— А знаєте, ви майже вгадали… Дельфін намічає жертву в цьому хороводі, та вона відразузникає, а на її місці з’являється інша. Доки він вагається — хапати чи не хапати йому оцю другурибинку, з’являється третя, четверта… Ускладнена задача зачаровує хижака, притупляє його реакції.Та варто розірвати оце магічне коло… — Вона взяла довгу палицю, опустила її в басейн, — ідивіться!..
Пролунав низький, мов хрюкання, звук, і рибки одна за одною почали зникати в дельфіновійпащі.
— Цікаво! — вигукнув Валерій.
Людмилі Миколаївні подобалося, що він захоплюється, дивується, і вона поспішила ще підлитимасла у вогонь:
— Риби інстинктивно знають про силу оборонного строю і часто використовують його. Та осьщо найдивовижніше… Згадайте про чарівну силу танка в казках. Там дівчата теж ходять по колу, щобзлий чаклун чи відьма не могли вибрати жертву… Дивний збіг, чи не так?
У Валерія набралося стільки цікавих записів, що їх могло б вистачити на десятки замітокдля куточка “З життя тварин”. Він вважав себе щасливою людиною і не раз дякував Славкові, що тойдозволив оселитися у “дзвоні”.
Спати лягали, коли там, нагорі, наставала ніч, хоча їм не завжди хотілося спати саме в цігодини. Втрачалося відчуття часу. Тому за порадою лікарів у підводному будиночку встановилимініатюрні апарати електросну із записами біострумів засинаючої людини. Досить підключитися доапарата — і одразу тебе зборює сон. Апарат можна було використати й тоді, коли в серце закрадавсясмуток. Щоб збутися його, в апарат закладали плівку із записом бадьорого настрою.
На “ніч” акваріум з восьминогом накривали сіткою, щоб Мудрець не подорожував по “дзвону”сам.
Якось Валерія розбудив тривожний свист дельфінів. Журналіст швидко схопився, накинувхалат. Двері в коридор були прочинені. У дельфінарії — теж.
Увімкнув світло. Дельфіни були в протилежному кутку і враз повернули до нього голови. Вїхніх очах — панічний страх. Чому б це? Адже в басейні нікого більше нема…
В коридорі залунали квапливі кроки Людмили Миколаївни. Вона стурбовано запитала:
— Чому ви тут? Що сталося?
— Вони тривожно свистіли. І двері скрізь були прочинені…
— Не може бути! — здивувалася Людмила Миколаївна. Потім, подумавши, додала: — Може, тутбув Мудрець?
Валерій потиснув плечима:
— Перевіримо.
Йому вже й самому спадало таке на думку. Але як міг восьминіг вибратися з-під сітки? Та йнавряд, щоб він зважився увійти до дельфінів, з ними жарти кепські. Але інших пояснень незнаходив…
Вони поспішили до акваріума. Восьминіг мирно спав під сіткою, закріпленою на всі гачки.Аби переконатися остаточно, що Мудрець непричетний до цієї пригоди, Валерій перевірив, чи непорвана часом сітка. Ні, все ціле.
Повернулися до басейну.
— Спробуємо щось довідатися від них, — сказала Людмила Миколаївна. — Хоча надії мало. Якбидельфіни мали намір щось повідомити, вони б не чекали, поки їх запитають.
Покликала Пілота, погладила його по голові. Дельфін вистромився з води.
— Пілоте, тебе хтось налякав?
— Не наю.
— Може, щось налякало?
Він не відповів, але Людмила Миколаївна допитувалася:
— Хто, крім нас двох, крім мене і його, — вона показала пальцем на Валерія, — входив добасейну?
— Не наю.
— Чому ж ви свистіли? Там, за стінами, щось коїлося, ви відчули небезпеку?
— Небепеку, — промовив дельфін.
— Небезпека для вас? Чи й для нас?
— Небепека.
— Там були люди? Дельфін мовчав.
— Тварини?
Чути було важке з присвистом Пілотове дихання.
— Але ж ти сказав “небезпека”… Небезпека може загрожувати з боку людини, акули, іншоїтварини. Ти ж умієш вимовляти і “людина”, і “акула”, і ще багато слів. Назви того, хто злякавтебе.
— Небепека.
Валерій, торкнувшись плеча Людмили Миколаївни, шепнув:
— Море…
Вона зрозуміла і знову нагнулася до дельфіна:
— Вам загрожувало море? Шторм? Підвищилась радіація?
Вона похопилася — останніх слів дельфін не зрозуміє. Та й не можна ставити воднораз кільказапитань.
— Пілоте, небезпека все ж таки була?
— Небепека.
Людмила Миколаївна не стрималася:
— Ти сьогодні поганий, Пілоте! Іди геть! Дельфін ображено заскрипівши, майже не
ворушачи хвостом, пірнув на дно басейну. Там улігся, позираючи на хазяйку. Актриса тежлягла поруч і нізащо не хотіла кидати свого друга, скільки її не кликали.
Тоді Людмила Миколаївна заспівала якусь пісеньку і в такт ритмові тихо заплескала вдолоні, повторюючи час від часу ім’я дельфінки. Актриса знехотя випливла до неї.
— Хороша моя, ти ж розумієш, що я повинна все знати. Треба розповісти все. Тоді і тобі, іПілотові буде добре.
Актриса уважно слухала Людмилу Миколаївну, вряди-годи зиркаючи й на Валерія.
— Постараюсь не стомлювати тебе, мила. Дай відповідь на кілька простих запитань. Скажи:небезпека була тут, у басейні, чи там, у морі? Тут чи там? Тільки одне слово: тут чи там?
— Небепека.
Можна було подумати, що це відповідає знову Пілот. Той самий присвист у кінці сло-. ва, тіж інтонації.
Тварин, які зовсім недавно були такі тямущі і слухняні, ніби підмінили. Результати довгогодресирування немов вітром розвіяло. Людмила Миколаївна відчувала, як зростає її роздратованість.У голову лізли чужі думки: “Тварина залишається твариною. Скільки вовка не годуй…” Вона закликалана допомогу всю свою витримку й волю, щоб повернути рівновагу та спокій. Розціпила пащу Актрисі,погладила їй ясна, лагідно спитала:
— Ти здорова? Добре себе почуваєш?
— Так.
— Ну, ось бачиш, ти ж не розучилася вимовляти це слово. А тепер скажи: тобі поганозараз?
— Ні.
— Все гаразд. І це слово вимовляєш. А тепер скажи: небезпека була в морі? Так чи ні?
— Ні.
Людмила Миколаївна перезирнулася з Ва-лерієм.
— Небезпека була тут, у будинку? Так чи ні?
— Небепека.
Людмила Миколаївна обернулася до Валерія:
— Їх наче підмінили…
— І чого вони упираються? — дивувався Валерій.
— А що, коли це не впертість, — висловила несподівану думку жінка. — Схоже, що тутзахворювання мозку, коли переважають блоковані ділянки пам’яті. Тварини отупіли. Треба спробуватидати їм активін… Ходімо приготуємо його.
В коридорі Валерій поцікавився:
— А що то ви наспівували, коли викликали Актрису?
— Мелодію одного полінезійського танцю. Якось Актриса отак самісінько затялася, то мійкерівник розповів, як викликають бурих дельфінів тубільці островів Тихого океану. Вони до поясазаходять у воду і, наспівуючи цю мелодію, плещуть у долоні. Дельфіни випливають з глибини,остров’яни допомагають їм перебратися через мілководдя, виносять на берег… Чому дельфіни такреагують на мелодію — важко сказати. Тут, напевно, збіг багатьох обставин: і певний ритм, і потягдо людей, і їхня одвічна цікавість…
Вони повернулися до салону. Людмила Миколаївна взяла скриньку з білим кристалічнимпорошком.
— Дістаньте, будь ласка, кілька рибин з акваріума. Сьогодні дельфіни матимуть на обідфаршировану рибу, — намагалася жартувати жінка.
Але Валерій помітив на її обличчі тривогу й розгубленість. Руки жінки тремтіли, порошокрозсипався. Щоб хоч трохи розважити Людмилу Миколаївну, почав розповідати смішні випадки зі свогожиття, але переконався, що вона не слухає, і замовк.
Нагодувавши дельфінів, Людмила Миколаївна зробила кілька записів у лабораторному журналі,потім в інший журнал почала заносити показання приладів. Тим часом Валерій приготував обід дляМудреця, який уже давно прокинувся і нервово вовтузився.
— Гаразд, погуляй з нами, — сказав Валерій, знімаючи з гачків сітку.
Мудрець не став баритися. Над стінкою акваріума з’явилося одне, потім друге щупальце. Вінучепився ними за трубу для подачі води, підтягнув свій тулуб, перебрався на підлогу, подибав доосцилографа. Тепер чомусь його найбільше приваблював цей прилад, і він зрадив своє першезахоплення — лічильник Гейгера…
І Валерій, і Людмила Миколаївна весь час думали про те, що сталося з дельфінами, знетерпінням чекаючи, коли можна буде перевірити, чи подіяв активін. Його треба давати тваринамвісімдесят разів з чималими проміжками в часі.
— Спати будемо по черзі, — сказав Валерій, коли настала умовна ніч. — Цур, сьогодні моявахта.
Людмила Миколаївна на знак згоди кивнула головою, намагаючись усміхнутися. Вона лягла,підключившись до апарата електросну, а Валерій загнав Мудреця в акваріум і взявся писати черговийрозділ своєї документальної повісті. Назви для нього він ще не придумав.
Валерій поглянув на календар і поставив число — 18 липня. Помізкував трохи над назвою. Вголові крутилося кілька варіантів, але жоден не лягав на душу. Тому умовно назвав розділ: “Щотрапилося з дельфінами?” Почерк у нього був похилий, розгонистий. Літери стрибали на папері ібули схожі на маленьких танцюристів. З’явилися фрази: “…Людмила довго підбирала “ключ”. Боюся, ятак би не зміг. Її витримці можна позаздрити. І взагалі, вона — дивна людина. Зовні спокійна,урівноважена, напрочуд терпляча. Але мені здається, що їй доводиться весь час тримати себе вруках, щоб бути такою. Хоча від природи вона, мабуть, дуже запальна, дражлива.
Бачу, їй дуже боляче, що після стількох місяців роботи дельфіни перестали слухатися. Невжепричиною тут хвороба? Чи, може, якісь особливості психіки тварин, не враховані людиною? Може,люди-дослідники зовсім не так витлумачують поведінку дельфінів, їхню реакцію на наші дії? Чи невимагаємо ми від них надто багато і вже перейшли межу їхніх можливостей?
Чи не стався зрив, і те, що ми бачимо — впертість і тупість, — наслідок захисногогальмування, яким відповідає мозок тварини на перевантаження?”
Валерій прочитав написане і зрозумів, що це швидше сторінка щоденника, ніж уривок здокументальної повісті.
“Ну, що ж, скоротити завжди легше, ніж додати”, — заспокоїв себе.
Раптом якось відразу на нього навалилась сонливість, повіки обважніли, розлилася в’ялістьпо тілу. Начебто він підключився до апарату електросну.
Валерій встав, зробив кілька фізичних вправ і знову взявся за ручку.
“Можуть бути й інші варіанти. Наприклад, ворожий підводний човен чи дії якихосьлю-дей-недоброзичливців. Але як вони змогли б подіяти на наших дельфінів? Порошки, розчинені вморській воді, випромінювання?..
А втім, у кожному подібному випадку, коли нічого не відомо, можна знайти сотні варіантів,і всі вони будуть здаватися правдоподібними доти, аж поки викристалізується єдиний незаперечний.А вже потім ми дивуватимемося, як могли вони здаватися правдоподібними, коли істину слід булошукати зовсім не там. Кажучи мовою математиків: рівняння не розв’язується тому, що в ньому багатоневідомих…”
Його повіки самі собою склеплялися, і потрібні були неймовірні зусилля, щоб не заснути.Проте сон усе-таки здолав Валерія, ослабілі пальці випустили ручку, голова опустилася на руки.Останнє, що він бачив, засинаючи, це дивний фейєрверк. Безліч вогників утворили контур, схожий навеликого фосфоричного павука. Павук пройшовся по столу, по аркушах паперу, простягнув дві лапи доВалерія, а потім зупинився, підстрибнув і зник…
Прокинувшись, Валерій довго не міг збагнути, сон то був чи бачив він вогняного павуканаяву. А коли так, то звідки той павук узявся? Журналіст ладен був просто відмахнутися від цьогокошмару, але помітив, що аркуші паперу чомусь вологі і літери на них подекуди розпливлися.
“Може, Мудрець, пустуючи, розбризкав воду?..”
Валерій підійшов до акваріума.
Восьминіг грався з крабом, мов кіт з ми-шою перед тим, як з’їсти її. Він прибирав різніпози, втягував голову в тіло, вкривався плямами, маскуючись під каміння, що лежало на дніакваріума, забарвлював частину тіла в ясно-зелений колір. Далі піднімав краї мантії, і тоді йогоконтури розпливалися, молюск зливався із середовищем, ставав майже невидимим. А потім, щобперетнути шлях крабові, витягував пару щупалець. Їхні кінчики граціозно загиналися і часомтремтіли, як кінчик котячого хвоста. Варто було безталанному крабові швидко позадкувати, якголова восьминога різко зводилася над тілом — здавалося, він схоплювався на ноги. Темна хвиляпробігала по щупальцях і мантії, октопус вкривався горбками, навколо очей спалахуваликонцентричні кола, від чого вони здавалися величезними. Досі скручені щупальця теж випрямлялися іповзли в бік жертви. Жадібно клацав роговий дзьоб.
“Не хотів би я опинитися на місці краба”, — подумав Валерій і помахав рукою Мудрецеві.
Той глянув на нього одним оком і, вітаючи, спрямував на людину струмінь води.
— Дякую за душ, — пробурмотів Валерій і подумав: “Цілком імовірно, що таким ось чином вінуночі й залив папір, а павук мені приснився”.
Валерій обернувся на шерех і зустрівся поглядом з Людмилою Миколаївною. Вона, напевно,щойно прокинулася.
— Доброго ранку! — привітався.
— Доброго… — неквапно відповіла вона, і в її голосі бриніла запитальна інтонація. — Ну йстрашний сон мені приснився. Ніби якийсь вогненний павук бігав по салону…
У Валерія пересохло в роті. Про випадковий збіг не могло бути й мови. Людмила Миколаївнапомітила його стан:
— Що з вами, Валерію?
— Голова трохи болить, — збрехав він, щоб не хвилювати жінку.
Людмила Миколаївна подивилася на шкалу кондиціонера, перевіряючи, чи в нормі вологість,температура, тиск, дістала із настінної аптечки тюбик у золотистій обгортці.
— Прийміть дві таблетки. Він проковтнув ліки.
— А тепер ходімо до дельфінів, — запропонувала. — Якщо їм не покращало, то доведетьсявивозити звідси. Мені б дуже не хотілося цього робити, бо, можливо, дивна поведінка дельфінів ізагадкова загибель людей мають спільну причину. Але й ризик завеликий…
Вона не могла на щось зважитися, і ніхто не міг їй чогось порадити. Коли Славко довідавсяпо телефону про незвичайну поведінку дельфінів, він намагався заспокоїти жінку, пославшись накапризування тварин. Тукало ж думав, що причина — в зміні обстановки.
Людмила Миколаївна охоче ухопилася за цю версію, бо сама не знала, що й думати. Усісходилися на тому, що треба зачекати. Але й чекання було досить тривожне.
— Чому ви мовчите, Валерію? — запитала май, же спокійно, хоча в її тоні пробивалосяроздратування.
Валерій силоміць одірвався від гнітючих думок про павука і спробував перевести розмову насторонні, як сказав би Славко, “філософські” теми.
— Природа вміє задавати загадки. Щоразу, коли здається, що вже чогось досяг, вона нібипопереджає: рано святкуєш перемогу! А спробуй-но дай відповідь ось на це…
— Ого, ви стаєте дипломатом! — посміхнулася Людмила Миколаївна і сказала, мовбизвертаючись до самої себе: — Здається мені, справа тут не в природі…
— Думаєте, люди? — стрепенувся Валерій.
— Так.
Він здивовано й пильно глянув на неї. Йому здалося, що вона не розкривала рота. Розгубленоозирнувся, ніби, крім них двох, у салоні могли бути ще люди. А Людмила Миколаївна чомусьпосміхнулася і глузливо мовила:
— Ви запитуєте і самі ж відповідаєте?
— Не розумію вас…
— Адже ви запитали про людей і самі відповіли собі “так”.
— Ні, я не відповідав собі…
Людмила Миколаївна пильно подивилася на нього, намагаючись, щоб він цього не помітив. Алеїї погляд не лишився поза увагою Валерія.
— Облиште! — відмахнувся він. — Я не хворий і нічого на мене так дивитися.
Його спокійний голос не викликав сумнівів. Жінка кинула погляд у дзеркало й одразу жвідвернулася: вона сама собі не подобалася — на щоках плями, очі червоні.
— Невже я?! Але
— Не впадайте в іншу крайність… Ви також ні при чому. Я бачив — ви не розтуляли рота.
— Виходить, почулося?
— Ні. Обом почулося одне і те ж?..
Він підійшов до дверей, подумавши, що це кляте “так” долинуло з дельфінарію.
Двері були зачинені щільно.
Міцно зціпивши зуби, Валерій пішов уздовж стіни, обстежуючи геть усе, що траплялося нашляху. Він спинився біля акваріума з Мудрецем. Восьминіг підняв свій тулуб на щупальцях іприкипів до скла. Очі його, здавалося, впіймали Валерія в невидиму павутину і наказализупинитися. Ніби скоряючись чиємусь наказові, журналіст запитав: