Восьминіг розцвів райдугою барв. Мабуть, він по-своєму зрадів з того, яке враження справивна людей.
Знайоме почуття пригніченості стисло Валерієві голову.
— Ти нічого не відчуваєш? — запитав у Євга.
— Ні, — відповів іхтіолог, з жадібною цікавістю придивляючись до восьминога.
Нараз він рвучко простягнув руку, доторкнувся щупальця. Спрут миттю відсмикнув його.
— Не подобається? — сказав Косинчук. — А чому?
Восьминіг мовчав і знову, якщо вірити Євгу, став схожий на академіка Є. Косинчука, колитой ухилявся від прямої відповіді.
— Іди, — сказав іхтіолог, і восьминіг зник за дверима.
Євг повернувся до журналіста. Він мовби тільки зараз збагнув запитання Валерія іпоцікавився:
— А що я маю відчувати?
— Розумієш, у мене якийсь тягар у голові, як тоді… І ще…
Він замовк, так і не сказав про свою підозру. Оті бородавки на щупальцях… У Мудреця їх,здається, не було. І ще… коли восьминіг рухався, він перевалював своє тіло зовсім не так, якМудрець…
11
За кілька годин Косинчук почав заняття з восьминогом. Примушував його змінювати пози,роздивлявся, робив сотні знімків. Він грав з восьминогом у м’яча і дуже скоро помітив, щоініціативу в грі захопив молюск. Часом затримував м’яч — не відкидав його по команді, а починавперекочувати з щупальця на щупальце. Бувало, простягав м’яч Євгу, та, коли іхтіолог хотів узяти,миттю відсмикував щупальце назад. Здавалося, ніби він вивчає людину, перевіряє швидкість їїреакції, намагається дресирувати. Євг спробував розпитати октопуса про його родичів, про їхніжитла, про полювання, спосіб харчування, але не дізнався нічого нового. Відповіді восьминога буликороткі, інколи суперечливі.
Іхтіолог запитав:
— Отже, ти згоден служити людям? Люди тобі подобаються?
— Так, — відповів восьминіг.
— Ти зможеш мене провести до того місця, де ви живете?
Очі спрута полізли на “лоба”, він так і вп’явся ними в Євга.
— Ну, кажи, згоден? — допитувався юнак.
— Згоден, — непевно відповів восьминіг.
— І ти допоможеш мені поговорити з твоїми родичами?
— Так.
Валерій, прислухаючись до їхньої розмови, пожартував:
— Отже, ми маємо першого посередника і перекладача з людської мови на мову восьминогів.
Він замовк, бо почув сопіння восьминога і його слова:
— Посередник. Так. Дельфін. Ні.
— А до чого тут дельфіни? — здивувався Косинчук. — Ти що, не любив їх?
— Так.
— Стверджуєш, що не любив?
— Так.
— Чи любив?
— Так.
— Наш перекладач плутає поняття. — зауважив Євг. — А втім, це не завадить йому провестимене у свій табір.
— Я теж піду з вами.
Косинчук хотів заперечити, сказати, що краще одному з них залишитися у “дзвоні”, алезгадав про право першовідкривача і промовчав. Йому навіть на думку не спало, що Валерій простобоїться залишатися у підводному будинку наодинці зі своїми спогадами та тривогами, а тим більшеЄвг не міг передбачити, що скоро і йому доведеться зазнати страху…
Вони одягли водолазні костюми, приготували “торпеди”. На цих потужних апаратах можна булорухатися значно швидше, ніж на двигунах, що ними були оснащені їхні скафандри.
Валерій увімкнув шлюз-камеру.
Опинившись у морі, восьминіг, ніби пустуючи, гайнув удалину, і люди не могли йогоназдогнати навіть на своїх “торпедах”. А потім повернувся і весело кружляв навколо своїхпровожатих.
“Він схожий на цуценя, яке випустили погуляти, — подумав Косинчук. — Гай, гай, та він інас хоче втягнути у свою гру!”
Валерій спостерігав за восьминогом зовсім з іншим почуттям. Він теж помітив, що молюскніби запрошує людей побавитися з ним.
“Ні, не запрошує, — думав Валерій, — а намагається примусити поганятися за ним. Так само,як і в грі з м’ячем. Он Євг уже піддався. Що з цього вийде? Ну, звичайно, він його не впіймає. Тащо це? Октопус переходить всякі межі, він стає надто фамільярним…”
Восьминіг на повному ходу зачепив Косинчука щупальцем, спробував потягнути за собою, алесила двигуна виявилася занадто великою для молюска. “Торпеда” тільки розвернулась. Косинчукдзиґою закружляв на одному місці, вчепившись за ручки апарата, а разом з ним кружляв і восьминіг.Так тривало кілька хвилин, а потім октопус, тримаючи іхтіолога одним щупальцем, двома іншимивперся в “торпеду”, вибив її з Євгових рук. Доки Валерій розмірковував над тим, чи має він праволишати свого товариша наодинці зі спрутом і кинутися навздогін за “торпедою”, яка без верхівцяпродовжувала свою путь по прямій, апарат безслідно розчинився у ватяній пітьмі.
Валерій роздратовано подумав:
“Не подобаються мені ці забавки. Октопус наче вивчає нас і наші апарати. Тут не добереш,хто дослідник, а хто піддослідний. На довершення всього ми втратили торпеду…”
Восьминіг, тримаючи Євга, підплив до Валерія і подав йому якийсь знак щупальцем, нібикликав слідувати за собою. Валерій запропонував Косинчукові вхопитися за ручку його апарата, алеоктопус, не випускаючи іхтіолога, відплив далі. Довелося поспішати за спрутом, який тепер рухавсяз таким розрахунком, щоб Валерій не випустив його з поля зору, але й не міг надто наблизитися.
Із підводних хащів назустріч їм випливла велика акула. Очі-намистинки прикипіли довосьминога. Валерій уже намірився захищати його від хижака. В інструкції сказано, що акулилякаються повітряних бульбашок, які вихоплюються з вивідної трубки скафандра. Саме цією нехитроюзброєю він і хотів відігнати ворога. Та акула щось зволікала нападати на восьминога. Більше того,коли до нього залишилося всього зо три метри, вона стрімко крутнула вбік і ганебно дременулагеть.
І Валерія, і Косинчука вразила незвичайна поведінка хижачки.
Невдовзі вималювалася знайома ущелина. Вони обминули її, і перед ними з’явилося химернекам’яне селище восьминогів. Тут молюск відпустив Косинчука і зник в одній із будівель. Валерійустановив рулі “торпеди” так, що зона наче повисла над селищем. Промінь прожектора шастав подивних кам’яних спорудах, але ознак життя не виявив. Раптом з одної будівлі висунулося щупальце,відсунуло загородку з каміння. Далі, сплюснувшись у плескачик, протиснулося крізь вузькі “двері”тіло. То був їхній провожатий. Він попрямував до людей, подаючи якісь знаки.
Валерієві здалося, що він чув, як восьминіг казав:
“Ні. Нікого немає. Пішли”.
Побачивши, що люди не квапляться, молюск обхопив щупальцем “торпеду” і розвернув її носомугору, до виходу з ущелини. Його “лійка” запульсувала швидше, вій склав щупальці, поплив. Нічогоне вдієш — треба пливти слідом за ним. Валерій попросив Євга точніше визначити місце знаходженняселища восьминогів. Косинчук кивнув, даючи знати, що вже це зробив. Тільки тоді Валерій увімкнувдвигуна на “повний вперед”, наздоганяючи восьминога.
Спрут привів до їхнього підводного будинку. Поялозив щупальцем по пластмасі, нібинамагаючись відчинити заслінку. А коли всі троє опинилися у підводному помешканні, промовив:
— Немає. Нікого немає. Пішли.
Він монотонно повторив ці слова кілька разів, не відповідаючи на запитання людей, кудипішли його родичі і чому це вони всі одразу пішли. Далі несподівано почав додавати до сказаногораніше:
— Всі пішли? Куди пішли?
— Пластинка виявилась щербатою, — пожартував Валерій. — Наш Мудрець сам зараз потрапив ускрутне становище.
— Нічого, ми знайдемо твоїх родичів, — спроквола мовив Косинчук, неуважно дивлячись то навосьминога, то на прилади. Його погляд затримався на магнітофоні. — Іди, Мудрець, відпочивай.
І відчинив двері в коридор, випроваджуючи восьминога.
Але спрут не рушив з місця. Він перестав повторювати одне і те саме, помовчав трохи, далісказав:
— Треба знайти.
— А ти знаєш, де шукати? — спитав Валерій.
Він думав зараз не тільки про восьминогів, а й про контейнер. Куди він подівся?
— Ні, — відповів спрут. — Треба шукати. Люди допоможуть нам. Ми допоможемо людям.
— А в чому полягатиме допомога?
Восьминіг звівся на щупальця, втупив очі у Валерія, і той чомусь згадав уривки з книг проОкеан. Перед очима затанцювали рядки цифр. Він пригадав, що маса живого населення Океану складаєдвадцять мільярдів тонн, а добувається в усьому світі мізерна частка: п’ятдесят мільйонів тоннриби, кілька мільйонів тонн водоростей, приблизно півтора мільйони тонн молюсків…
“Людей чекає великий штурм Океану, — думав Валерій. — І тут нам допоможуть восьминоги.Вони стануть друзями людини, тим, чим на суходолі колись були собаки. Восьминоги — морськісобаки… Восьминоги — друзі людини…”
Голову стис крицевий обруч, цифри стрибали дедалі швидше. Десь у глибині мозку, в тайникахпам’яті, тривожно свистіли дельфіни.
— Іди! — наказав восьминогові Косинчук. Його голос дзвенів незвично, здавалося, голосовізв’язки напнуті, мов струни.
Грюкнувши, зачинив двері за восьминогом. По чолу стікали краплі поту. Напевне, те, щопережив щойно Валерій, зачепило і Євга.
— Восьминоги допоможуть нам освоїти Океан, — хрипко промовив Валерій.
— Побачимо, — буркнув Косинчук.
Підійшовши до магнітофона, увімкнув його. Почувся шелест — перемотувалася плівка. Обличчяіхтіолога було напружене. Він запитав Валерія:
— У морі тобі не здавалося, ніби чуєш слова восьминога?
— Чому ти питаєш?
— Відповідай, будь ласка, потім поясню.
— Мені здалося, що він говорив “ні…”
— “Ні. Нікого немає. Пішли…” Так?
— Значить, і ти чув?
— Чув, — відповів Косинчук. — Зараз ми перевіримо, чи не була це галюцинація.
— Але як?
Євгова увага зосередилася на магнітофоні. Коли б дружина Є. Косинчука, рідна тітка Євга,побачила свого небожа в цю хвилину, то сказала б, що він викапаний Євген Панкратович за молодихроків.
Магнітофон перестав шипіти, почувся голос Валерія. Він запитав: “Це ти, Мудрець?” Заразмусила бути відповідь восьминога. — “Так”. Але замість цього слова почувся звук, схожий на оклик“А!”… “Ти хочеш бути разом з нами?” — У відповідь той же невиразний придиховий звук.
Валерій подумав:
“Звичайно, це найкращий спосіб перевірки. Апарат не піддається галюцинаціям. Як же це я,осел, не додумався?”
З плівки звучав його власний голос: “Стій!.. Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?.. Адля тебе немає небезпеки там жити?..”
“Спрут відповів: “Ні”, — згадав Валерій і саме цього слова чекав.
Але замість відповіді восьминога звучало лише шарудіння плівки.
Знову голос людини, голос його, Валерія: “Там тепер взагалі ніщо не загрожує? І дельфінимогли б там жити?” Потому мав би прозвучати словесний потік — відповідь восьминога. Але замістьтого — знову безмовне шелестіння плівки…
— А де ваші касети? — запитав Євг.
Валерій кинувся до секретера. Він ніяк не міг згадати, куди Людмила поклала касети зплівкою. Тоді було не до них. А втім, здається, вона шукала їх, коли Славко з Олегом приплив набатискафі, але так і не знайшла.
Валерій перекладав десятки непотрібних зараз речей, доки не наткнувся на одну касету.Зітхнув полегшено, ніби вже знайшов відгадку. Простягнув іхтіологові, і той вставив її вмагнітофон.
Почувся шум, голос Валерія: “Тут багато таких восьминогів, як ти?” Пауза: “А де ви щеживете? Є такі місця?” Пауза. Голос Валерія і далі запитував через короткі паузи там, де малибути відповіді.
— Як бачиш, він не говорив з тобою, але ти чув його відповіді, — сказав Євг. — І ти, іЛюдмила. Він і не міг говорити, не маючи органів мови. Те, що відбувалося, схоже на телепатію…
— Напевно, таким чином він вивчав нашу мову. Слухав і зазирав у наші голови, зазирав іпорівнював. Якщо він справді володіє такими здібностями, то це саме та тварина, яка потрібна намдля освоєння Океану. Адже з таким восьминогом можна перемовлятися під водою без ультразвуковогоапарата, до того ж, на великих відстанях.
— Правильно, — сказав Косинчук. — Але тварина з такими здібностями — це вже не тварина. Чизахоче вона служити нам?
— Якщо вірити спрутові, то захоче. Ось тільки чи надовго?
Євг опустив голову, наморщив лоба, потираючи пальцями скроні. Подумав уголос:
— Я мушу побачити його побратимів. Вивчити їх. Тоді я зможу відповісти на це запитання, авід нього так багато залежить!..
“Нам треба по-справжньому приручити Океан, щоб прогодувати всіх людей. Поки що в нашомуменю продукти морів не займають і одного відсотка. Але вже й зараз дослідження Світового Океанупроводяться так само швидко, як дослідження космосу, ї мають не менше значення. І все ж ми недосяг-ли тут справжніх успіхів. Ми просто збираємо те, що дарує нам море. Інаше полювання — це теж збирання дарів, нерозумне збирання, бажання взяти більше, ніж нам хочутьподарувати. Але щоб узяти більше, не досить бажання взяти. Нам нічого недістанеться задарма. І хочемо того чи не хочемо, ми платимо за все, що беремо у природи. Плата жзавжди більша, ніж те, що берем. Мудрець, ти зрозумів мене?”