“ЗДАЙТЕ ЗБРОЮ!”
Руднєв узяв альбом для зарисовок і попрямував до “кам’яного мішка”. Він увійшов у каземат і довго оглядав склепіння, що грізно нависло над ним.
Похитавши головою, майор вибрався з кам’яної пастки і рушив на головне подвір’я. Тут, біля газону навпроти групи храмів, він побачив Кортеца і Джейка. “Потомок великого конквістадора” фотографував храми; Джейк неуважно стежив за ним, час від часу позираючи на будинок контори музею. Він когось чекав.
Руднєв підійшов до них і теж почав уважно розглядати храм.
— Красивий собор! — сказав він.
— Так… — недбало відповів Джейк. — Ми його старанно доглядаємо.
— Його в п’ятнадцятому столітті побудував російський архітектор Прохор Ростовський, — милуючись величним храмом, мовив Руднєв. — Я хочу зарисувати його куполи.
— Будь ласка, — байдуже відповів Джейк і знову подивився на двері контори.
Звідти вийшла Тася, озирнулась, побачила Руднєва і попрямувала до нього. Вона поспішала і була явно чимось схвильована. Підійшовши до майора, Тася сказала:
— Товаришу Єланський! Вас просить директор музею.
Руднєв захлопнув альбом і рушив до контори. Тася пішла поруч з ним і тихо, швидко заговорила:
— Щойно я чула, як сторож запропонував професорові Стрілецькому оглянути один нікому не відомий хід у підземелля біля Кузнецької башти. Він сказав йому, що цей хід веде в підземний тайник, споруджений ще за часів Івана Грозного. — Тася знизила голос до шепоту: — Невже він вирішив відкрити свою таємницю?
Не дивлячись на неї, Руднєв так само тихо відповів:
— Не відходьте від професора ні на крок… Мабуть, це саме на нього готується замах… У фортечній стіні є пастка… Там засів Волошин…
В цей час з контори виповз похмурий сторож, а потім професор Стрілецький. Побачивши Тасю, він помахав їй рукою:
— Я скоро повернуся, Тасенько!
— Ідіть з ним… — наказав Руднєв. — Як тільки він увійде в каземат у фортечній стіні, негайно тягніть його назад…
Тася нічого не зрозуміла, але розпитувати було вже ніколи. Вона підбігла до професора і пішла поруч з ним. Руднєв бачив, як Стрілецький зупинився і щось сказав сторожеві. Той байдуже подивився на Тасю і, знизавши плечима, побрів до фортечної стіни…
Руднєв озирнувся: Кортец спокійнісінько фотографував церкви, а Джейк, не звертаючи уваги на Стрілецького і сторожа, щось пояснював Кортецу.
— Цікаво… — тихо промовив Руднєв і, увійшовши в коридор контори, продовжував через щілинку стежити за Кортецом та Джейком.
Через п’ять хвилин він вийшов з контори і знову попрямував до “туристів”.
— У мосьє чудовий смак, — сказав майор. — Якщо він не заперечує, я малюватиму все, що він фотографує.
Джейк переклав Кортецу слова “художника”.
— О! Маніфік! Сіль ву пле, маестро! — жваво вигукнув Кортец.
— Чи ви звернули увагу, мосьє, що всі куполи он того храму різьблені? — ввічливо спитав “художник”.
Джейк переклав.
— Мене захоплює ця асиметрія! — щиро вигукнув Кортец. — Вона ріднить російське мистецтво з мистецтвом варварів восьмого-дев’ятого століть. Я бачив у Франції їх капели.
— Я віддаю перевагу геометричній пропорції готики над самобутнім мистецтвом варварів, — відповів Руднєв, швидко накидаючи контур шишкоподібного купола церкви.
Джейк заглянув у його альбом:
— Ви чудово малюєте.
— Я любитель, — скромно відповів Руднєв.
Роблячи зарисовки, він крадькома стежив за Кортецом і Джейком. Останній і не думав іти за сторожем та професором, але час від часу він все ж неспокійно позирав у той бік, куди сторож повів Стрілецького. Кортец був цілком захоплений фотографуванням.
Минуло хвилин двадцять. Раптом у воротях показалася Тася. Вона підбігла прямо до Руднєва і, відкликавши його вбік, повідомила:
— Сторож привів нас з професором у ту кам’яну нору, де ці… — вона кивнула на Джейка і Кортеца, — говорили тоді з стариком. Він звелів нам чекати, а сам кудись зник… Я сказала професорові, що це пастка і мало не силоміць витягнула його з каземату.
— А сторож? — швидко спитав Руднєв.
— Волошин затримав його десь угорі, на стіні, — схвильовано мовила Тася.
Вона й досі не розуміла всього того, що сталося з нею та професором.
— Ну? І де він тепер? — нетерпляче допитувався Руднєв.
Джейк і Кортец без церемоній підійшли до Руднєва.
— Там щось трапилося, дівчино? — спитав Джейк.
Але Тася відповіла не на його запитання, а на запитання Руднєва:
— Сторож вбіг в усипальню князів Бєльських, заперся на залізний засув і не виходить.
— Мені треба перезарядити касети, пане Богемський, — сказав Кортец і, круто повернувшись, попрямував до надвратної церкви.
Джейк пішов за ним.
— Скажіть Волошину, хай не відходить від усипальні ні на крок! Біжіть! — кинув Руднєв Тасі і швидкою ходою догнав Кортеца та Джейка.
— Хвилинку, панове!
Закордонні гості зупинилися і стривожено перезирнулись.
— Тільки що біля фортечної стіни було вчинено замах на життя професора Стрілецького… — сказав Руднєв, пильно дивлячись на Джейка.
— А нам яке до цього діло, товаришу художник? — сердито відказав Джейк. — Зверніться до міліції.
— Міліція вже тут, — мовив Руднєв і показав Джейку своє посвідчення. — Я майор держбезпеки Руднєв. Прибув з Москви стежити за вами.
Джейк швидко оглянувся навкруги. Руднєв зрозумів.
— Монастир оточений, “товаришу Богемський”… Але вчора вночі, коли ви так старанно вовтузилися з каменем, я був тут сам… А зараз пред’явіть ваше командировочне посвідчення.
Кортец з розчарованим виглядом дивився на пишний кущ бузку. Джейк нехотя подав Руднєву своє посвідчення і, розгублено моргнувши зеленими повіками, сказав:
— Тут якесь непорозуміння, товаришу майор. Руднєв уважно оглянув документ:
— Добре зроблено… — Він звірив підпис з якоюсь заявою. — І підпис Тараканцева нормальний… Ми добралися до нього, і йому довелося нам розповісти все…
Джейк мовчав.
— Здайте зброю, панове! — промовив Руднєв і додав, насмішкувато дивлячись на Кортеца: — Думаю, що ви мене розумієте і без перекладача, мосьє Кортец. До появи в цьому монастирі ви непогано володіли російською мовою.
— Я володію багатьма мовами, пане майор! — обізвався по-російському Кортец. — І я завжди обираю ту, яка мені зручніша. Але ви, мабуть, все ж поясните вашу поведінку? Базікання якогось Тараканцева — це ще не аргумент…
— Ваш супутник організував замах на професора Стрілецького. У мене є докази. А обидва ви шантажували громадянина Тараканцева.
— Нісенітниця! — ображено вигукнув Кортец, однак сунув руку в кишеню і подав Руднєву малесенький ножик-несесер у замшевому футлярі.
— Оце вся моя зброя. Я ніколи не ношу при собі багато металу.
— Залиште це в себе, — сказав Руднєв і пильно глянув на Джейка.
Той стояв нерухомо і похмуро дивився в землю.
— Пане Бєльський, ви чули мій наказ?
Джейк повільно дістав з кишень великий складаний ніж та браунінг і подав Руднєву.
— Це все?
Кортец посміхнувся і процідив крізь зуби:
— У нього є ще воднева бомба, але він забув її вдома.
— Я думаю, що пан Бєльський і водневої бомби незабаром позбудеться, — з іронічною посмішкою відповів Руднєв. — Прошу вас, панове, пройти за мною до районного управління міліції.
— А потім? — стривожено спитав Кортец.
— А потім вам, пане Кортец, треба буде негайно повернутися до Москви одному, а з паном Бєльським ми поїдемо туди разом…
Вони рушили до виходу з монастиря.
До Кортеца вже повернувся рівний настрій. “Що ж, — міркував він, — з полювання на скарби Івана Грозного я повертаюся з порожнім ягдташем. Але незабаром я, безперечно, знову буду в Парижі… Це тільки чергова невдача, подібна до історії з Коптським євангелієм…”
Вони підійшли до надвратної церковки. Казкова “Царівна Лебідь” здивовано дивилася на них вузенькими бійницями-вікнами. Кортец взяв у руки фотоапарат і запитав, звертаючись до Руднєва:
— Дозвольте сфотографувати цей шедевр російської архітектури?
Руднєв знизав плечима:
— Будь ласка!
— Мені треба хоч якось відшкодувати збитки, — пояснив Кортец і клацнув затвором. — Я в Парижі організую фотовиставку оригіналького малювання Діонісія і невідомого світові монаха Олександра, яке я побачив тут, а також зразків російської стародавньої архітектури…
— От і займалися б цим, панове, — щиро порадив Руднєв.
— Не знаю, як інші іноземні гості, пане майор, — відповів Кортец, — але я насамперед ділова людина, я роблю те, що дає мені найбільший прибуток.
Він глянув на Джейка. У того був вигляд людини, яка напилася оцту, настояного на хріні.
— Не журіться, Джейк! Згадайте про ваш контракт з трестом.
— Ідіть під три чорти! — злісно просичав Джейк.
ЛАБІРИНТ
За церквою Іоанна Предтечі було “царство дрімучих трав”, — там буйно розрослися полин, реп’яхи, здичавілі коноплі. В цих заростях могла на повний зріст сховатися людина. І там, за церквою, в запашних травах, у ясній тіні зажурених дерев, серед віковічної тиші стояла занедбана усипальня князів Бєльських, та сама, куди позавчора вночі на очах у Волошина сховався старий монастирський сторож. Над її глибоким склепінням піднімалася невеличка капличка. Можливо, колись ця капличка мала цілком пристойний вигляд, але роки зробили свою справу: її зелена покрівля побуріла і провалилася, штукатурка стін і маленьких колон облупилась, а хитромудро переплетені залізні грати на вікнах і дверях поржавіли…
Стародавні російські архітектори не приділяли стільки уваги гробницям і мавзолеям, скільки приділяли уваги надмогильним спорудам архітектори і скульптори Ренесансу, будівничі пірамід, мавзолею Тадж-Махал і подібних споруд. Про це яскраво свідчила усипальня князів Бєльських. Вона була дуже скромна і дуже печальна. Наче збідніла старенька пані, стояла вона на задньому дворі древнього монастиря, дивуючись, що навколо зібралося так багато людей… А люди ці вже дві години безцеремонно зазирали в її вікна, гукали когось, хто сховався в гробниці, і багато говорили. Тут були Волошин, Тася і професор Стрілецький, директор монастиря-музею Анишев і кілька міліціонерів. Троє перших були дуже схвильовані незвичайними подіями і жваво обговорювали все, що трапилося в монастирі того дня…
Старий сторож, який заперся в гробниці, не обзивався, і міліціонери, втомившись кликати його, розпитували Анишева про усипальню князів Бєльських.
Директор монастиря-музею до своєї появи у Сіверську працював десь кербудом, на нову посаду він потрапив випадково і не приховував свого подиву з приводу піклування Радянської влади про старовинні церкви та “нікому не потрібні” фортечні споруди. Відчуття тривоги за марність своєї справи ніколи не залишало його…
— Ця гробниця заприбуткована в наших книгах і документах як споруда, що не має історичної цінності, — пояснював він московським гостям і міліціонерам, які його оточували. — Тому ні в які кошториси по ремонту вона не входить. Але в тих же документах записано, що в 1915 і 1916 роках приїжджав сюди з Петербурга якийсь князь Бєльський і займався ремонтом і реконструкцією зазначеної гробниці. При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну.
Розповідь Анишева була перервана появою Руднєва і начальника сіверської міліції. Тася, Волошин і професор закидали майора запитаннями. Руднєв повідомив, що Кортец дав важливі показання і спішно поїхав до Москви, а Джейк Бєльський повинен дочекатися свого спільника по замаху, Платона Бєльського, і поїде в Москву разом з ним, Руднєвим.
— До речі, — додав майор, — виявляється, Джейк Бєльський — рідний племінник князя Платона Бєльського. Він син російського білоемігранта.
— “Скільки їх, куди жене їх!” — насмішкувато вигукнув Волошин. — Бєльські лежать тут поруч, у домовинах, їх потомок поліз у гробницю, не дочекавшись смерті, а ще один Бєльський, щоб доповнити їхню компанію, примчав спеціально з Америки.
— А що з князем-сторожем? — спитав Руднєв. — Чи подає він хоч ознаки життя?
— Мовчить. Не вмер часом від інфаркту? — нерішуче мовила Тася.
Хоч Платон Бєльський і був у змові з Джейком, їй все ж було шкода цього одинокого старика, якого кохала колись прекрасна жінка.
— Ну що ж, доведеться ламати двері, — вирішив Руднєв. — Між іншим, я забув передати вам, професоре, один цікавий експонат, знайдений під час обшуку в Джейка Бєльського. Чи не поясните ви нам, що це таке?
Він вийняв з кишені згорнутий у трубку пергамент, уже відомий читачеві.
Анишев побіг до слюсаря, а Стрілецький, оточений Тасею, Волошиним, Руднєвим і представниками сіверської міліції, почав уважно розглядати пергамент в лупу.
Через кілька хвилин вій випростався і обвів усіх здивованим, нерозуміючим поглядом.
— Дивовижно! Це титульна сторінка антології Агафія!
Він знову став розглядати пергамент.
— Але як він до них потрапив? — спитав Волошин.
— А хіба ви не пам’ятаєте, що нам розповідала бабуся на Ординці? — сказала Тася. — Згадайте, як чоловік Євгенії Бєльської хотів вирвати з рук своєї дружини візантійську книгу, але вирвав лише титульну сторінку.
— Це неймовірно! — пробурмотів Стрілецький. — Тут дарчий напис Івана Грозного і креслення… Це план тайника… Я не помилявся… Бібліотека Грозного десь тут…
— От бачите! — з докором дивлячись на Волошина, промовила Тася. — А ви, Ваню, не вірили, казали, що князь Платон божевільний, що він ніякого тайника не знайшов.
Тим часом двері в гробницю вже відчинили. Тася і професор кинулися туди, але Руднєв стримав їх.
— Спокійно, товариші! Ми шукаємо злочинця, і тут потрібна обережність… Поки що сюди увійду я і зі мною двоє міліціонерів.
Руднєв зайшов у капличку. За ним — міліціонери. Їм одразу ж довелося спуститися східцями. Просторе приміщення усипальні князів Бєльських скидалося на льох. На Руднєва війнуло холодом і сирістю, його обступила темрява. Майор понишпорив по стінах променем ліхтарика. В склепі нікого не було. “Що за чортовиння! Куди він міг подітися? — міркував Руднєв. — Невже тут є ще один вихід?..”
Майор, а з ним і міліціонери ретельно обслідували всі стіни, підлогу, стелю; вони оглядали, вистукували, але камінь і цегла скрізь відзивалися глухим звуком… Нарешті Руднєв звернув увагу на металеву надмогильну плиту, вмуровану прямо в підлогу.
Над плитою стояв масивний чавунний хрест, а на самій плиті опуклими старовинними літерами був зроблений довгий напис. У ньому повідомлялося, що під плитою спочиває прах трьох Бєльських, яких у різний час заслали в Сіверський монастир великий князь Василь, временщик при малолітньому царі Івані — Шуйський і сам Грозний.
Руднєв запросив до усипальні Анишева, Волошина, начальника міліції; Тася і Стрілецький увійшли без запрошення. Після коротенької консультації з директором Руднєв наказав міліціонерам озброїтися ломами і підняти надмогильну плиту. Але, всім на подив, підняти її не вдалося. Тільки випадково Волошин виявив, що хрест над чавунною плитою обертається. Повертаючи його в різні боки, пощастило підняти плиту. Під плитою були кам’яні сходи на десять сходинок. Руднєв і Волошин зійшли ними і потрапили до темного тунелю, облицьованого каменем. Тунель був звивистий і довгий. Руднєв і Волошин довго йшли в темряві, освітлюючи дорогу електричними ліхтариками. Нарешті попереду блимнуло світло, і вони знову побачили кам’яні сходи, а згодом почули голоси. Коли ж вони піднялися нагору, то опинилися… в тій самій гробниці, звідки почали свою підземну мандрівку.
— Що за диявол! — здивовано вигукнув Руднєв. — Ми повернулися туди ж, звідки і входили!
— Ваню! — Тася з тривогою і радістю кинулася до Волошина. — Ви цілий і неушкоджений? А я так боялася…
— Ну, що там?.. — нетерпляче спитав Стрілецький.
— Це лабіринт! — сказав Волошин. — Ми пройшли під землею близько кілометра по якомусь тунелю, а він нас привів туди ж, де ми ввійшли в нього.