— І коли це трапилось?
— Увечері. Певно, вони давно там стояли.
— Чому так вважаєте?
— Олег, коли багато вип’є, розмовляє надто голосно. А я його ще з порога почув.
— А якщо пили склянками?
— Можливе й таке. Та ні… Шашлики повторювали. Порожні брудні тарілки на столі стояли.
Повідомлення зацікавило Хаблака, проте мовив умисне недбало:
— Ну й що? Зійшлися люди… Може, й раніше випивали.
— Не думаю. Кріт, коли хильне, нестерпним стає. І хлопці це знають.
— Цураються?
— Тип не з кращих.
— Точніше?
— Куркуль. Взимку снігу не випросиш.
— Щось просили?
— Хто ж з ним у видавництві не має справ? Паперу треба, олівця чи копірки… До Крота. А він ніби особисту послугу робить. Їй-богу, легше в магазині придбати, ніж на його фізіономію дивитись.
Хаблак згадав тхорине обличчя завгоспа з окулярами на кінчику носа.
— Інтелектуалом його не назвеш, — погодився.
— Ще й на руку нечистий.
— Невже?
— Не можу твердити, але чув: на кожному кілограмі паперу грамів по п’ятдесят вигадує.
— Сказали б директорові.
— А-а, — махнув рукою, — морочливо…
— Дивна позиція.
Грюкнули двері, й до кімнати увірвався Ситник. Розчервонілий, волосся скуйовджене. Кинув портфель на стіл і лише тоді побачив Хаблака. Якось одразу знітився, пригладив чуприну, подав руку спочатку Власюкові, потім, ледь повагавшись, капітанові. Сів за стіл, висунув шухляду й відразу засунув назад. Дістав з портфеля папку, розв’язав тасьми.
Чи то Власюка почала обтяжувати розмова з капітаном, чи зрозумів, що Хаблакові треба побалакати з Ситником, — удав, що має якусь справу, й залишив їх на самоті.
Ситник витягнув з папки рукопис, почав гортати сторінки, та робив це автоматично — Хаблак куточками очей бачив, як Ситник скоса зиркав на нього.
Пауза затягувалась, хлопець почав трохи нервуватися, це лило воду на Хаблаків млин, і капітан сидів, удаючи, що розглядає щось за вікном. Нарешті зітхнув скрушно, повернувся до Ситника й запитав:
— Ви знаєте, хто я такий, Олег Павлович?
— Ну, хто ж вас не знає — тепер найпопулярніша фігура у видавництві! — відповів з викликом. — Комісар Мегре!
— Вважаєте, до комісара мені далеко?
— Я нічого не вважаю і вважати не хочу. Яке мені діло?
Хаблак ще раз зітхнув.
— Клята чаша! — мовив. — Тепер шукай її сто років!
— Невже?
— Як крізь землю провалилася.
Ситник посміхнувся, але якось вимучено.
— Дивна історія… — сказав невпевнено.
— Дивна не дивна, а неприємна, та знайдемо.
— Звичайно, знайдете! — чомусь аж зрадів Ситник. — Я так вважаю: колись і десь вона обов’язково вирине. Вся її цінність у тому, що дві тисячі років… Срібло на зливок переплавляти ніхто не стане, скільки те срібло коштує! А так!..
— Скільки ж?
— Певно, не одну тисячу й не дві… І не десять.
— Звичайно, — кивнув Хаблак. — Два мільйони. Як мінімум — два. У доларах.
У Ситника округлилися очі.
— Невже? — видихнув. — Ніколи б не подумав. Але ж кому продати?
— Так, це важка справа.
— От я й кажу: все одно десь вирине.
— А якщо за кордоном?
— Вважаєте? За кордон вивезти треба. Складно.
— Звичайно, складно, хоч усяке буває. Ситник замислився.
— Тепер за кордон багато народу їздить, — сказав роздумливо. — За всіма не вгледиш. Такі гроші! — нервово зім’яв аркуш паперу.
— Так, — посміхнувся Хаблак не без єхидства. — І на машину вистачило б, і на джинсові костюми. На все життя.
— На все життя! — повторив Ситник і облизав засмаглі губи.
— А ви за кордоном були?
— їздив із “Спартаком” у Францію та Австрію. Ще — до Польщі, в Чехословаччину.
— З київським “Спартаком”? — Хаблак удав, що не знає, яким видом спорту займався Ситник. — Волейбол?
— Баскетбол.
— Давно?
— Три роки тому.
— Кинули?
— Вік…
— Скільки ж вам?
— Двадцять шість.
— Ще могли б грати.
— Важко.
— Режим?
— І режим набрид.
— Випиваєте?
— А це вже моя справа! — одповів з викликом.
— Звичайно, ваша. Але ж складно: за приватну квартиру платити треба, ще й на горілку…
— А ви мої гроші не рахуйте.
— Кожен рахує свої, маєте рацію. Просто співчуваю.
— Не треба. З якого це часу в міліції моралісти з’явилися?
— А нам без моралі не можна.
— І без наручників?
— І без наручників, — серйозно погодився Хаблак. — Бандити й злодії, на жаль, ще не перевелися.
— Недавно у нас тут майор міліцейський виступав. Оптимістичніше настроєний. Бандитів, казав, уже нема.
— Так, озброєний бандитизм ми майже ліквідували.
— Майже?
— Ліквідуємо зовсім.
— І скоро?
— Чесно кажучи, не знаю.
— От бачите…
— Люди різні бувають. Та й горілка іноді памороки забиває. От ви вчора скільки випили?
— Звідки ви взяли?
— Видно.
— Та я й про вас можу сказати.
— Отже, не пили?
Ситник енергійно похитав головою.
— А мені казали… Певно, помилилися.
— Не певно, а точно.
— Справді, які у вас можуть бути спільні інтереси з Кротом? — Запитавши це, Хаблак побачив, як взялися червоними плямами щоки Ситника.
— Чому з Кротом? — перепитав невпевнено.
— Бо вчора ввечері вас бачили разом з Юхимом Сидоровичем у шашличній. Поблизу, за рогом.
— Повечеряти не можна?
— Й горілки випити?
— Там не дають.
— Але ж ви взяли з собою. Чи Кріт?
— Вас це дуже цікавить?
— Секрет?
— Не люблю, коли сторонні совають свій ніс у мої справи! — Це прозвучало не дуже ввічливо, та Хаблак не розсердився. Однак все ж вирішив поставити Ситника на місце:
— Я не радив би вам так поводитись, Олег Павлович… Бо мене серйозно цікавить ваша розмова з завгоспом.
На мить Хаблакові видалося, що Ситник злякався. Заховав руки під стіл, стиснувши їх коліньми.
— Яка розмова? — пробелькотів. — Випадкове чаркування.
— Хто купував горілку?
— Яке це має значення!
— Можливо, має.
— Ну, я.
— Пригощали завгоспа? Для чого?
— Невже я не можу отак без усякого діла випити з колегою?
— Звичайно, можете. Але нецікаво вам з ним, погодьтесь.
Ситник, либонь, устиг узяти себе в руки.
— Нецікаво, — погодився. — Але ж тітці цегла потрібна, а Кріт усе може дістати.
— Маєте тітку?
— Авжеж.
— Для чого їй цегла?
— Має біля Русанівської протоки сад. І дерев’яний будиночок. То хоче облицювати цеглою.
— І Кріт пообіцяв цеглу?
— Казав, на тому тижні.
— Благодійник!
— Благодійник не благодійник, а ділова людина.
— Все може дістати?
Ситник підозріло подивився на капітана й не відповів.
Хаблак витяг папірець із схемою розташування людей в кабінеті директора під час зустрічі з Хоролевським. Поклав перед Ситником, попередньо позначивши хрестиком його місце.
— Ви сиділи тут? — тицьнув пальцем.
Ситник довго дивився на папірець, нарешті підвів очі на капітана.
— Так, я сидів саме на цьому місці, — відповів чітко, наче стояв у строю і доповідав командирові.
— Коли згасло світло, не підводились?
Ситник глипнув очима, вони в нього потемнішали, нараз зробилися злі.
— От що, — раптом стукнув кулаком по столу, — ідіть ви під три чорти!
— Я ж не ображав вас, Олег Павлович.
— Вважаєте, безпідставна підозра — не образа?
— Я розпитую всіх працівників видавництва, і ніхто ще не сприйняв мої запитання як особисту образу.
— Кожен має свій гонор, — одповів примирливо Ситник.
— Отже, не підводились?
— Ні.
— Ви курите?
— Хочете сигарету?
— Не палю. А сірники маєте?
— Запальничку. — Ситник витягнув і клацнув, прозорий вогник зблиснув довгим язиком. — Американська, “Ронсон”.
Хаблак узяв запальничку, клацнув також. Запитав:
— Коли згасло світло, чому не запалили?
Ситник знову заклав руки між коліна. Похитався на стільці й відповів невпевнено:
— Дивно якось… Я не знаю — чому. Спочатку гадав, світло одразу спалахне, потім, поки витягнув запальничку…
— Данько сидів поруч вас?
— Здається.
— А він устиг дістати коробочку, намацати сірника за головку, чиркнути.
— То й що?
— Ви могли впоратися із запальничкою швидше.
— Припустимо…
— Можливо, тоді скіфська чаша не зникла б.
— Хіба кілька секунд мають значення?
— Виходить, мають. Людина підводиться, викидає чашу з кімнати і знову займає своє місце… Скільки секунд на це потрібно?
Ситник зиркнув спідлоба й одразу опустив очі.
— А ви вже підрахували? — запитав нараз неприязно.
— Приблизно.
— І скільки ж?
— Секунд десять — дванадцять. Або менше.
— Дурниці якісь, — мовив Ситник. — Вигадки й нісенітниця.
— Не такі вже й вигадки, Олег Павлович. Особливо, коли чашу кидає тренована рука!
Ситник важко подивився на Хаблака. Нараз підвівся м. похитав вказівним пальцем правиці.
— Ось у чому справа! — мовив глухо. — Котите на мене бочку? Шерлоки Холмси рідні! Тільки нічого у вас не вийде. Нічого й ніколи!
Хаблак також підвівся. Стояв навпроти Ситника, і тільки стіл роз’єднував їх. Узяв зі столу пачку сигарет, покладену Ситником. Кинув у куток кімнати так, як учора той кидав Даньку. Пачка опустилася на стілець, описавши велику дугу.
— Ось так, Олег Павлович! — засміявся Хаблак. — Правда, спритно? — І, не озираючись, вийшов з кімнати.
4
Зозуля доїхав трамваєм до бульвару Гагаріна, пройшовши пішки кілька кварталів,і нарешті побачив будинок, де мешкав Кріт. П’ятиповерховий, не дуже зручний, з низькими стелями, але обсаджений фруктовими й декоративними деревами — аж до п’ятого поверху цегляною стіною завився справжній виноград: чорні достиглі грона звисали з ліз.
Зозуля подумав, як гарно жити тим, чий балкон на третьому поверсі: сиди, грійся на сонці, їж солодкі ягоди. Можливо, це балкон самого Юхима Сидоровича, адже мешкає саме в цьому під’їзді. Швидко підрахував: ні, восьма квартира на другому поверсі і з протилежного боку під’їзду. Все одно гарно, над вікнами квартири схилилися яблуневі віти, і до великих жовтуватих плодів можна вільно дотягнутися.
На лавці біля під’їзду сиділа бабця в старомодному чорному оксамитовому жакеті, — вона вже звернула увагу на Зозулю, зиркала цікаво, і лейтенант підсів до неї.
— Гарна погода, — сказав, щоб почати розмову.
Певно, цей далекоглядний дипломатичний хід був зайвий, бабця давно вже скучила за товариством, бо повернулася до Зозулі й ствердила категорично:
— Оце скільки живу, не пам’ятаю такої осені, мілай. — Вона сказала “мілай” так, як кажуть, мабуть, десь на Вологодщині, але Зозуля подумав, що там, либонь, не носять таких оксамитових жакетів, зрештою, це його не обходило — бабця була говірка, і лейтенант подумав, що легко витягне з неї потрібну інформацію.
А вона вела далі:
— Не пам’ятаю, і не заперечуй, мілай, така тепла осінь і на сто років не випадає, на моїй пам’яті не було, а якщо вже я не пам’ятаю, то це точно. Кажуть, люди на пляж ходять, коли це бачили, щоб наприкінці вересня отаке?.. Глянь, виноград чорний, а не кожного року достигає, зеленим хлопчаки й обривають унизу.
Зозуля поправив комір сорочки. Справді спекотно, й комір змокрів.
— Давно тут живете? — запитав.
— Відколи будинок поставили, то й живу, мілай. Дали синові квартиру, десять років минуло, он бачиш, які дерева виросли, а самі садили, щоб польза людям була й краса також. Живемо не тужимо, яблука жуємо, мілай, — і в місті земля не гуляє. Й не повинна гуляти, бо польза людям всюди мусить бути, хоча б маленька.
— Точно, — схвалив Зозуля, — без пользи яке життя!
— Отож! — Бабуся ледь не підскочила на лавці. — Мені вже скоро вісімдесят, а як без пользи? Кажу своїм, для чого правнуків до дитячого саду, я ще витягну, вас виходила, чому б їх не доглянути, польза й мені, й дітям, а вони?.. Відпочивайте, мамо, а який відпочинок? Там уже відпочиватимемо… — показала на небо рукою.
— Ви, бабцю, певно, всюди встигаєте? — ніби між іншим, поцікавився Зозуля. — Обід уже зварили й нудитесь?
— І не кажи, мілай. Ото вискочила без пользи, сиджу й думаю, що ж робити? Квартиру прибрала, борщ готовий, скоро Василівна прийде, погомонимо трохи…
— Ви, бабцю, либонь, усіх тут знаєте?
— Так, мілай. А тобі хто потрібний? — зиркнула нараз уважно й гостро, зовсім яе старечим поглядом.
— Юхима Сидоровича.
— Є тут такий, — вказала пальцем у точно визначене Зозулею вікно. — Кріт.
— Отож, Кріт! — удавано зрадів Зозуля. — На другому поверсі, кажете?
— Не поспішай, на роботі Юхим Сидорович, хіба не знаєш?
— Звідки ж знати, мене приятель до нього прислав, каже, звернись до Юхима Сидоровича, той допоможе.
— Поважна людина, — згодилася бабця. — До нього люди ходять за пользою, певно, бо інакше для чого ходити?
— Звичайно. Без діла для чого? Чув я, Кріт усе може.
— Юхим Сидорович пост має, — ствердила бабуся. — Начальство, виходить. А начальство, воно начальство. От люди й ходять. Племінниця в нього у меблевому магазині, Юхим Сидорович і килим може, і меблі. Люди, бачите, скільки квартир одержали, кожен меблі потребує, та й килими, он і мої купили, а хто дістав, мілай? Юхим Сидорович, дай боже йому здоров’я. Ну, там, звичайно, якусь десятку кинули, але взяв не собі, така поважна людина собі не дозволить, продавцеві чи завмагові, ті беруть, давай тільки — не вистачить!
— От і мені б меблі… — зітхнув Зозуля.
— Встроїть, тобі Юхим Сидорович усе встроїть, — пообіцяла бабуся, немов сама була причетна до Кротових справ. — Ти не сумнівайся, поважна людина Юхим Сидорович, ти поки до його друга-товариша сходи, може, він сам твою справу обмізкує.
— Навряд… — заперечив Зозуля, хоча бабусине повідомлення про “друга-товариша”, надзвичайно зацікавило його.
— А ти людям вір, людям більше вірити треба. Он Микита в тому домі, — вказала на протилежний п’ятиповерховий будинок, — електриком у підвалі. В останньому під’їзді підвал, то Микита там обертається.
— Електрик, кажете? — Зозуля підвівся.
— У жеку працює, — охоче пояснила бабця, — світло справити чи щось інше. Іностранне в нього є, до туалету чи ванної…
У Зозулі з’явилося бажання якнайшвидше побачити цього електрика, і він, помахавши балакучій бабці рукою, попрямував просто під фруктовими деревами до сусіднього будинку.
На бруднуватих сходах горіла лише одна тьмяна лампочка, і лейтенант подумав, що такий розрекламований електрик міг би дозволити собі й пристойніше освітлення. Спіткнувшись на вибитих сходах, вилаявся про себе й погрюкав у погано пофарбовані двері.
— Заходьте! — почув.
Штовхнув двері, вони подалися напрочуд м’яко, без рипіння, і Зозуля ввійшов до кімнати із саморобним — великим столом посередині. Стіл збили з товстих дощок, і пристосували до нього лещата, електрорубанок, циркулярну пилку і ще якісь прилади. Посередині в хаотичному безладді був навалений різний електромотлох: розетки, штепселі, дроти, патрони. А на протилежному від лейтенанта кінці столу, застеленому газетою, стояла вже наполовину спорожнена пляшка горілки, лежали великі червоні помідори, кільце копченої ковбаси, оселедець і розрізана начетверо цибулина.
Біля столу сиділо двоє. Тримали в руках склянки, видно, щойно цокнулися, і Зозуля завадив їм випити.
Високий, чорний, погано виголений чоловік похмуро зиркнув на непроханого гостя, поставив склянку на край столу й незадоволено кахикнув. Його товариш, лисий і вусатий здоровань, якому явно перевалило за сорок, але ще кремезний — розвинуті м’язи вгадувалися під бруднуватою сорочкою, — підвівся із склянкою в руці, не виявив ані приязні, ані незадоволення, стояв і дивився насторожено, обмацуючи лейтенанта уважними маленькими очима.
— Мені б Микиту… Електрика Микиту, — удаючи засоромлення, сказав Зозуля. — Вибачайте, що перервав, звичайно, та мені сказали, що він тут.
Лисий чоловік лише тепер поставив склянку і одразу якось пом’якшав.