- А що? Ні, не чув, - відказую.
- Та що ви - з неба скотились, чи що? - сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: - Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив! - з докором додав він.
- За віщо Василенка заарештували? - здивовано спитався я.
- А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, - схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.
Я похнюпився. - То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я! - якось незумисне зірвалось у мене з язика.
- А ви вже бачилися з ним? - знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.
- Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?
- Ну? - гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.
- Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...
- Злякалися? - докірливо попитався Пищимуха.
Досада мене за серце вщипнула.
- Слухайте, - кажу, - добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! - образливо кажу йому.
- То ви осе й розсердилися на мене? - ласкавим голосом пита Пищимуха. - Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, - засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.
- Треба ж обережніше поводитися з словом, - кажу йому. - Воно, оте слово, що птиця: випусти - полетить, а спіймати - не так-то легко.
- Язик мій - ворог мені, - махнувши рукою, мовив Пищимуха. - Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.
Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.
- Та й дратуєш же ти мене осією стравою! - повернувся він до Параски. - Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.
- Хіба я її пекла? Огонь пік! - граючи очима, відказує Параска.
- Огонь та огонь, а й сама рук докладала! - каже Пищимуха.
- Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, - шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.
- Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став! - жартує Пищимуха.
- Так ви і так - нівроку собі! - відказує, усміхаючись, Параска.
- То я зроду такий удався, - каже Пищимуха. - А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.
- То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно! - повернувся я до його.
- Милуюся! - відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору. - Ач, яке стегно: прямо - очима їж, - промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.
- Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, - знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.
- Чого ще принесеш? - кинув їй навздогінці Пищимуха.
- Вареників! - зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,
- Бодай тобі язик у роті руба став! - скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.
Трохи я зо сміху не покотився.
- Смійтеся, смійтеся! - каже Пищимуха. - Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть - і качки б не брав.
- А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників? - питаю,
- Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм - вареникам ніде буде міститись, - скаржиться Пищимуха. - А вареники - се ж найкраща їда! - додав він.
- Не журіться, - кажу йому. - Качка - борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.
- Хіба? - лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.
- А самі вареники з борщем не помиряться, - доводжу йому.
- Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? - пита Пищимуха.
- А що ж, на неї дивитись?
- Хай буде по-вашому! - відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.
Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.
- І за віщо його арештували? - вголос вимовив я. - Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.
- Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, - доводить Пищимуха. - Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув... - земський довів - та до справника, а справник - становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то - по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ - звісно, як народ: темний - раз, заляканий - два... Хай йому, - каже, - отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, - пучкою взяти, а їх - і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, - повідав Пищимуха.
- З лівих ніхто не вскочив? - спитався я.
- Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є - чисте чоло, одвіювати не треба, - хвалиться Пищимуха.
- Се погано, - шкодую я.
- Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?
- Хіба ви не читали? - кажу. - Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...
- Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували? - злюче увернув Пищимуха.
- Як вони її набували, то, - кажу, - інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі - кріпакам наділені.
- Так то ж які землі? - перебив мене Пищимуха. - Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.
- Може, воно й так, - відказую. - А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.
- Сенат! Сенат! - хитаючи головою, замовив Пищимуха. - Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?
Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій - чималий горщик сметани.
У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.
- Немає на світі кращого наїдку, як вареники! - каже він, набираючи вдруге. - Та ще як їх гарна чепуруха зготує! - додав, скоса поглядаючи на Параску.
Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.
- А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ! - повернувся він до неї.
- Чого мені дослухатися? - з посміхом відказала Параска. - Хіба то я вареники тулила?
- А хто ж? - попитався Пищимуха.
- То наш кучер - Омелько! - випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.
Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.
- Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав! - нешвидко промовив він. - Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався? - попитався далі в мене.
- Та не вірте, - заспокоюю його. - Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.
- Ні, не буду їсти! - рішуче відказав Пищимуха.
- Чому?
- Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.
- Як же ви впевнитесь? - питаю.
- Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.
Нічого було робити - довелося кликати Параску.
- Показуй руки сюди! - повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.
- Навіщо! Хіба я вкрала що? - наче образившись, каже Параска.
- Показуй! - гука Пищимуха.
- Ну, нате! - усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.
- Переверни догори! - наказав Пищимуха.
Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:
- Ну, іди собі!
Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.
- Справді, збрехала, бісова! - промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.
- По чому ж ви довідались? - питаю його.
- А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!
- Та ви, - дивуюсь йому, - усяку всячину знаєте.
- Від мене ніщо не вкриється! - відказує він. - Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося... От хоч би, примірно, про вашого приятеля - пана станового. Казав Василенкові: «Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі». - А що він, - каже, - мені зробить, коли все те, що я роблю, законом дозволено?.. От тепер і дознався, сердяга!.. Оце маю і вам сказати: хоч він і приятель ваш, а стережіться його... Він проти вас щось замишляє, - каже він мені, доївши вареників і відкидаючись на бильце стільця.
- Ну, се, - відказую йому, - дурне ви кажете! Не поводився б він зо мною так, якби що лихе замишляв. Учора навіть, як прощався, - поцілував.
- Поцілував? - здивувався Пищимуха. - Поцілував, - спокійно відказав я.
- Ну, начувайтеся ж! - каже Пищимуха.
- Нічого мені начуватися! - відказую йому. - А от ви скажіть мені... тілько без утайки... Який там, кому і на кого позов написали?
- Се він вам хвалився? - збентежився Пищимуха.
- А хоч би й він, - відказую.
- От бісів син! І звідки він про се довідався? - пита Пищимуха.
- Значить, се правда, що написано позов? Можна дізнатися, - куди і на кого?
- Ми вже скінчили обід? - спитався Пищимуха.
- Вибачайте, - кажу йому. - Тепер хіба чайком оце все, що їли, придушимо?
Пищимуха встав, до образів перехрестився і, повернувшись до мене, мовив:
- Спасибі за хліб, за сіль і за обід, що наївся дармоїд!
- На здоров'я, - кажу йому, сам устаючи. - Може, тепер, поки Параска буде прибирати та чай готувати, ми підемо до кабінету, покачаємось трохи і покуримо.
- Хоч і ходімо, - каже Пищимуха. - Хай там, у животі, улягається страва, що чимало-таки наклали її.
Незабаром ми пішли і, засмаливши цигарки, полягали, я - на своїй постелі, а Пищимуха - вивернувся на канапі.
- Бачите, - замовив він, випускаючи з рота цілий оберемок диму, що так і закрив його від мене, - я не настоящий позов написав... Хай ті аблакати пишуть!.. А я на зразок позова зложив скаргу до другої Державної думи про нашу горемичну козачу долю. Ото я вам казав, що мене непутить отой вчинок з козаками... що хто там його вигадав, чи Сенат, чи пани-дворяни, - не знаю... От про се я й річ у своїм позові веду... І давно вже мені, по правді кажучи, хотілося дати вам прочитати та порадитись, чи вона, ота позова, на що-небудь здатна?.. От, примірно... у часописі якій надрукувати... щоб і другі прочитали... Може, таким способом хто-небудь і зверне на осю справу увагу та й здійме питання в Думі... Адже ж Дума може цьому горю пособити? - попитав Пищимуха.
- Не знаючи, що то за позов, не можу вам нічого путнього про се відповісти, - кажу йому.
Пищимуха звівся з канапи, поліз у кишеню свого каптана, витяг звідти чималий шматок паперу і подав мені до рук.
- Нате та вголос читайте... Ви добре по-нашому читаєте... А я, лежачи, послухаю, - каже він. - Може, воно навсправжки не таке жалібне буде, як мені здається, - додав він, лягаючи.
Я встав з постелі, присів до столу й почав читати. Ось що було там написано:
«До другої Державної думи:
Від ста шестидесяти тисяч нащадків колись славного Війська Запорозького, що з божої ласки мешкають по багнючих місцях та захлюпаних селах славетної на все царство Полтавщини, де позвивала свої гнобительні кубла усяка пошесть людська: обкладки, бешихи, пропасниці й інші хвороби, що їм і щоту немає, і назви їх ніхто не знає.
Жалібний позов
на Злощасну Долю
Поклик
Державная думо, пораднице наша! Зглянься на нас горопашних, не обійди нас своєю ласкою, одари нас своєю втіхою, не дай нам зовсім загинути-пропасти. Ми знаємо, що тобі ніколи, що з усіх боків тебе будуть смикати, як і твою першу сестру-покійницю смикали. Чого їй тілько не діставалося? Есдеки та есери зовсім її цуралися, трудовики - народними муками їй надокучали, порядники - з великого на неї гніву у вічі й за вічі плювали, на увесь світ кляли-проклинали, одні тілько кадети її прославляли: у сурми грали, в бубни вибивали, та щосили на увесь світ гукали, та всякого добра від тебе ждали: і землі, і волі, і користі доволі. А як покійниця несподівано закрила очі, то такого ґвалту наробили, що й самі мусили від його поглухнути-поніміти... Тепер, либонь, і вони побачили, що необережно при покійниці поводились, що треба було б тихою ходою йти, а не скоком гнати... та по шкоді, кажуть, і лях мудрий! Не будемо про те згадувати, що вже промайнуло-минуло. Нехай покійниці на тім світі легенько тикнеться та сняться їй веселі сни про волю, що за нею вона так побивалася-боліла, так старалася-клопоталася, що й наглої смерті не побоялася.
Ми тепер, наша ненько новенька, ударяємося до тебе; вислухай наш жалібний позов, розсуди нас з нашою Злощасною Долею, що споконвіку пеклом на нас дише; гне нас, до самої землі нагинає; до живих печінок діймає; уїлася, як та їржа у залізо, як трухляву деревину точить, не дає нам ясного просвітку, не хоче нас за людей мати! Зглянься на нас та послухай. Ми тобі докладно про все наше горенько спишемо, не втаїмося ні в чім перед тобою, усе по правді виложимо та розкажемо, а ти розсуди та й виріши, як нам далі бути?
Пункта перша».
- Ні, підождіть, - перепинив мене Пищимуха. - Раніше скажіть мені, як вам оцей поклик сподобався?
- Що ж, - кажу йому, - написано добре, зрозуміло... І не без жару.
- Жар, кажете, є? - спитався він, повертаючи обличчя до мене. - Тут ще мало жару! Дальше - більше буде, - похвалився він. - Ну, читайте далі.
* * *
Тільки що я намірився читати, як Параска внесла самовар у столову і почала цокотати посудою, готуючи нам чай.
- Знаєте що? - звернувся до мене Пищимуха. - Після вашого ситого обіду та ще висмаливши цигарку, - у роті аж горить! Ходімо спершу згагу чайком придушимо, та тоді вже і за читання приймемося.
- А ще краще, - кажу йому, - і чай пити, і цікаву річ читати. Адже ж такі солодощі чаю не завадять?
- Цур, тільки чаєм не заливати! Бо це ж єдиний список на увесь світ зостався, - чернетки я знищив, - застерігає Пищимуха.
- Берегтиму, як ока, і краплі не дам упасти! - відказую йому.
Ото ми й пішли з Пищимухою до столової і зшиток узяли з собою, та, посідавши один проти другого, і почали чаювати.
Духом вимчали по одній склянці, і я почав уже по другій наливати, присуваючи зшиток до себе, щоб як наллю чаю, то зараз і читати... Коли це - як зашумить щось, як загудить - аж земля задвиготіла.
- Що воно? Буря почалася? - спитався Пищимуха.
Не встиг він осе вимовити, як у хату до нас вбігла перелякана Параска.
- Ох, лишенько, пане! - загукала вона. - До нас повен двір стражників набігло... І становий з ними!
У мене чайник закляк у руках, - а кришечка у йому тілько дзень-дзень!
- Стражники? Становий? - Чого? - здивовано запитався я.
А Пищимуха, наче його що шпигонуло, мерщій зірвався з місця.
- Певне трусити будуть, - промовив він, та мерщій за зшиток, ухопив його з стола, перегорнув удвоє та, нагнувшись до чобота, посунув його якнайглибше в халяву.