Недороманія прози життя текстів мозаїчного повсякдення фетишизму повсякденного дріб’яз ку - друзок обгорткових декорацій манія склеювання слиною павутиння розірваних поці лунками фраз - листів з кислотними марками й кольоровими штемпелями відправлених до запитання в небуття літачками й човниками силою смертності слова: де Ти? Мрія не хвора на «жіночу логіку» - вона хвора на якийсь душевний аутизм. І в шкаралупі цього аутизму ледве жевріє, нашорошено прислухаючись до найменших власних реакцій («Хто живий у цьому світі, хто тут має серце в грудях?!»), крихітна іскра її жорстко уніфікованого «я». Це «я» оточило себе паперовими конструкціями, нагармузляло хитровиїбаний складносуряд ний макет зовнішньої особистості, якою захоп люються довколишні (а з любов’ю, приязню чи неприязню - не суттєво). І ось, бавлячись зі сценографією та костюмами, її непомітне, невизначене, незрозуміле, майже прозоре «я» з цілковитою переконаністю вважає цю спо руду власною тривимірною галюцинацією.
Маленький режисераматор, який зловтішно маніпулює людськими шаблонами, створюю чи неоковирний колаж образу жінки на Екс периментальній Сцені Сприйняття однопле мінників.
Мріїна мама колись носила на шиї все редині прабабчиного медальйона дитячу стал ку її лляного волосся. Вона загубила того ме дальйона на якійсь зґвалтованій годиною пік київській вулиці. Згодом Мрію часто випад ково знимкували знайомі та незнайомі люди.
Знайомі фоток не віддавали. Все це розвинуло у Мрії стійку параною, хворобливе відчуття, що кавальчики плоті, шматочки її образу блукають десь по світу, невідомо в чиїх руках, під приці лом чиїх поглядів, думок, почуттів, намірів. Ця розкидана мозаїка певної частини її макету іноді викликала в ній почуття власної розібраності, відкритості, неповноти, беззахисності. А іноді здавалося, що це були не фрагменти макету, який можна зіжмакати й викинути, а живі частки її маленького прозорого «я». І саме через їхню втрату «я» перетворилося на епатажно зарозумілого шизоїдного режисера ілюзійних нагромаджень. І найважча Мріїна проблема: вона насправді не знає, чого хоче! Вона може сказати, чого не хоче, але якось зізналася собі (маленьке «я» стікало своєю прозорою кров’ю в конвульсіях цього зізнання), що не існує в житті жодної з теоретично відомих ситуацій, яку вона не змог ла б пережити. Мрії нема чого втрачати: у неї нічого нема. Принаймні нічого цінного, нічого, вартого життя. Схоже, у Флеша достоту ті ж проблеми. Мрія та Флеш такі яскраві й гарні, що їм нібито апріорі все дозволено за якоюсь уайлдівською гедоністичною формулою, тому ніщо не має для них переважної цінності. Обоє живуть з доброякісною пухлиною суїциду, й тому в них обох відсутня межа страху. Це також знецінює все, чого торкається прозора іскра «я».
Будьякий дотик перетворюється на звичайну констатацію факту. Залюбки зміняю на вибухове здивування…
Мрія та Флеш на скуйовдженому ліжку.
Після виснажливого факу вони водночас, не змовляючись простягують одне одному вивер нуті сподом руки, демонструючи білі риски шрамів на казнаскільки разів утятих венах (там, де у Мрії найінтимніша, найулюбленіша ерогеннопатогенна зона). «Це - не для того, щоб померти!» - в один голос вимовляють обоє й сміються. Мрія та Флеш доходять згоди: кровопускання класно втуляє мізки й попускає пошматовану психіку. Тут Мрія нарешті зму шена зізнатися собі, що вони з Флешем на диво схожі. В обох невпинно тече збочена краса тяжіння до саморуйнації та суїциду.
До відчайдушновибухового дестракшну з єдиною метою: виокремити себе з людської протоплазми, army of zombies. Флеша тягне до руйнації, попри його внутрішню граційність.
Мрії подобається створювати й руйнувати, але, будучи затятою фетишисткою, вона часто виконує лише першу частину вистави, внаслідок чого її макет іноді уподібнюється еклектичному вівтареві урбанізованого неоязичника. І зали шається таким доти, доки Мрія не змусить себе повикидати принаймні половину цього мотлоху. Маленький режисер засмічує сцену.
Його брат чинить так само: всю сцену завалено наслідками алкогольних руйнацій. Театр латентного суїциду - театр одного актора, розвантаження напруженої свідомості, якій несила чинити опір довколишньому пресингові Пересічності й Правильності. Цьому сельовому потокові, цій пульпі аудіовідеоречового лайна та сміття - рекламі, друкованому слову, обгорткам, пакетикам, призовим кришечкам, тампонам, піццам, мобілкам, спрайтам, інтер нетам, брітніспірсам та дженіфедупезам. Ти хочеш посміхнутись? Клікни на двокрапку й праву дужку. Твій смайлик відповзе у Павутиння й притягне за собою віруса за вушко або рекламу крему для гоління… СПАМ ГОСПОДЕНЬ! Хто тут АДМІН?! Світовий, всезагальний адмін, котрий регулює всезагальний світовий спам!?
А Рут? Він розумний хлопчик: добре знає, що йому від життя треба. Вчиться, працює - все як слід. Схоже, не надто переймається своєю неспроможністю якось вплинути на стосунки Мрії та Флеша. Запропонував Мрії називати Флеша Флешбеком. Обчитався Та том Карлом і тепер експериментує зі своїми магічними здібностями - неначе з помсти - крутить Флешем та Настею. Якось добився того, що п’яний Флеш ледве Настю не зарізав.
«Малолітні ідіоти!» - думає Мрія, свідомо відокремлюючись від розборок: швидше за все, років десять тому вона сама у схожій зупі варилася… … перше шкільне кохання було чоловічої статі. Викапаним Джоном Ленноном - чим користалося з усією притаманною п’ятнадцяти літнім зухвалою наївністю. Він - за часів, коли могли вижбурити зі школи тільки за відсутність котроїсь деталі шкільного одно строю - підкреслював свої уподобання дов гим хаєром, носив леннонівські окуляри (дій сно був короткозорим) і канонічний білий леннонівський костюмтрійку. І де він його надибав, - може, у татовій шафі? Коли не співав (Бітлів, ясна річ), дуболамна черні гівська шестиструнка не злазила з його пра вого плеча - гарно розвиненого, втім, як і ліве і вся статура в цілому, в чому легко і неодноразово можна було переконатися на уроках з фізкультури. Він був заколотником, страйкарем, бунтівником - революсьйоне ром в очах пересічної дівчинки - «неофітос постреволюсьйон», котра безпомилково ті флюїди вловлювала від нього; відчувала, що він має життя, відмінне від звичного, як життя ньюйоркських неґрів чи племені бушменів від існування великого радянського народу; що він знає секрет інакшого часу і простору, володіє таємницями вибухів і свободи. Кохання княжни Мері до Джона Леннона - у Подерв’янського міг би виваятись черговий шедевральний опус з такої нагоди. Чотирнадцять років - це діагноз. Агресивнонедоумкувате довкілля ледь проглядає крізь стільники прочитаних класиків. Є люди, чиє життя подорожує крізь час й простір, а моє - ні. Моє життя лежить у сейфі. Або у шафі. Хтось має його відімкнути й випустити у час і простір. Так я гадав, поки не зрозуміло, що я сама повинна своє життя звільнити. І тут мене врятувала ненависть до ув’язнених птахів - взагалі до домашніх тварин так званих декоративних порід. Адже ніщо не зрівняється з жахом недієздатної істоти, коли у ній прокидається клаустрофобія. Поховані заживо цяцьки, іграшки, манекени…
Світ повертається щоранку у плоть Мрії й щоранку висаджує сейсмічнолагідним подихом очниці стулчастих молюсків на річковому дні.
Мрія плекає кожне вигадане кохання, мов кішка, що вилизує своїх кошенят. Химерні візерунки її болю нагадують малярство дитини: в сльозах дитини небагато солі, й тому душа, доки ще не перетворилася на сільницю, нагадує сліпучо білий глек… Не варто вважати, що печальні історії, виткані лиховісними передчуттями й сомнамбулічними відчайдушними вчинками, трапляються лише з кращими представниками людства. Це уявлення літературне. Схеми сце наріїв лиха й містерій болю, скалічених вітриль ників любові - всесвітній морок, виплес кується далеко за межі каструлі з борщем й квітчастої ковдри на двоспальному ліжку.
Біда облуди блуду ритуальним гіпнозом являє себе навіть і не таким, що не мають сили, всім вітрам відкриті: жорсткі гравці потойбіччя довільно обирають цілісних, міцних, таких, що не тямлять, куди свою силу подіти, до чого прикласти. Оскаре! Не лише жінки прагнуть продовження історій! Ти надто захоплювався чоловіками (що й зрозуміло: чоловіками не захоплюватися неможливо!), щоб відзначити: люди - всі однакові. До смерті кохають тих, що відчули мить утечі - мить дозрілості людини до розлуки, до втрати. Але на таке мало хто здатен.
Таких, що йдуть занадто рано - ненавидять хворобливо. Зневажають (зовні - жаліють) тих, що прагнуть «продовження до надгробку», до скомини. Шаблони історій вживаються світом стільки, скільки й шаблони людей, котрі не відчувають миті, коли все вже втрачено.
Але… саме цієї миті - коли нема жодного шансу на порятунок - оживає Історія. Лавсторі так звана. Вона живе нескінченно довше, аніж ті, що її породили.
Мрія думає про вузол стосунків, механічно складаючи обгортку зпід шоколадки: марно намагається вона зробити з паперу лілею. У неї нічого не виходить ані з вузлом стосунків, який вона не в стані розв’язати, ані з паперовою квіткою, яку їй ніяк не вдається розкрити. Мрія нервується, жмакає папірець, пожбурює його у вікно. Шиба виявляється зачиненою.
6. Ті-що-заснули-в-Армагеддоні
Флеш кричить уві сні. То й що? Багато людей кричать уві сні під своїми депресійними надгробками. Проблемою є те, що Флеш кри чить у Мріїному сні. Де б вона не заснула, де б не перебувала у своїх снах, вона прокидається від його крику. В іншому місці та в іншому сні.
Місто її дня ніколи не буває сном її ночі. Ніч її сну ніколи не буває днем її Міста. Сну її Міста не існує ані вдень, ані вночі: Місто не спить. Сон її Міста існує тільки в крику юного чоловічого тіла. Мрія і Флеш ніколи не прокидалися разом.
Можливо, поруч із Мрією Флеш не кричав би уві сні, а Мрія би спала без сновидінь.
*Сон. Приклад перший. Теплі сухі імлисті барви. Олія. Вогонь. Залози й статеві органи.
Південний та південнозахідний вітер.*
Мрія босоніж повільно йде немощеною ву лицею якогось містечка, здіймаючи розпечену полуденним сонцем куряву. Напевно, містечко знаходиться в країні, де дотримуються сієсти: на вулиці, на подвір’ях, у прочинених, але зап нутих фіранками вікнах - жодної людини. Та й будинки не схожі на ті, які Мрії доводилося.
Тварин теж нема. Навіть собаки не валяються у пилюці під парканами. Все довкола включно із самим повітрям забарвлене всіма відтінками пергаментножовтого, горіховобрунатного, во хри, кольору саманної цегли й розведеної гліце рином теракоти (пофіг, відчуття цього відтінку саме таке). Мрія дістається перехрестя. Вона навіть відчуває струмочок поту вздовж хребта під просторою сукнею кольору цегли й сухих трав. Посередині невеличкого майданчика росте могутнє розлоге дерево, чимось подібне на платан. На всі чотири боки розходяться до роги, фотографічно схожі на ту, якою Мрія щойно пройшла: у неї виникає враження, що і будинки на всіх чотирьох вулицях однакові.
Мрія не дозволяє собі думати про те, що кожна з вулиць веде до такого ж самого майданчика з велетенським деревом, звідки знову розбігаються однакові вулиці, й так - без кінцякраю.
Мрія відчуває, що, злякавшись перспективи нескінченного блукання тотожними вулицями від перехрестя до перехрестя, вона залишиться в цьому сні назавжди. Тому вона завертає праворуч і знову йде вулицею крізь жовту вате марево, повз одноманітні мертві будинки.
Дорога й справді виводить її на майдан, але набагато більший за попередній (ффуух!), без жодного дерева, оточений будівлями, серед яких можна вирізнити перукарню, кав’ярню і щось схоже на церковцю невизначеної релігійної орієнтації, з тріслими стінами, куцим деревцем у розколині даху й сліпими проваллями вікон зі струхлявілими повідвислими віконницями.
Наче сон уві сні, вклейку з іншого сцена рію, пуделко в пуделку, Мрія бачить крізь парноту й каламуть попелястозолотавої спеки дивовижне казкове місто з мечетями, мі наретами, вузенькими сморідними вуличками, ув’язненими серед глухих прадавніх стін й кутих візерунчастих дверей, з віслючками, торговцями дрібним крамом, пахощами й солодощами, з сухорлявими бронзовими чоловіками у чал мах, що ведуть укритих килимами коней або верблюдів… місто таке прадавнє, що його, напевно, вже кілька тисячолітть на Землі нема, а, може, й взагалі не було ніколи, попри його хворобливо детальну надреальність… Мрія - семирічна дівчинка - тулиться попід стіною.
Насуваючись, немов грозова хмара, її повільно затуляє від натовпу тінь величного монаха у чорному балахоні, підперезаному грубою мо тузкою. Ченецьвелет бере дівчинку на руки й несе кудись - його кроки гіпнотизуючо повільні, як хід могутнього годинникового маятника. Вони просотуються крізь важкі, об куті залізною сув’яззю й орнаментом двері - Мрія бачила такі на полотнах Верещагіна…
За дверима одразу падають кудись у вогку непроглядну прірву підземелля пощерблені кам’яні сходи. Час тут шпаристий, немов губ ка. Монах приносить дівчинку до круглої під земної зали з низькою стелею та кам’яною долівкою, складеною якимось кабалістичним візерунком з різних мінеральних порід. Шкірою відчувається моторошна глибина й незбагненна давнина цього місця. Тисне на скроні. Тьмяні жарівки. Дев’ятеро старців, юдеїв. Один з них у строкатій чалмі, найстаріший. Спираючись на свій різьблений костур, він мовить: «Було вісім. Мало бути дев’ять. Вона - дев’ята.
Маємо тепер все». Мрія не встигає злякатися - картинка зникає, а тривала стільки, скільки знадобиться часу для написання трьох слів:
«Нічого Не Розумію». Мрія обходить площу по колу, зазираючи у всі шиби та вітрини. На дверях кав’ярні писало «CERRADO». Двері перукарні виявляються незамкненими, але всередині нікого немає. Мрія дивиться на кілька допотопних сушилок для волосся, під жодною з яких немає фотеля, або хоч стільця. Переводить погляд на єдине перукарське крісло перед трюмо, де ретельно порозкладані рідкозубий гребінець, обплутаний чиїмось мертвим чор ним волоссям з блідими цибулинами, кілька дерев’яних бігуді й небезпечна бритва зразка 1893 року з розкритим лезом…
Мрія зводить очі на люстро й не зауважує в ньому свого відображення. Лише тільки мить вона заціпеніло роздивляється деталі позадзер кальної кімнати, серед яких її нема і… - крик Флеша.
Мрія здригається, судомиться всім тілом, розплющує розплющені очі й бачить себе на дерев’яній долівці з нетесаних дощок, під білими склепіннями просторої галереї, серед прадавніх монастирських стін. Вона упізнає Галерею СучАрсу. Довкола вештаються здебільшого не показні, проте загорнуті богемці, дудлять шам пану, але, чомусь не з пластикових стаканчиків, а з пробірок. «Теж мені «Цикута22»! Триста тридцять третє китайське попередження про СНІД!» - думає Мрія, - ще б у баяни понабирали!» Мрія бере зі столика пресреліз.
Надруковано на лазерному принтері: «Шокуюча маніфестація безглуздя сучасного світу.
Безкордонність та безпардонність. Розгорнута десутикляризійна панорама інсталяцій під назвою «ОБОВ’ЯЗКИ ЛЯЛЬКИ». А також супутневий медіаматеріял й усіляка асо ціятивна прутня. Шановні панове! Жорстокість як категорія мовлення й дотепер зали шається актуяльною. Ідея презентованого проекту звертає увагу до алхімічної мутації статевих стосунків між чоловіком, жінкою та ноосферою.
Усі ці три чинники прийдешнього колапсу, спрогнозійованого й візуальованого авторами, перебувають у хворобливому, депресійному, межовому становищі - на линві фраґ ментуйовано земного до патоформності уяв лення про власну особину від грубо й безкомпро місово фройдівської опінії понад прірвою збоченства та вар’яцтва. Ця макабрична виставка двох не менш макабричних юних митців - Марії Кордамон та Вероніки Шайзе, які нещодавно здійснили операцію корекції ста ті, демонструє дещо викривлено закцентуйо ваний погляд на ґендерну мазафаку у голові сучасної української жінки. Кожна експозиція іменується «Поза» й виявляє певний аспект кіберстосунків між сучасними українцями та інформативним гіперпростором. Архетипи екс понатів: лялькакраля. На жаль, на початку експозиції вона блює спогадами й не лише; лялькажурналіст. Також красуня. Забагато думає. Латентна істеричка; лялька, яка добре вчиться. Втілення лялькової сутності; лялька мистецтвознавець, журналіст, кулінар; Макс №76520947851 - лялька чоловічої статі, журналіст; V. - лялька лише через те, що всі решта довкола - ляльки, режисер відеомонтажу; інші епізодичні ляльки… Цитату до експозиції обрали самі автори - не випадково - з роману Вільяма Барроуза «Джанкі»: «До спрутеніння нудні розмови, словесна гра у кості на жорстких металічних стільцях, дезінтегровані у косміч ному божевіллі людські сукупності, безладний та безглуздий потік новин у конаючому всесвіті.» Мрія починає валандатись тудисюди залом й роздивлятися «макабричні інсталяції».