Богдан підвівся на весь свій великий зріст і заклав руки за спину, щоб часом не розмахувати ними за звичкою. Він відчув, що всі присутні дивляться на нього, і йому захотілося хоч на мить заволодіти їхньою увагою так, як робив це Петро! Але рудий Богдан не вмів прибирати ефектні пози, він добре знав це. І почав дуже просто:
— Я н-не затримаю вас довго, товариші. Дослідження багатьох учених довели, що УКХ діють на різні речовини не однаково. Н-наприклад, дистильована вода не нагрівається. Але якщо до неї додати трохи солі, зробити розчин, то така солона вода нагрівається досить швидко.
— Чому? — спитав Данило Якович.
— На жаль, цього ми ще не знаємо, — чистосердно визнав Богдан. — Д-далі, грудки вугілля або інших таких речовин майже не нагріваються. Але якщо розтерти вугілля на порошок — воно нагрівається залежно від довжини хвилі. Над цим ми зараз і працюємо. Змінюючи довжину хвилі, ми, поклавши на стіл різні речовини, розкладали потрібні нам, лишаючи незмінними інші. На цьому й побудовано наші дослідження щодо консервування продуктів, і ці дослідження можуть привести до повної революції в консервній промисловості…
— Досить, — мовив Петро. — Бо далі це вже спеціальні міркування. Тепер ми попросимо товаришку Люку розповісти нам про особливий вплив УКХ на живі організми. Це — її галузь.
І він ввічливо вклонився Люці, що трохи зашарілася, коли на ній зосередилися всі погляди. Проте Люка дуже добре знала свою справу і почала з найголовнішого, найцікавішого, з її погляду, для слухачів.
— Починали дослідження, опромінюючи мишей дуже слабкими дозами УКХ. Від таких доз миші не гинули, навпаки: шерсть опромінених мишей ставала краща, густіша й довша. Те саме було і з кролями. Навіть у тому разі, коли в них були лисини, шерсть густішала й закривала голі місця…
Андрій Антонович непомітно доторкнувся до своєї голови. Шкіра, правда, трохи боліла, але пальці відчули приємне м’яке, ніжне волосся. І він задоволено всміхнувся: що там, мовляв, миші або кролі, от у мене яка історія виходить! Але Андрій Антонович не промовив жодного слова. А помітивши, що й Богдан уважно поглянув на нього, старий швидко сховав усмішку, вдаючи, що він уважно слухає.
— Опромінені миші й кролі, — вела далі Люка, — росли значно швидше від контрольних, неопромінених. Вони набирали вагу процентів на двадцять швидше. А з опромінених яєць значно швидше вилуплювалися курчата…
— Чуєте, Ганно? — впав їй у мову Олд-Бой. — А ви ще сумнівалися щодо ваших курей!
Ганна трохи повела плечем і відповіла йому легкою гримаскою:
— Побачимо!
Люка, закусивши губи, зачекала, поки закінчився цей обмін репліками, і спокійно, хоч і дещо іронічно спитала Петра:
— Дозвольте розповідати далі? Певна річ, якщо це не завадить вашій розмові…
Олд-Бой нахмурився, але не знайшов, що відповісти. ни хвилі. Над цим ми зараз і працюємо. Змінюючи довжину хвилі, ми, поклавши на стіл різні речовини, розкладали потрібні нам, лишаючи незмінними інші. На цьому й побудовано наші дослідження щодо консервування продуктів, і ці дослідження можуть привести до повної революції в консервній промисловості…
— Досить, — мовив Петро. — Бо далі це вже спеціальні міркування. Тепер ми попросимо товаришку Люку розповісти нам про особливий вплив УКХ на живі організми. Це — її галузь.
І він ввічливо вклонився Люці, що трохи зашарілася, коли на ній зосередилися всі погляди. Проте Люка дуже добре знала свою справу і почала з найголовнішого, найцікавішого, з її погляду, для слухачів.
— Починали дослідження, опромінюючи мишей дуже слабкими дозами УКХ. Від таких доз миші не гинули, навпаки: шерсть опромінених мишей ставала краща, густіша й довша. Те саме було і з кролями. Навіть у тому разі, коли в них були лисини, шерсть густішала й закривала голі місця…
Андрій Антонович непомітно доторкнувся до своєї голови. Шкіра, правда, трохи боліла, але пальці відчули приємне м’яке, ніжне волосся. І він задоволено всміхнувся: що там, мовляв, миші або кролі, от у мене яка історія виходить! Але Андрій Антонович не промовив жодного слова. А помітивши, що й Богдан уважно поглянув на нього, старий швидко сховав усмішку, вдаючи, що він уважно слухає.
— Опромінені миші й кролі, — вела далі Люка, — росли значно швидше від контрольних, неопромінених. Вони набирали вагу процентів на двадцять швидше. А з опромінених яєць значно швидше вилуплювалися курчата…
— Чуєте, Ганно? — впав їй у мову Олд-Бой. — А ви ще сумнівалися щодо ваших курей!
Ганна трохи повела плечем і відповіла йому легкою гримаскою:
— Побачимо!
Люка, закусивши губи, зачекала, поки закінчився цей обмін репліками, і спокійно, хоч і дещо іронічно спитала Петра:
— Дозвольте розповідати далі? Певна річ, якщо це не завадить вашій розмові…
Олд-Бой нахмурився, але не знайшов, що відповісти. Проте Люка, очевидно, й не чекала відповіді. Вона раптом завдала блискавичний останній удар:
— Зрештою, найголовніше я вже сказала. Ми працювали в цій галузі разом із Сашком. Отже, хай він доповнить мене. Сашко, допоможи, будь ласка!
І вона так променясто всміхнулася Сашкові, так чарівно поглянула, ніби щойно повернулася з ним з найприємнішої прогулянки. Навіть Богдан, заглиблений у свої скорботні думки, помітив це. Він тільки похитав головою: хай йому чорт, яке щастя всім, крім нього!.. А Сашко вже підводився. Він, правда, трохи розгубився, бо ніяк не чекав на такий вияв прихильності від зрадливої дівчини. Але нічого й не трапилося, бо Сашко одразу опанував себе.
— На мою думку, слід сказати про вплив ультракоротких хвиль на бактерії, — заговорив він, дивлячись просто на Данила Яковича як на найнейтральнішу особу, — бо про це ще ніхто не згадував. Я скажу тільки про дослідження наших радянських учених Ойвіна й Лауфера. Вони вивчали вплив УКХ на так звані загальнокишкові палички — досить поширений вид бактерій, а так само й вплив на інфузорії туфельки. Виявилися цікаві наслідки. Туфельки гинули дуже швидко — за хвилину чи дві. Бактерії жили довше — дев’ять-десять хвилин. Повторні дослідження показали, що тут багато залежить од довжини хвиль: найкоротші хвилі були найактивніші. А звідси витікають величезні можливості застосування УКХ в медицині…
Сашко замовк. Він помітив здивування в очах своїх слухачів.
— Так, так, у медицині, — повторив. — Уявіть собі таку картину. Перед нами хворий на якусь небезпечну хворобу. Лікувати його звичайним способом не можна. Ну, наприклад, людина хворіє на складну форму туберкульозу. Ми вже знаємо, що ультракороткі хвилі вбивають збудників туберкульозу — палички Коха. Для цього потрібні хвилі, припустімо, п’ять сантиметрів завдовжки. І ці хвилі ніяк не впливають взагалі на організм хворого.
— Ну, ти трохи зарапортувався, — зауважив Олд-Бой, — бо ж якийсь вплив повинен все-таки бути!
— Так, це я надто спростив, — одразу погодився Сашко, — вплив буде, але який? За умов короткочасного опромінення ультракороткі хвилі на кілька хвилин зменшують спроможність білих кров’яних тілець, лейкоцитів, протистояти інфекційним збудникам. Ми опромінюємо хворого потрібними нам хвилями, вбиваючи в його організмі геть усі палички Коха, а потім тримаємо людину певний час у стерильних умовах. І все, готово! Людина одужує, бо в ній уже немає паличок Коха, а спроможність лейкоцитів протистояти інфекції поновлюється. Хіба це не важливо для медицини? Треба тільки остаточно вивчити вплив різних хвиль на окремі бактерії — на збудників хвороб…
— Стоп! — втрутився Петро. — Звісно, все це поки що остаточно не перевірено, і наш Сашко дещо фантазує, хоч я й повинен сказати, що фантазує він в межах суворих наукових припущень. Спасибі, Сашко! Додам, що саме в такий спосіб і працювали ми на генераторі ультракоротких хвиль, вивчаючи оці можливості. Але тепер справа змінилася, бо нам пощастило ввести в дію генератора ще й вплив інфразвуку. Саме про це я й хочу вам дещо сказати… Прошу слухати уважно, бо саме вплив інфразвуку і є сьогодні найважливішою ділянкою нашої праці. Отож, насамперед, що таке інфразвук?..
Петро на мить спинився, задоволено відзначаючи, як зацікавлено звернулися на нього погляди присутніх: справді ж, для них розповідь про інфразвук була цілком невідомою галуззю наукової роботи. А що й казати про взаємодію міліметрових радіохвиль і інфразвукових коливань?..
Так, усього цього не знали його нові слухачі, але ж наші читачі, які з попереднього викладу дивної, але правдивої історії про надзвичайне відкриття Олд-Боя, про генератор міліметрових радіохвиль, який він сконструював і який впливав на піддослідні об’єкти й короткохвильовими, і інфразвуковими коливаннями, вже дізналися про характер і зміст цієї роботи. Отож ми не повторюватимемо цього, хоч імпровізована лекція Олд-Боя й була, напевно, дуже цікава і повчальна для його слухачів з радгоспу “Перемога”.
Заощаджуючи дорогоцінний час читачів, ми з цих причин наведемо лише останні фрази тієї лекції, бо вони мають неабияке значення для подальшого розгортання нашої розповіді про дивні події, зв’язані з нововинайденим генератором і його справді казковими, хоч і цілком достовірними можливостями.
— …Як бачите, шановні товариші, — так закінчував Петро свою оповідь, — ми маємо всі підстави для того, щоб провадити успішну роботу в вашому радгоспі. І це тільки початок! Бо ніхто з нас не може поки що передбачити наслідків досліджень над дією генератора, в якому пощастило поєднати взаємовплив міліметрових хвиль і інфразвуку: те, що ми робимо і збираємося робити, — тільки початок, тільки перша спроба знайти відповідь на низку ще невідомих запитань. Хто знає, можливо, шляхом концентрації нашого випромінювання пощастить досягти небачених досі наслідків — і в галузі впливу на живі істоти, і в галузі чисто механічної дії комбінованого випромінювання на якісь інші об’єкти… наприклад, свердлування отворів у металах або навіть суцільної руйнації певних споруд…
— Ієрихонська труба, — трохи іронічно протягнув Данило Якович, немов щось згадавши. Очі Олд-Боя спалахнули.
— А що ви думаєте, може й нова Ієрихонська труба! Як розповідалося в старих легендах: од звуків величезних труб падали стіни стародавньої фортеці Ієрихона! Це ж напевно була дія інфразвуку! Чому б і нам не зробити таке? Під впливом коливань з інфразвуком ми, я вважаю, зможемо досягти і такого ефекту… в разі потреби, звісно, — додав Олд-Бой, наче трохи злякавшися цієї думки. — Одне слово, ми маємо новий генератор і працюватимемо з ним. А як саме і що ми зробимо — покажуть дальші дослідження… Так от, шановні товариші, загальну частину нашої бесіди можна вважати закінченою. Хто має питання? Прошу!
Запитання мав лише Данило Якович. Він сказав:
— Хотілося б мені знати, чого саме ви вже досягли цією вашою машиною?
Олд-Бой усміхнувся:
— Ну, на це легко відповісти, хоч наш список і не дуже великий. Їжу собі підсмажували. Пальця професорові Терещенку обпекли і… вухо нашому вельмишановному Іванові Петровичу Антохіну… Людей на вулиці спиняли… Котові виразки загоїли й шерсть на ньому наростили… Наслідки, як бачите, поки що не такі вже й значні, але вони, хоч і не дуже систематизовані науково, мені здається, все-таки переконливі…
— Так, так, — відгукнувся Данило Якович. — Це правда, що не дуже систематизовані. Я ж казав, ви з своїм генератором поки що робили всякі фокуси-покуси. Ні, мені це не потрібно, я рішуче заявляю. У нас інша мета. Так і Іван Петрович мені писав у листі… А от щодо шерсті на котові — щось не віриться.
— Та я ж вам кажу, що виросла. Можете самі побачити, бо ж того кота ми привезли з собою, — запально промовив Петро: він дуже не любив, коли ставили під сумнів наслідки його досліджень. І хоч їх робили Люка та Богдан, а не він, Олд-Бой сприймав заперечення як особисту образу.
— Хм… — висловив знову деякий сумнів Данило Якович. — Дивно… щось воно теє… може, він саме линяв тоді, ваш кіт.
Тепер образився Богдан. Він підвівся і, похитуючись од хвилювання, грізно перепитав:
— В-ви думаєте, що в-він линяв? І що це не вплив нашого проміння? Що це в-випадковий збіг обставин?
Данило Якович ствердив:
— Здається мені, що так.
Такого Богдан не міг стерпіти: що за сумніви! Він підняв руку, немов хотів щось схопити в повітрі, і ще запитав:
— Г-гаразд, а коли я в-вам зараз доведу, що це було саме так, тоді в-ви повірите?
— Хм… тоді, звісно…
Всі принишкли: це було цікаво, адже тихий, мирний Богдан ніколи не насмілювався так категорично сперечатись. Але всі бачили, як Богдан після слів Данила Яковича поривчасто простягнув руку над головами Сашка і Тетяни Гаврилівни. Жінка аж відсахнулася.
— Ой! — зойкнула вона.
Рука на мить повисла над головою Андрія Антоновича, як шуліка впала вниз, схопила в свої пазурі славнозвісну хутряну шапку, з якою старий майже не розлучався, — і підняла її вгору. Андрій Антонович зблід.
— Що ти робиш, хлопче!
Та було вже пізно. Переможний голос Богдана лунав у тиші:
— Ось, шановний Д-даниле Яковичу, в-ви маєте перед собою людину, якій зовсім не властиво линяти! Ось в-вона перед вами! Наш давній з-знайомий Андрій Антонович, що досі міг правити за найкращий зразок реклами т-типу “я був лисий”. Чи д-доводилося вам, товариші, бачити таку лисину? Це ж була с-справжня Сахара, а не голова! І ось — маєте, погляньте!
Богдан майже силоміць одвів убік руки Андрія Антоновича, який усе ще соромливо прикривав голову. А що Андрій Антонович пручався, Богдан лагідно мовив:
— Н-нічого, Андрію Антоновичу, нічого! В-ви тепер все одно як науковий об’єкт. Н-нічого не поробиш! Зате — які наслідки! Дивіться, товариші, н-на цю колишню пустелю Сахару!
Так, це було новиною не тільки для таких неофітів, як Данило Якович, Ганна або Тетяна Гаврилівна. Ні, здивування охопило всіх без винятку! Люка поглядала то на голову Андрія Антоновича, то на Богдана, мов не вірила своїм очам. Сашко роззявив рота. Олд-Бой підійшов ближче і придивлявся, ледве стримуючи в собі бажання помацати голову, щоб остаточно впевнитися, чи немає тут якоїсь підступної каверзи, хоч і ясно було, що простодушний Богдан був не здатний на таке.
І справді, тут було на що подивитися.
На голові Андрія Антоновича кучерявилося невеличке, з півсантиметра заввишки, волосся. Це був уже не пушок, що його Богдан бачив раніше; ні, це було волосся, справжнє густе волосся! Богдан аж скрикнув:
— Ач, як виросло!
Олд-Бой нарешті не стримався. Він обережно торкнувся пальцем волосся, задоволено хмикнув і повернувся до Богдана:
— Скажи, нарешті, коли це сталося? Що за таємниці?
Всі погляди були спрямовані на Богдана — здивовані й зацікавлені. Проте молодечий запал покинув рудого так само швидко, як виник. Богдан раптом зніяковів.
— Т-та це ми сьогодні… ранком… Андрій Антонович дуже п-просив… і я опромінив його лисину… от і все…
— Ранком? Сьогодні? — перепитав Данило Якович.
— Так, — ще більше зніяковів Богдан.
— Ну й ну… оце так… — не знаходив слів директор.
Олд-Бой підбив підсумки:
— Тепер шановний Данило Якович, мабуть, не сумніватиметься щодо наших дослідів. На прикладі з Андрієм Антоновичем ми маємо значно ефективніший зразок дії генератора. Бо нове волосся виросло за кілька годин! Богдане, ти можеш узяти патент на наймогутніший засіб зарощування лисин. Це ти правильно згадав про рекламу “я був лисий”. Поєднання міліметрових хвиль з інфразвуком дало нечувані наслідки! Андрію Антоновичу, вітаю вас! Ваше ім’я з пошаною й подякою згадуватимуть мільйони лисих усього світу. А що я свого часу так само змушений буду використати ваш спосіб, то заздалегідь висловлюю вам і свою щиру подяку. Спасибі, дорогий Андрію Антоновичу!
І Олд-Бой поважно потиснув руку Андрієві Антоновичу. Старий тільки ніяково бурмотів:
— Та чого ви всі причепилися… Та ну вас!
Але обличчя в нього було радісне і щасливе. Він радів як мала дитина.
Данило Якович оглянув кімнату. Заперечувати було нічого, це він добре розумів. Він помітив, як усміхається Петрові чорноока Ганна, помітив чомусь незадоволене, навіть сердите обличчя Люки. Не обминуло його уваги й те, якими очима дивиться на рудого Богдана Тетяна Гаврилівна. Певно, в уяві цієї жінки Богдан був маг і чарівник… Данило Якович заговорив: