Рівний безбарвний голос промовив у неї в думці. Назву і номер корабля, дату вильоту…
Тоді Віола віддала наказ. Оскільки той, хто знав психокод Флоту, міг наказувати кораблю
У глибину соковитої землі, до самих скель сягає її коріння, кожною волосиною всотуючитерпкі земні соки; вона купається в сонці, вона підставила жаркому світлу тисячідолонь-листочків, і по кожному листку перебігають веселі голочки, немовби електричний душ.
Майже не відчуваючи слабкості, точно знаючи, як треба діяти далі, Віола покликалазнайомого колоніста, того, що в день польоту видався їй схожим на яструба, а потім виявивсязразковим сім’янином, добряком та гітаристом-віртуозом. Гукнула, і раптом розгорнута широчінь,доступна гірському дубу Сократа, незбагненно злилася із затишком лісового закутка: мазки скупихпроменів, ніжні пір’їни папороті, червоні краплі ягід на паморозі моху. Коріння розпізнало смакхвойного перегною; крона груші-дички, що дивно злилася з дубом, транслювала напружену радістьпориву до неба крізь пласти ялинових лап.
Через порожнечу вона звернулася до довготелесого веснянкуватого Томашека, який такнамагався загладити перед нею військову різкість співгромадян. До Томашека, батька вісьмох дітей,який присвятив себе лише їхньому вихованню. І він, почувши заклик Віоли, віддав їй свою волю ісилу “свого” дерева — розлогої берези з багатьма стовбурами на одному корені…
Так, одного за іншим прикликаючи колоністів, вона одержувала енергійні дружні відповіді,збирала у своїй тілесній оболонці волю десятків людей і непоборну міць лісу.
Час був стиснутий, спресований до повної нерухомості. В ямі екрану застигло округле чолокрейсера, осяяне новою фіолетовою блискавкою.
Постріл не досяг мети.
Вольовий заряд, зібраний Віолою від людей і дерев, нищівно рухнув на біомашину. Вихорструменів підірвав кристали, німим піском обсипалася їхня хаща. Корабель помер. Земна гостязглянулася лише на систему, що підтримувала поживний бульйон у камері з “екіпажем”.
Потім Віолі багато разів снився цей сон. Жінка, якої не існувало, блондинка в рожевомукомбінезоні, з криком біжить по кільцевому коридору крейсера під зловісне виття екстреногоприскорення. Її діти, піврічні близнюки, — єдині, кого помилувала катастрофа. Несподіваний ударжорсткого випромінювання зірки, згубний для всього живого. На час польоту дітей сховали успеціальний надзахищений бокс, лише тому вони й уціліли. Останнє, одчайдушне благання жінкизвернене до корабля: збережи! Збережи від будь-якої небезпеки!
Дорослі переселенці загинули, але крейсер, що залишився без екіпажу, виконав наказматері. Надто добре виконав. Майже дев’ятнадцять років у штучному середовищі. Ровесники Хорхе —мляві білуваті істоти, здатні лише рости. Силові кокони навколо них — і довічна, застигла на межілють механічного раба, який розстрілює всіх, хто наближається, хто намагається проникнути на борті отже, становить можливу загрозу тим, кого оберігають…
Хто винен? Ніхто. Аркадці пошкодили ходову частину, і розлютований дракон воював з цілоюпланетою. Тепер його ворогом стала кожна жива істота. Невиразним натхненням осягнувши зв’язоклюдей і дерев, він спалював ліси, цілі материки перетворював у згарища. Ох, високодосконалийкрейсер, який читає в чужому психополі! Хто, коли міг передбачити для тебе подібну ситуацію?..
І ти, бідолашна, перелякана мати, яка викликала джина, — ми не осудимо тебе. Ми лишестанемо обережнішими… з нашими власними машинами.
…Біла, в найтонших прожилках, немов пронизана нервами мармурова стела. Двоє східців.Акуратний горбок горить щойно посадженими півоніями.
— Досі я ніяк не могла зрозуміти, чому на Землі так довго протримався обряд похорон, —сказала Віола, вирішивши, що мовчання тривало довше, ніж треба.
— А зараз зрозуміли? — спитав Сократ.
Вони стояли поруч, не дивлячись один на одного, знову і знову перечитуючи ім’я, висіченена стелі, і дві дати — проміжок між ними вісімнадцять років!
— Я, здається, остаточно зрозуміла вас. Аркадію.
— Ось це найголовніше, — з ледь вловимою іронією кивнув старий. — Хто з ваших… тобто тодіще наших, мудреців казав: істина подібна до джерела, до. якого йдуть з різних боків; усі шляхиправильні, якщо вони приводять до джерела?
— Не зовсім так, — трохи задумавшись, відповіла Віола. — Боюсь, що до істини можна прийтилише кількома дорогами одразу…
— Отже, не дасте нам спокою?
— Ні, — винувато сказала вона. — Ми — людство, розумієте? Не Земля, не Аркадія, алюдство. Шлях “контакту з природою” не суперечить технічному прогресу, а доповнює його…
— Нещасні діти, — без будь-якого переходу прошепотів Сократ.
— Чому ж нещасні? Їх нескінченність буде коротша на два десятки років, ніж у нас звами, — але хіба від цього вона перестане бути не: скінченністю?
— У нас з вами? — стривожено перепитав Сократ.
І раптом відвів наповнені слізьми очі від шовкових вій Віоли, які кидали густу тінь наоливкові щоки. Простежив, куди звернутий її погляд.
По затьмареній блакиті з півночі спускалися, мов по невидимій гірці, три яскраво-червонихвогні — зорельоти Рятувальної Служби, викликані Координатором Етики.
ДИВО [11]
Гравіхід спустився, підім’явши кульбаби. Вся родина відставила недопиті склянки ідивилася, як наближається незнайомий чоловік.
Він ішов по коліна в траві між двома рядами яблунь — старий та міцний, вдягнутий у чорнушкіру. Куточки його рота були назавжди опущені, лише посмішка припідиімала губу над переднімизубами; сивий “їжак” підповзав до самих брів і ворушився разом з ними.
Чоловік зупинився перед чайним столом.
У пишній рамі жасминових кущів сиділа родина з трьох чоловік. Дебела рука Максима трималакрай стола димучу люльку; Ольга, дружина Максима, привітно усміхаючись, присувала четвертийстілець; Родіон, шестирічний син господарів, який прибув на відпочинок з учбового міста, відвертомилувався шкіряним костюмом гостя.
— Сідайте, — сказав Максим, — Можете одразу розповідати, потім пити чай. Можете навпакиабо одночасно. Можете нічого не розповідати, але чаю ви вип’єте.
— Гаразд, я буду одночасно, — сказав старий, сідаючи, — Тим більше, дуже люблю зеленийсир.
— Мед з нашої пасіки, — додала Ольга.
— Моє прізвище Бхасур. Рам Анта Бхасур, з Координаційної Ради. Старший консультантвідділу настроїв.
— Чим можемо прислужитися?
— Лише одним: постарайтеся не дивуватися, що б ви не почули. Прийміть усе, як належне.
— Взагалі я люблю дивуватися, — відповів Максим. — Але якщо ви хочете, спробую цього неробити.
— Сподіваюсь, нічого неприємного? — поцікавилася Ольга, підсуваючи вазочку з вишнями.
А Родіон допив чай, тримаючи склянку обома руками, буркнув щось малозрозуміле і помчав унетрі саду — ловити жуків, грати в джунглі чи в міжпланетну війну, хвацько відсікаючи палицеюголови кропиви та лопухів.
— Отож, — почав старий, добравшись до вишень, — отож мене привела до вас статистика. Виобоє талановиті люди і прекрасні працівники в своїх галузях, на вашого сина вже звернули увагукерівники учбового міста. Прекрасне здоров’я. Урівноважена психіка. Одне слово, ваша родинавизнана найщасливішою на Землі.
Максим добродушно засміявся, помотав своєю великою, кучерявою головою, головою дитини йатлета:
— Спробую, спробую не дивуватися!
Ольга ж тільки дивилася в маленькі пронизливі очі Бхасура, дивилась, майже не кліпаючи.Можливо, заворушилося в неї давнє повір’я: не можна випробовувати долю, не можна прямо говоритилюдям, що вони наищасливіші у світі…
— Що ж, ви хочете, щоб ми поділилися з вами щастям? Ласкаво просимо. Якщо, звичайно, увас є машина, яка дозволить це зробити.
— Ні. В мене є інша машина. Портативний реструктор.
Запанувала мовчанка. Дві оси без усякого сорому полізли в розетку з медом, і ніхто їх непрогнав. Максим випустив клубок диму й довго дивився, як він розпливається під жасминовимкуполом, перетворюючись у довгі легкі волокна, в прозорі нитки. Ольга здригнулася від останніхслів так, що ледве не перевернула склянку, і взялася витирати калюжу на столі.
— Отже, вам вдалося добитися портативності? — заговорив нарешті Максим.
— Як бачите.
— І ми повинні бути вашими кроликами?
— Чому ж кроликами? Зрештою, люди випробовували на собі навіть дію вакцин. А реструкторне лише не принесе вам шкоди, але навіть… Лише за однієї умови: користуватися самим, нікому непередавати.
— Гаразд, — відповіла Ольга. — А ви будете стежити за нашими настроями?
— Адже ви звикли, що Медичний мозок стежить.
— Він втручається лише при значних відхиленнях від норми, коли є небезпека дляздоров’я.
— А ми й тоді не втрутимося. Просто заберемо машинку. Але я не думаю, щоб це знадобилося.Я трохи розбираюся в людях.
— Багато галасу навколо цих реструкторів, — сказав Максим. — У нас в лабораторії такожіде мова про них майже щодня. Дехто вважає, що вони розбестять людей. Настане кінець усійлюдській культурі. А що, коли правда?
— От ви нам і допоможете встановити істину. Бачите, яку важливу роботу вам доручаєРада.
Ольга ще раз перезирнулася з Максимом, зітхнула і спитала:
— Чому ви мед не їсте? Киш! (Це стосувалося ос.) Накладайте, не соромтеся. (Це знову доБхасура.)
Виходячи, він поставив на стіл сірий товстелезний ящик, схожий на маленький сейф. Якщотреба було створити предмет, більший за розміром, ніж порожнина ящика — із верхніх кутіввисувалися пружні сріблясті вуха з чашечками на кінцях. До ящика було додано величезний том,надрукований дрібним шрифтом, під назвою: “Каталог предметів централізованого розподілу.Експериментальна група “Диво”.
Похваливши сир, мед і домашнє печиво, Бхасур підбадьорливо усміхнувся і полетів на своємубілому гравіході. Під час зльоту його обстріляв із “пугача” Родіон, гордий своєю перемогою надцілим військом кропиви.
Максим сидів перед ящиком реструктора, в задумі гортаючи том каталога. Тоненька Ольгапригорнулася ззаду, сховавши підборіддя в його кучерях і обнявши руками шию чоловіка.
— Ну, що нам треба? Чого нам не вистачає? — запитувала вона, сміючись над розгубленимигримасами Максима.
А він читав, частенько приєднуючись до сміху дружини:
— “Стержні графітові для реактора такого-то типу”… “Віконниці візерунчаті, із с.Холмогори, 16-те століття”… “Будівельна машина…” “Сумка жіноча, із крокодилової шкіри”… Чи непотрібні нам стержні?
— Ні, — реготала Ольга. — Бідний крокодил, обдерли його на сумку!
— Гаразд, давай далі… “Тришвидкісна м’ясорубка, продуктивність до 25 кг/год”. Що нам,вовчу зграю годувати? “Сокира…” Ти лишень послухай! “Сокира із Оружейної палати Московськогокремля. 15-те століття, робота міланських майстрів, золото, слонова кістка”, так, так… Чи неподарувати Розсохіну? Він любитель антикварних речей. Далі…
— “Фауст” Кристофера Марло, Лондон, видання 1789 року”, — прочитала Ольга, — “Форма дляпечива “Привіт”… “Футбольний м’яч”… “Філігранні сережки, срібло, бірюза”… “Ходова частинагравіходу Д-108, в комплекті з автоматом, що реагує на перешкоди”…
Гортали знову, спочатку водили пальцями по рядках. Вдалині войовниче горлав Родіон,зображаючи кулеметну стрілянину.
Перед ними стояв ящик, який знімав квантові копії з будь-якого предмета, переліченого укаталозі, — копії, що зовсім не відрізнялися від оригіналу. Натиснувши кнопки, вони могли зробитиантикварні меблі і лисячі шуби, деталі машин, взуття, скляночки з морозивом і лазери,інфрачервоні біноклі, військову форму держави Коста-Ріка (XX століття), диван із дзеркалом наспинці чи порцію кахельних плит для басейну, риболовецький ультразвуковий “манок” або набірслайдів “Пам’ятники Грузії”, переносний катер на повітряній подушці, шпаківню, 200 типівелектронно-обчислювальних пристроїв, відріз срібної парчі, зефір у шоколаді, кавомолку,бібліотеку з 100000 томів…