— Олег, ти нічого не відчуваєш?
— А що я маю відчувати? — сердито проказав Жербицький.
— Думки плутаються. Голова важка… Як на похмілля…
— У мене теж болить. Тиск, — безапеляційно заявив “ординарець”.
Славко скрипнув зубами, за допомогою приладів вирівняв батискаф і дав повний хід.
— Восьминіг прилип до батискафа, — сказав Олег.
— Нехай прилипає, — відмахнувся Славко.
Попереду палала заграва. Довелося гальмувати. Жербицький залишив перемикач і припав доносового ілюмінатора.
— Цікаво, цікаво… — бубонів Славко.
На малій швидкості він повів батискаф в обхід заграви, і стало видно палаючі заростіякихось рослин.
— Знаєш, що це таке? — кивнув Славко на заграву. — Холодний вогонь. Світяться хащіводоростей цистозіри. Справжнісінька тобі пожежа. Цікаво було б дізнатися, які джгутикові вданому випадку спричиняють світіння і чи має воно причетність до “цвітіння” планктону. Жаль, щообмаль часу…
Він позначив місце на карті і повів батискаф далі.
Невдовзі попереду і внизу вигулькнуло світле блюдечко — в промені прожектора сяяв “дзвін”.Славко уповільнив хід батискафа і підвів його так, щоб ілюмінатор прихо-дився навпроти “вікна”підводного будинку. Вгледів Валерія і Люду, які припали до прозорої пластмаси, і заспокоївся.
— Привітайся і запитай, як у них справи, — наказав Олегові.
Той заблимав боковим прожектором, “заговоривши” світловою морзянкою. У відповідь “озвався”прожектор “дзвона”:
“Все гаразд. Чи одержали листа?”
— Передай — листа не одержували, — сказав Славко. — Запитай, чому не налагодили зв’язок.Повідом, що несправність-в них, в апараті або на виходах.
— Вони просяться до нас, у батискаф, — спантеличено проказав Олег.
— Бачу, — невдоволено відповів Славко. — Можна подумати, що це так просто зробити. Кажуть,“усе гаразд”, а просять вживати заходи, як при аварійній ситуації. Запитай, чи правильно їхзрозуміли.
Прочитавши відповідь, він чортихнувся і почав обережно підводити батискаф, щоб люк ставякомога ближче навпроти “вікна”. Одночасно у “вікні” рознялися стулки, висунувся “рукав” зприсосками. Частина батискафа увійшла в “рукав”. Маневр тривав близько двох годин. Теперпочиналось найголовніше. Найменша похибка, неправильно встановлений тиск у шлюз-камері, відмовитьчи не спрацює на повну силу бодай одна присоска “рукава” — і станеться аварія.
— Одягайся! — скомандував Славко, і сам, спохмурнілий, почав залазити в скафандр.
Зробити це в салоні батискафа було зовсім не просто.
Коли нарешті почулися удари по люку, Славко ледь-ледь прочинив його…
Губи Олега за пластмасою шолома ворушилися, він щось казав, і Славко зрозумів, що всегаразд, можна відчиняти.
Люк відчинявся дуже повільно. Славко щосили натиснув підборіддям на пластинку блокатора, ішолом відкинувся з його голови. Олег зробив те саме.
— Хоча б вони здогадалися зняти скафандри в “рукаві”, — бурчав Славко.
Виявилося, що Люда й Валерій, порушуючи всі інструкції, увійшли в “рукав” узагалі безскафандрів. Тільки-но люк відчинився, вони одразу пірнули в нього.
Славко хотів було висварити їх, але побачив їхні обличчя з наляканими, майже божевільнимиочима.
— Що з вами?! — скрикнув він.
— Зачиняй люк і тікаймо звідси! — прошепотів Валерій, сідаючи на підлогу.
— А дельфіни? — запитав Олег. — Ви залишили їм корм?
— Не забули увімкнути автомати “рукава”? — нагадав Славко.
— Не забули. Швидше! — пошепки промовила Людмила Миколаївна.
Славко зачинив люк і запустив двигун, стежачи у задній ілюмінатор. Та ось простір за нимпрояснів, чорна труба “рукава” повільно відсунулась, входячи в “дзвін”.
— Дельфіни… — почала Людмила Миколаївна, та Валерій затулив їй рота рукою.
— Що сталося?! — нічого не розумів Славко.
— Жени!
Скоряючись не словам, а незвичному тону Валерієвого голосу, Славко більше нічого не питав.Тільки коли батискаф загойдався на поверхні біля борту корабля-бази і відкрився горішній люк,Валерій повідомив:
— Дельфіни загинули…
9
Славко хотів запросити на нараду всіх учасників експедиції, та несподівано запротестувавЖербицький. А коли дещо здивований самостійністю “ординарця”, спробував пояснити, що, мовляв,“розум добре”, а десять спеців не “гірше”, Олег сказав коротко:
— Ти цього не зробиш.
— Знову граєш у командира, — розсердився Славко.
— Пора зрозуміти, що це вже не гра. Славкові стало незатишно. Він зрозумів, що Жербицькийне такий простий, як здавалось. Зараз він говорив категорично.
— Я повідомлю в штаб. До одержання наказу попрошу нікому не говорити про події підводою.
І Славко, і Валерій зрозуміли: він сказав “попрошу”, лише зважаючи на те, що вони цивільнілюди.
Слова Олега не стосувалися Людмили Миколаївни — її не було на судні. Усе, що вона пережилав “дзвоні”: загибель вихованців, страх — знайшло вихід у нервовому приступі, і її довелосянегайно відправляти на вертольоті в лікарню. Це ще більше розпалило цікавість учасниківекспедиції, і Валерієві ставало все важче виконувати наказ-прохання Жербицького.
Він дуже непокоївся про Люду і час від часу бігав до радиста, прохав зв’язатися злікарнею. Звідти повідомляли, що стан хворої поліпшується.
Щоразу Валерієві відвідини радіорубки закінчувалися однаково: радист намагався змуситийого розповісти, що сталося у підводному будиночку, а Валерій обіцяв це зробити на нараді, якаось-ось має відбутися. Непросто було також проскочити повз Тукала та іхтіологів, які протягом дняпідстерігали його біля каюти.
Незабаром штаб зреагував на донесення Жербицького: біля входу в бухту з’явився сірийдовгий есмінець у супроводі протичовнових катерів та підводних човнів. Над водою повисливертольоти.
За Славком, Валерієм та Жербицьким прийшов військовий катер, посланий командуючимескадрою. Їх забрали на есмінець. У каюті командуючого на них чекало кілька чоловік: високийкрасень контр-адмірал з кучерявим чорним чубом та два капітани першого рангу. В дальньому куткукаюти сидів четвертий — моряк з погонами капітан-лейтенанта.
Моряків цікавило все, починаючи від зниклого контейнера і кінчаючи дивовижними здібностямиМудреця. Славкові та Валерієві довелося відповідати на безліч запитань.
— Не буду критися від вас, — сказав контр-адмірал, — що у районі бухти останнім часом неспостерігали чужих кораблів. Дещо раніше в нейтральних водах і порівняно недалеко звідси проходивпідводний човен, але він не спинявся. Проте це не виключає проникнення в бухту ворожих водолазівчи аквалангістів. Та щоб перебувати під водою так довго, їм знадобилося б пристанище типу вашого“дзвона” або спеціально обладнана печера. Однак нічого подібного не виявлено. Про всяк випадок мизакрили вихід із бухти. Прочісування почнемо о шостій нуль-нуль. В операції візьмуть участьпідводні човни, водолази-“наїзники” і вертольоти. Пошук проводитиметься одночасно на різнихглибинах і в різних масштабах. Те, чого не помітять з вертольотів та підводних човнів, побачатьводолази.
— Ми пропустили одну ланку, — почувся неквапливий голос моряка з погонамикапітан-лейтенанта. Він повернувся до Валерія: — Ви сказали, що дресирований восьминіг на кличкуМудрець застерігав вас від ворогів. Про дресированих восьминогів мені, щиро кажучи, доводитьсячути вперше, але коли це так, то можна припустити, що йому якимось чином відомо про них. Вартобуло б скористатися з його допомоги. Як можна це зробити?
— Можна спуститися в “дзвін”… — прохопився Славко.
— Боюся, що в “дзвоні” цього зробити не можна, — заперечив Валерій. — Напевно, щопідводний будинок знаходиться під “їхнім” контролем, хоча мені не зрозуміло, як цей контрольздійснюється. Краще було б поговорити з Мудрецем у безпечнішому місці, наприклад, підняти йогосюди.
Капітан-лейтенант схвально кивнув а контр-адмірал сказав:
— Ми пошлемо за ним човен-малятко. А вас, — він повернувся до Славка й Валерія, — япопрошу залишитися тут і підготувати акваріум для восьминога. Товариш Жербицький допомагатимевам.
Мудреця у “дзвоні” не було. Чи восьминіг залишив його, коли Людмила Миколаївна й Валерійперебиралися в батискаф, а чи потім зумів якось увімкнути шлюзову камеру. І те й те здавалосянеправдоподібним, але факт залишався фактом: восьминіг безслідно щез.
Валерій розумів непевність свого становища. Моряки дивилися на нього з підозрою. А Славконавіть жартував:
— А чи не снилися вам з Людою глибоководні сни?
— Але ж ти сам бачив восьминогів, — огризнувся Валерій.
— Згоден, вони незвичайні, і поведінка їхня дивовижна, але щоб розмовляти, тварина муситьмати принаймні органи мови!..
Валерій з нетерпінням чекав початку операції — прочісування бухти. Навіть у найгіршомувипадку — якщо не будуть виявлені таємничі вороги — все ж таки щось проясниться. Він іззахопленням стежив за водолазами, які осідлали невеликі снаряди з потужними водометними’двигунами. На такому снаряді можна було розвивати швидкість до тридцяти вузлів. Двигун дававенергію і прожектору, вмонтованому на шоломі водолаза.
Коли за командою з есмінця загони водолазів одночасно почали занурюватися, під водоюспалахнули десятки вогнів. Видовище було неймовірне. Славко з Валерієм стежили за вогнями,перегукувалися через поручні. Поряд погойдувався батискаф, приготований про всяк випадок доспуску.
їх покликали в радіорубку. Звідси контр-адмірал керував операцією. Крім нього та радистів,у рубці був іще капітан-лейтенант.
Контр-адмірал зустрів Славка та Валерія повідомленням:
— Водолази побували й на вашому “дзвоні”. Його механізми функціонують нормально.
— ї це все? — запитав Валерій.
— Що “все”? — не зрозумів контр-адмірал.
Зате капітан-лейтенант одразу вловив, що має на увазі Валерій, і відповів:
— Так, так, нічого там незвичайного не виявлено.
Він перебіг поглядом по обличчю збентеженого журналіста і додав:
— Поки що не виявлено.
Для Валерія час тягнувся нестерпно повільно. Журналіст червонів, коли ловив на собі чийсьпильний або недовірливий погляд. Йому здавалося, що з кожною хвилиною ці погляди стаютьглузливішими. Більше того, його самого вже брав сумнів — чи не було все оте грою хворобливоїуяви. І щоразу хапався за надійний якір — загибель дельфінів. Це вже ніяк не могло привидітися.Але, з іншого боку, загибель дельфінів ще нічого не доводила, не підтверджувала, що Мудрецьсправді існує…
— Підводні човни нуль три, сімдесят два і вісімдесят три піднялись, — доповів радист. —Вони нічого не виявили.
За півтори години загони водолазів-“наїзників” закінчили прочісування. Обстежили коженметр дна, дослідили кожен кубометр води.
Контр-адмірал, здається, більше не звертав уваги на Славка і Валерія. Тепер уже й Славковідоводилося захищатися. Він зважився сказати:
— Дивно. Вся ця історія з контейнером та восьминогами… Але ж я сам їх бачив. У нас,зрештою, є кіноплівки…
— Не так уже й дивно, — обізвався контр-адмірал. — Особливо, коли згадати, що грасвітлотіней під водою може породжувати всілякі ілюзії, перетворювати звичайних восьминогів намудреців… — Він навіть спробув утішити Славка, заспокійливо промовивши: — Це ж із кожним можестатися…
Славко закусив губу від образи і поклав руку на Валерієве плече. Той зрозумів причину йогоспівчуття й гірко посміхнувся. А коли вони вийшли на палубу, Валерій сказав:
— Я вдруге оселюся у “дзвоні”, і цього разу мене не ошукаєш… Іншого виходу у нас немає.
10
Разом із Валерієм у “дзвоні” поселився іхтіолог. Його повне ім’я було Євген, але всіназивали Євгом. Свою першу статтю в науковий журнал він підписав “Євг. Косинчук”, даючи цимзрозуміти, що нічого спільного не має з академіком Є. Косинчуком, своїм дядьком. Треба сказати,що з дядьком вони посварилися. Чого посварилися — ніхто не знав. Лише надзвичайні обставини моглививести з рівноваги спокійного і вайлуватого Євга.
Не моргнувши оком, Євг вислухав докладну розповідь журналіста про все, що трапилося упідводному будинку. Важко було зрозуміти, чи вірить він тому, що чує, чи тільки удає, нібивірить. Але й за це Валерій був йому вдячний.
Сам же Валерій, знову опинившись у “дзвоні”, почав сумніватися в усьому ще більше, ніжраніше. То йому вчувалося свистіння дельфінів, що долинало крізь зачинені двері з дельфінарію, тоза вікном ввижався восьминіг. Та щоразу, коли змінювався кут прожекторного променя, вінпереконувався, що ніякого восьминога там немає.
Так тривало доти, доки Косинчук одного разу не вигукнув:
— Поглянь, хто до нас завітав!
Крізь пластмасу на них дивилися величезні вирячкуваті очі.
— Це Мудрець! — вигукнув Валерій. Чомусь він був певний у тому, хоча навряд чи зміг биодразу відрізнити Мудреця від його родичів.
Загула кінокамера, і Валерій посміхнувся, подумавши:
“Скільки тисяч метрів плівки переведе цей скрупульозний іхтіолог?..”
Раптом злякався: а що, коли це знову ілюзія? Почав маніпулювати прожекторами — видиво незникало. Тепер Валерій ще більше повірив, що то й справді Мудрець, — хіба інший восьминігреагував би так спокійно на миготіння світла?
Він помахав спрутові рукою, мовляв, заходь до “дзвона”, і той у відповідь ледь помітноворухнув двома щупальцями.
— Цікаво! — висловив своє здивування Євг.
Це підбадьорило і Валерія, він почав готувати до пуску шлюзову камеру. Восьминіг терплячечекав. Він навіть підсунувся ближче до заслінки і склав щупальця, лагодячись пірнути в камеру.Його “лійка” ледь пульсувала.
— Коли б це була людина, я подумав би, що вона хоче увійти до нас, — сказав Євг такимтоном, наче добре анав, що восьминіг цього хотіти не може.
Валерій увімкнув шлюз-камеру, і за кілька хвилин октопус уже чалапав перевальцем попідлозі підводного будиночка.
— Це ти, Мудрець? — про всяк випадок запитав Валерій.
— Так.
Хоч як був здивований Євг, одначе він устиг увімкнути магнітофон. Валерій тільки теперпереконався, що іхтіолог раніше не вірив розповідям, буцімто їхній восьминіг умів розмовляти.
— Отже, ти самостійно запустив шлюз-камеру і вийшов у море? — допитувався Валерій.
— Так.
— Чому ж ти вирішив тепер повернутись? Восьминіг мовчав, напинаючи “капюшон” на очі.
— Він схожий на академіка Косинчука, — сказав Євг, уникаючи слова “дядько”. — Надто колитой ухиляється від прямої відповіді.
Валерій зробив вигляд, що не почув Євго-вих слів і спробував допомогти Мудрецеві:
— Тому, що люди повернулись?
— Так.
— Ти хочеш бути разом з нами?
— Так.
— Хочеш служити нам?
Восьминіг кілька секунд міркував, дивлячись на Валерія потьмянілими очима. Нарештівідповів:
— Так.
— Я знову поселю тебе в басейні. Там просторо, часто міняється” вода. Коли захочеш,приходитимеш до нас у салон.
Восьминіг слухняно рушив до дверей.
— Стій! — гукнув йому Валерій.
Спрут зупинився, обхопивши кінчиком щупальця пластмасову ручку.
Очі у Валерія блищали, він явно щось замислив.
— Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?
— Так.
— Пам’ятаєш, що з ними сталось?
— Так.
— Вони загинули?
— Так.
— А для тебе немає небезпеки там жити?
— Ні.
— Там тепер узагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?
— Я можу. Вони — ні. Мене не можуть убити. Мені не загрожує. Тобі небезпечно. Допоможутобі…
Валерій так здивувався цьому словесному потоку, що, здавалося, втратив мову. Вінповернувся до Косинчука, поглядом запитуючи, чи він чув фрази, які вимовляв восьминіг.
Євг утратив свою звичайну незворушність. Він теж був схвильований, хоча менше, ніжВалерій. Проте удавано-спокійно визнав:
— Здорово розмовляє. Ніколи не подумав би, що таке може бути!