Агал відчув, що хміль ударив йому в голову, й рішуче відсунув чашу. Йому доводилось бачити п’яних греків, які не пам’ятали навіть, як захмеліли. Вино підступне, воно веселить, але й робить буйним, навіть зовсім дурним, а ніхто й ніколи не мусить побачити його таким, тим більше сьогодні…
Учта була в розпалі, вино лилося рікою. Пили, їли, базікали, хвалилися кіньми, овечими отарами, мисливськими подвигами й перемогами над ворогом.
Зійшов місяць, і косі тіні від кибиток потягнулися в степ. Агал узяв Савію за руку, і вони зникли непомітно, всі вже забули про них і не бачили нічого навкруги.
Савія сквапно піднялася сходами до кибитки, подала руку Агалові, але той постояв ще трохи, милуючись місячним світлом і мерехтливими вогнями смолоскипів. Нарешті пішов за Савією, але не побачив дівчини. Зазирнув усередину кибитки — сліпушки тьмяно освітлювали її, Савія тримала щось у витягнутій руці, Агал ступив до неї і побачив, що дівчина розглядає себе в гладко відшліфованому спижевому дзеркальці. Почула Агалові кроки, відкинула дзеркальце й стояла, опустивши руки, очікуючи.
Агал обійняв Савію. Вона затремтіла й палко притиснулася до нього…
Вже тиждень, як вони переправились через Гіпаніс і просувалися на північний схід до великих Борисфенових каменів.
Агал ніколи не був там, але Савія позаторік бачила камені й казала, що, певно, нема нічого на світі страшнішого, ніж ревуча вода, яка кидається на пороги, намагаючись прибрати їх зі свого шляху, проте так і не може подолати.
Старі люди розповідали, що колись дуже давно бог Папайос розгнівався на Борисфен і вирішив перепинити його одвічний плин до Понту Евксинського. Знайшов у високих Західних горах величезні кам’яні брили й кинув їх у річку, вона запінилася й розлилася степом, Борисфен довго борсався, кидаючись на кам’яну стіну, а вельбучний бог Папайос сидів на березі й реготав з нього. Але зрештою Борисфен все ж пробив проходи між кам’яними брилами, розштовхав їх і знову поніс свої води до моря.
Проте й досі не вщухає боротьба води й каменю. Папайос поклявся, що не прибере брили, поки непокірний Борисфен не попросить помилування, однак уперта вода ніколи й ні в кого не просила пощади, котить і котить свої води над порогами, стираючи їх, реве, лаючи Папайоса і зневажаючи його.
Кибитки посувалися степом повільно, там, де трава була краща, зупинялися на день чи два, але таких зупинок ставало все менше, було спекотно, степ вигорів, і коні та худоба ледь знаходили собі їжу.
Агал полюбляв вставати рано, коли небо тільки світлішало й зорі ще сяяли на ньому. В такі години легко дихалося й скупа ранішня роса холодила ноги.
Хлопець різко свиснув, підкликаючи буланого жеребця. Коня підгодовували зерном, і він рідко коли відходив далеко від кибитки, визнавав в Агалові господаря і з радістю виконував його забаганки. Мало не одразу Агал почув у відповідь іржання — жеребець біг швидко, й грива розвівалася на вітру.
Агал загнуздав коня, кинув на нього легку повстяну попону, мало не простягнувся на теплій спині, і жеребець поніс його легкою риссю степом, туди, де край неба світлішав і з-за обрію незабаром повинно було викотитися сонце
Проминули табун. Коні ліниво паслися на пожухлій траві, а пастух, побачивши Агала, наблизився і, зіскочивши з низькорослої кобили, поштиво вклонився.
— Як справи? — запитав його Агал, просто так, щоб запитати щось, бо пастух дивився на нього уважно і явно хотів щось повідомити.
— Вночі вовки напали на коней, — сказав пастух.
Новина не була надзвичайною, степові вовки часто нападали на скіфські табуни й череди, і люди вели з ними жорстоку боротьбу.
— Ну й що? — поцікавився Агал.
— Загризли лоша.
— А ти? — запитав Агал суворо.
— Було темно, з лука не вцілиш…
— Це не виправдання.
— Знаю.
— А якщо знаєш, то…
Пастух повернувся, схопив щось темне, що звисало з кінського крупа, кинув Агалові під ноги. Буланий захрипів і став дибки. Агал приборкав жеребця, нахилився, розглядаючи вовчу шкуру.
— Як ти його? — поцікавився.
Замість відповіді пастух підняв довгого батога з зашитим у кінці каменем.
— Наздогнав і… — Він змахнув батогом — справді грізна зброя в умілих руках.
— Молодець, — похвалив Агал. — Як звати?
— Вовраном.
— Я не забуду тебе.
— Випробуй мене, — попросився пастух. — Ніхто краще за мене не стріляє з лука.
— Добре.
Вовран стягнув з голови повстяну шапку.
— Я вірно служитиму тобі.
Агал зиркнув на пастуха й зрозумів, що той каже щиро.
— Завтра знайди мене, — наказав.
Він відпустив вудила, й буланий одразу пішов учвал — далі від страшного вовчого запаху.
Степ лежав рівний, лише де-не-де з неглибокими вибалками. Небо на сході почервонішало, зорі зблідли, й легкий свіжий вітерець дув в обличчя. Агал притримав жеребця, випростався й сидів вільно, ритмічно похитуючись і пильно вдивляючись у степ. Скіпур казав, що курган за третім вибалком ліворуч… Він уже проминув вибалок, а могилі, все не було…
Нарешті побачив горбок на обрії, а може, не горбок, а хмарка опустилася край неба?..
Зовсім поруч засквирив якийсь степовий птах, закугикав пронизливо, буланий невдоволено скосував туди, і туг Агал побачив курган зовсім близько: височів над степом справді, як низька хмарка, й трави та бур’яни хилиталися під ранішнім вітром на його вершині.
Агал повільно об’їхав курган, що підіймався над степом зухвало, наче й не був творінням людських рук, а народився разом з вибалками, озерцями та річечками, які пересихали в літню спеку. Скіпур казав, що під ним лежав його прадід, може, саме той, що заманював війська царя Дарія в степові безмежжя, доки вороги самі не зрозуміли марноту своїх сподівань. Знесилених персів скіфи били, як хотіли, поки вороже військо не побігло з припонтійських степів. Сам пихатий цар Дарій втік одним з перших, так і не збагнувши причини поразки свого найчисленнішого в світі, раніше непереможного війська.
А що тут незрозумілого? Хіба можна перемогти степ звірів, які живуть у ньому, птахів? А скіфи також частин., степу, отже, і могила, насипана ними, одвічна — без неї і кам’яної баби на щополку не уявити степу, як не уявити його без вічних скіфських димних багать, кінських табунів і рипучих кибиток.
Агал зіскочив з коня й повільно піднявся на вершину кургану. Сонце вже вийшло з-за обрію, висіло над степом, здавалося, нижче від нього. Звідси відкривався такий простір, що Агалові раптом забракло повітря, він відчув, що стоїть у самісінькому центрі землі, що зараз він вищий за всіх, може, рівний з богами. Варто поворухнути руками, і злетить у прохолодне прозоре ранішнє небо. Тіло справді стало легким, немов розчинилося в повітрі, лише тепер Агал зрозумів, для чого його предки насипали у рівному степу такі високі могили. Що може бути краще, ніж вдивлятися з висоти в степову широчінь, перемовлятися з ковилою, типчаком і тонконогом, усіма степовими травами, які дають життя цьому безмежжю?..
Оце відчуття своєї осібності було настільки сильним, що Агал нарешті вперше в житті усвідомив, що таке справжнє безсмертя. Не те, що дають боги, — до того загадкового іншого світу старі відходять буденно, разом із кіньми, худобою, слугами, під тужливі вигуки нащадків та підданих. Але той, хто може усвідомити й душею збагнути степову тишу, почути голос трави й злаків, розчинитися в степу, в його гірких пахощах, той нарешті спізнає справжнє щастя і зрозуміє, що таке вічність.
Бо вічність не в мінливій і короткій людській пам’яті, вічність у землі й повітрі, сонячних променях і дощах, які дають життя, і він, Агал, існуватиме, доки гріє сонце й росте типчак, доки вітер гойдає ковилу на могилі, доки стоїть і вдивляється в минуле й прийдешнє кам’яна баба. Навіть вона, така несхожа на живі мармурові статуї грецьких богів, видалася Агалові чудовою — зрештою, все гарне, що витворюють розумні людські руки.
Внизу заіржав його буланий кінь. Він видався Агалові зовсім маленьким, як усе в безкрайому просторі, крім його самого й могили, але іржання повернуло його до дійсності, і Агал простягнувся на траві, яку вже трохи висушило сонце, — м’яке степове ложе, котре заколисує і дітей, і зморшкуватих пастухів.
Вітерець розгойдав ковилу, вона лоскотала Агалові щоку, хлопець розкинув руки й дивився на степового орла, який нерухомо завмер у небі; слухав дзвін жайворона, вічну пісню, котра розм’якшує серце й западає в душу навіть суворим воїнам; здалося, почув дихання кургану, немов хтось заворушився у високій могилі. Запахло сирою землею, й зробилося щімко: все ж жахно лежати у вічній темряві, і слава богам, які забирають людей після смерті в свої краї.
Як там? Чи пахне полином і чи співають жайворони?
Знову заіржав буланий, і десь далеко в степу відгукнувся кінь. Агал невдоволено підвівся — хотілося самотності, і хто насмілився порушити її?
Вершник у степу був один, либонь, він здалеку побачив Агала на вершині кургану, кінь наближався швидко, і скоро Агал впізнав рудого жеребця Савії. А вона махала йому рукою, щось кричала. Не лишила коня внизу, а так і злетіла на ньому вгору. Розчервонілася від швидкої їзди, жеребець важко дихав, біла піна вкривала мокрі від поту боки, вони обоє — жінка й кінь — були гарячі й збуджені, і Агалові чомусь зробилося соромно за своє душевне умиротворення.
— Я шукала тебе, — нахилилася до нього з коня Савія, — і якийсь пастух вказав дорогу…
Агал згадав хлопця з довгим батогом і вовчу шкуру.
— Так, Вовран, — ствердив.
Савія погладила жеребця по шиї, заспокоюючи його.
— Ти втік так рано… — поскаржилася. — Хіба зі мною тобі погано?
Агал промовчав. Та й що міг відповісти? Все одно вії і завжди з нею: і тоді, коли самотній скаче пустельним степом, і коли стоїть на кургані й бачить, здається, тільки богів та орла в безкінечній блакиті. Її темні очі завжди сяють йому, і добре, що Савія знайшла його.
Взяв Савієвого жеребця за повід. Кінь відчув тверду руку й одразу присмирнів — Агал звів його з могили її свистом підкликав буланого. Той скосив червоне розгніване око на рудого, але на всяк випадок тільки показав зубі й форкнув. Агал скочив на нього, кінь закрутився на місці та хлопець приборкав його.
Сонце вже піднялося, й курган тепер не здавався таким величним, як кілька хвилин тому, — звичайна висока могила, й жайворон, яких тисячі, на те він і жайворон, щоб метляти в небі й дзвеніти там, а степ запах не полином, а різким кінським потом…
Агал пустив коня. Все ж запах поту та повсякденні клопоти не затьмарять йому степової краси.
Їхав поруч з Савією не поспішаючи, — коні йшли кроком; жеребці вже примирилися один з одним, вони тільки спочатку виказували характер. Савія розповідала, що їй стало зимно, коли Агал вранці втік до кургану, тепер вона просто не може без нього, либонь, це недостойно справжньої жінки, котра не має права нічим зв’язувати чоловіка, та все ж ніяк не переможе себе: їй тоскно самій і самотність лякає її.
Яка ж самотність, заперечив Агал, вона завжди серед людей, у неї подруги, рабині, все в неї є, навіть найкоштовніші грецькі прикраси, можливо, колись він сам викарбує їй золоту пектораль чи сережки — недарма ж вчився в греків і має високе звання майстра.
Савія не згодилася: коли не вистачає чоловічого тепла, ласкавого погляду, жінка може бути самотньою навіть у гурті людей. Саме тому й скочила на коня та подалася в степ — чи не гнівається за це на неї Агал?
Той тільки посміхнувся: хіба можна сердитися на кохану жінку?
Вони їхали вздовж глибокої степової балки, порослої густим чагарником, — раптом буланий затривожився, притиснувшись до рудого. Агал натягнув повід, приборкуючи коня, але той рвонув уперед, либонь, це врятувало Агалові життя, бо з-за кущів вилетіла стріла і, ледь не зачепивши Йому плече, впала на траву.
Першої миті Агал не збагнув, що сталося, й озирнувся — хотів побачити, звідки стріляли.
— Уперед! — вигукнула Савія і, схопивши буланого за повід, вдарила його канчуком.
Друга стріла не наздогнала їх — встигли від’їхати на безпечну відстань і там зупинилися.
— Засідка, — розгублено мовив Агал, — але ж хто?..
— Ворог, — переконливо ствердила Савія.
— Звідки тут ворог? По всьому степу — наші табуни, й пастухи помітили б.
— Стріляли, й двічі…
Агал пошкодував, що не взяв зброї, — хоча, поки дістався б вибалка, міг бути поцілений стрілою. Пильно вдивлявся в кущі — там ворухнулася гілка, а може, тільки здалося, й ранковий вітерець розгойдує її?
— Поїхали, — сказала Савія рішуче, — хтозна, скільки їх там…
Агалові кортіло розправитися з розбійниками, але що міг учинити? Рушив за Савією, озираючись, однак нічого не помітив.
Через кілька хвилин побачили табун і пастуха, з яким Агал розмовляв на світанку. Підкликали його. Пастух спішився, стояв, знявши шапку, але не схиливши голову. Чомусь це сподобалося Агалові, й він мовив:
— Здається, тебе звуть Вовраном? Слухай мене уважно, пастуше. Хтось щойно стріляв у нас із того вибалка, — махнув рукою на схід. — Не бачив чужинців у степу?
— Ні, — одповів пастух упевнено.
— Але ж стріляли…
Вовран посміхнувся.
— Хіба ворогом може бути тільки чужинець? — запитав, наче ствердив.
— Ти казав, що хочеш служити мені?
— Хочу.
— Дізнайся, хто заховався в кущах.
— Дізнаюсь! — Пастух легко скочив на коня.
— Увечері я чекаю на тебе! — крикнув навздогін Агал.
Але до вечора чекати не довелося. Ще сонце стояло високо в небі, коли Савія покликала Агала. Він лежав на повстяному килимку в тіні від кибитки — щойно пообідали, час полудневої спеки вважався найкращим для відпочинку, і всі, хто міг дозволити собі це, спали в холодку.
Агал не спав. Спека не втомлювала його — загартував вогонь плавильних печей, знемагав від неробства, в такі хвилини особливо сумував за Ольвією, гамором у Понтакловій майстерні, навіть за безладдям, яке нібито існувало в ній, — насправді ж кожен знав своє діло, і старий грек суворо стежив, щоб ніхто не байдикував. Агалові часто снилася Ольвія, здавалося, відчував запах розпеченого металу, бачив, як оживають бронза чи срібло під людськими руками. І як народжується малюнок…
Агал розчистив від трави трохи землі під кибиткою, гострим наконечником стріли намалював свого буланого — кінь іржав, задерши голову, і вітер грав його довгою гривою..
Хлопець простягнувся на килимку. Малюнок сподобався йому — перенести б на бронзу… Але завтра кибитка рушить далі, й дощі та вітри дуже скоро зітруть з землі буланого, а наступної весни трава знову виросте тут — ніщо й не нагадуватиме про малюнок…
Від цієї думки стало сумно. Агал хотів затерти малюнок, та все ж утримався, навіть почав домальовувати поруч буланого кибитку, чомусь вона вийшла маленькою, певно, тому, що залишилось мало місця. Агал уже потягнувся, щоб стерти її, але нараз побачив, що саме так він ще ніколи не малював: буланий стояв поруч, міг торкнутися коня рукою, а кибитка губилася в далечині, все було так, як насправді в степу, не плоско, як на карбуванні, — серце обірвалося в Агала, тремтячою рукою торкнувся намальованої кибитки й зрозумів, що він нарешті хоч трохи осягнув величезний секрет малювання, не розгаданий навіть греками…
Сидів і дивився на малюнок, не в силах повірити, що це створено ним, і саме в цей час Савія покликала його.
Відгукнувся неохоче, навіть роздратовано, але, почувши, що зі степу прискакав Вовран, виліз із свого затишного куточка.
Переможна усмішка грала на обличчі пастуха, і Агал Збагнув, що той даремно не витрачав часу.
— Ти вистежив їх? — запитав нетерпляче, одразу забувши і про малюнок, і про чудесний закон, відкритий ним,
— Так, — нахилив голову Вовран.
— Хто?
— Їх двоє. І не чужинці.
— Хто саме? — Агал аж притупнув ногою од нетерпіння.
— Їхні коні стояли в кінці вибалка, вони хотіли непомітно втекти, але ніщо в степу не може сховатися від Воврана.
— Так, — погодився Агал, — пастух мусить бачити все.
— Вони зробили величезний гак, — пояснив Вовран, — а я не міг наблизитися до них. Не бачив їхніх облич, але помітив, куди їдуть, і запам’ятав їхніх коней. Вони подалися до Соратового тирла й розмовляли з самим Соратом.