Гаврило Спиридонович Іванов вийшов до Хаблака у темно-синьому легкому спортивному костюмі — середнього росту, широкий у плечах; ще підтягнутий, хоч і мав ледь помітне черевце. Дізнавшись, з ким має справу, не здивувався й не затривожився, пропустив капітана до квартири й запропонував-крісло у вітальні, звичайному, не дуже великому покої стандартної трикімнатної квартири, де півстелажа займали різні кубки та інші спортивні трофеї, завойовані колись господарем.
Хаблак, перед тим як сісти, помилувався численними медалями й вимпелами — певно, це було приємно господареві: стояв поруч і не квапив капітана. До кімнати зазирнула повновида жінка. Гаврило Спиридонович лише зиркнув на неї, і жінка зникла, видно, тут беззаперечно слухалися господаря.
Нарешті Хаблак одірвався од кубків і влаштувався в кріслі. Іванов поклав поруч сигарети й запальничку, капітан заперечливо похитав головою й запитав:
— Маєте білу “Волгу”, номерний знак КИЛ 75–71?
— Звичайно, це мій автомобіль. — Гаврило Спиридонович сів навпроти на диван. Не запитав, чому міліція цікавиться його машиною, і Хаблак пояснив:
— Зараз ми розслідуємо одну справу й вимушені уточнити, де ви перебували позавчора о восьмій вечора. Точніше, не ви, а ваша “Волга”.
— Машина може бути тільки зі мною або в гаражі, — одповів Іванов. — Я нікому не доручаю її. А позавчора ми з дружиною в цей час їздили в гості до наших друзів. Якщо хочете, можу назвати їх прізвище й дати адресу.
Хаблак витягнув записник: мусив установити алібі Іванова й тут було не до сентиментів. Занотувавши дані знайомих Гаврила Спиридоновича, уточнив:
— А машина?
— Стояла в гаражі. Дуже легко встановити. У сторожа є журнал реєстрації заїздів і виїздів. Кооператив будівельників.
Капітан відкланявся. Він не мав сумнівів у тому, що Іванов казав правду. І все ж заїхав до гаражного кооперативу й уточнив, що машина Гаврила Спиридоновича позавчора ввечері справді стояла в своєму боксі. До знайомих Іванова вже не поїхав, розсудивши, що в крайньому разі, якщо знадобиться, це можна зробити й пізніше.
До дому академіка Брянського Хаблак дістався близько дев’ятої вечора — час, коли господар, певно, ще не відпочивав. Піднявся ліфтом на сьомий поверх і подзвонив до квартири, двері якої були оббиті чорним лискучим дерматином. Ніхто не відчинив, мусив подзвонити ще раз, нарешті почув легкі кроки, й жіночий голос запитав:
— Хто?
Хаблак назвався, жінка, очевидно, подумала, чи варто впускати, але по паузі все ж відчинила. Виявилося — зовсім ще молода й вродлива, білявка, певно, фарбована, волосся до плечей, у білому светрі й джинсах, така собі спортивна дівчина, яка турбується про свою статуру.
— Вам тата? — запитала. — Він працює.
— Ще не повернувся з інституту?
— Тато завжди працює, — посміхнулася. — Якщо у вас справді невідкладна справа…
— Так, і я не насмілився б у цей час завітати до Бориса Корнійовича…
— Добре, зараз покличу.
Дівчина пішла довгим коридором, похитуючи стегнами: джинси справді личили їй.
Академік вийшов до Хаблака мало не одразу. Був у костюмі, й краватка стягувала модний, у смужку, комір сорочки — зовсім не домашній одяг, як у Гаврила Спиридоновича. А може, просто збирався кудись, зрештою, це не обходило Хаблака, капітан представився й попросив приділити йому кілька хвилин — мовляв, справа невідкладна й стосується “Волги”, яка належить академікові.
Хаблакові здалося, що, почувши про автомобіль, Борис Корнійович зітхнув полегшено, правда, могло й видатися, бо академік провів долонею по йоржику сивого, акуратно підстриженого волосся й мовив сухо:
— Тоді прошу з Ларисою. Я зайнятий, дуже зайнятий, машиною займається дочка, вона й відповість на всі запитання. — Певно, він не терпів ніяких заперечень, бо кивнув ледь помітно й зник у дверях, немов його й не було.
Хаблак знизав плечима й повернувся до дівчини, яка вмостилася в низькому шкіряному фотелі.
— Ну, знаєте… — почав, але дівчина застережливо підвела руку.
— Він і справді смертельно зайнятий, — одповіла лагідно, — і має рацію: на всі запитання, пов’язані з машиною, можу відповісти тільки я. Батько не користується нею, у нього службова, а нашу “Волгу” ганяю я.
“Ну що ж, — подумав Хаблак, — певно, й тут осічка”.
Капітан присів до столу й почав сухим протокольним тоном, немов підкреслюючи цим суто офіційний характер свого візиту:
— Вам належить “Волга”, номерний знак КИЗ 74–16?
— Авжеж, татові.
— І ви їздите на ній?
— Зрідка разом з татом.
— Позавчора близько восьмої години вечора ваша машина стояла під видавництвом “Кристал”?
Дівчина подивилася здивовано.
— Звідки ви знаєте? — запитала. — І для чого це вам?
— Я прошу відповісти.
— Так, наша.
— Ви були за кермом?
— Звичайно.
— Кого чекали?
— Я зобов’язана відповідати?
— Ми розслідуємо злочин, Ларисо Борисівно, і я мушу наполягати на цьому.
— Але яке я маю відношення до злочину? Чистої води безглуздя!
— Можливо. То кого ж ви чекали?
— Бачите, в мене було призначено зустріч. У видавництві працює знайомий, і ми домовились…
— Прізвище знайомого?
— Власюк… Андрій Віталійович Власюк.
— Ділова зустріч?
— Ну, якщо можна назвати діловою зустріч двох людей небайдужих одне до одного…
— Власюк виходив до вас?
— Звичайно. Він вийшов, ми перемовились буквально кількома словами, у них був якийсь вечір, і я поїхала сама.
— Андрій Віталійович нічого не передавав вам?
— Ні. Але скажіть, що трапилося і чому всі ці запитання? Що з Андрієм?
— Терпіння, Ларисо Борисівно. Ви можете пояснити, чому Власюк категорично заперечує, що бачився з вами того вечора? Що вибігав з видавництва до вас?
Дівчина підвелася, пройшлася кімнатою, склавши руки на грудях. Видно, розмірковувала, і Хаблак сидів мовчки, не кваплячи її. Нарешті зупинилася за крок, опустила руки й мовила жалібно:
— Дурний він, мій хлопець, зовсім дурний, любить мене й тому мовчить!
— Як так? — здивувався капітан.
— Добре, я розповім усе. Ми кохаємось, я одружена і пішла від чоловіка заради Андрія. Бачите, живу в батька, ми з першим чоловіком розлучаємось і поберемось з Андрієм. Але я просила його до часу нікому не казати про мене, і він додержав слова.
— Ну й ну, — скрушно покрутив головою Хаблак, — а я його попередив офіційно…
— Про відповідальність?
— Звичайно.
— Слово, дане мені, переважило, — констатувала Лариса не без задоволення. Хаблак уважно подивився на неї й подумав, що, можливо, Власюк мав рацію: заради такої дівчини можна підставити й власну голову.
Але ж цей клятий хлопчисько міг повести слідство хибним шляхом, он скільки вже витратили часу на пошуки “Волги”!
— Вам доведеться підтвердити все, що ви повідомили, в письмовій формі, — мовив чемно.
— З великою приємністю. Зараз?
— Так.
Поки дівчина викладала свої свідчення, Хаблак обміркував ситуацію. Певно, Власюк не причетний до крадіжки скіфської чаші, і вся історія, пов’язана з ним, викликана прикрим непорозумінням. Але кому ж викинув чашу Ситник?
А якщо ні? Якщо не Ситник?
Припустимо, що все ж Ситник. Хто тоді забрав чашу з крісла?
Завгосп?
Міг Ситник домовитися з Кротом? Звичайно, міг. Йому було відомо про зустріч з Хоролевським за кілька днів, він знав, що археолог показуватиме свої унікальні знахідки. Трохи фантазії, і план крадіжки розроблений.
Хаблак уявив, як завгосп у своїх домашніх туфлях на товстих повстяних підошвах нечутно сковзає видавничим коридором, замикає заздалегідь виготовленим “жуком” електромережу, ще кілька кроків — хапає з крісла скіфську чашу…
А далі?
Мусив заховати її десь у видавництві, однак там одразу ж було зроблено обшук, оперативники оглянули й комору Крота і нічого не знайшли. Зрештою, вікно з кімнати завгоспа виходило на двір, і він міг викинути чашу третьому спільникові.
Звичайно, міг!
Лариса закінчила писати, Хаблак акуратно склав її свідчення й поїхав додому.
3
Каштанов ходив по кабінету, задерикувато виставивши борідку. Хаблак сидів біля столу, а Зозуля примостився на одному із стільців, що стояли попід стіною.
Капітан розповідав про хід розслідування, Каштанов хмурився — нічого втішного, а йому доповідати начальству. Правда, можна було б уже й звикнути до таких ситуацій, рідко коли одразу брали злодіїв за комір, вони теж не з Лика шиті, злодії — особливо досвідчені. Звичайно, у видавництві працював не професіонал, і це, як не парадоксально, ускладнювало розшук. “Почерк” професіоналів міліції відомий, і карний розшук одразу б вийшов на когось із них. Ні, ніхто з професіоналів не міг дізнатися про вечір Хоролевського, та й звідки в них знання з археології? Крім того, нікого із сторонніх у видавництві не було.
Хтось із дев’ятнадцяти…
Каштанов зупинився проти Хаблака.
— Маєш рацію, Сергію, — сказав, — до Ситника слід придивитися. Порозмовляй з ним сьогодні, а за завгоспом постежимо. Через нього або через Ситника мусимо вийти на третього. Без третього вони не обійшлися, якщо це справді вони…
— Товаришу полковник, — підвівся зі стільця Зозуля, — я вважаю, що підозру з Власюка знімати не можна. Міг винести чашу з видавництва? Міг. І передати комусь, тій же академіковій дочці.
Каштанов поморщився.
— Навряд. Тоді вони з Власюком розробили б непробивну версію. Для чого Ларисі Стругацькій, так, здається, її прізвище по чоловіку, одразу признаватися, що приїжджала до видавництва, якщо, звичайно, чаша на їхній совісті? До речі, капітане, побалакайте з Власюком. Тепер з нього табу, так би мовити, зняте, може, бачив щось і допоможе нам. — Обернувся до Зозулі. — Сідайте. Все може бути. Життя, знаєте, які несподіванки підносить!.. Я не здивуюсь, коли виявитесь провидцем. А поки займіться завгоспом. Побалакайте з сусідами, знайомими. Скільки цей Кріт працює у видавництві? П’ятнадцять років? Чимало і, бачите, нічого поганого за ним не ведеться.
— Тиха вода греблі рве, — заперечив Хаблак.
— Рве, — погодився Каштанов, — тому й попитай про Крота у видавництві. Зозуля за місцем проживання, а ти у співробітників. Дивись, якусь нитку й витягнете.
Либонь, до Хаблака звикли у видавництві, тому вже не поглядали так зацікавлено, як учора чи позавчора. Люди до всього звикають, навіть до інспекторів карного розшуку, зрештою, це влаштовувало капітана, і, побачивши Власюка, він без церемоній затягнув його до кімнати.
— Привіт від Лари, — мовив прямо, — я вчора ввечері познайомився з нею, і вона розповіла мені чимало цікавого.
Власюк утупився в Хаблака, як у божевільного.
— Що ви маєте на увазі? — запитав нарешті розгублено.
— А те, шановний Андрію Віталійовичу, що вчора мав честь побувати на квартирі академіка Брянського й побалакати з його дочкою Ларисою.
— Як? Як ви дізналися?..
— Дуже просто. Вона приїжджала того злощасного вечора до видавництва на білій “Волзі”, й даремно ви не сказали нам правди.
— Але ж я… Я просто не мав права!
— І про це знаємо. Ви, товаришу Власюк, зобов’язалися казати лише правду, ми маємо відповідний документ, і вам…
— Доведеться відповідати? Я готовий до цього. Подасте до суду?
— Це вже вирішить начальство.
— Мені байдуже.
— Не гоношіться, Андрію Віталійовичу. До речі, вітаю вас, Лариса — симпатична жінка.
Власюк зиркнув спідлоба.
— Мені б не хотілося обговорювати… — почав неприязно. — Все, що стосується наших взаємин…
— Звичайно, — швидко погодився Хаблак, — це було б нетактовно і зовсім не входить у мої обов’язки. Однак я розслідую кримінальну справу й сподіваюсь, що тепер ви зможете відповісти на всі мої запитання. Прямо й відверто.
— Запитуйте.
— Ви вийшли з кабінету директора за кілька секунд до того, як згасло світло?
— Так. Тільки встиг переступити поріг з приймальні до коридора.
— Нікого не побачили там? Може, почули щось?
— Ні.
— Але ж, коли вставляють “жука” в розетку, бахкає.
— Не почув. Я дуже поспішав, а коли всі думки спрямовані на інше, нічого не бачиш і не чуєш.
— Сенс у цьому є, — погодився Хаблак. — Далі. У цілковитій темряві ви дісталися виходу — чули кроки, кахикання, будь-які звуки? Біля дверей сиділа вахтерка, вона не гукнула вас?
— По-моєму, я обминув її в коридорі.
— Чули кроки?
— Точніше, якесь шарудіння. Біля самого виходу.
— Вахтерка казала: коли згасло світло, пішла до Крота.
— Отже, я розминувся з нею.
— Далі. Збігли сходами й до Лариси?
— Так.
— Порозмовляли з нею і назад?
Власюк не втримався від іронічної посмішки.
— А ви чудово поінформовані.
— Залиште вашу іронію, Андрію Віталійовичу. Зараз не до неї. Треба знайти чашу.
— Вибачте. Побалакавши з Ларисою, я поспішив назад.
— Довго розмовляли?
— Хвилину — дві…
— Нікого не бачили під видавництвом?
— Ні.
— І ніхто не виходив звідти?
— Я стояв спиною до дверей, можливо, хтось і виходив.
— Повернулися, коли світло вже увімкнули?
— Так, і відразу зрозумів — щось сталося. Якось дивилися на мене…
— А чого ви хочете! За ці хвилини зникла чаша, й тільки ви виходили з кабінету.
— Я розумію їх, але повірте: чаші я не брав.
— Хто ж міг учинити таке? — роздумливо протягнув Хаблак, немов і не запитував Власюка, а розмірковував про себе.
— Не знаю. У нас працюють порядні люди, ну, всяке буває, але щоб піти на злочин!
— І все ж чаша зникла.
— Повірте, якщо це не дурний жарт, то дуже прикра історія.
— Прикра, — погодився Хаблак. — До речі, ви за яким столом сидите?
— За тим, на котрому маєте честь сидіти.
Капітан чомусь засоромився: зліз із столу й влаштувався на стільці.
— А за яким Ситник?
— Під вікном.
— Гарний хлопець?
— Нормальний.
— Чого не прийшов на роботу?
— Вранці мусив зустрітися з автором. Скоро з’явиться.
— Товаришуєте з ним?
— Принаймні антипатії Олег у мене не викликає. Не те, що в декого…
— Як вас зрозуміти?
— А так і розумійте. Гадаєте, у видавництві нічого не знають?
— Не говоріть загадками.
— А з вами не занудьгуєш, — посміхнувся Власюк. — І все ж, ви, капітане, припустилися десь похибки: всьому видавництву відома ваша таємниця.
— Яка?
— Що підозрюєте Ситника. І мене, звичайно.
— Хто сказав? Випадково, не з техвідділу?
— Все можливе…
— Гарні дівчата, але ж язики мають!.. — мовив Хаблак. — Кілометрові…
— Я не засуджую їх.
— Зрештою, я також, — легко погодився капітан. — Людям рота не затулиш. То що ви скажете про Ситника?
— Я можу не відповідати?
— Можете.
— Тоді волію мовчати.
— Шкода. Я сподівався на вашу допомогу. Бо кожна порядна людина…
— У кожного своя точка зору.
— Хочете сказати, що інформувати міліцію непорядно?
— Щось у цьому є… — поморщився Власюк. — Непорядно, може, не те слово, проте є якийсь відтінок.
— Вважаєте, що не можете помилитися в людині?
— Я не такий самовпевнений.
— Ситник гарно грав у баскетбол?
— Один з кращих нападаючих.
— І давно кинув?
— Два роки.
— Чому?
— По-моєму, втратив форму. У спорті триматися треба, а він почав зазирати в чарку.
— Часто?
— Спочатку не дуже, а тепер буває.
— З ким п’є?
— Олег не обмежує своє товариство.
— Як це зрозуміти?
— Нерозбірливий. Сьогодні з одним, завтра а другим. Випадкові люди. Вчора в шашличній горілку з Кротом пив. Ну, які в них спільні інтереси?
— З Кротом? З Юхимом Сидоровичем?
— Нашим завгоспом.
— У якій шашличній?
— Може, бачили, у завулку праворуч.
— Горілку там не дають.
— А пляшки ящиками вивозять!
— Певно, вивозять, — погодився Хаблак. — Ви до них підходили?
— Для чого?
— Співробітники ж…
— П’яні! — зневажливо відповів Власюк. — Яка з п’яними розмова?