— Так.
Валерій подумав: “Вона розумниця. Якщо він справді повернеться, можна буде зробити все,чого не змогли зробити дельфіни. І навіть більше. Але шанси на успіх мізерні. Їх майже немає”.
Він почав готувати “вікно” для виходу восьминога. Мудрець пірнув у люк, крізь прозорупластмасу було видно, як він змінював забарвлення, реагуючи на зміну тиску. Як тільки відчиниласяостання заслінка, склав щупальці виступами-стабілізаторами назовні і шугнув уперед, одразурозтанувши в пітьмі.
Вони увімкнули прожектори. Промені освітили табунець строкатих рибок, схожих на метеликів.Подібно до казкового однорога пропливла зовсім близько кузовок-риба, було добре видно, як вона почерзі гребла плавцями, ледь ворушила хвостом. Але далі п’яти-семи метрів промені не сягали.
— Чи повернеться він? — вихопилося у Людмили Миколаївни.
Валерій поглянув на її змарніле обличчя й подумав: “Скільки сили їй треба, щоб триматисебе в руках і не думати про трупи дельфінів отут, поряд”. Раптом він одсахнувся від стіни. Вколо світла, налякавши риб, влетіла темна торпеда, розвернулася й помчала просто на нього. Передсамісіньким ілюмінатором вона загальмувала, і Валерій побачив величезне восьминогове око, щопідморгувало йому. Почулося: “Раз!”
“Ось тобі й причина слухової галюцинації. Адже це я подумки відзначив, що Мудрець зробивперше коло, а здалося, ніби він вимовив це слово. Галюцинація була така яскрава, що я міг билегко помилитися, якби мікрофони не були вимкнуті, якби нас не відділяли від моря звуконепроникністіни…”
Він подався до пульта й увімкнув систему мікрофонів, у якій були й ультразвуковіперетворювачі. Ззовні долинуло риб’яче базікання: хрюкання, свистіння, мукання, схоже накоров’яче, цмокання креветок. А ось і самі креветки випливли з темноти, ворушачи вусами-шаблями,з осторогою дивлячись на стіну “дзвона”. Слабке освітлення привабило підводних жителів, і сюдизібралися риби з яскравими плавцями, риби голубі, сліпучо-сині, сріблясто-червоні.Справжнісінький парад жінок, які вийшли похизуватися вбранням на проспект. Та Валерій знав, щосеред цих чепурух є досить отруйні створіння. Одна риба мала привабливу зовнішність, а булазапеклим хижаком, іншу природа наділила страхітливою головою і величезною пащею, а насправді вонасмирна істота. Кожне створіння маскувалося як могло, аби тільки вижити.
Та ось риби кинулися врозтіч. В освітлену зону знову влетіла жива торпеда і почулося:“Два!”
“Я чи він?” — питав себе Валерій, намагаючись зрозуміти, хто ж лічив цього разу.
Щось заважало йому докопатися до істини, щось гнітило його мозок. Він був знайомий з такимвідчуттям і боявся його…
Сяйнула нова думка, ніби рибка в промені. Валерій спробував утримати її і швидкозапитав:
— Ви нічого не чули?
— Чому ні, він лічить кола.
“А першого разу? Теж він? Але як же я міг його тоді чути, коли мікрофони були вимкнені?Хіба може звук пробитися звідти крізь оці стіни? Нісенітниця! Треба промовити “нісенітниця” стоабо тисячу разів і таким чином позбутися цієї мани. Якщо я втрачу здатність розрізняти можливевід неможливого — мені кінець”.
Людмила Миколаївна стискала голову руками.
— Ой, не можу більше, не витримаю, — застогнала вона.
“А чим я можу зарадити? їх не воскресиш”, — подумав він і сказав:
— Мудрець повертається.
Жінка затулила очі руками і думала: “Що зі мною діється? Краще повернулася б туга. А заразнічого немає, порожньо на душі. Ні смутку, ні горя. Лише оцей тупий безжальний тиск на мозок. Чихочеться мені помститися за них? Але кому? Вороги, негідники, підлота… Стій! Про що ж я думала?Чому так важко зв’язати слова докупи?.. Я думала про ворогів, про вбивць. Вони хочуть знищитинас, спочатку наш мозок. Ось звідки цей непереборний тиск. Тварини тут не винні… Ворогівзнищують. Але щоб знищити, їх треба знайти. І в цьому нам допомагає восьминіг. Знову тварина. Ми,люди, завжди втягуємо їх у свою орбіту, в свою боротьбу… Восьминоги важливіші для нас, ніждельфіни. Вони розумніші, відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшла… А ось і Мудрецьповертається…”
Темне ядро в колі світла рвучко загальмувало.
“Зараз усе вирішиться, — думав Валерій. — Він іще може попливти в море. Навіщо йому ми? Якби я вчинив на його місці?.. Восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші,відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшов…”
Він був би дуже здивований, коли б йому сказали, що точнісінько так, навіть тими самимисловами, тієї ж самої миті думає і Людмила Миколаївна.
Мудрець підплив до зовнішньої заслінки, простяг щупальце, спробував її відчинити. Валерійувімкнув механізми, відсік з шумом став наповнюватися стисненим повітрям, видно було, як вібрує івигинається лист пластмаси. Почав дужчати пронизливий свист. Потім автомат опустив заслінку наодну мить — поки фотоелементи “помітили” сплющену масу, що промайнула повз них. Білого, начепосипаного борошном, восьминога подано в камеру, а за кілька секунд — червоний, напівживий — вінопинився у “дзвоні”. Валерій і Людмила Миколаївна відчули полегшення, голови їх проясніли. Тавсього на кілька хвилин.
Тим часом восьминіг отямився. Валерій запитав у нього:
— Ти нічого не помітив, коли кружляв навколо будинку?
— Риби. Різні… — відповів Мудрець. Валерій здивувався: “Адже він знає, що його питають непро це”.
— Мене цікавлять не риби. А люди?
— Далеко, — промовив спрут.
— А ти їх бачив?
— Ні. Не знаю.
— Послухайте, — сказала Людмила Миколаївна. — А якщо вони випустять на нас торпеду абоякий-небудь снаряд…
І вона, і Валерій, не підозрюючи того, одночасно уявили, як під страшенним тиском крізьпробоїну б’є струмінь води — твердий і гострий, мов спис. Він пробиває наскрізь метал… У жінки згрудей вихопився хрипкий зойк, а Валерій притисся до стіни і застиглими очима стежив, як уявнавода підіймається дедалі вище й вище…
Він, нарешті, отямився, відігнав жахливе видиво, але страх не минав, зростав.
“Ми втрачаємо розум, — думав Валерій. — Причина, мабуть, у тому, що припинився зв’язок зповерхнею, з людьми, і ми відчули себе самотніми і безпорадними. Ми не можемо не думати про тонниводи, які тиснуть на “дзвін”. Це вони давлять на мозок, і нам ввижається хтозна-що… Може, ісмерть дельфінів ми придумали. А вони там, у басейні, — живі, здорові й голодні? Ну, звичайно!Так воно й мусить бути!”
Йому вчувся закличний свист Пілота. Валерій рвучко розчинив двері й побіг у дельфінарій.Відчинив другі, треті — в ніс ударив густий сморід.
На кілька хвилин повернулася певність. Валерій запустив механізми зливу, і вода винеслатрупи дельфінів у море.
“Можна буде поселити в басейні Мудреця, а з часом — і кількох його родичів. Але насампередтреба спробувати з його допомогою налагодити зв’язок. Чому з його допомогою? Хіба я боюся вийти з“дзвона” і подивитися, де обірвалася лінія?..”
Він згадав про Людмилу Миколаївну і поспішив до неї.
Жінка не дивилася на нього, вона, як і раніше, закривала обличчя долонями, стояланерухомо, прихилившись до стіни. Здалося, не дихає.
“Мертва?”
Підбіг, схопив її за плечі.
Людмила Миколаївна злякано скрикнула, і він полегшено подумав:
“Мені примарилося. Мені весь час щось мариться. Чому? Ага, я зовсім забув про тиск…”
Валерій перебігав очима з одного апарата на інший, на столик, крісла. Їх створювалидбайливі люди — конструктори, інженери, біологи. Тут застосована багатошарова обшивка зпрокладками.
“Вона досить надійна, захищає від неймовірного тиску моє тіло, мої плечі, ноги, череп. Алеці тонни тиснуть на мозок, і тут обшивка не зарадить”.
Він знав, що тиск води на п’єзокристали весь час заряджає акумулятори, прилади, якіочищають морську воду і перетворюють її на питну. А інші добувають з морської води кисень,необхідний для дихання. Працює автономна життєзахисна система, тож хай би навіть скінчилисязапаси харчів на складі, люди могли б споживати водорості з харчових акваріумів і чекати надопомогу. Він та Людмила Миколаївна не помруть ні від задухи, ні від голоду, ні від спраги. Всепередбачено.
І раптом він тихенько засміявся. Намагався задушити цей гидкий нервовий смішок, але неміг. Так, вони не помруть ні від задухи, ні від голоду. Їх не роздушить водяна товща, але вонароздушить мозок. Вбни збожеволіють — ось що з ними станеться. І тут безсилі і завбачливіконструктори, і премудрі біологи.
Якби ж хоч Людмила не мовчала! Якби не ця проклятуща тиша, що обгорнула їх, наче товстаковдра!
Валерій схопив якийсь предмет, що потрапив до рук, і кинув на підлогу, аби почути хочякийсь звук. Він забув, що можна просто запитати Людмилу Миколаївну про будь-що, і вонавідгукнеться. Помацав рукою — що б іще пожбурити? Рука натрапила на маленьку скриньку. Зараз бигірко усміхнутися. Коли б вийшла усмішка… Подарунок Славка, молодого і гонористого керівника,який так довго не йде на допомогу. Він завжди був меломаном. Це він підсунув Валерієві набірплівок з музичними записами. Чи не іронія долі, що скринька потрапила до рук саме тепер?
Валерій беззвучно засміявся. Відчинив скриньку і вставив одну з плівок у магнітофон. Нехайі Людмила усміхнеться! Комічнішу ситуацію, вдається, важко придумати.
Тиха музика заповнила салон. Людмила Миколаївна опустила руки, здивовано повернула голову.Підвівся й Мудрець. Невже й він чує? Але що може зрозуміти головоногий молюск ось у цьому…
Десь дзюрчать і перегукуються струмки. Потім вони зливаються разом і шумлять водоспадом.
Співають птахи… В саду на світанку…
Чути, як прокидається земля, як тягнуться вгору дерева й травинки, як тарабанить по дахублагодатний дощ і в хліву мукає корова. Здається навіть, що запахло теплим молоком, свіжимсіном.
І ось уже в мелодії з’являються тріумфальні звуки — це прокинулася людина. Вона бере вруки молот і б’є по ковадлу. Вона виходить в поле, а стигле жито пестливо треться об її коліна ірозступається перед нею. Людина сідає в літак і, розсікаючи зі свистом повітря, мчить увись.
Сонце виграє на крилах. Співають дерева й трави, які залишилися на землі. Співає коса вполі і видзвонює молот у кузні. Музика накочується хвилями. Це хвилі моря. Тисячі дзеркальнихскалочок сонця переливаються в них, осліплюють, вибухають бризками. Перед носом корабля закипаєбіла піна. На містку — капітан. Дзвенить ланцюг. У воду опускають батискаф. Розступилося море.Батискаф почав занурюватися. Промені прожектора прорізують морську безодню…
Рука Людмили Миколаївни торкнулася Валерієвої руки. Жінка кивнула головою. Валерійподивився в тому напрямку і побачив Мудреця. Восьминіг дихав частіше, зяброві серця збільшилися іпросвічувалися крізь мантію. Здавалося, у нього з’явилася ще одна пара очей. Щупальця булискручені, а їхні кінці ворушилися і розгойдувалися в такт мелодії.
Людмила Миколаївна простягнула до спрута руку, але він того не помітив. Його погляд бувспрямований кудись у далечінь. Жінка усміхнулася вперше за кілька годин.
— Що зі мною було? — запитала у Валерія. — Таке враження, ніби я перенесла хворобу.
Валерій усміхнувся їй у відповідь. Голова була ясна, тиск щез. Повернулася здатністьаналізувати.
“Тут справа не в музиці, — подумав він. — Точніше, не тільки в музиці і нашому враженні.Мусить бути якийсь іще фактор, об’єктивніший…”
Плівка закінчилася, музика стихла. Мудрець якийсь час ще перебував у стані сп’яніння, апотім поплівся до свого акваріума. У нього був стомлений вигляд.
— Переведемо його до басейну, — запропонував Валерій. — Там просторіше.
— А як же?.. — вона не докінчила фрази.
— Я прибрав трупи, — відповів, дістаючи зі скриньки нову касету з плівкою. Він поспішав,бо відчував, що тиск знову повертається…
Валерій влаштував Мудреця в басейні. Але той не виявляв радості при переселенні, мабуть,це пояснювалося тим, що він стомився.
Коли Валерій повернувся в салон, Людмила Миколаївна вже спала. Він теж почав укладатися.Магнітофон усе ще працював. Але тепер музика погано допомагала, думки ледь ворушилися в голові.
Валерій вимкнув магнітофон, ліг і відразу ж поринув у сон — важкий, неспокійний…
У ту коротку мить, коли Валерій розплющив очі, вловивши скрипіння дверей, він побачиввогненного павука, що неквапно заповзав у салон…
Славко махнув Олегові рукою, щоб той пригасив на дві третини боковий прожектор, вимкнувкормовий і запалив світло в салоні, сподіваючись, що восьминіг підпливе впритул до ілюмінатора.Одначе спрут вважав за краще спостерігати людей на відстані. Він зупинився приблизно за півметравід ілюмінатора і в слабкому світлі здавався якоюсь невиразною масою без форми.
— Поведінка восьминогів змінилася, — мовив Славко. — Але чому? Адже ми не давалиприводу…
— Може, дали інші? — висловив здогад Олег.
— Люда й Валерій?
— Не обов’язково вони…
— Ти все ж підозрюєш, що тут є вороги? Але навіщо їм ця бухта і ми?
Він увімкнув двигун і носовий прожектор, повів батискаф до “дзвона” по прямій. Приладипоказували, що батискаф весь час збивається з курсу, доводилось його вирівнювати. Спочатку Славкодумав, що батискаф вихляє через несправність у рульовій тязі, та невдовзі зрозумів: причина не врулях, це він сам усупереч своєму бажанню робив мимовільні хаотичні рухи, натискав не на тікнопки, повертав рукоятки не так, як хотів. Коли б не контрольні прилади, батискаф зовсім збивсяб з напрямку.