- Отут тобі буде безпечніше, - додав, розправляючись. - Може, і у вас є таке, що слід його приховати, то давайте мерщій, - повернувся він до мене.
- Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель - становий? Осе вигадали! - відказую я йому.
Тут у сінешні двері хтось як застука, - аж одвірки затряслися!
- Відчиняй! - гука з-за дверей хтось щосили.
Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.
- Хто там такий? - питаю.
- Відчиняй, тоді побачиш! - чую голос наче мого приятеля.
- Се ви, - питаю, - пане становий?
- Та я ж, я. Відчиняйте! - спокійніше відказує мені. - Діло до вас маю.
Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се - так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один - з одного боку, другий - з другого. За ними і сам пан становий суне.
- Здрастуйте! - вітаюсь я до його. - То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.
- На сей раз і без вашого прохання обійдемося, - понуро одказує становий, роздягаючись. - Діло до вас... получив наказ - вас обиськати, - ще понуріше доводить мені.
- Що ж, - кажу йому, - як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, - додаю йому образливим голосом.
- Там, - одказує він, - побачимо. Само діло покаже. - Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.
- Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! - наказав пан становий жандареві.
- Слухаюсь! - одказав той і вмить вискочив надвір.
Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.
- Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви - робіть те, що вам буде наказано, - суворо звернувся до мене становий.
Дивлюся я на його і - не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, - суровий та гордий.
- Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, - наказує він мені, вступаючи у світлицю.
Я - за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.
- О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, - каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.
- Я, пане становий, за понятого не можу бути, - одказує Пищимуха своїм гучним голосом.
- Цікаво знати, чому? - пита його, усміхаючись, становий.
- Мені треба додому їхати, - доводить той.
- Пустяковина! - одказує байдуже становий.
- Пустяковина, як свиня не кована! - забубонів Пищимуха. - Мене дома ждуть.
- Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, - якось глузуючи, мовить становий. - Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.
Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! - аж склянки дзеленчать на столі.
- Я нікому ніяких позовів не складав, - ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.
- Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, - усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.
- Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.
Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар - за ним, я - за жандарем, оглянувся - коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.
- Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, - язик у роті кілком став! - бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.
Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.
- І навіщо ви отаку силу книжок набгали? - звернувся до мене пан становий. - Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати - що воно та до чого, - дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося...
- Список, - одказую йому, - є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд по їх можна довідатися, чи то добра книжка, чи лиха.
- А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав? - спитав мене становий. - Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх! - похвалявся далі. - Ось ке ваш список.
Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.
- Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського - «Історія Малоросії»? - беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий. - От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.
- У мене, - одказую, - Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.
- Кого? - здивовано спитався становий.
- Костомарова, - кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: «Богдан Хмельницький»... «Виговщина»... «Руїна».
- Читав, - перебив мене становий. - Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського... Тут і патрети кожного гетьмана є... А в Костомарова ж нема патретів?
- Нема, - одказую.
- Ну, то що ж! - радісно промовив становий. - Та чого ви стоїте передо мною? - повернувся він до нас. - Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.
Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха - на канапі.
- А є у вас така рідкісна книжка, як «Звичаї і обичаї малоросів»? - спитав, повертаючись до мене, становий.
- Ні, - одказую, - і такої нема.
- Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, - додав далі.
- То й ви, пане становий, по писательській часті грішили? - спитав його жартівливо Пищимуха.
- А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак? - одповів йому згорда становий. - Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука... як, приміром, борщ зварить... путрю... саламаху... «вашу... Оте все списано у тій книжці... Був у нас, бачите, такий віце-губернатор... наш-таки - пирятинець... Потім і до губернатора дослужився... Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був... «Звичаї і обичаї малоросів»... Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї... що вони їдять і як та страва готується... А я тоді був становим у самій Опошні... Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке... Велике містечко і давнє... Ще за козаччини воно славилося... І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться... Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав... Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так - через рік, чи що, - приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам'ять свою книжку... Давай я її читати. Як дійшов до одділу «Кухня малоросів»... то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, - усе дочиста напечатано... Он воно що! - додав становий. - Е-е-е... корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.
І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.
- Бо-Бокль... Історія ціві-цівілізації в Англії... - прочитав він уголос. - А ке сю книжку! - повернувся до мене.
Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.
- Цензурою дозволена... Ну, нате, поставте її на місце, - сказав він мені, віддаючи книжку.
Я мовчки поставив.
- Дре-дре-дре... Дрепер! - аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув. - Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?
Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, - подав становому.
- Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.
- Та в мене, - кажу, - безцензурних немає.
- Немає, кажете, - перепитав становий. - Се добре, що немає... Святе діло - ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща... І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, - як от тепер, приміром, мені доводиться, - чи путяща книжка, чи лиха, - треба всяку з їх прочитати... А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися... З одного боку - судом тебе стращають, а з другого - і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, - то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш - треба й робити... Охо-хо-хо-о! - зітхнув становий і знову почав список перечитувати.
* * *
Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.
Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.
- «Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!» - почулося серед нас.
Ми так з становим і кинулися. Глянемо, - а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.
- Не лякайтеся. - промовив. - Се в мене в животі... Таки не помирилися вареники з уткою, - і, се кажучи, взявся за живіт руками.
- Болить? - усміхаючись, спитався становий.
Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.
- Нельзя! - заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.
- Пусти, пусти!.. Можна, - приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.
Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.
- Ну й штукар осей Пищимуха! - промовив він, витираючи платком очі.
- Ми сьогодні таки справді добре пообідали, - кажу я становому, щоб вигородити товариша.
- Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати? - промовив становий і знову почав список переглядати.
Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього - так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.
Коли чую, - щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я - огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним - ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.
- Пане! пане! А йдіть лиш сюди! - гука на мене Омелько.
- Що тобі? - питаю його.
Становий собі повернувся.
- Тобі чого треба? - суворо обзвався становий.
- Се, - кажу йому, - мій кучер. Чого тобі треба? - знову питаю Омелька.
- Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.
- Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш! - приказав йому становий.
- Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.
- Нащо тобі зараз гроші? - спитався становий.
- Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася - за півроку зажито! - каже, чухаючись у потилиці, Омелько.
У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. «Пропало, - думаю собі, - все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно».
- Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже! - одказав Омелькові становий.
- Може, його й дурний піп хрестив, - не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали? - каже Омелько.
- Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити! - скрикнув на нього становий.
- Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, - рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм! - додав він з притиском у голосі.
Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, - трохи він ними вогню не креше. «Ох, буде ж тепер, - думаю, - Омелькові!» Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:
- Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.
- Не треба! - сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:
- Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!
Омелько вертнувся і мерщій зник.
- Ох, діла-діла! - зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.
- Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив! - промовив Пищимуха.
- А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи! - почав скаржитись становий.
Коли се - і Омелько з стражником увіходять.
- Я - нічого, ваше високородіє, - одказує той.
- Нічого? - перепитав становий. - А не казав ти, що його пана заарештують?
- Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.
- Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула! - увернув Омелько.
Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:
- Тебе на сторожі поставлено?
- Так тошно! - випалив той.
- Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика! - грізно наказав становий.
- Слухаюсь! - одказав стражник.
- Іди собі!
Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.
- А ти чого зостався? Іди й ти! - повернувся до нього становий.
- То пана, значить, не арештують? - спитався Омелько. - Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, - базікав Омелько.
- Іди, кажу, а не базікай тут! - гукнув на нього становий.
- От дивіться, - здивувався Омелько. - Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий! - одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.
- Ну, та йди вже! - наказує йому становий. - Як скінчимо діло, тоді виясниться, - додав наприкінці.
- То тоді мене кликнете? - нерішуче спитався Омелько. - Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...
- От причепа! - скрикнув становий. - Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.
- І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся! - виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.
Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.
- Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш! - лементував надворі різучий жіночий голос.
- Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, - чувся другий - чоловічий.
- Хто ж не велів? Хто не велів? - ще з більшим притиском желіпав жіночий.
- Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит - нельзя! Не пущу! - рішуче гукав чоловічий.