На той час усі ми його вже інакше й не звали, як Самогубець, отож я й кажу йому: «Слухайте, Самогубцю, ви б хоч трохи перепочили, бо так і на той світ не втрапите». А він мені: «Я вже готовий. Уже en route[77]. Вирушаю. Ось вам гроші за питво. Я зробив свій фатальний вибір».
«Візьміть здачу», — кажу я.
«Не треба мені здачі. Залиште її для Здоровила Гаррі, щоб мав на що випити перед тим, як рушить за мною».
І — за двері, на причал Джонні Блейка, а там — у воду. Саме був відплив, і ніч темна, без місяця, то тільки його й бачили. Десь через два дні винесло до мису. Шукали його, звісно, тієї ночі, всі як є. Я гадаю, він гепнувся головою об якусь стару бетонну підпору, і його потягло геть за відпливом. Потім повернувся Здоровило Гаррі й оплакував його, аж поки пропив усю здачу. А здача була з двадцяти доларів. Тоді Здоровило Гаррі каже мені: «Ти знаєш, Боббі, я так собі думаю, що наш Самогубець був ненормальний». І таки вгадав, бо коли якийсь його родич приїхав забрати тіло, то пояснив комісарові, що Самогубець хворів на якусь там машинальну, чи що, депресію. Ви ніколи на неї не хворіли, Роджере?
— Ні, — відказав Роджер. — І думаю, що тепер уже не захворію.
— Оце-то розмова, — сказав містер Боббі. — І ніколи не жартуйте дурними балачками про той світ.
— К бісовій матері той світ, — мовив Роджер.
XI
Обід вийшов чудовий. Біфштекси були підсмажені на рашпері, і на них відбилися всі рубчики. Ніж легко заходив усередину, в м'яке і соковите м'ясо. Усі позбирали ложками підливу з тарілок на пюре, і на його жовтаво-білій поверхні з'явилися лискучі озерця. Боби ліма, тушковані в маслі, були всі цілі, латук свіжий і хрусткий, а грейпфрути — холодні-холодні.
Вітер додав усім апетиту, і Едді піднявся нагору й дивився, як вони їдять. Обличчя його мало страхітливий вигляд.
— Ну, що скажете про м'ясо? — запитав він.
— Смачнюще, — озвався Том-молодший.
— Жуйте добре, — сказав Едді. — Не поспішайте, не переводьте харч.
— Його не можна довго жувати, бо й так у роті тане, — відказав Том-молодший.
— І десерт буде, Едді? — спитав Девід.
— Авжеж. Пиріг і морозиво.
— Ого, — мовив Ендрю. — По дві порції?
— А тебе на дно не потягне? Морозиво тверде як камінь.
— З чим пиріг?
— З малиною.
— А морозиво яке?
— Кокосове.
— Звідки воно взялося?
— Привезли вчора рейсовим судном.
їжу запивали холодним чаєм, а після десерту Роджер і Томас Хадсон узялися до кави.
— Едді чудовий кухар, — сказав Роджер.
— Не забувай і про наш апетит.
— Апетит такого біфштекса не дасть. Ані такого салату. Ані пирога.
— Він справді добрий кухар, — погодився Томас Хадсон. — Як кава?
— Дуже смачна.
— Тату, — спитав Том-молодший, — якщо ті люди, що приїхали на яхті, прийдуть до містера Боббі, можна нам теж піти туди й розіграти їх, ніби Енді п'яниця?
— Не знаю, чи сподобається це містерові Боббі. Та й констебль може йому вичитати.
— Я піду спитаю містера Боббі й сам поговорю з констеблем. Він наш приятель.
— Ну гаразд. Спитай містера Боббі і простеж, коли з'являться ті люди з яхти. А що ж робити з Девом?
— Чи не можна однести його на руках? Це справить ще більше враження.
— Я взую Томові капці й піду сам, — сказав Девід. — Ти вже обміркував, Томмі, що кому робити?
— Умовимось дорогою, — відказав Том-молодший. — А ти ще можеш вивертати повіки?
— Аякже, — відповів Девід.
— Тільки, будь ласка, не зараз, — сказав Ендрю. — Я не хочу, щоб мене занудило після обіду.
— Якби хто дав десять центів, тебе таки занудило б, вершнику.
— Ой ні, не треба. Нехай краще потім.
— Хочеш, я піду з тобою? — спитав Роджер Тома-молодшого.
— Ну звісно, — відповів той. — І ми разом усе обміркуємо.
— Тоді ходім, — сказав Роджер. — А ти б, може, трохи поспав, Деві?
— Та можна, — відказав Деві. — Почитаю трохи, а там і засну. А ти що робитимеш, тату?
— Піду на веранду попрацюю.
— Тоді я ляжу там на розкладачці й дивитимусь, як ти працюєш. Ти не проти?
— Ні. Мені краще працюватиметься.
— Ми скоро повернемось, — сказав Роджер. — Ти з нами, Енді?
— Добре було б піти роздивитись. Але, мабуть, не варто, бо там можуть бути ті люди.
— Слушно, — зауважив Том-молодший. — Ти в нас кмітливий, вершнику.
Вони пішли, і Томас Хадсон узявся до роботи. Енді деякий час спостерігав, як він працює, а тоді кудись подався. Девід і спостерігав, і читав, але не обзивався ні словом.
Томас Хадсон вирішив спочатку намалювати рибину в ту мить, коли вона викинулася з води, бо знав, що малювати її у воді буде куди складніше. Він зробив два етюди, але. жоден з них йому не сподобався, і тоді він зробив третій, який його нарешті задовольнив.
— Ну як, Деві? Схоже?
— Ой тату, чудово. Але ж коли рибина виходить на поверхню, вона піднімає за собою і воду, правда? Я кажу не про те, коли вона падає назад.
— Мабуть, що так, — погодився батько. — Адже їй треба розітнути верхній шар води.
— Здавалося, вона викидається довго-довго. То й води з нею має піднятись багато. Якщо вловити оком цю мить, то вода з неї, певно, ллє дощем або навіть і цілими струменями. А тут вона злітає чи вже падає?
— Це ж тільки ескіз. Я хотів намалювати її в найвищій точці злету.
— Я розумію, тату, що це тільки ескіз. І ти пробач, що я втручаюся. Я зовсім не хочу показати, ніби все знаю.
— Та ні, я залюбки тебе слухаю.
— А знаєш, кого треба спитати? Едді. У нього око меткіше, ніж фотоапарат, і він усе пам'ятає. І взагалі Едді неабияка людина, як ти вважаєш?
— Ну звісно.
— Власне, його ніхто як слід не знає. Хіба що Томмі. А мені Едді подобається більше за всіх, крім тебе й містера Девіса, звичайно. І куховарить він з душею, і знає так багато всякого, і все вміє. Згадай-но, як він уколошкав ту акулу, як кинувся вчора у воду за рибиною.
— А ввечері його побили через те, що ніхто не хотів йому вірити.
— Але Едді не схожий на мученика, тату.
— Ні. Він веселий і життєрадісний.
— Навіть сьогодні веселий, хоч учора його побили. І я певен, він був радий, що кинувся за тією рибиною.
— Безперечно.
— От якби й містер Девіс був такий життєрадісний, як Едді.
— У містера Девіса складніша вдача.
— Я знаю. Але я пам'ятаю ті часи, коли він теж був веселий і безтурботний. Я дуже добре знаю містера Девіса, тату.
— Він і тепер досить веселий. А от безтурботності справді позбувся.
— Я мав на думці безтурботність у доброму розумінні цього слова.
— Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.
— Знаю, — сказав Девід.
— Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.
— А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.
— Не може. Але є й інші причини.
— Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату. Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають. А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.
— Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?
— Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.
— Я розумію.
— Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.
— Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.
— Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж є таке, чого можна навчитися тільки самому.
— Як по-твоєму, чи не краще розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?
— Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.
— Ви останнім часом розігрували якісь комедії?
— О, ми з Томом такі вистави влаштовували! Але з Енді ще краще виходить. Енді великий мастак на всякі витівки. Він таке виробляє, що аж глянути страх. А в мене свої штуки.
— Що ж ти там показував? — Томас Хадсон і далі малював.
— Ти ніколи не бачив, як я вдаю кретина-монголоїда?
— Не бачив… Ну, а як тепер, Деві? — Томас Хадсон показав йому ескіз.
— Дуже добре, — сказав Девід. — Тепер я бачу, чого ти хочеш. Це та мить, коли вона зависає в повітрі, перш ніж упасти. А ти справді подаруєш мені цю картину, тату?
— Авжеж.
— Я її берегтиму.
— Буде дві картини.
— До школи з собою я візьму тільки одну, а друга буде вдома у мами. Чи, може, ти хочеш, щоб вона лишилася тут?
— Ні. Можливо, вона сподобається мамі. Ну, розкажи мені, що ви ще виробляли, — мовив Томас Хадсон.
— Ще ми розігрували всякі страхіття в поїздах. Поїзди — найкраще місце для таких речей, бо там особливі люди. Їх ніде немає стільки, як у поїздах. А крім того, з вагона нікуди не втечеш.
Томас Хадсон почув у прилеглій до веранди кімнаті голос Роджера і взявся чистити й складати своє приладдя. На веранду прийшов Том-молодший.
— Ну як, тату? Добре попрацював? Можна подивитися? — спитав він.
Томас Хадсон показав йому два ескізи, і він промовив:
— Мені подобаються обидва.
— Але котрийсь більше, а котрийсь менше? — спитав Девід.
— Ні. Обидва гарні, — відказав він. Томас Хадсон помітив, що він поспішає і на думці в нього щось інше.
— Як там справи? — запитав Девід.
— Пречудово, — відказав Том-молодший. — Усе буде якнайкраще, аби тільки ми не схибили. Вони вже там, і ми весь цей час напускали їм туману. А перед тим домовилися з містером Боббі й з констеблем. Сцена така: містер Девіс геть п'яний, а я його переконую не пити.
— Ти не перегравав?
— Ой, та ні, — сказав Том-молодший. — А подивилися б ви на містера Девіса. За кожним разом він п'янів усе дужче. Але ці зміни були ледь помітні.
— Що ж він пив?
— Чай. Містер Боббі налив його в пляшку від рому. А для Едді приготував пляшку від джину, а в ній вода.
— Як же ти переконував містера Девіса?
— Благав, щоб він більше не пив. Але тихенько, так, щоб вони не чули. Містер Боббі теж у грі, але він п'є по-справжньому.
— То треба нам вирушати, — сказав Девід. — Поки містер Боббі не перебрав. А як почуває себе містер Девіс?
— Чудово. Ну й актор же він, Деве!
— Де Енді?
— Нанизу, вправляється перед дзеркалом.
— А Едді має якусь роль?
— І Едді, і Джозеф, обидва мають.
— Вони нічого не запам'ятають.
— У них усього по кілька слів.
— Едді кілька слів ще запам'ятає, а от Джозеф навряд.
— Він має повторити те саме, що й Едді.
— І констебль буде?
— Авжеж.
— А скільки їх, тих людей?
— Семеро, з них двоє дівчат. Одна просто гарненька, а друга — справжня красуня. Їй уже стало жаль містера Девіса.
— Дуже добре, — сказав Девід. — Ну, ходімо вже.
— Як же ти підеш? — запитав його Том-молодший.
— Я понесу його на руках, — сказав Томас Хадсон.
— Ой тату, дозволь мені піти самому, — попросив Девід. — Я взую Томові капці й ставитиму ступні боком. Так буде не боляче, зате ще дужче їх вразить.
— Ну гаразд. Тоді можна вирушати. Де Роджер?
— Вони з Едді п'ють нашвидку за його акторський хист, — відказав Том-молодший. — Він же там весь час пив тільки чай.
Коли вони прийшли до «Понсе де Леона», надворі все ще бурхав вітер. Люди з яхти сиділи біля стойки й пили коктейлі з ромом. Вони були приємні на вигляд, засмаглі, всі в білому, і чемно посунулись, звільняючи місце біля стойки. Двоє чоловіків і дівчина сиділи з одного боку, де був гральний автомат, а решта троє і ще одна дівчина — з другого, ближче до дверей. Та дівчина, що сиділа з боку автомата, була й справді дуже гарна. Але друга теж мила. Роджер, Томас Хадсон і хлопці рушили просто до стойки. Девід навіть намагався не кульгати.
Містер Боббі подивився на Роджера й промовив:
— Це знову ви?
Роджер скрушно кивнув головою, і Боббі поставив перед ним пляшку та склянку. Роджер мовчки присунув їх до себе.
— І ви все п'єте, Хадсоне? — обернувся Боббі до Томаса Хадсона. Обличчя його було суворе, осудливе.
Томас Хадсон кивнув.
— Час би вам уже взятися за розум, — провадив Боббі. — Треба ж знати якусь міру, хай вам чорт.
— Мені б тільки скляночку рому, Боббі.
— Отого, що в нього?
— Ні. «Бакарді».
Містер Боббі налив склянку й подав Томасові Хадсону.
— Ось вам, — мовив він. — Хоч ви добре знаєте, що не слід би вам нічого давати.
Томас Хадсон за одним духом вихилив ром і відчув приємне тепло й натхнення.
— Ще одну, — попросив він.
— Не раніше, як за двадцять хвилин, Хадсоне, — сказав містер Боббі й подивився на годинник за стойкою.
Приїжджі уже звернули на них увагу, але не давали цього взнаки.
— А ти що питимеш, спортсмене? — звернувся містер Боббі до Девіда.
— Ви ж добре знаєте, що й кинув пити, — похмуро відказав той.
— Відколи це?
— Від учорашнього вечора, якщо вам пам'ять не одібрало.
— Ну вибачай, — сказав містер Боббі й швиденько випив сам. — Де мені в біса встежити за кожним п'янюгою. Єдине, чого я прошу: заберіть звідси цього Хадсона, поки в мене тут пристойна публіка.
— Я собі тихо п'ю, нікого не чіпаю, — обізвався Томас Хадсон.
— І вам уже годі. — Містер Боббі закоркував пляшку, що була перед Роджером, і поставив її назад на полицю.
Том-молодший схвально кивнув йому і щось зашепотів до Роджера. Той похилив голову на руки. Потім знову підвів голову й показав на пляшку. Том-молодший покрутив головою. Боббі взяв з полиці пляшку, відкоркував її й поставив перед Роджером.
— Упивайтеся хоч до смерті, — мовив він. — І не думайте, що мене совість гризтиме.
Приїжджі з обох боків стойки вже придивлялися до них пильніше, але так само спокійно. Вони прийшли сюди задля розваги, але поводилися стримано і взагалі справляли приємне враження.
Тоді вперше обізвався Роджер.
— Налийте і цьому щуреняті, — мовив він до Боббі.
— Ти що питимеш, синку? — запитав Енді містер Боббі.
— Джин, — відказав Енді.
Томас Хадсон намагався не дивитись на приїжджих. Але й так відчував, що ті за ними стежать.
Боббі поставив перед Енді пляшку й присунув до неї склянку. Енді наповнив її по вінця і підняв до Боббі.
— За ваше здоров'я, містере Боббі, — сказав він. — Це сьогодні перша за цілий день.
— Пий на здоров'я, — відповів Боббі. — Ти сьогодні припізнився.
— Тато забрав у нього гроші, — пояснив Девід. — Ті, що мати подарувала йому на день народження.
Том-молодший подивився на батька й заплакав. Він вдавав, ніби стримує сльози, не перегравав, але все одно то було сумне видовище.
Усі мовчали. Нарешті обізвався Енді:
— Містере Боббі, мені б ще скляночку, коли ваша ласка.
— Наливай собі сам, — відказав Боббі. — Нещасна ти дитина. — Тоді обернувся до Хадсона — Годі, Хадсоне. Ще одну випийте — і забирайтесь.
— Поки я сиджу тихо, не маєте права мене виганяти, — заперечив Томас Хадсон.
— Знаю я вас, ви не довго всидите тихо, — суворо промовив Боббі.
Роджер знов показав на пляшку, і Том-молодший вчепився йому в рукав. Він стримував сльози й поводився, як і належало мужньому, хорошому хлопчині.
— Містере Девіс, — мовив він, — не треба вам більше. Роджер нічого не сказав, і містер Боббі знов поставив перед ним пляшку.