— І Рочестер подобається. Там чудово.
— А пригадуєш, Деве, як ми повернулися тієї осені, коли вполювали трьох ведмедів, і ти почав розповідати йому про це, — то що він тоді сказав? — запитав Томас Хадсон.
— Ні, тату, не пригадую. Це було надто давно.
— Ви троє сиділи за своєю дитячою вечерею в буфетній, де вас тоді годували, і ти почав розповідати йому про полювання, і Анна сказала: «О боже, Девіде, це ж так цікаво! Ну, а далі що було?», — а цей малий стариган — йому було тоді років п'ять чи шість — раптом заявляє: «Знаєш, Девіде, тим, кого цікавлять такі речі, воно, може, й до душі. Але в нас у Рочестері ведмедів немає».
— Чуєш, вершнику? — сказав Девід. — Он який ти був!
— Гаразд, тату, — озвався Ендрю. — А ти нагадай йому, як вія нічого не хотів читати, крім сторінки гумору в газеті, і навіть коли ми мандрували по Флоріді, весь час сидів, уткнувши носа в газету, й нічого навколо не бачив. Це напало на нього, коли він почав ходити до тієї школи в Нью-Йорку і став страшенним занудою.
— Я й сам це пам'ятаю, — сказав Девід. — Татові ні до чого мені нагадувати.
— Добре, що ти цього позбувся, — сказав Томас Хадсон.
— А як же інакше? Куди б то годилося таким і лишитись.
— Розкажи їм, який я був змалку, — мовив Том-молодший, перевернувшись на піску і вхопивши Девіда за ногу. — Ніколи в житті не стати мені таким хорошим, яким я, за переказами, був тоді.
— Я добре знав тебе малого, — сказав Томас Хадсон. — Ти був досить цікавий хлопчина.
— Був цікавий, бо жив у цікавих місцях, — зауважив найменший хлопець. — І я був би цікавий, коли б пожив у Парижі, в Іспанії, в Австрії.
— Він і тепер цікавий, вершнику, — мовив Девід. — Йому не треба екзотичного тла.
— Якого ще екзотичного тла?
— Такого, якого ти ніколи не мав.
— Коли так, то б'юсь об заклад, що я його здобуду.
— Помовчте ви, нехай тато розказує, — спинив їх Том-молодший. — Розкажи їм, як ми з тобою вдвох гуляли по Парижу.
— Тоді ти був ще не такий цікавий, — сказав Томас Хадсон. — Немовлям ти виказував напрочуд здоровий глузд. Коли ми мешкали в тій квартирі над тартаком, ми з твоєю матір'ю часто залишали тебе самого в колисці, і Ф. Киць, наш великий кіт, згортався клубком у ногах і нікого до тебе не підпускав. Ти казав на себе Дінь-Дінь, і ми теж називали тебе Дінь-Дінь Грізний.
— Звідки я взяв собі таке прізвисько?
— Мабуть, почув у трамваї чи в автобусі, як дзвонить кондуктор.
— Я вже говорив по-французькому?
— Тоді ще поганенько.
— То розкажи про той час, коли я вже навчився.
— На той час я катав тебе в колясці — така була дешевенька, дуже легка складана коляска — нашою вулицею до «Closerіе des Lilas»[58] де ми сідали і я читав газету, а ти роздивлявся на всіх і на все, що рухалося бульваром. Потім ми кінчали снідати…
— А що ми брали на сніданок?
— Булочку і cafe au lait[59].
— І мені?
— Тобі — краплину кави до молока. — Я пригадую. А потім куди ми йшли?
— Я віз тебе від «Closerie des Lilas» через вулицю, повз фонтан з бронзовими кіньми, рибами та русалками, а тоді довгими каштановими алеями, де гралися французькі діти, а їхні няньки сиділи на лавочках обабіч посипаних жорствою доріжок…
— А ліворуч була Ecole Alsacienne[60].
— А праворуч — житлові будинки.
— А на вулиці, що повертає ліворуч і вниз, — теж житлові будинки, й нагорі майстерні художників із скляними дахами. І вся та вулиця якась наче сумна від темних мурів, бо вони на тіньовому боці, — провадив Том-молодший.
— О якій це порі: восени, весною, взимку?
— Пізньої осені.
— Тоді в тебе починало мерзнути обличчя, червоніли щоки й ніс, і ми заходили до Люксембурзького саду крізь залізну браму, що на горішньому краю, спускалися до озера, обходили його, а потім повертали праворуч до фонтана Медічі й статуй, виходили у браму навпроти Одеону і йшли бічними вулицями до бульвару Сен-Мішель…
— До Буль-Мішу.
— Тоді Буль-Мішем повз Клюні…
— Він праворуч…
— Дуже темний і похмурий… І через бульвар Сен-Жермен…
— То була найцікавіша вулиця, і рух там найбільший. Аж дивно, чого вона здавалася такою жвавою й небезпечною. А далі, коло вулиці Ренн, завжди було начебто цілком безпечно — це між «Deux Magots»[61] і перехрестям проти бару Ліппа. Чому так, тату?
— Не знаю, синку.
— Ой, нехай би вже сталося що-небудь, а то самі тільки назви вулиць, — обізвався Ендрю. — Набридло мені слухати про вулиці міста, в якому я ніколи не був.
— Ну нехай уже щось станеться, тату, — сказав Том-молодший. — А про вулиці ми поговоримо, коли будемо самі.
— Та нічого особливого тоді не ставалося, — відказав Томас Хадсон. — Ми йшли далі до площі Сен-Мішель, а там сідали на терасі кафе і твій тато робив начерки. На столі перед ним стояла caie creme[62] a ти пив пиво.
— Я вже тоді любив пиво?
— До пива ти був охочий. Але за їдою найдужче любив воду, забарвлену червоним вином.
— Я пам'ятаю. L'eau rougie[63].
— Exactement[64], — сказав Томас Хадсон. — За тією l'eau rougie ти аж трусився, проте часом любив і пива сьорбнути.
— І ще пам'ятаю, як в Австрії ми каталися на санчатах, і нашого собаку пінчера, і сніг.
— А як там було на різдво, пам'ятаєш?
— Ні. Тільки тебе, і сніг, і нашого пінчера, і мою няньку. Вона була дуже гарна. А ще пам'ятаю маму на лижах і яка вона була гарна. Пригадую, як ви з мамою спускалися на лижах через садок. Де це було, не знаю. А от Jardin du Luxembourg[65] пам'ятаю добре. Пригадую великі дерева в тому саду, а надвечір'ями — човни на озері біля фонтана. Доріжки між дерев були досипані жорствою, а коли ми йшли до палацу, ліворуч під деревами чоловіки грали в кеглі, а на палаці високо вгорі був годинник. Восени листя облітало, і я пам'ятаю голі дерева й доріжки, всіяні листям. Найдужче мені подобається згадувати осінь.
— Чому? — запитав Девід.
— Багато чому. Восени все якось особливо пахло, і починалися карнавали, і жорства була зверху суха, а глибше волога, і вітер віяв над озером, підганяючи човни, і віяв між дерев, і зривав листя. Пригадую, які теплі були голуби, коли ти стріляв їх перед самою темрявою й ховав під моє укривальце, і яке гладеньке було їхнє пір'я, і я гладив їх, і пригортав до себе, і грів об них руки по дорозі додому, аж поки й голуби так само хололи.
— А де ти стріляв голубів, тату? — запитав Девід.
— Здебільшого внизу, біля фонтана Медічі, уже перед тим, як мали зачиняти сад. Він обгороджений високими залізними гратами, а коли сутеніє, брами зачиняють, і всі повинні виходити. Сторожі ходять по саду, попереджають людей і зачиняють брами. От коли вони відходили далі, я й стріляв з рогатки голубів, що сиділи на землі коло фонтана. У Франції роблять чудові рогатки.
— А ти сам їх не робив, коли був бідний? — запитав Ендрю. — Авжеж, робив. Першу зробив з розсохи молодого деревця, яку вирізав у лісі Рамбуйє, коли ми з мамою Томмі були там на прогулянці. Я обстругав її ножем, і ми купили в канцелярській крамниці на площі Сен-Мішель гумові стрічки, а шкіряника зробили із старої рукавички Томової мами.
— Чим же ти стріляв?
— Камінцями.
— І на скільки треба було підійти?
— Якнайближче, щоб одразу підібрати голуба й сховати під укривальце.
— Пригадую, один був ще живий, — докинув Том-молодший. — І я тримав його, щоб він не бився, і до самого дому нічого не казав, бо хотів залишити його собі. То був дуже великий голуб, темно-сизий, з довгою шиєю, гарною голівкою та білими перами на крилах, і ти дозволив мені залишити його в кухні, доки дістанемо клітку для нього, і сам прив'язав за лапку. Але того ж вечора наш кіт задушив його і приніс мені в ліжко. Котяра був дуже вдоволений собою і тягнув голуба, неначе тигр тубільця, а потім скочив з ним на ліжко. Тоді у мене було вже справжнє ліжечко, а не кошик. Кошика я не пам'ятаю. Ти й мама саме пішли до кафе, і ми з котярою лишилися вдома удвох, і я пам'ятаю, що вікна були розчинені й над тартаком світив повний місяць; це було взимку, і я чув, як пахло тирсою. Добре пам'ятаю, як котяра ступав через кімнату, гордо задерши голову, й волік голуба по підлозі, а потім одним скоком опинився на ліжку. Мені було страшенно жаль голуба, але кіт так пишався й тішився, а він же був мій вірний друг, отож і я запишався разом з ним. Пригадую, як він грався мертвим голубом, тоді почав переступати передніми лапами в мене на грудях і воркотати, а потім знову взявся до голуба. Нарешті і я, і він зі своїм голубом так і поснули разом. Я поклав одну руку на голуба, а кіт поклав на нього одну лапу, а коли я вночі прокинувся, кіт жер голуба і голосно муркотав, наче справжній тигр.
— Оце куди краще, ніж назви вулиць, — озвався Ендрю. — А ти не злякався, Томмі, коли побачив, що кіт жере голуба?
— Ні. Той котяра був тоді мій найперший друг. Сказати б, найближчий. Гадаю, він зрадів би, якби і я почав їсти голуба разом з ним.
— Треба було спробувати, — сказав Ендрю. — Розкажи ще про рогатки.
— Ще одну рогатку мама подарувала тобі на різдво, — нагадав Том-молодший батькові. — Вона побачила її у мисливському магазині — хотіла купити тобі рушницю, але їй усе не вистачало грошей. Щодня спинялася перед вітриною, ідучи в
[66] і роздивлялась на рушниці, а одного дня побачила ту рогатку й одразу ж купила, бо побоялася, що її купить хтось інший, і сховала до різдва. Їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогатку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.
— Тату, а ми колись були бідні? — запитав Ендрю.
— Ні. На той час, коли народилися Девід і ти, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.
— Розкажи нам ще про своє життя в Парижі, — попрохав Девід. — Що іще ви з Томмі там робили?
— Що ми робили, синку?
— Восени? Ми купували у вуличного продавця смажені каштани, і я грів об них руки. А ще ходили в цирк і бачили крокодилів капітана Валя…
— Ти й це пам'ятаєш?
— Ще й як. Капітан Валь боровся з крокодилами (він вимовляв «крукодил», як ото кажуть «крук», називаючи птаха), а гарненька дівчина штрикала їх тризубцем. Але найбільші крокодили не хотіли й з місця зрушити. Цирк був дуже гарний — круглий, червоний із золотом, і там завжди пахло кіньми. А десь у глибині приміщення був буфет, куди ти ходив випити з містером Кросбі і з приборкувачем левів та його дружиною.
— Ти пам'ятаєш містера Кросбі?
— Він ніколи не носив ні капелюха, ні пальта, хоч як було холодно, а його мала дочка ходила з довгими розпущеними косами, як ото Аліса в Країні чудес. Тобто — на малюнках у книжці. Містер Кросбі завжди був дуже збуджений.
— Кого ще ти пам'ятаєш?
— Містера Джойса.
— А він який був?
— Високий на зріст, худий, з вусами й невеликою випнутою борідкою. Він носив окуляри з товстелезними скельцями і ходив, високо задерши голову. Пригадую, якось пройшов повз нас на вулиці й не привітався, і ти гукнув його, і тоді він спинився, побачив нас крізь свої окуляри, — наче з акваріума визирнув, — і сказав: «О, це ви, Хадсоне, а я шукав вас», — і ми втрьох зайшли до кафе. На терасі було холодно, але ми сіли в кутку коло однієї з тих штук… як вони звуться?
—
сказав Томас Хадсон хлопцям.
— А що таке
?
— Цибуля-порей.
— Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні, — пояснив Том-молодший. — Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками. Їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем. Їдять усе цілком — і цибулини, і пір'я. Це така смакота! Мабуть, я з'їв їх найбільше в світі.
— А що таке шостий… як там його? — запитав Ендрю.
— Без тебе, звісно, розмова не обійдеться, — дорікнув йому Девід.
— Коли я не знаю французької, треба ж спитати.
— Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.
— Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про Щось інше, — попрохав Ендрю.
— Тебе ніщо не цікавить, спортсмене, — сказав Девід.
— Неправда, цікавить, — заперечив Ендрю. — Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.
— А скільки вибив за своє життя Тай Кобб? — запитав його Девід.
— Триста шістдесят сім.