…Злякано сіпнулися губчасті ослизлі стовбури, що росли наче із суцільного килиму пористоїгуми. Товсті повзучі канати увібрали свої біляві відростки, що сліпо мацали повітря. Гравіхідм’яко ліг на днище в центрі острова. Ліс обступав велику, голу, болотисту галявину,червонясто-буру глиняну трясовину, на яку по краях наповзали живі язики гумового килима. Нез’являлися перелякані тварюки, і навіть безстрашні літуни делікатно ширяли на відстані. Машинавикинула павучі ноги ефекторів, озброєних бурами. Доведеться взяти на різній глибині зразкигрунту.
При зануренні бурів ніякі пульсації тяжіння не були допустимі, тому доводилося захищатисяінакше. Улдіс відкрив нижній сегмент купола і сів на борт з пістолетом у руці. Але ніхто непоспішав нападати. Нудьгуючи від чекання, Улдіс заговорив:
— Справді, огидна місцинка, але, слово честі, мені чогось не хочеться відлітати. Хоч іробити нам тут нема чого. Мені здається, що на Землі…
Віола, котра відчужено стежила за приладами, так і не дізналася, що ж має статися наЗемлі. Шкала відмітила вихід бура-3 на глибину 1034 см і різке зменшення опору, наче бур увійшову желе. Після цього всі бури були викинуті з грунту з такою силою, що блискучі лапи ефекторівполопалися в зчленуваннях і з дзвоном вдарили по куполу, розбивши його, як яєчну шкаралупу.
Купол екранував екіпаж від ударів гравітації, тому Віола не змогла відкинути шалену зграюболотних жителів, які налетіли немовби за невловимим сигналом. Залишалось тільки дивуватися, якасила торпедувала з усіх боків оці неповороткі згустки м’яса, перетинок і щупалець… Вона ривком,супроти всіх правил дала машині вертикальний зліт. Щось липке й тяжке вдарило ззаду по шолому.Потім з-за спини блиснув райдужний спалах пострілу і розлючено закричав Улдіс.
З надривним свистом гравіхід мчав угору — присоски і клейкі тяжі лопалися, зісковзували зйого боків.
— Ві, в мене пістолет забрали, — затинаючись, повідомив Улдіс. — Просто з рук вирвали!
Вона обернулася. Друг сидів мішком, опустивши руки на коліна, й жалібно кліпав. Прямісвітлі пасма волосся прилипли до його чола. Підлога й сидіння були залиті червоною, в молочнихрозводах секрецією, густою, мов кисіль, і, очевидно, смердючою.
— Як вирвали?
— Не знаю. Я одного вбив, а тут… дивлюся, уже весь пістолет обплетений якимись нитками,немов грибницею. Отож і висмикнули, ясно?
Ох, як її дратувало це постійне “ясно”! Нічого ще не було ясно, а якби й стало, то,напевно, не на користь Улдіса, — стосунки стали вимушеними, останні дні Віола була ласкавоютільки з почуття морального обов’язку. Її ставлення до людей завжди визначалося саме цимпочуттям.
Вона простягла до Улдіса руку — і відсмикнула її. У шоломі друга відбився райдужнийспалах. Добре знайомий райдужний спалах пістолетного пострілу.
Промах.
Ще спалах — значно ближче і яскравіше. Плазмова “куля” вибухнула поруч, гравіхід задравправий борт, і до нього загрозливо рвонувся знизу, на мить ставши дибки, кошлатий живий ліс.
Від поштовху Улдіс повалився на біопанель, машина затанцювала, заметалася, і фізик,відкинутий Віолою на сидіння, заволав, пригинаючи голову нижче борта:
— Так ось хто тут головний! З чим і вітаю рідну Землю й особисто нас з вами…
Постріл. Очевидно, безладні рухи гравіходу врятували його від влучання. Улдіс поповзомпробрався до Віоли, схопив її кобуру. Віола, так само ховаючи голову, мовчки боролася, не давалавитягти пістолет. Але фізик був сильніший…
Ледве вивільнившись від хватки товариша, вона примусила гравіхід продовжити танок, іУлдіс, котрий встиг націлитися, знову ганебно гепнувся між крісел.
— Не смій, чуєш, ти! Я не збираюся через тебе тут подихати!
— Прошу тебе, Ул, любий… — благала Віола, не знімаючи пальців з панелі і дивлячись тількина зелену рівнину, що наближалася. — Не треба, не треба, ми вже зараз полетимо звідси, нестріляй, не…
Вона не хотіла озиратися на Улдіса. Віолі було страшно, як ніколи в житті, й зовсім нетому, що позаду красивими уповільненими стрибками наздоганяла машину зграйка окастих літунів…
— Імітатори! — горлав Улдіс, лежачи черевом на кришці продуктової камери. — Я про такихчитав — не пригадую, в якій планетній системі вони водяться. Це ніякий не розум. Вони простонаслідують мої дії! Ясно?
Тепер його тільки радувала відсутність купола. Посовавшись, Улдіс зачепився носкамичеревиків за опори крісел, прицілився через кормовий борт. Він був мисливцем, був воїном настежці війни — до чого дзвінке, повноцінне відчуття! А головне, він уперше відчув себе сильнішимза Віолу. Десь у підсвідомості ворухнулося передчуття розплати, але одразу ж змінилосяодчайдушною хвацькістю, зловтішним глузуванням над самим собою: “Чим гірше, тим краще!”
Він вистрелив — і влучив.
Передній літун, що тяг пістолет у сітці білих ниток під парашутом, раптом спалахнув,почорнів, кострубато розчепірився, і зброя впала донизу, набагато обігнавши в падінні попілзграйки.
— Вони лише імітують, Ві, це в них така форма боротьби за існування, я читав! — кричавУлдіс, оскільки необхідність виправдатися невтримно росла. Шоломофон відповів лише нерівнимдиханням подруги.
Над узліссям, де торочка плаваючого коріння ворушилась у квітучій твані, Віола зменшиларисоту польоту. Машина майже торкнулася днищем зелених пузирів. За нею волочилися мертвіефектори, прокладаючи рвану чорну доріжку чистої води.
І тоді від узлісся, від самого коріння змигнув райдужний спалах, і гравіхід завив,одержавши смертельну рану. Став дибки — брудний, обліплений тванню — і забулькав, провалюючись уболото…
Улдісу зовсім не вірилося, що настала остання хвилина його життя, що зараз перестанеіснувати Улдіс Гаудиньш, фізик-абсолютист, любитель червоних і жовтих тонів в одязі, колекціонернімецької гравюри XV століття, єдиний син… Улдіс Гаудиньш — єдина незаперечна реальність, Я,автономний всесвіт, об’єкт Ікс…
Він не був боягузом, навіть любив легке відчуття небезпеки. Він часто, особливо впольотах, уявляв собі останню хвилину, але уявляв її якоюсь піднесеною, героїчно-урочистою. Ареальність виявилася іншою. Організм застрахував ?ебе від зайвих страждань, наслав заціпеніння намозок. І Улдіс стояв з пістолетом, вже по кісточки в болотній рідоті, стояв і майже байдужодивився, як, зовсім близько льопаючись у зелені, бурі щупальці передають один одному маленькийблискучий предмет. Так готували постріл ці нові імітатори, а літуни, мов і не було нічого, тряслипарашутиками і поскакували, мало не зачіпаючи шоломів.
— Дай-но, — сказала Віола і відібрала пістолет.
Улдіс не пручався, навіть закивав схвально, коли вона вистрелила вбік, — просто так, убілий світ, для демонстрації, — а потім жбурнула їх останню зброю в гущавину лискучих спин іприсосків. Він починав дещо розуміти і майже не здивувався, побачивши, що посланці островавідступають назад до берега, і навіть літуни залишили свій пост.
Віола наказала катеру вислати інший гравіхід, називала координати. А Улдіс, — як і вона,вже по коліно у воді, — заворожено дивився на її різкуватий, майже чоловічий, але такий юний ідосконалий профіль, з невисохлими стрічечками сліз на оливкових щоках, з буйними кільцями чорноговолосся, яким тісно в бульбашці шолома.
Тільки тепер він зрозумів до кінця, чому так поважно перешіптувалися в Службівідправлення на космодромі, дізнавшись, що розвідувальний політ виконує Віола Мгеладзе. Чому таквідверто заздрили йому молоденькі техніки, які готували корабель.
Невже це вона казала, що не може заснути, якщо не обніме подушку?
Є люди, створені для космосу, для небезпечного світу повсякчасних сюрпризів. І необов’язково це найерудованіші, найлогічніші, бодай найталановитіші у своїй галузі. Не обов’язково— найхоробріші, витривалі, впевнені й веселі. Напевно, вся річ у тому, що є люди, створені длякосмосу, такі, що вміють з ним домовлятися. Можливо, це просто найдобрішілюди? Так би мовити, генії етики?..
Перед ним раптом постала дивна, казкова картина. Віола (без шолома, в усій красі свогобуйного волосся) стояла з розкинутими руками, затуляючи щось величезне, безформне, якусьпульсуючу неосяжність, місцями — непроглядно-темну, місцями — сяючу. Згусток мороку й вогнів,спокою і шаленого руху.
Можливо, був там і об’єкт Ікс, віднині на довгі роки врятований від усілякихекспериментів, оскільки Земля не дасть спустошити під будівництво бодай клаптик планети,
ДОРОГА ДО ДЖЕРЕЛА [9]
Потім Віолі іноді снилася ця жінка. Жінка, котрої не існувало. Чомусь уявлялася вонаневисокою блондинкою з прозорими, повними відчаю волошковими очима. Блондинка в рожевомукомбінезоні, яка з криком біжить по кільцевому коридору під зловісне виття екстреногоприскорення. Відновлювач[10] подав іншу картину катастрофи таіншу зовнішність загиблих членів екіпажу, але сон періодично повторювався, і Віола протягомбагатьох років не хотіла викидати його з пам’яті.
…Полум’я охопило катер.
Віола намагалася підійти до величезного крейсера, що висів над полюсом Аркадії, алекрейсер безмовно викинув біло-фіолетовий спалах. Мирний, просторий корабель, — на такихподорожують з усією технікою Будівничі або колоністи-переселенці, оточені дітьми і стадами. Нинікрейсер був у гніві — і тому забарвлений чорним оксамитом, немов кит, що ковтає зірки.
Катер корчився, його понівечений мозок безглуздо гарячкував: гнав плями всіх кольорів пошкірі корпусу і оббивці каюти, вирощував з підлоги меблі, захлинався музикою чиінформ-зведеннями. Нарешті, вмираючи, катер відстрелив рятівну капсулу.
От уже продірявлено кошлату ковдру хмар. Під невагомою кулею проносяться льодові язикиприполяр’я, буре мілководдя осінньої тундри. Віола примусила себе не думати про ворога, проможливу загибель, про біль в обгорілому плечі. За останні роки організм Віоли був цілкомперебудований, кожна клітина вирощена заново. Свідомість могла керувати обміном речовин — требалише зосередитись… Вона так і зробила. Наказом зростила розірвані судини — дала бурхливий рістепітелію — кинула маси лейкоцитів до лівого плеча… Поки капсула ширяла над Аркадією, опікзарубцювався, а потім зник і рубець. Віола розстебнула куртку, помасувала нову шкіру.
Божевільний корабель більше не стріляв. У середніх широтах по зелених кучерявих рівнинахгалузилися спокійні річки. Біля передгір’я ліс був устелений чорними залисинами. Вона придивиласьуважніше. Річка в голубому каньйоні зашморгом стискає баню лісистих скель. Між обривом берега іпершими скелями випалена довга сива смуга. Там угадуються ряди ромбовидних тіней, квадрати стінбез покрівель. Природа ніде у Всесвіті не створює такої сумної геометрії. Немає ніякого сумніву,що перед нею — руїни селища.
Звідти теж гримнули фіолетові постріли. Мимо. Віолу, яка розумілася на мові психополя —хвиль, що випромінюються мозком, — просто захльостували чужий страх і лють.
Щонайменше тридцять прицілів сходилися до неї віялом уявних прямих. Зусиллям волі вонавтримала стрільців від нового залпу…
Це було важко — стискувати в кулаці тридцять чужих воль. Важко ще й тому, що почуттяВіоли не вірили в небезпеку. Суперечило виховання. Бастував досвід. П’ять століть ніхто на Земліне стріляв у подібного до себе.
Капсула зняла вихор пилу, сідаючи посеред центральної вулиці. Власне, вулиця була єдиною.Лінія міцних двоповерхових будинків. Колись вони стояли в глибині фруктового саду, тепер — середпустиря з обвугленими стовбурами й пеньками. Колись вікна будинків були навстіж розчинені,веранди повиті виноградом, господарі по-сусідськи перемовлялися, вечорами грала музика. Теперзападини на фасадах порожні, трауром вдягнуті цеглини руїн. Шиття зачаїлося внизу, в бліндажах іпідвалах.
Розкривши капсулу, Віола зробила кілька кроків по легесенькому попелу, по вугіллю…Озирнулась, обережно гукнула:
— Гей, є тут хто-небудь?
Їх було не менше сотні — чоловіків і жінок, і всі вони стежили зараз за нею в перископи,і ті ж тридцять стрільців цілилися в неї, і стримувати їх було вже несила. Але відкривати своїможливості не слід, і вона зобразила розгубленість. Потупцювавши, ще раз ледь чутно гукнула:“Гей”…
Нарешті зустріч! Круглоокий і гачконосий, мов яструб, буйно-бородатий чоловік немовби зпопелу виринув, грюкнувши броньованим люком, і з люттю направив на неї десантний плазмомет.Вдягнутий у брезент і високі чоботи, він так виблискував жовтими очима з-під насунутого широкогокапелюха, так стискав дідівську, бувалу в бувальцях “гармату”, мовби не беззбройна жінка стоялаперед ним, а інопланетне чудовисько.
Віола відчула ще трьох таких самих бійців з боків і за спиною, але не озирнулася.
— Добридень, — приязно сказала вона. — Я до вас із Землі. Координатор Етики ВіолаМгеладзе.
Розтруб, націлений під сонячне сплетіння, неприємно сковував думки і язик. Пам’ятьпредків. Як часто дивилися на них стволи найрізноманітніших калібрів?
— З Землі? Чим доведеш? Чому не попередила заздалегідь? Не вийшла на зв’язок? — сипавчіпкими питаннями жовтоокий.
— Перед тобою ж дама — чого ти причепився? — примирливо мовив той, що стояв позадуліворуч. Довелося вдати переляк од несподіванки. Інший колоніст був надзвичайно високий,кістлявий, мав вкрите мідним загаром веснянкувате обличчя, довге і немовби вигнуте над величезнимпідборіддям. Потертий капелюх — насунутий на перенісся. В рудих руках — розрядник, модель дляРозвідників. Двоє інших — юні, з пухом на щоках, і нічого, крім допитливості, їхні обличчя непередавали.
— Аби знаття, хто там у них… — “Яструб” явно проковтнув кілька злих слів, закопиливгуби. — Можливо, саме жіночий екіпаж. Якщо це люди, звичайно…