— Е ні! Так не буде! — вигукнув Руднєв. — Волошин! Ходімо знову… Але тепер треба дивитись уважно. Там є якась лазівка вбік.
— Ходімте! — рішуче промовив Волошин і знову рушив до спуску в підземелля.
— Ваню! — гукнула його Тася. — Візьміть мене з собою… Я так боюся!..
— А якщо боїтеся, то чого ж вам спускатися в це чортове підземелля? З вами там усе може статися, — насмішкувато сказав Руднєв.
— Я не за себе боюся, — тихо промовила Тася.
— А, он воно що… — протяг Руднєв. — Товаришу Волошин, пропоную вам лишитися.
— Нізащо!
— Цей старик божевільний, — мало не плачучи, сказала Тася. — Він десь там причаївся…
Сяк-так спільними зусиллями Тасю вдалося заспокоїти, і Руднєв з Волошиним знову зникли в чорній пащі могильного склепу…
Минуло п’ятнадцять хвилин. Вони не поверталися і ніяких сигналів не подавали… Минуло двадцять і тридцять хвилин… Ані звуку…
Тася одійшла від каплички, лягла на траву і втупилася нерухомими очима в небо. Їй здавалося, що минула вже вічність з того часу, як Волошин спустився в підземелля. Раптом вона почула голос Волошина:
— Настусю! Де ви?..
Дівчина кинулася в капличку й побачила Руднєва і брудного, але цілого Волошина.
— Ви живі? А я чого тільки не передумала…
— Знову те саме, — нерозуміюче, з досадою сказав Руднєв. — Кружляли, кружляли, обмацували кожен метр стіни, а лабіринт привів нас назад до гробниці!..
— Загадкова історія! — багатозначно промовив Стрілецький. — Тепер я вже не сумніваюся, що ми натрапили на правильний шлях. Десь там, у тунелі, є хід, що веде до книжкового тайника Грозного.
— Тайник Грозного! Скажіть будь ласка! — неспокійно вигукнув Анишев. — А я тут, мов дурень, поряд сиджу і нічого не знаю! Якісь підземелля, якісь тайники… Що ж буде, коли дізнається моє начальство?.. Це ж скандал! Халатність пришиють!.. Ох, і понаїздили ж ви на мою голову!..
Хтось запропонував у підземелля більше не спускатися. Якщо старик причаївся там, він довго не витримає: повітря в підземеллі важке, їжі й води у нього, мабуть, нема, а якщо і є, то не так уже й багато…
— Він неодмінно вилізе сам, і ми його затримаємо, — резюмував начальник міліції.
— Але ж нам потрібен не він, голубе мій! — вигукнув Стрілецький/
— Як це “не він”? А хто вчиняв замах на вас?
— Та бог з ним, Із замахом, товаришу майор! Треба тайник знайти. Тайник з бібліотекою Грозного! Розумієте ви це?
— Як не розуміти? — знизавши плечима, відповів начальник міліції. — Бібліотека — це… звичайно… що й казати. Але тут ми вже маємо справу, так би мовити, з пропажею державного майна. Цим, до вашого відома, повинен займатися відділ боротьби з розкраданнями і спекуляцією. А замах на вбивство — то вже інша стаття. Це справа міліції і карного розшуку… Що ж стосується іноземного агента, то тут, так би мовити, справа політична… У всьому повинні бути ясність і порядок, товариші…
Тим часом настав вечір, а за ним і ніч. Монастир був оточений щільним кільцем міліціонерів. На дорогах стояли посилені пости, які перевіряли документи у всіх літніх чоловіків. На річковій пристані чергували співробітники розшуку в цивільному.
Майор Руднєв ще кілька разів спускався в підземелля, але безрезультатно. Добре втомившись, він увійшов у притвор церкви Іоанна Предтечі і вирішив поспати там годинку якраз під іконою Георгія Побідоносця.
Не пішов і професор Стрілецький. Він влаштувався в тому ж притворі, під іконою євангеліста Луки, і попросив Волошина розбудити його, якщо трапиться щось екстраординарне.
Міліціонери, порозсідавшись по два-три чоловіки навколо загадкової гробниці, стиха розмовляли про привиди, лунатиків, самовбивць і психопатів. Навколо гробниці, тяжко зітхаючи, бродив директор Анишев. Думка про майбутнє стягнення не давала йому спокою…
Тісно притулившись одне до одного, сиділи на паперті Тася й Волошин. Тася, пощулюючись, тихо говорила:
— Моторошно й цікаво…. Чим усе це скінчиться? А “товариш Богемський”?.. Нащадок князів Бєльських! Прибув з Америки! Мисливці за скарбом!.. Прямо як у детективному романі! Жаль, тут Шпанова немає…
— Авжеж… Звичайно… — неуважно відповідав Волошин. — Але куди все-таки дівся старик! Я ж там обмацував кожен камінь і ніде жодної щілинки не знайшов… Дуже хитрий лабіринт! Ідеш наче весь час прямо, а вертаєшся назад…
— Ваню!.. А ви пам’ятаєте, що я казала про ваш знімок мозаїчної підлоги? Може, це справді план підземного ходу? — спитала Тася.
— Так, так! — радо вигукнув Волошин. — Я сьогодні про це говорив Руднєву. Але він звелів мені чергувати біля каменя, ніколи було розглядати знімок.
— Знімок у мене. В сумочці. Давайте глянемо, — запропонувала Тася.
— Давайте!
Тася вийняла з сумочки знімок і дала його Волошину. Той засвітив свій ліхтар, і обоє вони схилилися над фотографією.
— Якщо це підземний тунель, то він бере початок з Кузнецької башти… Але в башті був обвал…
— А Анишев казав, що в 1915 і 1916 роках сюди приїжджав якийсь князь Бєльський і займався реконструкцією гробниці своїх предків, — нагадала Тася. — Пам’ятаєте, він сказав: “При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну”…
— Правильно! — вигукнув Волошин. — Розумнице ви моя! А я й не звернув уваги.
— Напевно, це й був князь Платон Пересвідчившись, що обвал перетнув хід до тайника через башту, він вирішив дістатися до підземного тунелю через гробницю… — розвивала свою думку Тася.
— Цілком можливо! — погодився Волошин, — Тим більше, що риючись у своїй фамільній гробниці, він не викликав ніяких підозрінь.
Волошин знову звернувся до сірої звивистої лінії на фотографії.
— Це своєрідне креслення, записане Грозним на підлозі церкви. Таке креслення не могло загубитися, а таємницю його знав мало хто і до того ж це були найвірніші люди… Але де ж тут шлях до тайника?
Він повернув креслення так, що ромбовидна фігура була спрямована до Кузнецької башти.
— Тут вхід… Тут обвал перетнув шлях… — водячи пальцем по знімку, міркував Волошин. — Отже, гробниця повинна бути ось у цьому місці… — Він понишпорив у кишенях і, діставши авторучку, поставив на знімку хрестик.
— Якщо князь Платон справді вирішив сорок років тому пробиватися до тайника через гробницю, то він мав потрапити в тунель десь отут….
Волошин знову поставив хрестик, на цей раз уже біля самої звивистої лінії.
— Ми з Руднєвим увійшли в підземелля ось у цьому місці і пішли прямо… Вийшли сюди… Потім далі, ще далі.. — Волошин глянув на Тасю: — Ви розумієте, Настусю, як хитро влаштовано? Нам здавалося, що ми йдемо прямо, а насправді ми вже поверталися назад…
— А ось тут лінію вашого шляху перетинає інша лінія, — вказала пальцем Тася.
— Ага! Так ось де треба повертати вбік! Але де ж він, цей перехід? Ми обмацали там кожний сантиметр стіни!
— Треба полічити кроки, а потім вирахувати, на якому відтинку шляху міститься стик з іншою лінією.
Волошин схопився.
— Зараз. Я лізу в тунель негайно.
— Що ви, Ваню!.. Самі?.. — злякано прошепотіла Тася. — Візьміть хоч мене.
— Ні, ні! Ні в якому разі!
— Я розбуджу Руднєва.
— Не треба… Я повинен перевірити. Не люблю марних тривог. Ви тільки повартуйте біля виходу. Коли щось трапиться, я вистрілю, і ви покличете Руднєва…
Тася покірно попростувала за ним.
— Але перший спуск нічого не дасть. Я тільки полічу кроки, а потім ми визначимо, де стик, — збуджено говорив Волошин.
Він спустився в тунель і на цей раз повернувся дуже швидко.
— Тисяча триста шість кроків! — повідомив він. — Де знімок, Настусенько?
З допомогою нитки вони визначили, що стик знаходиться десь між сімсот п’ятдесятим і вісімсотим кроком…
Волошин знову спустився в склеп. Швидко пройшовши сімсот п’ятдесят кроків, він почав просуватися повільніше, старанно освітлюючи стіни, підлогу й склепіння, оглядаючи і простукуючи їх. Раптом йому здалося, що підлога в одному місці відізвалася лунко. Він підскочив. Справді, відчувалося, що глина в цьому місці лише насипана на кришку якогось люка.
“Отже, головний тунель десь внизу?” — Волошин почав руками розгортати глину. Та це було нелегке заняття. Шар глини товщиною близько двадцяти сантиметрів покривав дубову кришку.
Волошин хотів було покликати когось, але пустотливе бажання все узнати самому стримало його. Зміркувавши, що проникнути в нижній тунель можна тільки піднявши кришку з глиною, він зрозумів: треба шукати якесь кільце або ручку в цій кришці.
“Інакше як же її піднімають? — подумав Волошин. — Треба чимось намацати кільце під глиною”.
Але нічого під руками не було, і він помчав по тунелю до гробниці.
Виплигнув із склепу, наче покійник, який щойно воскрес і був дуже радий цьому.
— Знайшов! — сипло зашипів він. — Настусенько! Я знайшов хід до другого тунелю!..
— Невже? — зраділа Тася. — Я зараз покличу Руднєва.
— Ні в якому разі! Я хочу перевірити сам, один…
— Честолюбство?.. А я тут тремчу від страху за вас!
— Нічого не бійтеся. Я зараз… Мені потрібна якась річ. Ага! Ось!..
Він висмикнув залізний прут з напіврозваленого ґратчастого вікна каплички і, бадьоро помахавши Тасі рукою, спустився вниз.
ТАЙНИК
Увійшовши в глину біля самої стіни, прут раптом уперся в щось металеве і зсковзнув. Волошин гарячково пошарив прутом і виразно почув залізний скрегіт. Шар глини тут був набагато тоншим, ніж над усією кришкою.
Порившись у глині, Волошин намацав велике залізне кільце і потяг його. Але йому треба було стати так, щоб не тиснути на кришку. Після трьох невдалих спроб він нарешті підняв кришку і відкинув її до стіни.
В чорну глибину йшли сходинки дерев’яної драбини… Повагавшись з хвилину, Волошин дістав ТТ, ще вдень переданий йому Руднєвим, і почав поволі спускатися. Нога стала на земляну підлогу… Він прислухався… Тихо… Озирнувся, посвічуючи ліхтарем, і побачив темні стіни низького ходу, видовбані в камені-пісковику… Подумав: “Колись тут було дно озера… Ну що ж, побредемо, пошукаємо”. На хвильку майнула зловісна думка: “А що як він тут причаївся? Торохне по голові сокирою, і вистрілити не встигнеш…”
Але все ж таки він пішов уперед, зігнувшись і пильно вдивляючись у темряву.
Кам’яний пісковик почорнів од часу й кіптяви. Очевидно, цим шляхом не раз ходили з смолоскипами: сажа тут висіла на павутинні, мов чорний гарус. Повітря було застояне, тхнуло пліснявою і сирим камінням…
Хід вів донизу, несподівано звертав убік, круто піднімався і знову йшов униз, але вже в інший бік, і знову піднімався. Волошин позирав на фотознімок. Тепер він не сумнівався — сіра звивиста лінія справді була планом підземного ходу. Ось тепер план показує, що хід повертає назад… Правильно!..
Волошин вдивився в плай. Перехрестя!.. Далі треба йти назад, а потім повернути вліво.
Він зупинився і оглядівся. Незатишно тут… Треба остаточно вижити з розуму, щоб проводити в цій норі дні і ночі.
“Але як у такій сирості могли зберегтися згортки папірусу і рукописні книги? — міркував Волошин. — Доводиться тільки вірити все тій же легенді про книжковий тайник царівни Зої, його нібито будували в п’ятнадцятому столітті зодчі-італійці; вони знали якийсь “секрет” і особливий “матеріал” — камінь, що не пропускає вологи, і викладали ним підземні приміщення, де мало бути сухо…”
Тим часом хід став дуже вузьким і низьким. Волошину довелося тепер просуватися вперед майже плазом. Але він не забував позирати на план і тримав пістолет напоготові. Та поки що все йшло благополучно. Очевидно, тайник був у кінці цього ходу; тут, на плані, він позначений хрестиком.
Раптом Волошин зупинився, бо почув якесь шарудіння за спиною. Він озирнувся і підняв ліхтар. Нікого… Прислухався…
Шарудіння чути виразніше… Та ні ж, це дзюрчання… Вода?.. Так, безсумнівно, це дзюрчить десь близько підземне джерело. Але де воно?.. Не видно…
Волошин поволі рушив уперед, присвічуючи ліхтарем і мацаючи ногою кожну п’ядь кам’яної підлоги. Зненацька він побачив перед собою дві дошки, збиті, як поміст. Дзюрчання води тут долинало чіткіше. Очевидно, вода текла десь під цим помостом. Раптом Волошин зупинився… Дошки!.. Дивно!.. Хоч це можна пояснити… Рокіт води присипляє здивування, що так несподівано з’явився поміст, а там далі цей поміст раптом перекидається… непроханий гість провалюється в пастку.
Волошин стояв і не наважувався ступити ногою на підозрілий поміст… Але іншого шляху не було: тільки вперед або назад…
Він спробував підняти чи відтягти дошки, та з цього нічого не вийшло: вони були міцно збиті. Волошин став водити ліхтарем вздовж стін… Нічого!.. Лише в одному місці, біля самої підлоги, великий камінь відстав од стіни. Волошин одсунув його, утворилася дірка. Він освітив її ліхтарем і побачив зовсім вузенький хід, навіть не хід, а щілину. “Але як тут переходить сам старик? Мабуть же цим помостом… — міркував Волошин. — А якщо… — він ще раз оглянув нору за каменем. — Ех, хай буде, що буде — полізу!”
Діставши з кишені шматочок крейди, Волошин написав на стіні великими літерами: “На поміст не ставати!.. Небезпечно!.. Обхід тут!..” Він намалював крейдою стрілку, оточив новий хід десятьма плюсами й поліз…
Повз він хвилин п’ять. Зупинявся, відпочивав, лежачи на животі, прислухався і повз далі. Та ось нарешті рука з ліхтарем і голова його виринули в простору шахту. Волошин виліз з нори і оглядівся. Поміст! Пастка лишилася позаду! “Ну й італієць! — подумав він. — Молодчина, якщо це він придумав. А що там під помостом?.. Колодязь?.. Вовча яма?..”
Волошин рушив уперед. Він пройшов тридцять-сорок кроків, коли хід круто повернув праворуч, і юнак зупинився, вражений незвичайною картиною.
За кілька метрів од нього стояв високий, згорблений старик, сивий, кошлатий, з клиноподібною жовтою бородою. Волошин пізнав його. Це був князь Платон. Дикими очима, не кліпаючи, дивився він на пришельця. Непокрита голова старика злегенька тряслася. Худою лівою рукою він тримався за одвірок важких дубових дверей, у правій у нього була сокира…
Минула хвилина мовчання…
— Що треба?.. — спитав старик таким різким голосом, наче заскреготів ніж по тарілці.
— Ви втекли від нас… — пробурмотів Волошин.
— Що треба?! — повторив старик.
Волошин уже отямився від несподіванки.
— Книги, — коротко сказав він.
— Не віддам! — відрізав старик.
Він часто дихав, і голова його тряслася все дужче.
— Заспокойтеся. Давайте поговоримо… — спокійно і по-діловому запропонував Волошин.
— Ні!
— Обіцяю вам, що ви до самої своєї смерті будете хранителем книг, знайдених вами, а ваш замах вам простять…
— Ідіть геть!.. — прохрипів старик.
Волошин нахмурився:
— Я не піду…
— Нікому не дам! — істерично заверещав старик. — Це моє! Я знайшов! Моє!..
— Ці книги належать народові! — суворо сказав Волошин.
— Я не знаю ніякого народу! Згинь, сатана!..
“Справжній диявол! — на мить замилувався ним Волошин. — Фотоапарат би сюди…”
Сама древня боярська Русь, що раптом ожила і виринула з мороку минулого, стояла перед Волошиним, перед молодою, новою Москвою. Вона не розуміла цю нову Москву, як не зрозуміла колись Москву петровську, і наливалася тупою старечою злістю.
Волошин ступив крок уперед, але старик блискавично змахнув рукою і жбурнув на нього сокиру. Юнак ледве встиг пригнутися: сокира пролетіла над головою. Потім грюкнули двері, загримів важкий засув. Волошин кинувся до дверей, натиснув. Двері стояли, мов кам’яні. Він почав стукати.
— Відчиніть!
Ні слова… Чути, як старик ходить за дверима, шарудить папером…
— Відчиніть! — наказав Волошин.
Ні слова…
“Ламати двері?.. Чим?.. Сокира!..”
Волошин пішов уздовж ходу, відшукуючи сокиру.
“Ось вона!.. А втім, ні!.. Треба покликати Руднєва”.
Волошин підпер двері залізним прутом і швидко попрямував назад.
…Тася сиділа біля страшного склепу, що поглинув її друга. Сиділа закам’янівши, може, з годину, а Вані все не було, жодного звуку не долинало з чорної ями.