Людський натовп вирував навколо машини, і хто відає, чим би все це скінчилося, якби раптом Муфтик не помітив на будинку, поблизу якого вони зупинилися, вивіску. На ній було одне слово: «ГОТЕЛЬ». Та цього вистачило, щоб думки Муфтика переметнулися на інше.
— Любі друзі, — сказав Муфтик. — Ясно, що зараз ми з міста не виберемося. Тож чому б нам не перечекати в готелі? Візьмемо кімнату і спокійно відпочинемо. А завтра рано-пораненьку, коли вулиці ще безлюдні, без перешкод виїдемо звідси.
— Блискуча ідея, — підтримав Півчеревичок. — А як ти гадаєш, Мохобородьку?
— Я чув, що в готелях є ліфти, — вагаючись, мовив Мохобородько. — Що ж буде, коли дверцята раптом прищикнуть мою бороду?
Півчеревичок засміявся:
— Адже ліфт зачиняється не навічно, — сказав він. — Щоразу, коли він зупиняється, дверцята відчиняються самі.
Після цих слів Мохобородько заспокоївся, тож на цьому й домовилися. Кумедні чоловічки вибралися з автомобіля, опинились на майдані перед готелем і ледве-ледве пробралися крізь бурхливий натовп до скляних дверей. Ще мить, і вони опинились у величезному готельному вестибюлі, зацікавлено роззирнулися.
У вестибюлі справді було велелюдно — хто заходив, хто виходив, хто про щось домовлявся з адміністратором, хто купував газети чи сувеніри. Носії у форменому одязі котили на візках просто гори валіз від входу до ліфтів і навпаки. Трійця із вдоволенням помітила, що вони не привертають особливої уваги. А втім, нічого дивного — у готелі зупинялися мешканці далеких міст і навіть гості з-за кордону, які взагалі нічого не чували про славетні діяння кумедних чоловічків.
— Досить пристойний готель, — обізвався Півчеревичок. — Я вже відчуваю, як тут спочину.
Його пальці задоволено ворушилися, бо, навіть одпочиваючи, він не давав їм спокою.
— Ну що ж, попрохаємо кімнату, — запропонував Муфтик.
Мохобородько згідливо кивнув головою.
— У номері ми будемо якнайкраще захищені від слави, — вирішив він.
Вони підійшли до адміністратора. Саме в цей час л нього не було жодної людини, і він поринув у вивчення якихось списків. Його обличчя було неприступне й серйозне, і друзі не одразу — Ми хотіли б зняти кімнату, — почав нарешті Муфтик.
А Мохобородько уточнив:
— Ми хотіли б кімнату з балконом. Адміністратор не одвів погляду від списків.
— Вам замовляли кімнату? — раптом поцікавився він.
Кумедні чоловічки до пуття не зрозуміли цього за] питання і стримано мовчали. Працівник готелю вивчав свій список далі. На його лиці не ворухнувся жоден м’яз.
— У вас принаймні є хоч відрядження? — зашептав він.
На деякий час знову запала тиша. І зненацька Півчеревичок одповів:
— Відряджень немає, але зате нас дуже добре кщ пують.
— Як? — запитав адміністратор. — Про що це ви говорите?
— А ось підіть до універмагу, якщо не вірите, —І відрубав Півчеревичок. — Там побачите, як чудові нас розкуповують.
Лише тепер адміністратор відклав папери й поглі нув на трійцю. І вмить його серйозне лице проясні лося.
— Ой, послухайте! — радісно вигукнув чоловік.-Адже це ви!
— Звичайно, ми, — усміхнувся Півчеревичок. -Хто ж іще!
— Ну, чого ж ви мені зразу не сказали, — медоя усміхнувся адміністратор.
Йому, як місцевому жителю, слава кумедних чолв вічків була, звісно, добре відома, і зараз за якусь хві лину його наче підмінили. Він одклав свої аркуші! похапцем заходився гортати інші папери.
— Може, вас задовольнить двомісний номер люкс? — поцікавився він. — Там дуже просторо і, зрозуміло, є всі зручності.
— А балкон? — закортіло дізнатися Мохобородьові. — Балкон у номері є?
— На жаль, балкона немає, — повідомив адміністратор. — Зате ванна просто чудова.
— Але ж послухайте! — настовбурчився Півчеревичок. — Невже по-вашому, Мохобородько повинен спати у ванні? Він же зрештою не амфібія!
Від різкого тону Півчеревичка працівник готелю снітився.
— Даруйте, будь ласка, — оторопіло промимрив він. — Ви мене не так зрозуміли. У номері люкс, прав-іа, лише два ліжка, однак один з вас міг би прилаш-Іуватися на дивані.
— На жаль, не підходить, — почав пояснювати Мохобородько. — Річ у тім, що я сплю тільки просто Ьеба, на свіжому повітрі.
Адміністратор замислився.
— У цьому випадку з вашим розташуванням у нас (иникають неабиякі труднощі, — нарешті сказав іін. — Адже не можу я послати вас ночувати на повір’я!
— А чому б і ні? — пожвавішав Мохобородько. — Що ж лихого у цьому — переночувати на подвір’ї?
Було видно, як адміністратор полегшено зітхнув.
— Подвір’я у нас впорядковане і порівняно ти-Се>— заторохтів він. — Там, до речі, є вельми непога-Ра собача будка. Ми пропонуємо її гостям, які, трапляється, приїздять з собакою. А зараз, на щастя, будра вільна. Звісно, з номером люкс її порівняти не можна, але, сподіваюсь, при своєму невеличкому зро-ртові якось влаштуєтесь. Я звелю принести свіжого сіна чи, може, подушку?
— Вельми дякую, проте нічого не треба, — заспокоїв його Мохобородько. — Найліпше я сплю на голій землі.
— Ну, тим краще, — сказав працівник готелю. — Якщо у вас уже такий звичай, то будь ласка.
Він виписав квитанцію, дав кумедним чоловічкам ключ від двомісного номера люкс і побажав гарного відпочинку.
Вони заплатили за номер і пішли до ліфтів, щоб піднятися на тринадцятий поверх, де знаходився їхній номер люкс.
Мохобородько стурбовано дивився, як дверцята ліфта то зачинялися, то відчинялися.
— Тринадцятий поверх, — пробубонів він. — Це нічого хорошого не віщує. Якщо мою бороду прищикне дверцятами, то мені, безумовно, буде не вельми приємно чекати монтера.
І Мохобородько про всяк випадок сховав бороду під сорочку.
І тут трійця зіткнулася з несподіваною перешкодою. До них підійшов юнак у формі готельного службовця і зверхньо попередив:
— Неповнолітнім без супроводу дорослих кори стуватися ліфтом суворо заборонено!
— Ти ба, яке цабе! — спохмурнів Півчеревичок. — Самому ледве виповнилося чотирнадцять, а вже по вчає-застерігає.
Незнайомець і справді мав вигляд хлопчака. При наймні бритва не торкалася його ніжних рожевих щік, і м’який пушок вусів тільки-но висіявся.
— Схоже, що цей хлопчисько і не чув про нас, — продовжував Півчеревичок. — Газет він, певне, вза галі не читає. Від такого не дочекаєшся належної уваги або гідної шаноби.
Та бурчання Півчеревичка аніскільки не вплинуло і зрештою не залишилося нічого іншого, як Мохобородькові видобути з-під сорочки свою бороду.
Він упритул підступив до юнака, підняв повище бороду й сказав:
— Вибачте, будь ласка, чи ви бачили де в підлітка таку бороду?
І Півчеревичок ущипливо додав:
— Принаймні маємо справу не з якимось молокососом.
На це службовець готелю не спромігся відповісти. Після Півчеревичкових слів він геть зашарівся і присоромлено відступив перед кумедними чоловічками.
Друзі зайшли до кабіни ліфта, що саме спустився вниз. Ніхто з них раніше ніколи не їздив ліфтом, тому цілком зрозуміло, що вони хвилювалися трохи. Мохобородько обіруч учепився в бороду, Муфтик геть» спітнів, а Півчеревичкові пальці надзвичайно швидко ворушилися.
Коли ліфт рушив угору, Муфтик спробував усміхнутися і сказав, змахуючи з лоба краплини поту:
— Дуже гарна карусель, чудово кататися.
Про його хвилювання свідчило вже те, що він переплутав слова і ліфт назвав каруселлю.
Та все обійшлося без пригод, і на тринадцятому поверсі друзі вийшли з ліфта благополучно.
— Могутня штука, — похвалив Півчеревичок. — Жаль тільки, що ми не досягли стану невагомості.
І всі вони знову пожвавішали.
— Дверцята як дверцята, — сказав Мохобородько. — Нічого страшного в ліфтових дверцятах.
Вони знайшли свій номер люкс і ввійшли до кімнати.
НЕСПОДІВАНА ГОСТЯ
Двомісний номер люкс сповна відповідав своїй назві. Тут було дві кімнати, а також всіляка розкіш як, наприклад, графин з водою, який Півчеревичої умить видудлив.
— Усе-таки ліпше, ніж вода з крана, — переможно повідомив він, хоч це була звичайна вода.
Мохобородько підійшов до великого дзеркала в по золоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтиі роздивлявся картини, які висіли на стінах.
Ще з дитинства Муфтикові подобалися картині про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачивши велике полотно з намальованими на ньому трьома пустотливими ведмежатами.
— Троє ведмедів! — вигукнув він. — Ви тільки уявіть! Трійко ведмедів одразу!
— Ясно, адже це в номері люкс, — мовив Півчеревичок. — В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше
— У наших лісах, — вклинився Мохобородько, —! вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.
— Як прикро, що свого часу мені не пощастило вивчитися на художника, — зітхнув Муфтик. І в голосі його вчувався неприхований смуток. — Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось іншиз тварин.
— Ти міг би ще й зараз спробувати, — порадиі Мохобородько. — Вчитися ж ніколи не пізно.
— Розпочинати варто з тварин простіших, — під тримав Півчеревичок Мохобородька. — Скажімо, дощового черв’яка. Коли він у тебе вийде, поступово перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскілечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить на малювати навіть кенгуру.
Муфтик скрушно махнув рукою:
— Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вже минув, тож не варто утішати.
І він голосно схлипнув.
Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.
— Не сумуй, любий друже, — бадьоро мовив він. — Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв’яка, так і кенгуру.
— Щира правда, — повеселішав Муфтик. — Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.
— Ох, облиш це на потім, золотенький Муфтику! — відгукнувся майже розсерджено Мохобородько. — Начебто мало тієї слави на нашій шиї — слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.
Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.
— Ось тобі й спочинок! — пробурмотів Півчеревичок. — Видзвонює, мов калатальце у кози на шиї.
— Не варто знімати трубку, — порадив Мохобородько. — Добра від цього нам очікувати нічого.
—…шість… сім… вісім… дев’ять… — лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.
— Хто б це міг нам дзвонити? — здивувався Муфтик.
Мохобородько стенув плечима.
— … тринадцять… чотирнадцять… п’ятнадцять… — лічив далі Півчеревичок.
Додзвонювались до них настирливо і не клали трубку.
— … вісімнадцять… дев’ятнадцять… двадцять…
— Можливо, помилково набрали номер? — висловив здогад Муфтик.
Мохобородько і після цього лише стенув плечима.
— … двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість… двадцять сім… — лічив Півчеревичок.
Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.
Найспритнішим виявився Півчеревичок і схопив трубку.
— Алло!
— Алло-о-о! — пролунав м’який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько. — Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?
Отже, все-таки ніякої помилки не було!
— Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, —поважно відповів Півчеревичок. —Звідкіля це говорять?
— Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, — відповіла незнайомка. — Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.
— З якого приводу? — намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.
— Привід вельми важливий, — пролунало з трубки.
Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.
— А хто вона, власне, така? — прошепотів Мохобородько.
І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:
— А хто ви, власне, така?
Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.
— Я негайно піднімуся до вас, — одповіла вона. — Тоді й побачите.
Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту…
— Алло! — вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.
— Поклади трубку, — порадив Муфтик.
— Зар’аз буде тут, — сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:
— Чекаємо.
Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.
— Прошу! — вигукнув Півчеревичок. Незнайомка ввійшла до кімнати.
Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. У її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували перстні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап’ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.
— Доброго здоров’я, мої маленькі друзі, — сказала вона, привітно всміхаючись. — Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.
Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:
— Якщо ви хочете знати правду, я — самотня людина.
— О-о! — вигукнув Муфтик співчутливо. — Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрути це завдає! А ви пишете собі листи?
Жінка заперечно похитала головою.
— Ні, — підтвердила вона. — В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери — лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.
— Ах, ви прийшли просто погомоніти? — здивувався Мохобородько.
— Та ні, не тільки, — продовжила жінка. — Щиро кажучи, з’явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й прийшла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.
— Замінити собача?.. — вражено пробурчав Мохобородько.
— Саме так, — лукаво й водночас люб’язно всміхнулася гостя. — Саме в цьому й причина моїх відвідин.
На деякий час у кімнаті запала тиша.
— Вибачте, — обернувся до жінки Муфтик. — Як це пес міг бути вашим співрозмовником? Адже собаки взагалі не вміють розмовляти!
— Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий, — знову посміхнулася жінка. — Не обов’язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.
Знов на якусь хвильку запанувало мовчання, яке урвала незнайомка.
— У мене досить пристойні житлові умови, — сказала вона. — І, зрозуміло, я беру на себе цілковите утримання.
Тепер жінка дуже уважно подивилася на кумедних чоловічків.
— Найліпше мені підходить бородань, — нарешті довила вона.
— Як? — здригнувся Мохобородько. — Ви маєте на увазі мене?
— Саме так, — кивнула гостя. — Ви окрім цього дуже декоративні: неначе ваза з живими квітами!
Тоді вона, обернувшись до Муфтика й Півчеревичка, додала:
— Будь ласка, тільки не ображайтеся за мій вибір. Віддаючи перевагу Мохобородьку, я аніскілечки не хочу принизити вас. Але ж і ви зрозумійте, що взяти всіх трьох я не можу: стало б занадто тісно.
— Але даруйте! — вигукнув Мохобородько. — Попри все, я, одначе…
— Розумію, розумію, — жінка не дала Мохобородькові договорити до кінця. — Ви — кумедний чоловічок, чи не так? Саме тому я вас хочу взяти собі. Бо, знаєте, є люди, які тримають у себе собаку чи кішку, папугу або черепаху, хом’яка чи морську свинку. Та, слово честі, я ще не чула, щоб хтось із них мав кумедного чоловічка. Так що мати його було б вельми оригінально, чи не так?
Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.