, але справедливий. Трохи самовпевнений.
— Це не так уже й погано.
— Звичайно.
— Відлюдкуватий?
— Неговіркий. Знає собі ціну й не базікало.
— Те, що не базікало, мені вже відомо, — засміявся Хаблак.
— Вважаєте, що Власюк причетний до крадіжки?
— Нічого я не вважаю, ми збираємо факти і тільки на основі фактів зможемо звинувачувати.
— А чим вам не факт: він єдиний виходив з кабінету, коли згасло світло.
— Але ж Власюк твердить, що вийшов, коли Хоролевський ще показував фільм.
— Він вам нарозказує… Ніхто не бачив цього.
— Бо всі дивилися на протилежну стіну з екраном. Міг Власюк вийти непомітно?
— Міг, — несподівано швидко погодився Данько. — А що це за історія з білою “Волгою”?
— Звідки знаєте?
— Так ваш лейтенант розпитував… Чи не бачили її раніше під видавництвом? Може, підвозила Власюка?
— Справді, цікаво було б дізнатися.
— А ви побалакайте з дівчатами у техредакції. У них вікна на двір виходять, і дівчатка все бачать і знають.
— Угу, — погодився Хаблак, — розпитаю. А з ким Власюк товаришує у видавництві?
— Я ж казав, трохи відлюдкуватий… Піжон піжоном, але з дівчатами не водиться, чого нема, того нема. А у видавництві тільки з Ситником близький. Вони в одній редакції, Ситник і Власюк, чому зійшлися — не знаю, Олег випити любить і дівчат не пропускає, повна протилежність Власюкові. Легкий хлопець, знаєте, бувають такі… — Данько не договорив, бо до кімнати зазирнув білявий молодик у спортивній куртці. Зупинився в дверях, побачивши Хаблака. Капітанові здалося, що навіть трохи розгубився.
— Дай закурити, Петю, — попросив.
Данько витягнув із шухляди пачку сигарет, кинув через усю кімнату. Хлопець простягнув довгу руку з великою долонею, сигаретна пачка буцім прилипла до неї. Витягнув зубами сигарету.
— Тримай! — кинув пачку так, що вона закрутилася в повітрі й акуратно лягла на стіл навпроти Данька.
Хлопець вийшов, і Данько пояснив:
— Про вовка помовка, це Ситник.
Хаблак згадав, як спритно кинув молодик сигаретну пачку, й нараз затривожився.
— Ситник був на зустрічі з Хоролевським? — запитав так, для годиться, бо одразу згадав, що той білявий юнак згідно схеми, яка лежала в нього в кишені, сидів у кріслі за три кроки від столу із скіфською чашею.
— Звичайно, був.
— Спортсмен?
— Грав у баскетбол за “Спартак”. — Видно, Данько прочитав щось у каштанових очах, бо запитав: —Він?
— Ну, знаєте, якщо підозрювати всіх…
— Всіх не всіх, але когось же треба. Можете допитати мене.
— Спасибі за пораду, якщо виникне потреба, обов’язково скористаюся з неї. До речі, ви сиділи тоді поруч Ситника, так?
— Абсолютно точно.
— Коли згасло світло, Ситник не підводився?
Данько трохи подумав.
— Усе може бути, — одповів. — Знаєте, як буває, коли раптово згасне світло? Спочатку розгубленість, потім жарти…
— Ситник якось реагував на цю подію?
— Здається, ні… Ні, — ствердив упевнено.
— Він курить, отже, мав сірники…
— У нього запальничка. Американська, “Ронсон”, і Олег дуже пишається нею. Потім запалив її.
— Після вас?
— Так.
— Міг же й відразу витягнути запальничку…
— Міг.
— І не витягнув?
— Але ж це ні про що не говорить!
— Ні про що, — погодився Хаблак. — Ви казали, що Ситник любить випити й погуляти з дівчатами?
— Не від того.
— Одружений?
— Ні. Знімає приватну квартиру. Після університету мав кудись їхати, але відкрутився.
— З квартирою йому не світить?
— Важко сказати: гадаю, не дуже.
— З точки зору заступника голови місцевкому?
— Принаймні найближчим часом.
Хаблак підвівся.
— Зазирну до техредакторів, — мовив.
— Не обпечіться, дівчата в нас там!..
— Я вже стара й хвора людина…
— Дівчата ще мусять вас любити, — не повірив Данько.
У коридорі Хаблака перестріла директорова секретарка.
— До телефону, — покликала.
Дзвонив Зозуля. Повідомив, що на обпаленому штепселі, знайденому на клумбі, виявлені відбитки пальців завгоспа Крота.
— Я так і знав, — відповів Хаблак задоволено.
— Якщо навіть ти не сумніваєшся, треба…
— Не гарячкуй, бо можемо таких дров нарубати!
— Можемо, — погодився Зозуля, — проте мені чомусь не подобається цей Кріт. Якщо хочеш, інтуїтивно.
— Мені також. Приїжджай і займайся “Волгою”.
— Знову обходити будинки? Здається, ми вже скінчили…
— У восьми квартирах нікого не застали.
— Вони й зараз на роботі.
— Перевір.
— Добре.
— Знайдеш мене у видавництві.
— Знайду.
Данько не перебільшував, рекламуючи дівчат з техвідділу. У великій кімнаті стояло п’ять столів, один — порожній, на почесному місці біля вікна сидів літній чоловік — завідуючий відділом, за трьома столами — красуні одна краща одної, молоді дівчата, котрі як за командою цікаво обернулися до Хаблака.
Капітан представився. Одна з дівчат, зблиснувши голими коліньми — Хаблак подумав, що спідницю їй можна було б і подовжити, — поставила посеред кімнати стілець. Запропонувавши сісти, перегнулася через стіл, спершись на нього ліктями, й безцеремонно втупилася в капітана.
Хаблакові зробилося трохи ніяково, тим більше, що дві інші техредакторки одверто захихотіли, капітан засовався на стільці, либонь, цю його напруженість помітив завідуючий відділом, бо відклав великий темно-червоний гранат, з якого непоспішливо висмоктував сік, і мовив, з осудом похитавши головою:
— Таке трапилось — і в нашому видавництві! Ви до нас, звичайно, у справі, капітане?
— Як цікаво! — вигукнула чорнявка, що так і не відводила очей від Хаблака. — І ви шукаєте злодія?
— Шукаю.
— І скоро знайдете?
— Сподіваюсь.
— Ми ніяк не можемо повірити, що хтось з наших…
— Досить, Зою, — обірвала її дівчина, що сиділа збоку від Хаблака. — У людини справи, а ти про дурниці.
— Це я про дурниці? Не розумієш, то помовч! А у вас, капітане, пістолет є? — запитала раптом.
Хаблак засміявся й поплескав себе по порожніх кишенях.
— Як бачите, не ношу.
Дівчина смішно випнула губи.
— А якщо затримувати злочинця? Він же не захоче, щоб його заарештовували, правда?
— Надивилися фільмів! — пробуркотів заввідділом і знову взявся за гранат. Він висмоктував його з таким апетитом, а гранат був такий великий, свіжий і червоний, що в Хаблака рот сповнився слиною, він проковтнув її і несхвально зиркнув на завідуючого. Але той відповів такою доброзичливою посмішкою, що неприязнь Хаблака вмить зникла: цей чоловік буквально випромінював добросердя, либонь, дівчата користувалися з цього й не дуже слухалися свого начальства, бо не звернули на його репліку жодної уваги. Чорнявка навіть осудливо махнула рукою — для чого, мовляв, втручатися не в свої справи — і запитала:
— Ви не чули, кажуть, цей бідний археолог захворів? Не дивно: так перенервуватися з цією чашею!
Хаблак згадав кремезну фігуру Хоролевського, його великі мозолясті руки й заспокоїв:
— Нічого з ним не станеться.
— Роззява! — одірвався од граната завідуючий.
Капітан схвально кивнув: так, елементи нехлюйства в поведінці Хоролевського таки були.
— Тепер до вас запитання, товариші. — Хаблак перевів розмову в ділове русло: — Чи не бачив хтось з вас випадково звідси, — підійшов до вікна, — білу “Волгу”? Он там, поблизу бузкових кущів?
— Ні, — відповіла чорнявка впевнено, та її сусідка, дівчина з високою кучмою каштанового волосся, мигдалевидними японськими очима, нараз підвелася, визирнула надвір і запитала:
— Біля рогу будинку?
— Он там, — вказав капітан пальцем на асфальтовану доріжку за сальвіями, — чи, може, трохи ближче.
— Бачила, — ствердила дівчина. — Біла “Волга”. Двадцять четверта. На тому тижні, а востаннє — зовсім недавно.
Хаблак подивився на неї з надією.
— Номер запам’ятали?
Дівчина знизала плечима:
— Для чого мені?
— Буває, що ненароком…
— Сімка… — дівчина потерла скроні й ствердила: — Так, сімка, номер починається з сімки, а далі не знаю. Сімка для мене щаслива цифра, я й помітила її.
— А хтось з видавничих працівників підходив до “Волги”?
— Так наша ж машина тут не стоїть. З того боку, на вулиці.
— Але ж біла “Волга” приїжджала за кимось… — втрутився завідуючий.
— Може, приїздив хтось з авторів, — заперечила дівчина.
— Так, — кивнув Хаблак, — то, виходить, не бачили?
— Ні.
— Шкода.
Хаблак попрямував до директорського кабінету. Знач, що Миколу Семеновича викликали до начальства, й вирішив скористатися його телефоном. Подзвонив Каштанову, доповів про хід розслідування й попросив доручити автоінспекції скласти список білих “Волг”, номерний знак яких починався з сімки.
Вийшов до приймальні. Секретарка обернулася до нього від друкарської машинки, капітан заспокійливо посміхнувся їй, і дівчина знову заглибилася в папери. Хаблак роздивився довкола — звичайна приймальня не дуже великої установи. Навпроти директорових — двері до кабінету, головного редактора, шафа, стіл секретарки, столик з друкарською машинкою, кілька стільців. У кутку м’який фотель. Хаблак довго дивився на нього, потім сів, поклавши руки на бильця. Двері директорового кабінету були розчинені — метрів за п’ять — шість від них по прямій стояв стіл, на якому позавчора Хоролевський розкладав свої знахідки.
Хаблак повільно вернувся до кабінету, обігнув приставний столик, узяв попільничку з грубого скла. Хотів кинути на фотель, та до приймальної зайшли головний редактор і завідуючий техвідділом.
Головний здивовано зиркнув на капітана, а завідуючий злякано відсахнувся, буцім Хаблак і справді мав намір кинути в них важку попільницю.
Капітан опустив її на стіл, посміхнувся ніяково.
— Ми з Аркадієм Семеновичем завадили вам? — запитав не без іронії головний. Був він маленький на зріст, лисуватий і взагалі якийсь тендітний, але тримався суворо, випинав груди й ходив з піднятою головою, як ходять переважно високі й стрункі люди. — Може, треба допомогти?
— Ні, дякую. А втім… Відійдіть, будь ласка, від дверей.
Коли відійшли, капітан кинув попільничку. Кинув так, як кидав Ситник сигаретну пачку — легким і елегантним рухом. Попільничка впала на м’яке сидіння фотеля, і Хаблак засміявся.
Головний зазирнув до кабінету.
— Ось так? — запитав. — Не може бути!.. У темряві?
Хаблак вийшов до приймальні, взяв попільницю.
— Темрява не завадить, коли в людини тверда тренована рука. Як ви вважаєте?
Головний невизначено знизав плечима.
— Можливо… Але кого конкретно ви маєте на увазі?
Хаблак відповів ухильно:
— Подивимось.
— Скоріше б, — пожував губами головний. — А то якось незручно. Усім…
— Так, усім, — ствердив Аркадій Семенович.
— Ну, вам то що! Ні вас, ні ваших дівчат на тому вечорі не було.
— Облиште, Василю Йосиповичу, всім ніяково. Наче ми в безповітряному просторі. В одному колективі живемо.
Зрештою, це було правильно, і головний не став заперечувати.
— Наша допомога потрібна? — запитав.
Хаблак похитав головою, і Василь Йосипович, пропустивши вперед завідуючого техвідділом, попрямував до свого кабінету.
Хаблак подивився на годинник. Скоро мусив приїхати Зозуля, і капітан вирішив перехопити його на тролейбусній зупинці. Лейтенант справді не забарився. Хаблак розповів про повідомлення техредакторки, яка запам’ятала сімку на номері, і про експеримент із скляною попільницею.
Зозуля, як завжди, висловився одразу й категорично:
— Кажеш, Ситник з Власюком товаришують? Чудово. Ситник викидає в темряві чашу на крісло, Власюк хапає її, поспішає до білої “Волги”, передає шоферові, а сам повертається. Правда, не розрахував час і трохи припізнився: з’являється, коли світло вже горить, — і його помічають. А так — усе тишком-нишком, і ніяких проблем.
— Що ж, — погодився Хаблак, — тепер нам слід знайти останню ланку: волгаря.
— Якщо дівчина не помилилась, це не так уже й важко.
— Каже, запам’ятала точно.
— До автоінспекції?
— Куди ж іще?
До кінця дня Хаблак із Зозулею встановили, що білих “Волг”, номери яких починалися з сімки, дивовижно мало: всього одинадцять. Вісім з них відпадали одразу — державні машини й того вечора стояли в гаражах.
Лишилося три — одна державна й дві приватні. Перша належала будівельному тресту, увечері позавчора шофер відвозив директора до санаторію в Пущу-Водицю, звільнився пів на сьому й близько восьмої міг стояти під видавництвом, бо повернувся до гаража на початку десятої. Приватні ж машини могли бути де завгодно, й Хаблак мусив познайомитися з їхніми власниками.
Зозуля поїхав до шофера з будтресту — той був вихідний і мав оселю в чорта на болоті, десь у Боярці, а Хаблак сів у тролейбус, що йшов на Нивки: на вулиці Щербакова мешкав перший власник білої “Волги” — Гаврило Спиридонович Іванов, — колишній спортсмен, а нині директор промтоварної бази. Другого власника — Бориса Корнійовича Брянського — Хаблак вирішив потурбувати лише в крайньому випадку, бо навряд чи сам Борис Корнійович спілкувався б з Власюком — видний вчений, академік, директор інституту…