У міцності пластмаси невдовзі переконалися всі троє. Восьминіг на хвилинку зник з полязору, а потім почулися сильні удари по корпусу корабля. Раніше, ніж люди опам’яталися, біляілюмінатора з’явилося щупальце з великою каменюкою. Методично, із швидкістю пневматичного молотавосьминіг забарабанив нею у віконце.
Славко потяг важіль управління на себе, кидаючи батискаф стрімко вгору, праворуч, ліворуч.Але восьминіг не відставав. Він, очевидно, щільно присмоктався до корабля і робив віражі разом зним, не перестаючи грюкати по корпусу.
— Він хоче ближче познайомитися з нами, — спробував підбадьорити себе і друзів Валерій.
— Вимкніть світло в салоні! — наказав командир, очевидно вирішивши, що настав саме такиймомент, коли треба бути рішучим.
Салон поринув у темряву. Та це нічого не дало. Восьминіг і далі тарабанив з короткимиінтервалами, які використовував, щоб зазирнути в ілюмінатор.
— Може, він бачить нас і в темряві? — висловив здогад Валерій.
— Цілком імовірно, — відповів Славко. — Термоскопічні очі, інфрачервоний зір. Глибоководнікальмари фіксують теплове випромінювання. Чому б і цим упертим тварюкам…
Він запнувся, подумавши, що гідробіологові не личить так висловлюватися про об’єктдосліджень.
Восьминіг, врешті, переконався, що пробити корпус не вдасться, перестав тарабанити,востаннє глянув у темний ілюмінатор і зник.
— Ху! — полегшено зітхнув Валерій. — На цей раз близьке знайомство не відбулося.
— Все ще попереду, — пообіцяв Славко. — Познайомимося. І, може, знайдемо відповіді надеякі питання.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Валерій.
— Бачиш, — почав Славко, — всі восьминоги вміють орудувати камінням. Ще дві тисячі роківтому римський учений Гай Пліній Старший описував, як восьмирукі проникають у черепашки молюсків…Восьминіг чатує біля хатки молюска, терпляче чекаючи, коли вона розтулиться. А потім, вибравшимомент, кидає до неї камінь — і кінець: черепашка вже не стулиться…
— То він має батискаф за черепашку? — засміявся Валерій.
— Ось про його наміри ми якраз нічогісінько й не знаємо. А шкода, — відповів Славко цілкомсерйозно.
5
Валерій зібрав усі книжки з гідробіології, які були на судні. Окрім того, він весь часчіплявся з нескінченними запитаннями до Славка, Тукала, іхтіологів. В основному його цікавилиголовоногі молюски.
— Чергова перекваліфікація? — усміхнувся Славко. Саме він добре знав, скільки такихперекваліфікацій було в Валерійовому житті.
— Ви що, серйозно вирішили стати гідробіологом? — дивувався Тукало.
Адже щоб написати репортаж, досить було і сотої частки того, що Валерій уже знав.
Журналіст відмовчувався. Йому не хотілося пояснювати Нечипорові Арсеновичу, що він простозахопився, як захоплювався уже багато разів, коли знайомився з новою для нього справою.
За ці дні бухту знову й знову обстежили і водолази, і підводний човен, і батискаф. Нічогонового не виявили, контейнера не знайшли. Водолази встановили, що радіоактивність на різнихділянках дна змінюється. Як не дивно, її рівень був найвищий не там, де лежав контейнер, а метрівза п’ятдесят, біля входу до підводної ущелини, але там потрапили в такий лабіринт, що дослідитийого до кінця не відважилися. Вирішили перекласти цю справу на дресированих дельфінів.
За два дні прибула і Людмила Миколаївна зі своїми вихованцями — Пілотом та Актрисою, якіуже встигли зажити слави в наукових колах. Дельфіни й тут стали загальними улюбленцями. Навітьсуворий командир підводного човна грав з Актрисою й Пілотом у м’яча та пригощав їх рибою. Прицьому він інколи голосно реготав, а дельфіни розкривали свої пащі, і очі їхні променилисязадоволенням. Інколи Актриса від надмірних почуттів легенько щипала ротом командира і потімсвистіла “вибачте”. Це було одне із сорока п’яти слів, які вона вміла висвистуватидихалом-ніздрею.
Валерій підходив до них, милуючися грою, і тоді командир ніяковів. Якось він захопленосказав Валеріеві:
— А вона красива!
— Хто? — не зрозумів Валерій, дивлячись на Людмилу Миколаївну, яка в той час наставляларобітників, що складали блоки підводного будинку-дзвона. Молода жінка стояла біля борту втемно-синьому спортивному костюмі.
— Я про дельфінку, — чомусь насупився командир.
— А я так і подумав, — сказав Валерій. Він прибрав заклопотаного вигляду і ніби ненарокомкинув: — Мені, напевно, доведеться познайомитися з цими тваринами ближче… Славко хоче, щоб япробув кілька днів у “дзвоні”, допоміг Людмилі Миколаївні.
Прибрехав він зовсім небагато. Насправді, посилаючись на інтереси газети, він просивСлавка дозволити йому допомагати біля дельфінів. Зваживши на те, що Валерій захоплюєтьсяпідводним спортом, а він сам дуже зайнятий, Славко дозволив. У такий спосіб убив ще одного зайця— хай Валерій помучить своїми запитаннями Людмилу Миколаївну.
Раніше ніж опустити самого “дзвона”, водолази спорудили на дні бухти два підсобні складита закритий басейн для дельфінів. Серед водолазів був і Валерій. В глибоководному костюмі вінпочував себе чудово. Шолом із спеціальної пластмаси дозволяв добре бачити у воді, ультразвуковийапарат забезпечував надійний зв’язок з товаришами, а водометний двигун був прекрасним засобом дляпересування.
Першого ж дня, щойно водолази почали працювати, до них підпливли восьминоги, яких помітилине зразу. Очевидно, октопуси замаскувалися під колір дна і зробили це, як належало, майстерно.Людям весь час здавалося, що за ними хтось спостерігає, вони не могли з’ясувати, хто саме, інервувалися. Одначе по-своєму нервувалися й восьминоги. На їхніх тілах почали спалахувати смуги ісліпучо-білі плями. Завдяки цьому й помітили незваних гостей — спочатку одного, потім другого.Вони трималися метрів за п’ять і не наближалися. Начитавшись книжок про октопусів, Валерійспробував погратися з ними і простягнув до одного руку, молюск умить наїжачився, прибравзагрозливого вигляду — кожна з трьох передніх пар щупалець утворила велику дугу навколосмертельно блідого тіла, обрамленого темно-червоною смугою, оголилися основи присосків.Розширилися очі, скеровані кудись угору, ніби восьминіг волав про допомогу. Увесь він начебтопромовляв: забирайся геть, поглянь, який я страшний. Валерій був злякався, але за нимспостерігали інші водолази. Не соромитися ж! Він примусив себе підпливти до восьминога ближче.Той відсунувся назад, а коли й це не допомогло, випустив маскувальну чорнильну хмару і, негаючись, утік.
Валерієві здалося, що після цього восьминоги стали більше звертати на нього увагу, двоє читроє постійно крутилися поблизу. Він згаяв чимало часу, спостерігаючи за ними, і помітив багатоцікавого. Виявилося, наприклад, що у кожної пари щупалець є свої обов’язки: одні — служили“ходулями”, щоб пересуватися по дну, інша пара обстежувала предмети. Була ще одна пара, якоювосьминіг ніби подавав сигнали.
— Оце вже продукт вашої фантазії, — сказав Тукало, коли Валерій розповів про своїспостереження. — То ви бачили, мабуть, “вартові” щупальці. Під час сну тварини вони пильнуютьворога.
— Але мені здалося… — знову почав Валерій.
— А те, що здалося, викладіть у статті для вашої газети… Так би мовити, для цікавості. Впресі це, може, й пройде… Але в науці, юний мій друже…
Він демонстративно відвернувся од Валерія, ще раз даючи зрозуміти, що все-таки не схвалюєрішення керівника експедиції послати Валерія до дельфінів.
6
Людмила Миколаївна і Валерій убили чимало часу, щоб зручно влаштуватися в “дзвоні”. Требабуло так розмістити апаратуру, щоб вона займала якомога менше місця, але щоб доступ до всіхприладів був зручний. Багато клопоту завдавали меблі. Валерій дивувався, що замість легенькихскладаних стільців тут були пластмасові крісла із справжніми дерев’яними бильцями. Виявилося, щоце не жіночі примхи. Такі крісла запропонували для підводного будинку спеціалісти-пси-хологи.Вони вважали, що серед таких речей людині буде затишніше і, що найголовніше, почуватиметься вонане такою відірваною від світу. Форму крісел при бажанні можна було змінювати. Такі само були івідкидні ліжка.
Салон трубою-коридором сполучався із закритим басейном — дельфінарієм. Люди частовідвідували тварин.
— Потерпіть, малюки, скоро випущу, — лагідно умовляла дельфінів Людмила Миколаївна.
— Скоро, скоро, — тріскотіла Актриса.
— Скоро, скоро? — запитував Пілот і, молотячи хвостом, ставав свічкою у воді.
Кілька разів до підводного будиночка підпливали восьминоги, роздивлялися людей, водилищупальцями по пластмасі і зникали в мороці.
Людмила Миколаївна дуже зацікавилася восьминогами. Вона розповіла Валеріеві, що взагаліоктопуси легко піддаються дресируванню, і запропонувала:
— Давайте перевіримо на цих. Тільки спочатку нам доведеться наловити крабів.
Здібності восьминогів перевершили всі сподівання. Після кількох сеансів молюски несхибновпізнавали геометричні фігури. Варто було їм показати квадрат, як вони прожогом кидалися довікна, щоб одержати їжу. Ромб означав, що зараз увімкнуть потужний прожектор, і восьминогипоспішали втекти.
Одначе восьминогам дресирування було не дуже до вподоби. Виконавши кілька вправ, вонипливли геть.
— А що, мабуть, варто серйозно взятися за них, — мовила жінка. — Для початку спіймаємоодного.
Вони разом приготували акваріум, забезпечили постійну подачу свіжої води до нього, Валерійзголосився здійснити операцію, жартома закодовану ним “НК”, що означало нова квартира. Вінзателефонував Славкові й попрохав спустити у вантажному контейнері кілька порожніх бочок і густусітку. Коли контейнер одержали, Валерій одягнув водолазний костюм і розставив бочки навколо“дзвона”.
Чекати довелося довго. Спрути чомусь не хотіли оселятися в бочках, хоча всі книжки — іспеціальні, і популярні — в один голос стверджували, що варто восьминогові побачити порожнюпосудину, як він щодуху поспішить до неї. Минуло понад двадцять годин, коли один спрут, нарешті,зацікавився бочкою. Він ретельно дослідив її, потім підплив до “дзвона” і почав обмацуватипластмасу, ніби порівнюючи її на дотик з матеріалом бочки.
Людмила Миколаївна, захоплено стежачи за ним, мовила:
— Він діє так, ніби у нього є розум. Валерій пригадав Славкове визначення “Октопуссапієнс” і усміхнувся.
Восьминіг так і не поліз у бочку. Але людям допомогла випадковість, принаймні тоді їмздавалося, що то була випадковість. Спрут виявився одним із давніх знайомих, і, коли ЛюдмилаМиколаївна взяла в руки квадрат, він подумав, що зараз будуть його годувати. Підплив до віконцяшлюз-камери. Але щоб почастувати його через віконце, треба було спочатку відрегулювати тискповітря в камері, аби він зрівнявся з тиском води за стінами “дзвона”, і послідовно увімкнутимагнітні механізми.
Раніше все це робилося поступово, але зараз Людмила Миколаївна трішки поквапилася відкритишлюз-камеру. Цього було досить, щоб струмінь морської води ринув у повітряний відсік, втягнувшитуди й восьминога. Запрацювала автоматична система безпеки, відсік блокувався, і восьминігопинився в полоні. Але, на диво, він не настовбурчувався загрозливо, не роздувався, намагаючисьнабити собі ціну, і не, клацав дзьобом. Він був майже спокійний.
Довелося витратити чимало зусиль, щоб перенести полоненого в акваріум. Хоча восьминіг і нечинив опору, не був занадто великий — мав усього два з половиною метри в діаметрі, зате важивкілограмів з шістдесят. Такі ж за розміром восьминоги Дофлейна мають вагу двадцять-двадцять п’ятькілограмів, до того ж щупальця їхні товщі. Бранець був мускулистий, як усі октопуси, але майже немав звичайних для них бородавок. Його очі весь час дивилися кудись униз, щупальця перепліталися,і в такі хвилини він нагадував Людмилі Миколаївні східну статуетку мудрого багаторукого бога. Цей спричинило вибір ім’я для бранця. Його назвали Мудрецем.
Вражала шкіра восьминога — досить пружна, схожа на шкіру дельфінів, тільки слизу на нійбуло більше.
— Ніколи не чула про ці створіння, — сказала дресирувальниця.
— Може, й справді, це новий вид? — обізвався Валерій, намагаючись не виказати радісногопередчуття.
Бранець виправдав своє імя: відразу призвичаївся до нових умов. Непохибно реагував нафігури “азбуки” восьминогів і з задоволенням грав у м’яча. Він добре запам’ятовував предмети ізавжди, коли його просили подати палицю, — подавав палицю, просили пластмасовий кораблик —подавав його.
З акваріума Мудреця випускали ненадовго, боялися, що він пошкодить апаратуру. Валерійнавчив його приносити черевики, спорядження, одяг. Та, як не дивно, Мудрець відмовлявся брати“плату” за послуги і, коли йому простягали краба, демонстративно відвертався.
— Гордий, — казав Валерій.
— Можна було б сказати “гордий, як дельфін”, якби в цьому він не перевершував їх, —зізнавалася Людмила Миколаївна. — А взагалі, люди не вірять, що у тварин є своя гордість і її хочзрідка треба щадити. Дресирувальники це добре знають. Грубе “натаскування” може зламати гордістьтварини, і тоді сильний і красивий звір перетворюється на бездарне тупе створіння, нічого неварте. Особливо вразливі дельфіни. А ми ж за їхньою допомогою хочемо освоювати та обживатиокеани! Може, дельфін так само йтиме завжди поперед нас, ризикуючи життям, розвідуватиме новістежки, охоронятиме свого господаря, як це робить собака на суходолі.
— А Мудреця і його родичів нащо кривдите? — кивнув на восьминога Валерій. — Може, це щеодин, морський, собака.
Він зустрівся з Мудрецем очима і замовк. Йому здалося, що в очах тварини світиласяненависть. Ніби восьмирукий бранець прислухався до їхньої розмови і чомусь не схвалював її.Валерій ще раз зиркнув на Мудреця, але на цей раз той навіть не дивився у його бік.
“Здалося”, — подумав Валерій.
Людмила Миколаївна почала випускати дельфінів у море. Вони петляли поблизу “дзвона” і, яквважали обоє — і вона, і Валерій, — залюбки поверталися в басейн.
— Не розумію, що з ними скоїлося. Таке враження, ніби бояться моря, — дивувалася жінка.
Вона спробувала поговорити з ними.
— Ви погано себе почуваєте в морі? Щось болить? — питала.
— Ні, — відповів Пілот.
— Акули?
— Ні.
— Інші тварини?
— Ні, — поспішала відповісти Актриса, не наю.
— Не наю, — просвистів Пілот. Звук “з” ніяк не давався дельфінам, тому деякі слова вонивимовляли по-дитячому, і це зворушувало.
— Ні, чи не знаєш?
— Не наю.
Вона поставила ще кілька десятків запитань, але так нічого й не добилася.
Людмила Миколаївна вирішила, що причина такої поведінки дельфінів криється у якійсь зміністосунків між ними. Може, причиною цьому навіть сварка. В кожному разі краще не посилати тварин утакому стані на розвідку в ущелину. Доведеться зачекати, поки зміниться їхній настрій.
Валерій охоче допомагав годувати тварин. Це розважало в умовах підводного життя. Коли вінуперше приніс рибу, то зразу випустив усю в басейн. Невеличкі рибинки не кинулися врозтіч, аз’юрмилися і плавали по колу одна за одною. Пілот негайно підплив до них і завмер з роззявленоюпащею, наче зачарований.
— Треба кидати рибу по одній. А то він, бачите, не наважується розімкнути коло, —засміялася Людмила Миколаївна.
— Не визначить, з якої почати? — усміхнувся Валерій.