— Гадаю, що намалюю, — мовив Томас Хадсон.
— А показати, як вона викинулася з води, ви не змогли б?
— Гадаю, що зможу.
— Намалювали б ви йому, Томе, не одну, а дві картини. Спочатку — як рибина викидається з води, а потім — як Роджер підтягає її на повідку, а Деві сидить у кріселку, і я тут-таки на кормі з гаком. А тоді ми їх сфотографуємо.
— Сьогодні ж почну робити ескізи.
— Якщо вам схочеться про щось мене спитати, я буду в кухні, — сказав Едді. — Хлопці ще сплять?
— Сплять усі троє.
— Ет чорт, — мовив Едді. — Після цієї рибини мені на все начхати. Але обід треба зготувати на славу.
— Добре було б прикласти тобі під око п'явку.
— К бісу те око. Начхати мені на нього. Я ним і так добре бачу.
— Мабуть, нехай сьогодні хлопці сплять скільки захочуть.
— Джо скаже мені, коли вони прокинуться, і я швиденько подам їм снідати. Якщо прокинуться дуже пізно, багато їсти не дам, щоб не перебили апетит перед обідом. Ви ще не бачили того м'яса, що нам привезли?
— Ні.
— Воно, кляте, хоч і коштує казна-скільки, зате ж і м'ясо, Томе, скажу вам. Такого м'яса ніхто на цьому острові зроду не їв. І що ж то має бути за худоба, з якої виходить таке м'ясо?
— Приземкувата, коротконога, — сказав Томас Хадсон. — І майже така сама завширшки, як і заввишки.
— Ото, мабуть, гладенна, — не вгавав Едді. — Хоч би раз побачити її живцем. А тут ніхто зроду не заріже корови, доки вона не почне здихати з голоду. Тим-то й м'ясо гірке. Та якби комусь із них показати отой м'якуш, що нам привезли, вони 6 очі вирячили. Не знали б навіть, що воно таке. А то ще, гляди, й занедужали б через те м'ясо.
— Мені треба дописати листи, — нагадав йому Томас Хадсон.
— Даруйте, Томе.
Закінчивши ті два й написавши відповіді ще на два ділових листи, що їх спочатку збирався відкласти до наступного рейсу, переглянувши список замовлень і виписавши чек на потрібну суму плюс десять відсотків, накладених урядом на все, що довозили з материка, Томас Хадсон пішов до рейсового судна, що вантажилось у зворотну путь біля урядового причалу. Капітан приймав від остров'ян замовлення на провізію, мануфактуру й галантерею, ліки, металеві вироби, запасні частини та всілякі інші товари, що їх привозили на острів з материка. У трюм судна вантажили живих лангустів та морських молюсків, на палубу — купи черепашок, порожні бочки від бензину та дизельного палива, а до капітанської каюти тяглася низка остров'ян, що дожидали на сильному вітрі своєї черги.
— Претензій не маєте, Томе? — гукнув з вікна каюти капітан Ролф до Томаса Хадсона. — Ану, хлопче, забирайся звідси й стань у чергу! — гримнув він на здоровенного негра в брилі, що поткнувся до каюти. — Дечого не було, то довелося замінити. Як м'ясо?
— Едді каже, чудове.
— От і добре. Давайте свої листи й замовлення. Ну й дме ж сьогодні. Я хочу перейти мілину з припливом. Вибачайте, ще так багато треба встигнути.
— До наступного тижня, Ролфе. Не буду вас затримувати.
— Може, вам потрібні гроші?
— Ні. Ще маю.
— Бо як потрібні, то в мене їх тут он скільки. Ну, гаразд… Заходь, Люшіусе, кажи, що там у тебе. На що хочеш потратити цього разу свої грошики?
Томас Хадсон пішов назад через пристань, де негри розважалися, дивлячись на те, що виробляє вітер з бавовняними спідничками дівчат і жінок, а тоді повернув на коралове шосе до «Понсе де Леона».
— А, це ви, Томе, — сказав містер Боббі. — Заходьте, сідайте. Чого це вас не видно? Ми щойно закінчили прибирати, і в нас уже відчинено. Сідайте, призволяйтеся, адже перша чарка найкраща.
— Та ще начебто зарано.
— Дурниці. Ось добряче імпортне пиво. Є й «Собача голова». — Він дістав з льоду пляшку пільзенського, відкоркував і подав Томасові Хадсону. — Склянки вам не треба, правда ж? Промочіть горлянку цим, а тоді вже міркуйте, хочете ви чогось випити чи ні.
— Як вип'ю, то сьогодні вже не працюватиму.
— Ну то й що? Ви й так забагато працюєте. Треба ж і про себе дбати, Томе. Життя у вас одне. То не можна тільки те й робити, що малювати.
— Вчора ми виходили в море, і я теж не працював.
Томас Хадсон дивився на велике полотно із смерчами, що висіло на стіні в глибині бару. Непогана картина, подумав він, саме на тому рівні, якого я досяг на сьогодні.
— Довелось почепити її вище, — сказав Боббі. — Вчора ввечері один тут так набрався, що спробував залізти в човен. А я сказав йому: якщо прорве ногою полотно, то викладе десять тисяч доларів. І констебль сказав те саме. Констебль теж придумав одну картину, щоб ви намалювали, а він почепить її у себе вдома.
— Що ж то має бути?
— Він не захотів казати. Сказав тільки, що має дуже цікавий задум і збирається обговорити його з вами.
Томас Хадсон придивився до полотна пильніше. На ньому видніли якісь подряпини.
— Це ж таки картина, хай їй чорт, — гордо промовив Боббі. — Ось недавно ще один раптом як закричить та як пожбурить повний кухоль пива в один із смерчів… Та ви на ній і сліду не знайдете. Навіть прим'ятинки не лишилося. Пиво стекло, як вода, та й по всьому. Побий мене грім, Томе, ви таки міцно її намалювали!
— А проте так вона не довго житиме.
— Ну, поки що її ніякий чорт не бере, — сказав Боббі. — Але я все-таки почеплю її ще вище. Бо вчора той мене справді налякав.
Він подав Томасові Хадсону ще пляшку пільзенського.
— Томе, я хочу вам сказати, як мені прикро за оту рибину. Я знаю Едді змалку й ніколи не чув від нього неправди. Звичайно, в поважних справах. Ну й, звісно, якщо попросиш його, щоб він сказав правду.
— Препогана вийшла історія. Навіть і розповідати про неї нікому не буду.
— І добре зробите, — сказав Боббі. — Я тільки хотів, щоб ви знали, як прикро вона мене вразила. Ну, докінчуйте вже своє пиво та беріться до справжнього питва. Не годиться отак зранку журитись. Що може піднести вам настрій?
— Він у мене й так непоганий. Після обіду я збираюся працювати й не хочу, щоб мене хилило на сон.
— Ну що ж, бачу, мені вас не зрушити. Може, надійде хтось інший, кому це все-таки вдасться. Погляньте на оту бісову яхту. Мабуть, добряче її кидало на течії при такій малій осадці.
Томас Хадсон подивився у розчинені двері й побачив гарне біле судно, що заходило між причали. То був такий собі плавучий будиночок, що їх наймають у південних материкових портах для подорожей на Флорідські острови, і тихого, безвітряного Дня, як от учора, він міг би безпечно переплисти й Гольфстрім. Та сьогодні його, з такою малою осадкою та громіздкими надбудовами, напевне, добре кидало. Дивно навіть, подумав Томас Хадсон, як вони примудрилися за такої хвилі проплисти через обмілину до гавані.
Яхта пройшла далі між причалами й стала на якір. Томас Хадсон і Боббі спостерігали її з порога: вся біла, яхта виблискувала начищеною міддю, і люди на ній були всі в білому.
— Клієнти, — мовив містер Боббі. — Сподіваюся, пристойні люди. Давно ми вже не бачили тут таких яхт — відколи закінчився сезон тунця.
— Що це за яхта?
— Вона сюди ніколи не заходила. А гарна, що правда то правда. Тільки не для Гольфстріму.
— Певно, вони вийшли опівночі, коли ще було тихо, і вітер застав їх у дорозі.
— Схоже на те, — сказав Боббі. — Ото їх, мабуть, нажбурляло та нахитало. Вітер дай боже. Ну що ж, скоро побачимо, що воно за люди. Томе, друже, а може, я все-таки наллю вам чогось. Просто нерви не витримують, що ви нічого не п'єте.
— Ну гаразд. Вип'ю джину з тоніком.
— Немає тоніку. Джо забрав останній ящик до вас додому.
— Тоді віскі з лимоном.
— Ірландського віскі, без цукру, — сказав Боббі. — На трьох. Онде Роджер іде.
Томас Хадсон побачив його крізь відчинені двері.
Роджер зайшов до бару. Він був босий, у вицвілих бавовняних штанях і смугастому рибальському тільнику, що збігся від прання. Коли він сперся ліктями на прилавок, у нього на спині під тільником випнулися міцні м'язи. У тьмяному освітленні бару шкіра його здавалася зовсім темною, а волосся на голові взялося смугами від солі та сонця.
— Хлоппі ще сплять, — сказав він Томасові Хадсону. — Хтось побив Едді. Ти бачив?
— Та він учора цілий вечір бився, — озвавсь Боббі. — А загалом нічого особливого не було.
— Не люблю, коли Едді встряє в історії, — сказав Роджер.
— Але ж нічого з ним не сталося, Роджере, — запевнив його Боббі. — Тільки й того, що пив та бився з людьми, які йому не вірили. Ніхто не заподіяв йому нічого лихого.
— Я тривожусь за Девіда, — сказав Роджер Томасові Хадсону. — Даремно ми йому це дозволили.
— Здається, він уже одійшов, — відказав Томас Хадсон. — Ніч спав добре. А відповідаю за все я. Я, а не хто інший, мав це припинити.
— Ні. Ти звірився на мене.
— Відповідати повинен батько, — сказав Томас Хадсон. — А я переклав відповідальність на тебе, хоч не мав на те права. В такому ділі покладати свої обов'язки на інших не годиться.
— Але ж я взяв на себе що відповідальність, — заперечив Роджер. — Я не думав, що це може йому зашкодити. І Едді не думав.
—. Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я й сам не думав. Мені здавалося, що йдеться зовсім про інше.
— І мені так само. Але тепер я почуваю себе егоїстом і страшенним негідником.
— Я батько. Я й винен.
— От клята чортівня вийшла з цією рибиною, — сказав Боббі, подаючи їм склянки з віскі й беручи одну собі. — То випиймо за те, щоб зловити ще більшу.
— Ну ні, — мовив Роджер. — Очі б мої не бачили тієї більшої. — Що це з вами, Роджере? — спитав Боббі.
— Нічого, — відказав Роджер.
— Я збираюсь намалювати ту рибину для Девіда, — сказав Томас Хадсон.
— Чудова думка. А зможете?
— Як пощастить. Спробую. Я вже бачу її, цю картину, і, здається, знаю, як треба малювати.
— Ви зможете, я певен. Ви все можете. А цікаво все-таки, хто ж то приїхав на яхті?
— Слухай, Роджере, ти що — виводив своє сумління на прогулянку по острову?
— Босоніж, — сказав Роджер.
— А я своє привів сюди по дорозі від капітана Ролфа. — Я не зміг розважити своє прогулянкою, то, напевно, не розважу й спиртним, — сказав Роджер. — Але питво ваше, Боббі, просто-таки чудове.
— Дякую, сер, — мовив Боббі. — Зараз я вам повторю. Дуже добре вгамовує всякі бісові гризоти.
— Я не мав права ризикувати дитиною, — сказав Роджер. — Та ще й чужою.
— Все залежить від того, задля чого ти ризикував.
— Ні, не залежить. Дітьми взагалі ризикувати не можна.
— Знаю. І знаю, задля чого ризикував я. Не задля рибини, певна річ.
— Ще б пак, — сказав Роджер, — Але саме з ним не можна було цього робити. З ним взагалі не можна дозволяти собі нічого такого.
— Прокинеться, і все буде гаразд. Ось побачиш. У нього здорова психіка.
— Він мій герой, цей малий чортяка, — сказав Роджер.
— Оце вже достобіса краще, ніж коли ти сам був для себе героєм.
— А скажеш ні? — спитав Роджер. — Він і твій герой.
— Згоден, — відповів Томас Хадсон. — Хай він буде героєм для нас обох.
— Роджере, — обізвався містер Боббі, — а ви з Томом часом не родичі?
— З чого ви взяли?
— Мені так здалося. Ви начебто трохи схожі один на одного.
— Дякую, — сказав Томас Хадсон. — А за себе дякуй сам, Роджере.
— Я дуже вдячний вам, Боббі, — мовив Роджер. — То ви справді вважаєте, що я схожий на цей гібрид людини з маляром?
— Ви схожі, як брати в третіх, а хлопці схожі на вас обох.
— Ні, ми не родичі, — сказав Томас Хадсон. — Просто ми довго жили в тому самому місті й часом робили ті самі помилки.
— Ну, то й під три чорти, — сказав містер Боббі. — Пийте і облиште оті свої гризотні балачки. Ні до чого вони в барі, та ще зранку. Скільки я чую тих жалів — і від негрів, і від матросів та кухарів з найманих яхт, і від мільйонерів, і від їхніх дружин, і від контрабандистів, і від бакалійників, і від однооких ловців черепах, і від усіляких сучих синів, — від кого тільки хочете. Тож не треба нам ще вранішніх жалів. За великого вітру годиться пити. Годі з нас жалів. Та й застаріла вже ця матерія. Відколи з'явилося радіо, всі воліють слухати Бі-Бі-Сі. Для жалів не лишилося ні часу, ні місця.
— І ви слухаєте, Боббі?
— Тільки бій годинника на Великому Бені. Все інше виводить мене з рівноваги.
— Боббі, — промовив Роджер, — ви видатна людина, добра людина.
— Ні те, ні те. Але мені приємно, що ви трохи повеселішали.
— Ваша правда, — сказав Роджер, — Як ви гадаєте, що за люди приїхали на тій яхті?
— Клієнти, — відказав Боббі. — А тим часом випиймо ще по одній, щоб у мене з'явився настрій їх обслуговувати, хто б вони не були.
Поки Боббі вичавлював лимони й наливав віскі, Роджер сказав Томасові Хадсону:
— Я не хотів казати дурниць відносно Деві.
— А ти й не казав.
— Я тільки хотів… А чорт, як би це простіше висловити… Ти мав рацію, коли шпигнув мене тим, що я сам був для себе героєм.
— Я не маю права тебе шпигати.
— Мене якраз і маєш. Біда в тому, що у мене в житті вже чортзна-відколи нічого не виходить просто, а я все стараюся, щоб вийшло.
— Тепер ти писатимеш правдиво, просто і добре. Це буде початок.
— А що, як я сам не правдивий, не простий і не добрий? То чи зможу я так писати?
— Пиши як тобі пишеться, але неодмінно правдиво.
— Мені треба спробувати краще все зрозуміти, Томе.
— А ти й пробуєш. Якщо пригадуєш, востаннє ми бачилися з тобою в Нью-Йорку, коли ота сучка гасила об тебе сигарети.
— Вона наклала на себе руки, — сказав Роджер.
— Коли?
— Коли я був у горах. До того, як приїхав на узбережжя й намалював ту картину.
— Пробач, — мовив Томас Хадсон.
— Вона вже давно до цього вела, — сказав Роджер. — Добре, що я вчасно відступив.
— Ти ніколи б цього не вчинив.
— Не знаю, — сказав Роджер. — Мені такий вихід здавався цілком логічним.
— Не вчинив би хоча б з тієї причини, що це був би жахливий приклад для хлопців. Як це вплинуло б на Деві?
— Він, мабуть, зрозумів би. Та й коли вже заходиш так далеко, то де вже там розмірковувати про те, який це буде приклад.
— От тепер ти таки верзеш дурниці. Боббі посунув до них склянки.
— Роджере, ви таке говорите, що навіть мені тоскно стає. Мені тут чимало всякого слухати доводиться, за те мені й гроші платять. Але від своїх друзів такого я чути не хочу. Кінчайте, Роджере.
— Уже скінчив.
— Ну й добре, — сказав Боббі. — Пийте. Був тут у нас колись один приїжджий з Нью-Йорка, жив у готелі, але день у день приходив сюди і майже з ранку до вечора пив. То він усе було базікав, що хоче накласти на себе руки. Десь півзими всім нерви шарпав. Констебль попереджав його, що самогубство — річ протизаконна. А я умовляв констебля сказати йому, що й балачки про самогубство протизаконні. Та констебль пояснював, що на це йому потрібен дозвіл начальства з Нассау. А тим часом люди помалу звикли до базікання того навіженого, і деякі п'яниці навіть почали йому підтакувати. Одного дня він розбалакався із Здоровилом Гаррі та й каже йому: оце, мовляв, думаю вкоротити собі віку й хотів би знайти напарника.
«Та ось же він перед вами, — відказує Здоровило Гаррі. — Я саме той, кого ви шукаєте». І починає його накручувати: треба їм, мовляв, поїхати разом до Нью-Йорка, набратися там до риз, щоб усе стало геть осоружне, а тоді стрибнути з найвищого хмарочоса прямісінько на той світ. Певно, Здоровило Гаррі міркував собі, що той світ — це щось ніби передмістя. Скажімо, такий собі ірландський квартал.
Ну от, той самогубець схвалив його задум, і відтоді вони щодня його обговорювали. Знайшлися й інші, що намагались пристати до них і пропонували влаштувати колективний виїзд шукачів смерті до Нассау — для початку, так би мовити. Але Здоровило Гаррі погоджувався тільки на Нью-Йорк і врешті заявив тому самогубцеві, що жити далі йому вже несила й що він готовий їхати.
Але саме тоді Здоровилу Гаррі довелося на кілька днів вийти в море ловити лангустів для капітана Ролфа, і поки його не було, той самогубець заливався через вінця. Він привіз із собою з півночі щось таке наче нашатир, і воно трохи протвережувало його, а тоді він знову брався жлуктити. Але ж усе те в ньому накопичувалось.