— Дівоче прізвище? — здивувався Волошин.
— Еге ж, адже у Євгенії Феліксівни прізвище до заміжжя було неросійське… Кумедне таке… Я вже й забула, — сказала Клавдія Антипівна і здивовано знизала плечима. — І звідки тільки про це все у ваших музеях довідались?..
Волошин замислився.
— Цікаво!.. — сказав він нарешті і встав. — Ну, гаразд. Напевне, знайдуться листи Євгенії Феліксівни… Пошукаємо.
З Ординки Волошин одразу ж пішов, просто в Управління міліції і попросив, щоб його негайно прийняв заступник начальника управління.
Читач уже, очевидно, осміхнувся і подумав: “Усе ясно й зрозуміло. В наступному розділі з’явиться надзвичайно енергійний слідчий і заведе справу про таємниче викрадення листів, які мають важливе наукове значення…”
Хтозна. Може й з’явиться. Адже ті листи, що пропали, писала людина, яка володіла візантійською книгою, що колись належала царівні Зої й Іванові Грозному…
Та поки слідчий не з’явився, автор знову повернеться до “нащадка великого конквістадора” Педро Хорхе Кортеца та “представника Міжнародного антикварного тресту” Джейка Бєльського. Нам пора згадати про них, бо вони вже дещо зробили для здійснення своїх сміливих планів.
ЛЖЕДМИТРІЙ ТА ІНОЗЕМНІ ГОСТІ
Лютецію Гаврилівну Голдишкіну всі знайомі називали коротко: “мадам”. Вона була куца на зріст, але широка, огрядна, славилась не розумом, а дужим голосом. Біографія її була досить строкатою, але найкраще мадам пам’ятала ті дні, коли перед самою революцією вийшла заміж за австрійського графа і російського фабриканта Фрідріха-Марію фон Еккель. З цієї причини Лютеція Гаврилівна і досі розмовляла звисока і безапеляційно. Так вона розмовляла і з своєю четвертою дочкою від третього шлюбу, Лірикою Тараканцевою, уродженою Голдишкіною.
Стоячи на кухні перед сковородою з котлетами, мадам туркотіла трубним басом так, щоб її чула товста, лінива Лірика в кімнаті.
— Це ж просто кошмар! Люди мають машину, дачу, домашню робітницю, а я, графиня фон Еккель, повинна для твого Тараканцева смажити котлети!..
Після ванни Лірика вже дві години сиділа перед дзеркалом, накручувала на голові якісь вигадливі кренделі і нехотя відповідала:
— Можеш не смажити. Ми пообідаємо в ресторані…
Мадам обурювалась:
— Які багатії! Жалюгідні три тисячі в місяць!.. Ти дурна, моя люба! З твоєю зовнішністю можна знайти чоловіка соліднішого, ніж твій Лжедмитрій! Якісь музеї, якісь безглузді картини. Що це може дати?..
Читач уже догадався, що мова йшла про чоловіка Лірики — Дмитра Павловича Тараканцева. За деякі особливості вдачі хтось охрестив його “Лжедмитрієм”. Це прізвисько укріпилося за ним усюди, навіть у його сім’ї.
Розмову матері й дочки перебив телефонний дзвінок. Лірика зняла трубку й обізвалася співучим голосом: “Алло!”, але з таким одчайдушним англійським акцентом, що у неї вийшло: “Хельлооу!”
Мати прислухалася. З кокетливих інтонацій вона зрозуміла, що дочка розмовляє з мужчиною.
— Дмитра Павловича ще немає дома…. А хто про нього питає?.. Знайомий? Із-за кордону?.. О! Я можу дати його службовий телефон… Ах, уже дзвонили?.. Так, він дико зайнятий… До нас… Будь ласка, приїжджайте.
— Хто це? — поцікавилася Лютеція Гаврилівна.
Лірика заметалася по кімнаті.
— Якийсь знайомий. Іноземець. Не може впіймати Лжедмитрія. Хоче поговорити в домашній обстановці.
— Він Іде до нас? — злякано спитала мадам.
— Іде! І не сам! їх двоє!
Лірика гепнулась на диван і стала натягувати на свої гігантські литки панчохи-павутинку.
— Але я в жахливому вигляді! — застогнала Лютеція Гаврилівна.
— Треба прибрати хоча б в одній кімнаті, — скомандувала Лірика. — А я почну шукати Лжедмитрія. Ти знаєш, це не так просто.
Так, вона мала рацію: Лжедмитрія Павловича Тараканцева нелегко було знайти в бурхливих хвилях ділової Москви, хоча він був присутній усюди, де тільки можна було бути присутнім, і навіть там, де йому бути присутнім не треба було. За посадою він був начальником Музейного фонду, але, будучи одночасно “творчим працівником”, живописцем вельми оригінального жанру “наукової ексцентрики”, Тараканцев вважався (так, саме “вважався”):
а) членом бюро комісії (або секції) наукової ексцентрики;
б) членом секції (або комісії) реставраторів і копіїстів;
в) … ш) членом різноманітних жюрі;
ш) членом редколегій усіх видань його комісій, а також секцій і підсекцій.
Математики назвали б його “многочленом”.
Він був не такий працьовитий, як моторний, і умудрявся не пропустити жодного засідання, наради, обговорення, а на великі збори прибігав завжди першим, сідав у першому ряду (або в президії) і слово завжди брав першим…
Автор міг би описати і творчу діяльність Тараканцева як “провідного майстра наукової ексцентрики”, але зараз він тільки хоче, щоб читач не сумнівався в тому, що Дмитро Павлович Тараканцев був надзвичайно зайнятою людиною… У цьому всіх переконувала його надприродна активність. У цьому, між іншим, не мав сумніву й агент антикварного тресту Педро Хорхе Кортец, який познайомився з Тараканцевим ще в тридцятих роках нашого століття.
Як відомо, в ті роки в СРСР відбувалися великі історичні події: радянське селянство вступило на шлях масової колективізації; в ці ж роки народилася наша індустрія; на підприємствах з’явилися передовики виробництва, вперше в історії людство дізналося на практиці, що таке соціалістичне змагання. Та обивателі вперто називали цю епоху “епохою Торгсину”. Справді, в ті роки золоті й срібні дрібнички, потрапляючи в канали “Торгсину”, перетворювалися на верстати і машини, необхідні для нашої країни. Але було й так, що деякі не в міру розторопні “торгсинівці” умудрялися нищечком перетворювати в трієри та снопов’язалки картини великих майстрів, цінну скульптуру, рідкісні книги і прекрасні ювелірні вироби. Агенти антикварного тресту нишпорили в ті роки по Москві і Ленінграду в розшуках здобичі… Нишпорив у той час по нашій землі і Педро Кортец. Тут він і познайомився з молодим художником Д. П. Тараканцевим, який уже тоді був членом комісій і підкомісій, секцій і підсекцій, зокрема — членом експертної комісії, що вирішувала долю творів мистецтва, призначених на експорт.
Треба віддати належне Тараканцеву: в своїх рішеннях він був до непритомності обережний, і Кортец не міг похвалитися, що з допомогою Тараканцева він виудив хоча б одну цінну картину. Та досвідчений авантюрист, близько познайомившись з ним, зрозумів, що надмірну обережність Тараканцева породжували не патріотизм і не любов до цінностей рідної культури, а всього-на-всього боягузтво. На думку Кортеца, Тараканцев багато чого міг би зробити для нього (і з великою вигодою для себе), якби не був таким боягузливим… Цю рису неодмінного члена всіх комісій Кортец добре запам’ятав.
Проживаючи в Парижі, він стежив за долею деяких своїх радянських “знайомих”, а тепер, прибувши в Москву, вирішив, що вірусоподібний активіст Тараканцев обов’язково допоможе йому і Джейкові знайти і потім вивезти надзвичайно цінну колекцію Грозного. Саме тому допоможе, що Тараканцев був зоологічно боягузливий…
* * *
Якраз у той момент, коли Лірика “піймала” нарешті по телефону Лжедмитрія, на якійсь музейній нараді, безголосий дзвінок тричі кашлянув у передпокої її квартири.
Лютеція Гаврилівна з густо напудреним носом накинула на свої богатирські плечі тюлеву накидку кольору “ша-муа” (подарунок графа Фрідріха-Марії!) і пішла відчиняти двері. За дверима стояло двоє чоловіків у світлих костюмах: один — громіздкий, смуглявий, східного типу, другий — високий, худорлявий, блідолиций.
— Прошу пробачення, мадам, — з легеньким акцентом сказав по-російськи літній. — Тут квартира Дмитра Павловича Тараканцева?
Лютецію Гаврилівну трясло від хвилювання: перед нею стояли, з нею розмовляли живі іноземці. Може, вони прямо з Парижа приїхали? Може, оцей молодий — граф або віконт?..
— Так, — зненацька втративши свій розкішний бас, хриплим голосом промовила Лютеція Гаврилівна. Вона розчинила навстіж двері і прохрипіла відразу трьома мовами: — Сіль ву пле! Бітте! Плііз!..
Кортец протиснувся в двері, поцілував у Лютеції долоню, що пахла дитячим милом, і відрекомендувався:
— Педро Хорхе Кортец! А це мій молодий друг Джейк Бєльський.
Джейк цмокнув руку Лютеції і, покліпавши трохи, сказав (теж по-російськи, але вже без будь-якого акценту):
— Я щасливий з вами познайомитися, мадам…
— Моя дочка Лірика Аполлонівна, дружина Лже… дружина Дмитра Павловича, — оволодівши нарешті своїм фельдфебельським голосом, сказала мадам і повела гостей у нашвидку прибрану кімнату.
На Лірику страшно було дивитися. Її майже без точних обрисів постать була зодягнена в шовкове плаття багрового і тривожного кольору, як пожежа. Паризька покоївка Кортеца Мадлен із своїми віями і вогненними губами здавалася б поруч з нею простою пастушкою. Руді і жорсткі патли Лірики були скуйовджені і настовбурчені, мов наелектризовані; натерті долонями щоки її палали; підведені очі метали блискавки, а бюст колихався і наступав, як дев’ятий вал на картині Айвазовського. Очевидно, такий самий вигляд мала дружина справжнього Лжедмитрія, Марина Мнішек, у момент розмови з повстанцями, які щойно прикінчили Самозванця.
Через кілька хвилин зав’язалася “світська розмова”: гості шанобливо захоплювалися красивими будинками нової соціалістичної Москви, а господарів більше цікавив старий капіталістичний Париж.
— Чи правда, мосьє Кортец, що в Парижі американські офіцери серед білого дня викрадають дівчат? — запитала Лірика.
— На жаль, це так, мадам, — сумовито відповів “нащадок великого конквістадора”. — Але тільки не всіх викрадають, а… деяких… І не вдень, а вночі…
Мадам уже поставила на стіл кофе, булочки, масло, зернисту ікру…
Кортец побачив ікру, і в його очах спалахнув плотолюбний вогник:
— Ікра!.. Зерниста!.. Джейк, ви коли-небудь бачили живу казку?.. — спитав він.
— Ні, — щиросердо признався Джейк. — Я не читав казок, мосьє. Я читав тільки комікси…
В цей момент у передпокої клацнув замок, і в квартиру вдерся Тараканцев. Він справді вдерся, а не ввійшов. Повідомлення дружини про те, що до нього в дім прийдуть якісь іноземці, так сполошило Лжедмитрія, що він уперше в своєму житті дезертирував з наради…
Тараканцев кинув капелюх і, протираючи окуляри в золотій оправі, ввійшов у кімнату. Гості встали при його появі.
— Мосьє Кортец і містер Бєльський, — урочисто відрекомендувала гостей Лірика. — Вони чекають тебе, Дмитре.
Іноземці поклонились і потиснули руку надзвичайно занепокоєному господареві.
— Дуже приємно… дуже приємно… — забурмотів Лжедмитрій, обшарюючи несподіваних гостей бігаючими рисячими очицями. — Прошу сідати… Чим зобов’язаний, панове?
Кортец засміявся:
— Ні, я бачу: ви мене не впізнаєте, товаришу Тараканцев, — сказав він і сумно хитнув головою. — Та і як впізнати?.. Двадцять років не бачились… Я постарів, розтовстів. А ви все такий самий.
— Дозвольте! — Тараканцев наморщив лоба і придивився. — Кортец?! Агент Антикварного тресту?..
— Так, це я, Дмитре Павловичу… “Торгсин”… Деякі картини… Коптське євангеліє…
— Аякже! Звичайно, пам’ятаю! — без ніякого захоплення промовив Тараканцев. — Педро Хорхе Кортец.
— Абсолютно правильно! У вас феноменальна пам’ять на імена… А це мій юний друг, такий самий вільний турист, як і я, Джейк Бєльський.
Джейк вклонився.
— Дуже приємно, — сказав замороженим голосом Тараканцев. — Я можу вам чим-небудь бути корисним, панове?
— Мені дуже неприємно турбувати вас, Дмитре Павловичу, — солодким голосом мовив Кортец. — Але мій друг, син заможних батьків, вивчає стародавнє східне мистецтво. Йому треба побувати у деяких ваших музеях…
У Тараканцева одлягло від серця, він уже заспокоївся і з цікавістю подивився на “сина заможних батьків”. Той запобігливо моргав і дивився на Лжедмитрія з дитячою благальною посмішкою.
— Звичайно! Будь ласка! Для всіх туристів у нас всюди відчинені двері, — сказав Тараканцев і широко розвів руками, демонструючи готовність виявити гостинність.
— Користуючись давнім знайомством з вами, Дмитре Павловичу, я хотів просити вас, щоб ви порадили, намітили маршрут містерові Бєльському… — сказав Кортец і, оглянувшись на дам, додав винуватим тоном: — Але я боюся, що ця розмова буде нудною і втомливою для наших прекрасних дам.
Практична Лютеція Гаврилівна одразу збагнула, що паризькі гості прийшли на квартиру до її зятя не по музейні поради, а в якійсь важливішій справі. Вона взяла за руку свою недогадливу дочку і, ведучи її в сусідню кімнату, ніжно пробасила:
— Ріко, дорога! Я давно збираюся показати тобі мережива, які подарував мені граф Фрідріх-Марія…
ДВА НЕВІДОМІ ШЕДЕВРИ
— Ми з вами, Дмитре Павловичу, розмовляємо вже півгодини і ніяк не можемо домовитися, — сумно схиливши голову набік, сказав Кортец.
Тараканцев нервово затарабанив пальцями по столу:
— І ніколи не домовимося, пане Кортец. Я нічим вам не можу допомогти. Ніякі ваші гонорари мені не потрібні. А провадити розкопки в нашому монастирі вам навряд чи дозволять. Навіть на концесійних умовах. У цьому ви переконалися, побувавши в міністерстві.
Кортец зупинився коло підвіконня і зосередив свою увагу на якомусь в’їдливо-зеленому кактусі, схожому на пухлину,
— Прикро… — зітхнувши, сказав він, повернувшись до Тараканцева. — У вас тут справді щось сталося, щось змінилось.
— Так, мосьє Кортец, часи “Торгсину” канули у вічність, — відповів Тараканцев, осміхаючись. — Зараз ми ведемо культурний обмін з закордоном, але не продамо вже жодного цінного витвору мистецтва.
— Дух епохи змінився, — чи то запитав, чи то констатував Кортец.
— Цілком справедливо…
— Але я не вірю, щоб змінилися люди, які з легкою душею міняли шедеври мистецтва на крупорушки, — багатозначно дивлячись на Тараканцева, пророкотав Кортец.
Лжедмитрій насторожився:
— Не знаю, кого ви маєте на увазі. Я особисто вам жодного шедевра не продав.
— Дмитре Павловичу! — з підозрілою щирістю сказав Кортец, підійшовши до Тараканцева. — Я теж так думав. Але якось… це було зовсім недавно, в Парижі… я переконався, що ви, можливо самі того не знаючи, все-таки продали мені два шедеври, два невідомих портрети пензля Боровиковського…
Тараканцев аж підскочив од несподіванки:
— Що таке? Я вас не розумію…
— Джейк! Голубе мій! Поясніть товаришеві Тараканцеву те, чого він не розуміє, — звернувся Кортец до Джейка, який тихенько сидів осторонь і байдуже розглядав непроникну фізіономію Тараканцева.
— З задоволенням, мосьє, — сказав Джейк і, вийнявши з великого конверта дві кольорові репродукції поклав на стіл перед стурбованим Тараканцевим. — Це два пейзажі. Їх купив мосьє Кортец у Росії і продав мені. З допомогою рентгену я пересвідчився, що під верхнім шаром фарби є ще одне зображення.
Джейк вийняв з конверта нові репродукції і, як продавець перед покупцем, поклав їх перед Тараканцевим:
— А тут уже відбито процес розчистки… Ось обличчя… рука… частина фону… Ось підпис. У нас є висновки видатних художників, які підтверджують, що пейзажі були нанесені на портрети роботи Боровиковського…
— …І продані мені за безцінь з дозволу експерта Дмитра Павловича Тараканцева, — додав Кортец, іронічно дивлячись на помертвіле обличчя Лжедмитрія. — Накажете показати купчу?..
Тараканцев втупився. нерухомим поглядом у випещену, самовпевнену пику Кортеца. Хвилину він мовчав, нарешті хрипко прогарчав:
— Шахраї! Шантажисти! Я зараз же подзвоню в МВС!..
Джейк діловито склав у конверт репродукції і сів на своє місце з виглядом невинної дитини. Кортец похитав головою:
— Лаятися не треба, Дмитре Павловичу. Це ні до чого… А подзвонити в МВС треба… Нехай розберуться в цій темній справі…