— Мудрець, це ти сказав “так”? Людмила Миколаївна невдоволено наморщилась:
— Годі вам блазнювати! Усім відомо, що восьминоги не говорять…
Вона не скінчила, як з акваріума почулося:
— Так…
Людмила Миколаївна витріщилася на восьминога, котрий ще більше вирячив очі і звівся нащупальцях. Верхні “руки” його аркою вигнулися над головою:
— Чорти б його вхопили! — вигукнув Валерій. — Може, у вас є всі підстави не вірити мені,але це він говорить!
— Схоже… — прошепотіла жінка, не маючи сили повірити власним вухам.
Вона підійшла ближче й помітила, що “лійка” тварини пульсує і з неї вихопилося кількабульбашок повітря.
— Може, він створює звуки “лійкою”, як дельфін дихалом?
— Так, — пролунало знову. Одночасно почулося булькання води.
— Але ж як він міг навчитися розмовляти, розуміти значення слів? Чортівня якась!Галюцинація!.. — Людмила Миколаївна дивилася то на восьминога, то на Валерія. — Та ми б з вами,ми, люди, перебуваючи в полоні в інших створінь, не змогли б так швидко зрозуміти їхню мову…
В очах у восьминога з’явився якийсь новий вираз, але він промайнув так швидко, що Валерійне міг усвідомити його значення.
— Нам, людям, багато в що важко повірити… Ми надто часто помиляємося… — мовив він. — Автім, причина усього не в нетямучості нашій, а в зарозумілості…
Він подивився на Мудреця. Восьминіг втягнув присоски, і тепер щупальця здавалися зовсімгладенькими, заокруглив мантію і підняв її каптуром над головою.
Людмила Миколаївна теж стежила за октопусом. Вона запропонувала:
— Спробуйте ще поговорити з ним. Цікаво, який у нього запас слів.
Валерій погодився і запитав:
— Ти ситий, Мудрець, і я можу з’їсти твоїх крабів?
— Ні, — чітко пролунала відповідь. — Ні! Ні!
Людмила Миколаївна, не маючи сили відвести погляд від Мудреця, намацала крісло йопустилася в нього. Вона була здатна вимовити лише одне слово і без кінця повторювала його:
— Неймовірно! Неймовірно…
7
Людмила Миколаївна і Валерій на якийсь час припинили займатися дельфінами, знайшовши собівиправдання в тому, що тваринам необхідно відпочити. Їхньою увагою заволодів Мудрець — йогогнучкі спритні щупальця в коричневих плямах і з чотирма рядами присосків, видимі серця — звичайнета два зяброві, дволоба голова, дволобість якої підкреслювалася збільшеними очними виступами ібілими плямами. Обоє могли годинами спостерігати, як Мудрець змінює зовнішність, інколи дивовижнозливаючись із середовищем. Він досягав цього різними способами: розпластувався, маскував очі,вкривався плямами, випинав горбки, а іноді навіть використовував підручний матеріал. Коли людигралися з ним у піжмурки, Мудрець брав на дні акваріума каміння і тримав його перед собою,затуляючи яскристі зіниці.
— А він аристократ по крові, — сказав якось Валерій, милуючись восьминогом.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Людмила Миколаївна, обдумуючи запитання, які задастьМудрецеві.
— Нічого надзвичайного, просто те, що у восьминогів кров блакитна. У ній міститься негемоглобін, а гемоціанин, не залізо розчинене, а мідь. Вона і надає крові синюватого відтінку.Отже, його можна назвати “ваша величність”, або “ваша світлість”, а ще краще — “ваша мудрість”.
— Так, — пролунало несподівано.
— Ого, ти наділений родовою гордістю! — вигукнув Валерій.
— Киньте забавки! — обірвала його жарти Людмила Миколаївна. — Час має зараз для нас більшуціну, ніж ми гадаємо. Ви ще не забули, на яке запитання він відповів “так”?
Та Валерій жартував не заради веселощів, він хотів затамувати якусь незрозумілу тривогу,що навалилася несподівано на нього. Останнім часом з ним коїлося щось неймовірне: здавалося,чиясь ворожа сила вдерлася йому під череп і тисла на мозок, заважала думати. Він постійновідчував цей тиск.
— Мудрець, якщо ми правильно зрозуміли, ти навчився людської мови, слухаючи нас? —запитала Людмила Миколаївна.
— Так.
— Ти розумієш все, що ми говоримо?
— Ні.
— Все, що ми говоримо дельфінам?
— Так.
— І ще більше?
— Так.
— Ти знаєш, що означають слова “люди”, “море”, “їжа”?
Восьминіг мовчав.
— Може, не варто об’єднувати в одному запитанні усі три слова? — здогадався Валерій іспитав:
— Ти знаєш, що означає слово “люди”?
— Так.
— А “їжа”?
— Так.
— “Море”?
— Ні.
— Але ж це дуже просто. Море — це все, що за стінами нашого будинку, там… — він зробиввиразний жест. — Тепер ти зрозумів це слово? Спробуй повторити його за мною — “мо-о-ре”.
— О-о-е-е, — вимовив із себе з бульканням восьминіг.
І одночасно Валерій чітко почув свій власний голос, що повторив: “Мо-о-ре”.
— Ви теж чули? — звернувся він до Людмили Миколаївни.
— Що саме?
— Скільки разів я сказав “море”?
— Ви як дитина. Облиште.
— Повірте, я не жартую. Це дуже серйозно. Скажіть, прошу, — він вимовив це майжеблагально, — скільки разів я сказав “море”?
— Двічі, звичайно.
“Кепські справи. Втрата самоконтролю чи навіть щось гірше, — думав Валерій. — Вдруге ясказав оте “море” не тому, що хотів того, навпаки — наперекір собі. Якщо ця психічнаненормальність спричинена тиском, радіацією, температурою чи якоюсь фізичною недугою —півбіди…”
Він відчував весь час присутність чужої волі, яка сковувала його. Нарешті повернувся доМудреця:
— Слухай уважно. Ти знаєш, що десь тут поблизу перебувають інші люди? Тут, у морі, застінами будинку?
— Так.
— Вони впливають на дельфінів?
— Так.
— Ти певний, що це люди? Люди?
— Так. Так.
Валерій відчував — ще трохи, і його голова лусне від болю і сторонньої присутності, якперестиглий горіх. Глянув на розгублене обличчя Людмили Миколаївни.
“Може, і з нею діється те ж саме? Треба запитати… Про що? Ах, так, про чужий вплив… Протишу за вікнами “дзвона”. Про вічну ніч морського дна… А плескіт хвиль безмірно далеко — там, дедзеленчать телефони і кигичуть чайки… Про що я хотів запитати?”
Він почув знайомий закличний свист, стогін, хлюпання… Спробував усвідомити, чи неввижається усе це, але побачив, як Людмила Миколаївна відчинила двері в коридор. Звуки сталичутніші. Валерій кинувся за нею в дельфінарій. Уже з порога побачив Актрису, її голову, трохипідняту над водою. Вона лежала на боці, здавалося, зараз заклично помахає йому грудним плавцем:давай пограємо в м’яча! Але щось у позі Актриси насторожувало. Чи то опущений хвіст, чи те, що їїплавці були нерухомі… Валерій відчув біду раніше, ніж почув одчайдушний крик ЛюдмилиМиколаївни:
— Вона помирає!
Дельфінка ледь-ледь відкривала дзьоба, з її дихала вихоплювався приглушений свист. Вона товипливала з води, то поринала.
Тепер Валерій помітив: Актриса не пливе, а її підтримує на поверхні Пілот. Інколиз’являлася частина його голови, чувся пронизливий закличний свист.
— Дзвоніть Славкові хутчій!
Валерій кинувся в коридор і зупинився від несподіванки. Назустріч йому, залишаючи мокрісліди на лінолеумі, дибав на своїх щупальцях Мудрець.
Валерій пропустив нового помічника до Людмили Миколаївни і поспішив до телефону. Знявтрубку, але гудка не почув. Він стукав важелем, поки не переконався, що телефон не працює. Побігназад у дельфінарій.
Восьминіг стояв над басейном, неподалік дверей, упершись поглядом в Актрису, поступовозмінював колір — рожевий на сірий у цяточку. Довгі верхні щупальця то витягувалися, тоскручувалися, ніби він роздумував: чи не слід йому кинутися на допомогу.
— Сюди! Сюди! До мене! — кликала дельфінів Людмила Миколаївна.
Пілот підштовхнув до неї неживе тіло своєї подруги, різко засвистів, завив і став у водісвічкою, шалено працюючи хвостом. Він подивився на жінку, на Валерія так, ніби прощався з ними.Потім його погляд наткнувся на восьминога, і вираз одразу змінився. Сяйнула і згасла лють. Ранішеніж Валерій встиг покликати дельфіна, той опустився у воду, швидко поплив туди, де стояввосьминіг. Людмила Миколаївна завмерла, її обличчя судомило від внутрішнього болю.
Почувся гучний удар — це Пілот з усієї сили вдарився головою об пластмасову стінку. Йоговідкинуло назад. Рило було розквашене. Виючи, мабуть, з болю, дельфін знову кинувся на стінку,вдарив у те місце, де спліталися опори. Кров залила йому очі, він нічого не бачив. Завмер у “позітуги” — на боці із загнутим донизу хвостом. Потім дуже повільно поплив із заплющеними очима.
— Пілот! — покликав Валерій, ступивши до огорожі басейну з наміром стрибнути й пливти додельфіна.
Раптом відчув: щось тримає його за ногу. Глянув і побачив щупальце, яке обвилося навколоноги. Це восьминіг стримував його. Пролунав голос Людмили Миколаївни. В ньому було стільки горя,що Валерієві його власні прикрості здалися дрібними й несуттєвими:
— Пілота вже не врятувати…
— Але, може…
— Для цього треба було врятувати Актрису. А вона померла. Він не переживе… Якщо не датийому померти зараз, агонія буде ще жахливіша…
По обличчю жінки текли сльози, і вона навіть не пробувала їх стримати. Валерій розумів, щоЛюдмила Миколаївна має рацію, і все одно не міг миритися з її бездіяльністю. Хотів звільнитисявід щупальця, але Мудрець не збирався його відпускати. Навпаки — почервонів і ще міцніше, доболю, стиснув ногу Валерія.
Пілот знову щодуху кинувся вперед. Третій удар, четвертий… Дельфін ще був живий, але вжеледве тримався на воді. Кров заливала голову, текла на груди, вода навколо нього стала бурою.
— Відпусти мене, Мудрець! Чуєш? Негайно відпусти! — закричав Валерій і у відповідьпочув:
— Ні!
Вже нічого не тямлячи, Валерій дістав з кишені ножа, натис на кнопку. Сяйнуло лезо. І,ніби зрозумівши призначення цього предмета, Мудрець відпустив ногу.
— Стійте! — Людмила Миколаївна кинулася до Валерія. — Не смійте стрибати! Йому недопоможете, а себе загубите. Адже він уже не тямить, що робить…
Ніби спростовуючи її слова, дельфін розплющив очі і подивився на людей. Навіть тепер уйого погляді світилася любов до них — цих дивних дворуких дельфінів, які колись, давно-давно, неповернулися в море.
А за кілька секунд Пілот знову кинувся на стінку басейну, удари повторювалися один заодним. Вся вода в басейні почервоніла. Нарешті дельфін затих…
Людмила Миколаївна, хлипаючи, уткнулася головою Валерієві в груди. Він хотів її вивестизвідси, але жінка наче прикипіла до місця. Боялась подивитися на сумне видовище. Згадувала, якПілот годинами “стояв” на хвості, аби краще роздивитися, що вона робить, як захищав її відгумової акули, як лютував, побачивши своє відображення в дзеркалі, бризкав на нього водою,“лаявся”…
Почулося незграбне човгання — це восьминіг залишав дельфінарій. Валерій подивився йомувслід і сказав:
— Мені здалося, що Пілот хотів напасти на восьминога. Може, в нього були причининенавидіти спрута?
Людмила Миколаївна мовчала, і він ще раз спробував заговорити:
— Треба як слід перевірити сітку. Може, восьминіг умудрився відстебнути її і заліз додельфінів… Неспроста ж Пілот кинувся на нього?!
— Не на нього, а в його бік. Якби Пілот хотів, то вистрибнув би з води і дістав спрута.
Аргумент був переконливий, та Валерій вів далі, і радше з метою, щоб Людмила Миколаївна неповернулася до свого горя.
— Необхідно виявити винуватців. Очевидно, вони ще не все зробили, що задумали. Тепер,певно, на прицілі ми. Телефон зіпсований. Треба послати товаришам “торпеду” із запискою.
Він майже силоміць потяг Людмилу Миколаївну в салон, примусив допомагати йому.
— “Торпеду” можуть перехопити. Треба скласти таку записку, щоб, навіть прочитавши її, ці“невідомі” не збагнули, що ми про щось здогадуємося. Ви не пам’ятаєте, як звати Жербицького,командира підводного човна?
— Олег, — байдуже кинула Людмила Миколаївна.
— Отже, пишемо так: “Привіт із дна морського. У нас усе гаразд, от тільки не працюєтелефон. Здається, Олег мав рацію, і не зайве запросити його колег для спільних досліджень. Алезробити це треба швидше, ми б не хотіли зволікати підводне полювання…”
— “Полювання” писати не треба. Занадто прозоро, — заперечила Людмила Миколаївна. Справапотроху зацікавлювала її.
Валерій одразу згодився:
— Гаразд. Напишемо по-іншому: “Ми з нетерпінням чекаємо їх, щоб негайно приступити дороботи”.
Людмила Миколаївна схвалила цей варіант записки, і вони почали готувати до пуску “торпеду”— циліндр з водометним двигуном та автоводієм.
— А доки прийде допомога, ми можемо 60 попрацювати з Мудрецем, — запропонував Валерій.
Він з хвилюванням чекав відповіді, від якої залежало багато, — принаймні для неї. КолиЛюдмила Миколаївна згодилася, з полегкістю подумав: “Хоч трохи забудеться…”
— Мудрець! — покликав Валерій. Восьминіг одразу звівся в акваріумі на щупальця.
— Сюди! Іди до нас. Хутко!
Восьминіг попробував, як натягнута сітка. Переконавшись, що вона не застебнута, відсунуві, з силою виштовхнувши з “лійки” воду, перелетів через стінку акваріума, гепнувся на підлогу.Видно, він не забився, бо одразу ж почалапав до людей.
— А він повзає по підлозі не так уже й повільно, — зауважила Людмила Миколаївна.
— У якогось автора мовиться, що восьминоги можуть суходолом подорожувати. Воду вонизберігають “за пазухою” — міцно замикають її в мантійній порожнині на спеціальні “замки”. А вшвидкості пересування нібито можуть змагатися з людиною, яка іде середніми кроками.
— Ні, — промовив Мудрець, зупиняючись навпроти Людмили Миколаївни і дивлячись їй у вічі.
— Ти спростовуєш ученого? — здивувався Валерій. — Восьминоги не можуть суходоломпересуватися швидко?
— Можуть, — відповів Мудрець, бризкаючи водою з “лійки”.
— Отже, вони не можуть довго залишатися на суходолі?
— Не можуть, — ствердив Мудрець. Валерій раптом надумав запитати про таке, що могло брозвіяти його сумніви:
— Тут поблизу багато таких восьминогів, як ти?
— Ні.
— А де ви ще живете? Є такі місця?
— Так.
— Ти знаєш ці місця?
— Так.
— Ти можеш нас туди провести?
— Так.
— Ти згоден нас туди провести?
— Так.
— Надто він швидко на все згоджується, — здивувалася Людмила Миколаївна.
— Ти любиш людину? — допитувався далі Валерій.
— Так.
— А за що? Тобі здається, що вона схожа на тебе? У неї теж є руки, тільки менші, так?
— Ні.
Відповідь Мудреця збентежила Валерія.
— Ти хочеш сказати, що причина не в руках. А в чому ж?
Восьминіг мовчав.
— В тому, що людина розумна?
— Ні.
— Що “ні”? Ти не вважаєш людину розумною?
— Облиште бідну тварину. Не мучте її головоломками. Вона любить — і цього досить! —втрутилася Людмила Миколаївна.
Валерієві здалося, що у восьминогових очах майнув новий вираз — аж ніяк не схожий на виразлюбові та вірності, Кілька невеликих білих плям на спрутовій голові злилися в одну, і вона такзаяскрилася, що відвернула Валерієву увагу від очей Мудрецевих.
— Ми не знаємо, який зміст восьминіг вкладає в слово “любить”, — сказав Валерій.
— Можливо, зовсім не той, що ми. Зараз перевіримо… Мудрець, ти любиш море?
— О-о-е-е, — протягнув спрут.
— Море, — уточнив Валерій.
— Не знаю.
— Не знаєш, що таке море? Та я ж тобі уже пояснював. Море — це те, що за цими стінами, щооточує нас. Вода, риба, краби… Розумієш? Любиш?..
— Краби…
Щупальці інстинктивно витяглися, ніби поривалися схопити здобич, присоски на нихвипнулися. По тілу восьминога пробігла темна хвиля.
— Краби… Люблю… Вода… Люблю…
— Отже, любиш море?
— Не знаю, — повторив восьминіг і втягнув голову в тіло.
Людмила Миколаївна сплеснула руками, дивуючись із впертості Валерія, і сказала:
— Мудрець, якщо ти будеш виконувати те, що ми тобі скажемо, одержиш багато крабів.Згоден?
— Так.
І знову той самий химерний вираз спалахнув у його очах.
— Ми випустимо тебе в море. Ти пропливеш тричі навколо будинку і повернешся.