— Від самотності часто буває безсоння, — почав він. — Я вірю, що й у вас трапляються безсонні ночі, оскільки ви самотня людина, як зауважили на початку.
— Це правда, —зізналася жінка. —Безсоння справді дошкуляє мені.
— Ось бачите, — вів далі Муфтик. — Однак річ у тому, що Мохобородько спить лише просто неба, на чистому повітрі. Так що вночі ви не змогли б гомоніти з ним, і безсоння, як і раніше, докучало б вам Півчеревичок умить зрозумів, куди Муфтик спрямовує розмову, і скрикнув:
— Мохобородько навіть у номері люкс не може склепити очей і на ніч іде спати на подвір’я!
— Хіба? — жінка здивовано підняла брови. — Чудернацька звичка. Та від будь-якої звички можна по-| збавитися.
Тим часом Мохобородько оговтався.
— Я все-таки не полишу своїх друзів, — рішуче сказав він. — Ми всі втрьох належимо одне одному ділимо як радощі, так і турботи.
— Дуже красномовно сказано, — похвалив Муфтик і змахнув з ока жалісливу сльозу.
Півчеревичок теж був зворушений відданістю Мохобородька.
— Наш славний Мохобородько справжній, надійний товариш, — мовив він і, обернувшись до незнайомки, додав: — Так що вам доведеться все-таки роздобути собі інше собача. Або, наприклад, цього… морського лева, чи як його…
Жінка явно образилась.
— Не вам, юначе, мене повчати, — мов шмагонула вона Півчеревичка. — Краще ворушіть своїми, пальцями, а не меліть язиком. Заведу собі морського] лева чи навіть морську гадюку — це принаймні вас аніскілечки не стосується.
— Вибачте, будь ласка, — квапливо заспокоїв її Муфтик. — Я переконаний, що Півчеревичок і не думав своїм зауваженням завдати вам прикрощів. Я, наприклад, з величезною радістю намалював би морського лева. Та, на жаль, мені не пощастило вивчитись на художника, так що хоч-не-хоч це залишається просто мрією.
Розважливі Муфтикові слова вплинули.
— Мрії ніколи не зашкодять, — вже зовсім м’яко сказала жінка. — І особливо мрії конче потрібні самотнім людям.
Потому вона встала з крісла, поправила перед дзеркалом зачіску й тихо мовила:
— Тепер я піду. До побачення, мої любі.
— До побачення, — відповіли хором кумедні чоловічки.
Двері відчинились і зачинились. Більше гостя не з’являлася. Друзі мовчали. Та раптом знову задзвонив телефон, так само різко й несподівано, як і минулого разу.
— Це кімната кумедних чоловічків? — запитав незнайомий жіночий голос.
— Це кімната мрій, — одповів Півчеревичок. І поклав трубку.
ТАЄМНИЧА ТІНЬ
Мохобородько лежав на готельному подвір’ї під бузковим кущем.
Настала ніч і принесла з собою спокій. У ресторані готелю замовкла музика, і на вулицях теж запанувала тиша — ні деркотіння автомашин, ні людських голосів. Одне за одним згасали в готелі вікна. І в номері люкс на тринадцятому поверсі вже не горіло світло. В темній небесній безодні мерехтіли зорі.
Усе, здавалось, було добре, але Мохобородьку не спалося. Перевертався з боку на бік, намагався віднадити тривожні думки й лежати непорушно — нічогісінько не допомагало. Ще гірше стало, коли після опівночі зійшов уповні великий жовтий місяць. Ще Увечері, перш ніж влягтися спати, Муфтик закотив свого фургончика на подвір’я готелю, і тепер, коли місячне сяйво відбивалося у фарах, вони блимали неспокійно й неприємно, наче двоє величезних злих очищ.
Мохобородька охопив дивовижний щем, але він ніяк не міг пояснити його причину. Адже для занепокоєння не було ніяких підстав. Попереду — жадана відпустка. Рано-пораненьку вони виїдуть з міста і вирушать до теплого моря. І, велемовно кажучи, вони там, у морі, змиють із себе цей тягар слави, що зараз із такими клопотами тисне на них. Тож усе гаразд. Але сон не приходив.
Що робити?
Мохобородько згадав мудрий засіб від безсоння і почав лічити про себе:
— Один, два, три, чотири… — рахував він і при цьому міцно заплющувався, —…дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять…
І хто відає, можливо, перегодом лічба й принадила б сон, якби Мохобородько раптово не згадав, як Півчеревичок у номері люкс лічив про себе телефонні дзвінки.
Так-так, ця телефонна розмова! І ця жінка! А що, як безсоння передалося від неї? Адже незнайомка бідкалася, що потерпає від безсоння…
Миттю сон геть запропав, нібито й не було ніякої лічби. Так-так, ця жінка! Подумати лишень! Вона хотіла забрати його до себе! Повинна була забрати! І хотіла його тримати замість цуцика! Чи не в цьому причина його збентеження? Адже його вважають мало не звірятком!
«Звісно, — думав Мохобородько, — бути звірятком зовсім не принизливо. Просто ображає ставлення людей до тварин. Одначе все-таки…»
Мохобородько пригадав, як адміністратор готелю порадив йому лягти спати в собачій будці. Десь тут вона має бути. І зараз, коли кумедний чоловічок міркував над тим, що його хотіли взяти замість цуцика собаче життя його вельми зацікавило. Він вирішив знайти будку.
Мохобородько сів. Огледівся довкола. Підвівся. Роззирнувся знову.
Ага, он собача будка, — її добре видно в місячному сяйві. Буцімто невеличка хатинка, тільки без вікон, а замість дверей — круглий отвір. Як заведено » собачих конурах.
Мохобородько неквапно підійшов до будки і став її роздивлятись.
«Цікаво, як почуваються собаки в таких ось житлах», — промайнула думка. І щоб сповна це уявити, Мохобородько забрався всередину і по-собачому улігся там.
«А нічогенько», — вирішив Мохобородько, визираючи з конури.
Спробував уявити себе псом — що відчував би, лежачи у своїй буді? Мохобородьку важко було ІШ це відповісти. Як і раніше, серце тривожно щеміло, ніби щось шкребло по ньому. Чи не лихе то передчуття? «А може, цей щем просто від місячного світла, —намагався заспокоїти себе кумедний чоловічок. Адже воно іноді здатне викликати своєрідний неспокій, це ні для кого не таємниця. Можливо, й собаки при місячному сяйві відчувають якусь тривогу і черев це виють на місяць?»
А місяць тим часом опускався все нижче, і невиразні тіні спроквола видовжувались на подвір’ї- «Що відчуває собака, споглядаючи оці нічні тіні? —думав Мохобородько. — Що коїться в собачій душі, коли він дивиться на місяць, що звисає над дахами?» І неждано-негадано…
Нежданно-негадано Мохобородько здригнувся. Він так уявив себе псом, що аж закортіло погавкати — ледве утримався від цього. .
На подвір’ї з’явилася ще одна тінь. Раніше її не було. І це тінь… Це була тінь якоїсь людини!
Поволі й обережно таємнича тінь рухалася до Муфтикового автомобіля. Нарешті зупинилася біля нього. Обійшла фургончик. Зупинилась. Нахилилася до віконця, щоб зазирнути всередину. І тут Мохобородько достеменно знав, що мусив би цієї миті відчути собака. Він повинен був неймовірно розлютитися на цю таємничу тінь. Тієї ж миті звір з неабиякою злістю вистрибнув би з будки і з гарчанням кинувся б на тінь.
Та Мохобородько не був собакою. Він теж розсердився на тінь, що никала біля машини, проте нишкома лежав у конурі. Він вирішив потамувати свої почуття й зачекати, що буде далі.
Ось тінь непорушно застигла біля машини. Не чути жодного звуку.
Хто б це міг усе-таки бути? Невже знову мисливець за автографами? Вирішив, що кумедні чоловічки сплять у фургончику, і з’явився попрохати автографи? Сподівався, що вночі не доведеться стояти за ними в черзі? Та з іншого боку — навіщо було б любителю автографів отак тайкома пробиратися на подвір’я? Адже попрохати автограф — не якась там ганебна справа. Це навіть справа честі й гордості. А тінь нишпорила біля машини, немов злодій.
Може, це справді злодій? Чого тоді він отут шукає? Муфтиків автомобіль? Навряд. Кожен злодій повинен розуміти, що Муфтиковою машиною далеко не заїдеш. Завдяки славі кумедних чоловічків її знають по всіх усюдах.
Зненацька Мохобородько помітив у руках таємничого незнайомця сумку. Може, тінь побажала висловити маленьким друзям гідну шанобу і принесла гостинців? Може, у ній, скажімо, тістечка?
Від цієї думки Мохобородько мимоволі за усміхався, бо вирішив, що все-таки вельми відрізняється від собаки. Йому б зараз неодмінно подумалось не про тістечка, а скоріше про маслак.
Тінь знову заворушилася і стала віддалятися од машини, погойдуючи великою сумкою плавно й легко. Тож Мохобородько збагнув: ця сумка порожня. Немає там ні тістечок, ні кісток, взагалі — анічого.
Невдовзі тінь сягнула бузкового куща, саме того місця, де спершу спочивав Мохобородько. А той з жахом подумав, як легко тінь могла б натрапити на нього, і подумки подякував адміністраторові за вчорашню розмову про собачу будку. Адже, порівнюючи з бузковим кущем, ця буда все-таки надійніше місце.
У руці таємничого незнайомця спалахнув ліхтарик. Пучок світла розтинав темряву, ніби вишукуючи щось.
«Нічого він там не знайде, — всміхнувся Мохобородько. — Хоч зовсім недавно і міг би наткнутися…» Він заспокоївся і на мить аж заплющив очі. І тут йому здалося, наче здаля долинає калатання дзвіночка. Та ні, це, безумовно, йому тільки здалося. Кому б це спало на думку видзвонювати? Нікому і край.
Коли Мохобородько знов одкрив очі, кишеньковий ліхтарик згас. Край неба уже посвітлішав. «Невдовзі світатиме, — думав Мохобородько. — Скоро з’являться Муфтик і Півчеревичок. Усі троє сядуть у машину. Безлюдними вулицями виїдуть з міста. Незабаром вони опиняться біля теплого моря. Почують заспокійливий і сонливий перехлюп морських хвиль. Тоді зариються у прибережний пісок. І в кожного напохваті буде по кілька пляшок лимонаду. Час од часу вони відпиватимуть по ковточку чи два. Це дуже приємнЛ ох, дуже приємно». Мохобородько заснув.
І побачив чарівний сон. Подзеленькує дзвіночок… Неначе прекрасний зимовий день. Над засніженими ланами лунає срібний передзвін балабончиків. Або ні — це все-таки літо. Ніжно світило сонце… Ненька винесла колиску на сіножать. А Мохобородько ще маля, таке крихітне, що борода ледве сягає йому грудей. Тоді ненька трепетно бере Мохобородька на руки і кладе в колиску, яка псі чинає тихенько погойдуватись. Туди-сюди, туди-сюди… Ой, як хорошо. І справді, дуже хорошо…
МОХОБОРОДЬКО ЗНИК
Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутеньке встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиі ці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз профуркотів повз готель та двірник підмітай тротуар.
Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Півчеревичка.
— Час рушати в дорогу, — сказав він і поторсав Півчеревичка за плече. — Море кличе!
Півчеревичок миттєво розплющив очі і підхопивсь з ліжка.
— Море кличе, море кличе! — радісно повторив він. — Ось коли наша відпустка почалася по-справжньому. Спершу невеличка мандрівка автомобілем! опісля — всілякі морські радощі…
Та море було ще надто далеко, і тому Півчеревичок хутко майнув до ванни, щоб з нагоди відпустки залюбки поніжитись у воді.
Півчеревичок хлюпався досить довго і, вибравшись із ванни, ще побадьорішав і повеселішав.
— А ванна — ніби маленьке море, — з насолодою зауважив він. — Чудово освіжає.
І Муфтик із неабияким задоволенням похлюпався б у ванні чи під душем, але йому не хотілося перед мандрівкою змочувати свою муфту. Через це він тільки сполоснув руки і вмився.
І після цього їх уже нічого не затримувало в номері люкс. Вони замкнули двері і ліфтом спустились у вестибюль.
На противагу денній колотнечі тут панувала глибока тиша. Жодної метушливої людини. Цілковитий спокій. Лиш адміністратор куняв за бар’єром, і Муфтик з Півчеревичком попрямували до нього, щоб віддати ключ від номера люкс.
— О-о?! — вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. — Сподіваюся, ви не маєте наміру вже полишити нас?
— Нам пора, — мовив Муфтик. — У відпустку збираємося. Хочемо бодай ненадовго поїхати до моря.
— Спершу невеличка мандрівка автомобілем, опісля — приємний спочинок на прибережному пісочку, — додав Півчеревичок.
Адміністратор з прикрістю зітхнув:
— Ну що ж, тоді, звичайно, зрозуміло. І все ж мені шкода, що ви так швидко полишаєте наш дім.
— Що вдієш? — мовив Муфтик.
— Я сподіваюсь принаймні, що вам усе ж припав До вподоби номер люкс з усіма вигодами? — поцікавився працівник готелю.
— Ще б пак! — поспішив запевнити Муфтик. — Троє ведмедів, наприклад, справили на нас вельми глибоке враження.
— Та й ванна нічогенька, — додав Півчеревичок. — Адже вона — ніби малесеньке море. Жаль тільки, що в ванні немає піску і не можна залюбки заритися в нього.
Ці слова несподівано стурбували адміністратора.
— Ну, чому ж ви мені не сказали про це раніше! — вигукнув він майже у відчаї. — Я наказав би привезти піску! Цю справу можна було б влаштувати як слід!
Муфтик зніяковів.
— Ох, що ви… — незграбно пробубонів він. — Це абсолютно ні до чого.
А Півчеревичок спробував утішити адміністратора:
— Дрібниця, — великодушно кинув він. — Ті кілька годин ми якось обійшлися й без піску.
— Якось обійшлися… — похмуро повторив адміністратор. — Я повік не пробачу собі, що ви в номері люкс мусили якось проводити час. І тому дуже прохаю вас, — коли приїдете наступного разу, то неодмінно сповістіть про свої побажання!
— Слово честі, сповістимо! — пообіцяв Муфтик.
— Неодмінно, — повторив адміністратор. — І стосовно піску, і всього іншого.
Попрощавшись із працівником готелю, Муфтик і Півчеревичок вийшли з приміщення. Тим часом настав ранок, зовсім розвиднилося. Вулиця вже не була порожньою — зусібіч з’являлися перші перехожі, які поспішали на роботу, і котило чимало автомашин.
— Нам треба поспішати, — зауважив Муфтик. — Бо незабаром настане час пік, і нам знову буде непереливки.
Вони звернули за ріг і попід високим склепінням готельної арки попрямували на подвір’я. По хвилі вони обоє були в машині.
Муфтик сів за кермо і завів мотор.
— А де ж це наш любий Мохобородько, — сказав він, роззираючись.
— Мабуть, десь спить, як після маку, під своєю густою бородою, — вирішив Півчеревичок.
Муфтик протяжно посигналив. Анітелень. Мохобородько не відгукувався. Знову пролунала сирена. І, як раніше, у відповідь — тиша.
— Дивина, — занепокоївся Муфтик. — Адже Мохобородько прокидається вмить.
Він посигналив утретє, й коли Мохобородько не з’явився і цього разу, заглушив мотор.
— Треба шукати, — коротко мовив він.
І вони почали нишпорити під бузковим кущем. Оглянули собачу будку. Обстежили вздовж і впоперек усе подвір’я. Але Мохобородька не було ніде.
— Очевидячки, він поквапився вирушити, — висловив здогад Півчеревичок. — Відчув поклик моря і майнув у мандрівку. Іноді поклик моря може бути настільки могутній, що не кожен здатен протистояти цьому.
— Не верзи дурниць, — застережливо змахнув рукою Муфтик. — Поклик моря може, звичайно, відчувати й Мохобородько, але він не якийсь із тих кумедних чоловічків, які полишають своїх друзів, не обмовившись і слівцем. Хіба ти забув, що він сказав отій жінці? Мохобородько запевнив, що ніколи не полишить нас і ділитиме зі своїми друзями як радощі, так і турботи!
— Чудово, — мовив Півчеревичок. — Та де ж він зараз? Ми через нього стурбовані вкрай, а він і не думає ділити з нами цю турботу!
Муфтик замислився.
Куди ж усе-таки запропав Мохобородько? Що могло з ним трапитись?
— Сподіваюся, що ніхто мимохіть не наступив на нього, сплячого, — припустив Півчеревичок. — Таке інколи сумно закінчується.
Муфтик перелякано зиркнув на Півчеревичка.
— А що, коли й справді… — затремтів його голос. — Якщо хтось у темряві наступив на нього… Адже це цілком можливо.
— Авжеж, — погодився Півчеревичок. — І як наслідок цього може бути перелом або ще гірше. Уповаю на те, що його хоч негайно відвезли до лікарні.
Муфтик сполотнів.
— Перелом, — зітхнув він. — І це на початку відпустки… Це було б жахливо!
— Приємного, звичайно, тут анічого, — погодився Півчеревичок. — Якщо ноги в гіпсі, на прибережному піску особливо не попустуєш. Гіпс є гіпс. Чи як, по-твоєму?
На це Муфтик не відповів і слова, бо не знав, що й гадати. Він уявив, як зараз у лікарняній палаті потерпає від болю Мохобородько. І що найгірше, — він там одненький поміж чужих. Біля нього немає жодної близької людини, яка поспівчувала б йому і втішила. Муфтик знав, що таке самотність. Він теж колись був самотнім. Але в нього тоді хоч були цілі ру-ки-ноги… Стосовно ж Мохобородька, то…