— Жартуєте! — недовірливо війнула віями Соня, та дивилася серйозно, і Хаблак, щиро переконаний, що прожив день недаремно, ретирувався з приймальні.
— Літак уже в повітрі, і я їду в Жуляни, — сказав йому в кабінеті Зозуля.
— Зазирни до Соні.
Лейтенант почервонів.
— Полковник викликає?
— Ні, полковникова.
— Смієшся?
— Аніскілечки. Колись ти обов’язково станеш полковником, а Соня, відповідно, полковниковою.
— Робити вам усім нема чого.
— Роботи в нас з тобою досить, а до Соні зазирни.
— Ну тебе! — Зозуля вдав, що розсердився, однак Хаблак був упевнений, що не мине приймальні.
Через годину лейтенант привіз дві фотографії. Першу Хаблак одразу відклав.
— Бармен? — запитав.
— Точно.
— Так я й знав.
З фотографії дивився чоловік з хрящуватими вухами й зморшкуватим чолом. Такий, як описав його Бурнусов.
Зозуля розклав фотографії на столі. Десяток знімків, серед яких були фотографії Панасенка та Макогона.
Бурнусов зайшов до їхньої кімнати, якось злодійкувато озирнувся на конвоїра і понятих, що примостилися біля стіни, й відразу попросив закурити. Капітан витягнув зі столу ароматне “Золоте руно”, Жека наче ненавмисне взяв одразу дві сигарети, жадібно затягнувся, і обличчя в нього Посвітлішало.
Хаблак запросив його до столу. Бурнусов лише зиркнув на фотографії і одразу тицьнув пальцем у знімок Макогона.
— Він! — вигукнув з торжеством, немов брав участь у серйозній операції і вже затримав злочинця. — Він, сука, звів мене з пуття й підмовив до злочину. І я радий, що ви знайшли його.
Хаблак подумав: ще секунда, і Жека почне співати дифірамби працівникам міліції. Обірвав Бурнусова:
— Ви твердите, що на цьому знімку зображена людина, яка підмовила вас убити Ситника й заплатила за це чотири тисячі карбованців?
— Він, падло! — ще раз затягнувся сигаретним димом Бурнусов і струсив попіл просто на підлогу.
Зозуля склав протокол, і Бурнусова вивели. Хаблак відпустив понятих і Подзвонив Дробасі.. Доповідав про зроблене і уявляв, як Слідчий тримає лівою рукою трубку, а нігті правиці нервово полірує об лацкан піджака.
— Життя дивовижне й чудове, — нарешті тихо засміявся Дробаха, і капітан міг дати голову на відсіч, що цієї миті слідчий дмухає на кінчики пальців.
— Дивовижне! — погодився Хаблак. — А також, як ви зовсім справедливо зволили зазначити, чудове. Цілком поділяю ваші думки.
Але Слідчий не образився на іронію, можливо, навіть зовсім не помітив її.
— Порадьтеся з Михайлом Карповичем, — сказав, — гадаю, вам слід завтра вранці вилетіти в Одесу. Для персонального знайомства з вельми нешановним громадянином Макогоном.
— Тільки для знайомства, — підтвердив Хаблак. — Брати його передчасно.
— Ні-ні… Ми ж не знаємо, де чаша. Походіть навколо Макогона, придивіться до сучого сина, подихайте його повітрям.
— Випийте з ним по келиху коньяку…
— І це не виключено, дорогенький, він на те й бармен, щоб наливати.
— Не доливати…
— Звичайно. Бачите, чотири тисячі виклав не задумуючись, для нього чотири тисячі, як для нас з вами чотири карбованці.
— Догрався, нах-хаба, — вигукнув Хаблак, — і ми візьмемо його за барки.
— Зараз він нервує, — роздумливо мовив Дробаха. — Мабуть, уже знає про арешт Бурнусова і не може не нервувати.
— Але ж вважає, що не залишив слідів.
— Все одно, на душі в нього неспокійно. Будьте обережні, Сергію Антоновичу, Макогон тепер і свою тінь підозрює. Не шукайте з ним прямих контактів. А якщо дізнається, що ви з Києва…
— Ну, що ви! — перебив Хаблак. — Директор магазину зі Львова чи Ужгорода. Грошовита людина у відпустці, котра не від того, щоб купити якихось дві—три сотні доларів.
— Гаразд, — схвалив Дробаха, — вам комерційного хисту не позичати. Ютковською я займуся сам.
— Зозуля зв’яже вас із завідуючим перукарнею. Гарний хлопець і обіцяв допомогти.
— Дзвоніть з Одеси. Завтра.
— Домовились.
Хаблак поклав трубку й пішов до Каштанова.
8
Одеса зустріла Хаблака холодним осіннім дощем. Старший лейтенант Волошин, який чекав Хаблака в аеропорту, пояснив: тільки вчора подув бора, холодний північний вітер, який налітає на Чорне море через Новоросійськ, паскуднішого вітру одесити не знають, він розгойдує море до дванадцяти балів і примушує теплолюбних мешканців південного міста одягати ледь не зимові пальта.
Капітан критично оглянув свій плащ, підбитий риб’ячим хутром, модний світлий плащ з погончиками й різними нікельованими цяцьками, котрий і личить носити заможному львівському торгашеві, Волошин заспокоїв його: мовляв, зимові пальта — гіпербола і ніхто в Одесі — він має на увазі лише справжніх одеситів — не дозволить собі в жовтні вийти на Дерибасівську в шубі. То більше, бора скоро вщухне і знову на одеському синьому небі сяятиме жарке сонце. Він так і сказав: на одеському синьому небі, і Хаблак зрозумів, що має справу з корінним одеситом. Це влаштовувало капітана: в славетному причорноморському місті хоч і бував, однак знав його погано і сподівався на допомогу старшого лейтенанта.
Волошин повідомив, що номер у готелі “Моряк” зарезервований. Дзвонили туди, як і годиться, з міського торговельного відділу, отже, в готелі всі знатимуть, що Хаблак — якесь цабе з торговельного світу; тили йому забезпечені, решта залежить від нього, а якщо знадобиться допомога — залишив номер телефону й поставив до відома, що з восьмої до десятої вечора про всяк випадок сидітиме в барі.
Просторий засклений хол готелю вразив Хаблака якоюсь офіційністю й холодом: холодно тут було й в прямому смислі слова, палити ще не почали, а клятий бора видував тепло й грюкав скляними дверима так, що Хаблак дивувався, як ще вигримувало скло.
Капітан віддав адміністратору документи й уважно роззирнувся довкола. Просто з вестибюля ведуть круті сходи, вкриті, як і годиться, килимовою доріжкою. Ліворуч коридор — там, згідно позначок, перукарня і ще якісь господарські приміщення. У хол виходили й скляні двері бару — ще замкнені, — бар відчинявся о дванадцятій. Хаблак зиркнув на годинник: приблизно хвилин через сорок він побачить Макогона — людину з хрящуватими вухами й чолом мислителя, великим і зморшкуватим, за яким чомусь ховаються зовсім чорні й низькі думки.
Номер виявився невеличким, проте затишним і зовсім не холодним, видно, бора ще не встиг вистудити його.
Капітан повільно розклав речі, мав нарешті досить часу, це траплялося не так уже й часто, і він насолоджувався повільним плином хвилин. У Києві вони летіли, поспішали, обганяли одна одну, разом з ними поспішав і він, весь час боячись не встигнути, а тут хвилини наче зупинилися, тепер Хаблак мусив підганяти їх, однак не робив цього, бо знав, що, можливо, скоро вони знов полетять з неймовірною швидкістю і він, як завжди, не встигатиме за ними.
Хаблак зав’язав строкату польську краватку й одягнув чорний шкіряний піджак, цей піджак з неймовірними труднощами дістала йому Марина, а він носив його недбало, наче й не було цих труднощів і наче все життя носив лише модний і дорогий одяг. Згадав свій ще, здається, зовсім недавній студентський благенький костюмчик, він ходив з хлопцями розвантажувати вагони й придбав найдешевший костюм, але й тепер той костюм видається йому розкішним — сірий, з полиском, вовною там і не пахло, навіть напіввовною, чиста синтетика, проте як дивилися на Сергія дівчата на вечорі в гуртожитку — модний і трохи гордовитий, а може, ця пиха йшла від сором’язливості й незручності: все ж костюм сковував йому рухи.
А зараз він носить чорний шкіряний піджак, як людина, котра дивиться на життя з висоти своєї промтоварної величі.
У барі було вже зайнято кілька столиків: біля стійки сиділи троє невизначеного віку чоловіків у твідових піджаках, один — у замшевій куртці, дві розмальовані дівчини тягнули через соломинки коктейлі у кутку й літня жінка, певно, працівниця готелю, квапливо сьорбала каву.
Бармен стояв за стійкою: у білій акуратно випрасуваній куртці й чорній бабочці, справді мав високе чоло і, якщо б не приплюснутий ніс і запалі очі, скидався б на професора. Він зиркнув на Хаблака байдуже, та очі мав чіпкі, і капітан зрозумів, що Макогон запам’ятав його.
Хаблак замовив чарку коньяку й чорну каву, зайняв порожній столик між стійкою і компанією в твідових піджаках — сьорбнув кави, пахуча гірка рідина обпалила піднебіння: кава виявилась ароматною й міцною, справжньою кавою по-турецьки.
Компанія за сусіднім столиком, видно, добре знала бармена, бо чоловік у замшевій куртці помахав рукою й гукнув:
— Гоша!
Він показав три пальці, і Макогон одразу приніс їм три келихи коньяку, посміхнувся приязно — перемовилися кількома словами, й бармен поніс брудний посуд за прилавок.
Хаблак прислухався до розмови сусідів. Нічого цікавого: один розповідав, як їздив улітку теплоходом до Сочі, яке пиво було в барі, про сухумського знайомого, котрий зустрів їх — чудовий грузин, він возив їх у власних “Жигулях” по Кавказу..
Інші підтакували, ділилися своїми враженнями про поїздки — звичайне базікання трохи підпилих чоловіків.
Одна з дівчат, що сиділи навскіс через зал, кидала на Хаблака виразні погляди, кілька разів вони схрестилися, і дівчина відверто посміхнулася капітанові. Було їй років за двадцять, гарненька, у червоних чоботах на високих підборах і закочених над ними по-стильному джинсах.
Рішучими кроками, просто у плащі й капелюсі, зал перетнув чоловік з сивими скронями. Бармен перегнувся до нього, вони пошепотілися, й Макогон пропустив чоловіка до кімнати за стійкою. Певно, велася якась ділова розмова, бо Макогона не було хвилин десять, якийсь відвідувач уже нетерпляче постукував монетою по стійці. Нарешті бармен з’явився, обслужив клієнта й почав перетирати келихи, але той, хто завітав до нього, так і не вийшов. Раптом Хаблак побачив його за скляними дверима, що виходили до вестибюля: отже, з кімнати за баром є ще один вихід, і Гоша випустив відвідувача через нього.
Хаблак замовив собі ще чашечку кави: це давало йому можливість просидіти в барі зайвих півгодини.
Дівчині в закочених джинсах, либонь, набридло безрезультатно стріляти в капітана очима, — подружки підвелися і, супроводжувані поглядами чоловіків, вийшли з бару.
За сусіднім столиком хтось відпустив на їхню адресу не дуже респектабельний жарт. Бармен пішов до своєї кімнатки. Минуло кілька хвилин — не з’являвся. Хаблак підійшов до стійки, удав, що розглядає виставлені пляшки, й прислухався. Через відчинені двері чулися голоси, отже, другий відвідувач Макогона був обережніший, зайшов просто до підсобки — певно, існував якийсь сигнал чи Гоша помітив його через скляні двері, коли той проходив вестибюлем.
Хаблак вийшов до туалету. Затримався в коридорі й побачив другого Гошиного клієнта: хлопець років під тридцять з довгими бачками й вусами, що звисали до підборіддя, — нічого не скажеш, модерний хлопець, самовпевнений і нахабнуватий.
За півгодини — двоє відвідувачів, відзначив капітан. Правда, могли бути просто знайомі, що зазирнули для дружньої бесіди, але сумнівно: перекинутися кількома словами можна і в залі, зовсім не обов’язково усамітнюватися в комірчині.
Хаблак подумав: якщо й далі сидітиме самотній в барі, приверне Гошину увагу, — вирішив пройтися по місту й пообідати, тим більше, що дощ ущух і тільки сердиті пориви вітру метлялися одеськими вулицями, зриваючи з дерев пожухле листя.
Чекаючи тролейбуса, капітан підняв комір плаща й підставив вітрові спину! Побачив, як з готелю вийшла знайома дівчина в червоних чоботях і такій же червоній куртці з білим хутряним коміром. Перетнула вулицю просто до капітана, немов справді були давніми знайомими, та зупинилася за два кроки й повернулася спиною, виглядаючи тролейбус. Машина підійшла невдовзі, Хаблак пропустив уперед дівчину, вона озирнулася й посміхнулася так, як у барі — визивно й заохочуюче, і капітан подумав, що знайомство з нею може виявитися корисним. Він сів поруч дівчини — тролейбус у цей денний час ішов напівпорожній — і запитав просто, буцім уже зустрічалися не раз:
— Ви живете в “Моряку”?
Дівчина завчено стрельнула на нього очима. Не відповіла й сама запитала:
— А ви звідки?
— Із Львова.
— Гарне місто.
— Дуже гарне, але таких дівчат малувато.
— Яких?
— Схожих на вас.
— Скажете!..
— Чесно.
— Надовго до Одеси?
— Відпустка… — відповів невизначено. — А як вас звати?
— Люда.
— А мене Сергієм. — Зиркнув скоса на дівчину й вирішив, що особливі церемонії тут не потрібні. — Маєте вільний час? — запитав.
— А для чого?
— Може, пообідали б разом. Я погано знаю Одесу.
Люда удала, що розмірковує.
— Я, правда, домовилася з подругою…
— Подруга почекає.
— Незручно.
— А зручно кидати самотнього чоловіка в незнайомому місті?
— Ну, якщо самотнього… — Дівчина поклала руку Хаблакові на плече. — І куди ми поїдемо?
“Отак би одразу…” — подумав капітан.
Вони вийшли в центрі міста, й Люда повела його до найкращого, як вона висловилася, ресторану в готелі “Одеса”. Хаблак подумав, що його бюджет недовго витримає такі відвідини, та вимушений був змиритися. Люда замовила собі курчата-табака, Хаблак сказав, що курчата йому вже давно набридли, попросив дешевший шашлик і пляшку червоного сухого вина. Люда намагалася вставити щось про коньяк, та капітан пояснив, що коньяк, каву й, можливо, шампанське вони питимуть увечері в Гошиному барі. Вміло переключивши розмову на Гошу, капітан мало не одразу дізнався, що Люда — постійна відвідувачка “Моряка”, а в барі вечорами збираються, як вона висловилася, ділові люди і що там вирішуються різні справи, в основному стосовно купівлі й продажу. Хаблак пояснив, що він сам має безпосереднє відношення до цієї сфери людської діяльності, що він — директор магазину. З задоволенням побачив, як Люда здивовано закліпала наклеєними віями.
Звичайно, капітан не мав наміру вбивати з Людою час від обіду до вечора, коли починається година пік у Гошиному барі. Вони домовилися зустрітися в готелі, й капітан поїхав до карного розшуку. Швидко вточнив з Волошиним наступний план дій і повернувся до готелю. До бару вирішив не заходити, щоб не привертати зайву увагу, постояв під душем і завалився в ліжко — мав свіжу роман-газету. Не так уже й часто міг вдень розкошувати в м’якому ліжку, на накрохмалених простирадлах, слухати музику з готельного репродуктора й читати улюбленого письменника…
А потім навіть цікавий роман не врятував капітана: заснув і спав, легко дихаючи, цілу годину чи трохи більше, і снилися йому зовсім не Гоша й не Люда з наклеєними віями, снилося йому море, не грізне й бурхливе, над яким несеться бора, а літнє й лагідне — і дельфіни стрибали над ним.
Сон був приємний, а пробудження непомітне. Хаблак мав ще досить часу, поголився, обтер обличчя одеколоном “Ваан Тоомас”, подумавши, що, звичайно, старий естонський капітан Тоомас навряд чи вживав будь-які парфуми, пахло від нього конем і шкірою, і він не стежив за своєю зовнішністю так, як нинішні капітани.
Але ж сьогодні він не капітан, а торгаш, гендляр, правда, вищого лету, й від нього мусить відповідно пахнути.
Люда не забарилася. Вона була в тих самих джинсах, але поміняла кофтину на тонкий світер, який підкреслював усі її принади, особливо підняті тугим ліфчиком груди. В барі її знали — від якогось столика навіть помахали рукою, запрошуючи, та Хаблак вирішив зайняти вільні місця поблизу стійки. Він замовив коньяк, каву й цукерки, огледів зал і з задоволенням побачив за крайнім столиком біля скляних дверей Волошина в компанії якогось лисого літнього чоловіка, либонь, випадкового застільника, який щось розповідав старшому лейтенантові, жестикулюючи й розводячи час од часу руками. Хаблак знав, що у вестибюлі чергує ще один працівник карного розшуку: вхід до Гошиної підсобки контролюється, і сьогодні міліція спробує встановити коло відвідувачів бармена.
Хаблак трохи потанцював з Людою, це було не дуже погане видовисько, бо на них оглядалися. Дівчина розчервонілася, вона випила залишки коньяку з чарки, закурила, затиснувши сигарету між вказівним і середнім пальцями, й заявила безапеляційно: