Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич 7 стр.

Пилип і Ро­ман.

Зінька і Ган­на

Ті ж і Хо­ти­на.

Настя і пи­сар.

Степан. А хто тут ре­пе­тує?

Настя (до Ро­ма­на). Ти як же це, без ма­те­ри­но­го бла­гос­ло­вен­ня?

Роман. Хіба вам не од­на­ко­во, ко­го я пос­ва­таю?

Настя. Не­ма тобі мо­го бла­гос­ло­вен­ня, не­ма!.. По­ро­чим на­ше званіє на всю ок­ру­гу? Не­д­ур­но я те­бе й змал­ку зне­на­виділа, су­пи­се!

Роман. Ва­ше званіє при вас зос­тається.

Настя. Мов баг­ню­кою мені жбур­нув в вічі! Осудо­висько, на дочці ча­ба­на сва­тається!.. Не дам тобі ані ше­ля­га, ні копієчки!..

Роман. У ме­не є го­ло­ва на пле­чах, і не каліка я!.. Опріч то­го, знаю ре­мест­ва!..

Настя. Сміхо­висько! Лю­де добрі, зап­люй­те мені очі! З давніх-да­вен по­томст­вені міща­не, он яко­го коліна! Що й купці в нашім ро­ду є!.. І те­пер, у Кий­ові, брат у дру­гих за ди­яко­на!.. Сест­ра у третіх за чи­нов­ни­ком!.. А тут рідний син же­ниться на дочці ча­ба­на, на обідранці, зад­ри­панці!..

Степан. То ти ко­лись зад­ри­па­на хо­ди­ла, як ще взу­ва­ла од­ну но­гу в постіл, а дру­гу в ла­поть; а те­пер як за­гар­ба­ла в свої па­зурі чо­ловіко­ве доб­ро та Зінчи­не при­да­не!..

Настя. Мов­чи, я не до те­бе ба­ла­каю!

Степан. Та що ж оце ти, віхте­ва за­тич­ко, влізла в чу­же подвір'я, здіймаєш ве­ремію та ще й си­луєш мов­ча­ти? Та я те­бе без гов­ту вкоськаю і цур­ку на гу­бу на­ки­ну!..

Казав со­ло­вей­ко -

Ся­ду - не впа­ду;

Казала Хве­дос­ка -

Заміж не піду.

Казав со­ло­вей­ко -

Політаю;

Казала Хве­дос­ка

По­гу­ляю!

(Починають квітча­ти Хве­досці стрічка­ми го­ло­ву).

Ой дай, ма­ти, мас­ла,

Я ж твою корівоньку пас­ла:

Виганяла в ран­ню ро­су,

Дай по­ма­за­ти ко­су.

Ой по­пе, по­пе Гордію,

Не дзво­ни ра­но в неділю;

Дзвони ра­но в су­бо­ту,

За­дай дру­жеч­кам ро­бо­ту.

Ой ви, га­лоч­ки, літай­те,

Ой ви, дру­жеч­ки, співай­те,

За ко­сою квіточ­ку носіте,

Хве­доні прав­доньки не кажіте.

Ой ви, дру­жеч­ки, ря­доч­ком

Попід зе­ле­неньким са­доч­ком,

Та вир­вем квіточ­ку зе­ле­неньку,

Заквітчаємо Хве­дос­ку мо­ло­деньку.

Ой дру­жеч­ки, по­ма­лу йдіть,

На­шо­го ви­ног­ра­ду не топчіть,

Бо наш ви­ног­рад скрізь поріс,

Ку­ди те­бе, Хве­до­ню, бог поніс?

(Скінчили квітча­ти).

В до­ли­ну, бо­яри, в до­ли­ну

По чер­во­ну ка­ли­ну,

По хре­ща­тий барвінок,

По зе­ле­ний ва­сильок!

Голос з-за вікна: "Мо­ло­дий іде! Мо­ло­дий іде з бо­яра­ми!"

Мати Ро­ма­на ро­ди­ла,

Міся­цем об­го­ро­ди­ла,

Зо­рею підпе­ре­за­ла,

До тещі ви­ряд­жа­ла.

Ма­ти си­на ви­ряд­жає,

Ви­ряд­жав­ши, на­учає:

"Ой, їдь, си­ну, та до тещі в гості

Та сядь, си­ну, в тещі на по­мості.

А як бу­де, си­ну, те­ща час­ту­ва­ти,

Не пий, си­ну, пер­шої чар­ки:

Вилий, сину,

Та ко­ню на гри­ву,

Щоб бу­ла гри­ва куд­ря­ва,

Щоб бу­ла те­ща лас­ка­ва".

Ой попід лісом би­тая доріженька,

Ой ту­ди йшов Ро­ман з бо­яра­ми,

їм ка­ли­на до­ро­гу зас­ту­пи­ла.

Вийняв ша­бельку, став ка­ли­ну ру­ба­ти,

Ста­ла ка­ли­на до нього про­мов­ля­ти:

"Не зад­ля те­бе ця ка­ли­на сад­же­на,

А зад­ля то­го Хве­дос­ка на­ряд­же­на".

На­ря­ди­ли, як панське ди­тя,

По­са­до­ви­ли, як си­ро­тя.

Ро­ман ввіхо­дить з бо­яра­ми, кла­няється батькові й ма­тері.

Явіру, явіроч­ку,

На жовтім пісоч­ку,

Там щу­ка-ри­ба гра­ла,

Са­ма собі ди­ву­ва­ла,

Що хо­ро­ше виг­ра­ва­ла.

Роман підхо­дить до сто­лу, кла­няється Хве­досці, кот­ра встає і кла­няється йо­му тричі.

А ще на­ша тарілка

Не ціно­ва­на,

А ще на­ша Хве­до­ня

Не ціло­ва­на.

Ро­ман цілується тричі з Хве­дос­кою і сіда за стіл по­руч з нею.

А вже на­ша тарілка

Обцінована,

А вже на­ша Хве­дос­ка

Обцілована.

Чикалка. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Пилип. А ми раді слу­ха­ти.