Очевидно, конструктори цих машин використовували не механічні схеми, схожі на земні, ащось зовсім інше: їм вдалось одержати речовину, яка прямо перетворювала електричну, а може, йхімічну енергію в рух.
— Набагато економніше з погляду витрати енергії, — Захоплено сказав Раїн. — Вищийступінь!
Вони довго сиділи над розібраним роботом: щоб зрозуміти всі тонкощі його будови, потрібні,мабуть, не дні, а тижні… І незрозуміло, як усе це їм допоможе освоїти ракету?
— Ну, вже й ракета… — обірвав їхні роздуми задоволений голос Коробова, який саменагодився.
— Що? — насторожився Сенцов.
— Чудова машина! — Коробов закрутив головою в захопленні.
— А кисень знайшов?
— Здається, так… Твердої впевненості, правда, нема. Сховище велике за об’ємом, але не згазом і не з рідиною, а з твердою речовиною. До нього приєднано такі ж апарати. Я гадаю, вони йперетворюють твердий кисень у газ.
— Що ж підказало вам, що це кисень? — спитав Раїн.
— А ось що. На всіх сховищах є такий знак, — Коробов пальцем намалював на матовій поверхнізахисного кожуха робота крапку, навколо неї — двоє концентричних кілець і на зовнішньому з них —шість крапок. З хвилину всі дивились на малюнок, що повільно танув.
— Зрозуміло? — спитав Коробов. — Атом кисню — шість електронів на останньому, другому,рівні… Добре, що хоч у цій галузі їхня символіка нам зрозуміла. Знайшов я й інші сховища з такимось знаком…
— Водень, — сказав Раїн.
— Ага. Це розв’язує проблему води хоч би принципово. Отже, повітрям і водою ми забезпеченідостатньо.
Сенцов нетерпляче спитав:
— Л відносно двигунів нічого не ясно?
— До двигунів я пробратись не зміг… — повільно сказав Коробов. — Там глуха перегородка.Тільки-но підійшов, одразу завило, загавкало… Щось на зразок сирени. Тільки дуже високі тони.Очевидно, пересторога про небезпеку. Не з нашими скафандрами туди лізти.
— Значить, зовсім нічого?
— Єдине, що можна сказати, — двигуни, пальне і таке інше займає набагато менше місця, ніжна нашій ракеті, не тільки щодо загального об’єму, а й абсолютно. Я спеціально кроками виміряв…
— Виходить, двигун не хімічний, — сказав Сенцов. — Що ж приводить його в дію? Якепальне?
— Швидше за все атомне, — відказав Коробов. — Інакше не було б сигналу небезпеки.
— Маю сумнів, що атомне, — промовив Сенцов. — Я ракету оглянув ззовні, поки ви спали…Зовсім не те сопло, яке потрібне для атомного двигуна, принаймні за нашими міркуваннями.
— Ну, на це взагалі уваги звертати не слід, — не погодився Коробов. — І весь цей корабельне такий масивний, як наш: перегородки завтовшки з міліметр, а міцність дивовижна.
— Та я не про міцність кажу, — мовив Сенцов. — Курс двигунів пам’ятаєш? Принципові основиатомного двигуна? Ну от, а тут зовсім не те…
— Я думав про це, — сказав Коробов. — Якщо там хімічне пальне, то хоч би яке високоякісневоно було, цій ракеті далі Марса не вибратись. А раптом вони лише на Марс і ходили? — Вінпомовчав і зненацька спитав: — То як, обідати будемо?
— Треба хлопців почекати, — відповів Сенцов. — Вони там теж захопились. Так, це невесело —те, що ти говориш…
— Все обладнання ракети вказує, що її призначено для далеких рейсів, — докинув Раїн. —Отож летимо на Землю!
— Поки ми не знаємо… — почав Сенцов.
— Давайте обідати! — перебив Коробов. — Ага, Вітя прибув. Ну, що там у тебе? Демонтуваврацію?
— Що зосталося — демонтував, — похмуро відказав Азаров, який надійшов.
— Ну і як? Вийде що-небудь?
Азаров знизав плечима, відповів:
— Хіба що аматорський приймач…
— Так, так… — невесело промовив Сенцов. — А на Землю повідомити все ж треба. А взагалі вангарі як? Спокійно?
— Де там спокійно! — крутнув головою Азаров. — Знову цих повно.
— Ріжуть?
— Цього разу літають. Щось приварюють, вже начепили одну кришку люка, зараз морочаться здругою…
— Ясно, — сказав Раїн. — Вони продовжують виконувати свою програму: ремонтують ракету…Шкода, що нам це не може допомогти: хоч би як ремонтували, обчислювачів вони нам не відновлять.
— Авжеж, — сказав Сенцов, — з нашим кораблем ми розпрощались назавжди.
— Але цікаво, — промовив Раїн, — до чого вони дійдуть?
— Ну, для того, щоб це визначити, треба бути знавцем їхніх тонких душевних порухів, —ущипливо промовив Азаров. — Калве, наприклад… До речі, де він?
З ангара Калве майже бігцем піднявся нагору. Він притишив ходу, лише коли потрапив узнайомий зал, де сіра маса грілася в фіолетовому промінні.
Тут він одразу перестав поспішати, почав усе роздивлятись так уважно, задумливо,неквапливо, неначе в запасі мав ще цілу вічність.
Яке, скажімо, призначення цієї ось споруди в центрі залу? Невеликий прямокутний постамент,схожий на високий столик. В центрі його круглий, ледь похилений екран, на ньому світяться,переливаючись, чотири вогники. Калве нахилив, над екраном прозорий шолом.
Тепле золотаве вічко тремтіло в центрі екрана. Троє тонких чорних концентричних кілецьохоплювали його, і на кожному теж переливався вогник, блакитний — на внутрішньому, зелений — насередньому і оранжевий — на зовнішньому. Калве довго вдивлявся у дивні вогники; здавалося б, щоцікавого було в них? Хіба мало приладів із світловою сигналізацією він бачив на своєму віку, тачомусь на них хотілося дивитись і дивитись…
Потім він перевів погляд на розміщені навколо екрана оранжеві опуклі, як у грибів,капелюшки. їх було тридцять, біля кожного — два прозорі вічка. Коло одного грибка ліве вічкосвітилося рівним синім світлом, а біля сусіднього, крім синього, горіло й друге — блималотривожним червоним вогнем. Решта вічок були мертві.
Навколо екрана в столику тягся кільцевий проріз, з якого виходив тонкий важілець. Вінплавно згинався до екрана, так що кінець його майже торкався матової поверхні. Важілецьзакінчувався витягнутим загостреним овалом з тонкою голкою на кінці.
Поряд стирчали ще дві круглі голівки з якимись поділками. Перед столом зводився щит, наньому — кілька екранів і прилади із шкалами без стрілок.
Все це, ясна річ, безпосередньо стосувалося керуючих кібернетичних пристроїв — хоч битому, що містилося в цьому залі. У Калве засвербіли кінчики пальців. так захотілося зразунатиснути на червоні кнопки, подивитись, що з’явиться на екранах, зрозуміти, для чого ота великачервона ручка, що збоку (ага, нею, мабуть, і вмикається весь цей агрегат!).
Та він пам’ятав, скільки непередбачених наслідків може викликати в цьому світі коженнеобережний рух.
Він вперше чітко подумав, що зовсім не люди створили всі ці незрозумілі прилади. Досі цеякось не вкладалося в голові. Відчуття було таке, немов ти знаходишся в чужій країні, де, хоч іне розумієш мови, та бачиш навколо себе таких самих людей і речі, зроблені їхніми руками… Ітільки в цю хвилину у порожньому залі, де колись жив, відчував, мислив командир усіх цих приладіві механізмів, Калве раптом нестримно захотілось уявити, яким же він був, який вигляд мав цейтворець, що, мабуть, давно вже включився у вічний круговорот матерії і нині, можливо, пророставдесь на Марсі у вигляді убогої голубої травиці. Він машинально, забувши про шолом, підняв руку —скинути шапку…
Рука його наштовхнулась на прикріплений до шолома інвертор, і це нагадало йому пронайближче завдання.
Калве подумав, що Сенцов все-таки бачив далі, ніж усі вони, — недарма йому потрібні булидокази того, що ми в змозі зрозуміти, збагнути закони мислення цих істот. Що ж, треба шукати,шукати!
З чого почати? Він став знову оглядати пульт, намагаючись логічно збагнути, якепризначення мають органи керування машиною. Та скоро він спіймав себе на тому, що простісіньконамагається в думці якось приладнати окремі важільці і вмикачі чужої машини до тих функцій, яківиконували інші важільці й інші вмикачі на його власному пульті. Таким шляхом він далеко непіде.
Він опустив екран інвертора, ввімкнув прилад. У шоломі стало темно, немов у залі згасливсі вогні. Він злякано підняв екран, і світло знову вдарило в лице. Тоді він знову опустив екран,заплющив на кілька секунд очі, щоб вони звикли до темряви. Коли він знову відкрив їх, темрявибільше не було.
На повислому перед його очима екрані розгалужувалось багато голубуватих ліній, смуг,кружалець. Це прилад робив видимими всі провідники, що були під напругою і знаходилися в полізору Калве. Скручуючись і розкручуючись, сходячись і розбігаючись у різні боки, вони утворювалидивну, химерну сітку. Місцями вони були розірвані, подекуди їх відділяли темні проміжки — ділянкисітки, як зрозумів Калве, поки що відключені.
Перш за все він звернув увагу на лінію, що здавалася неспокійнішою за інші: рівномірнетремтіння стрясало її; вона пульсувала, як тонка чутлива жилка на людській руці. Калве простеживїї шлях — вона закінчувалась десь зовсім недалеко…
Калве підняв інвертор; мружачись від світла, дістав з кишені скафандра довгий шмат дроту,намотав на руку від плеча до кисті, а самий кінчик — навколо вказівного пальця. Потім вінпідключив провід до акумулятора і знову опустив екран.
Тепер його рука з’явилася на екрані інвертора у вигляді блідо-голубої спіралі з рідкимивитками. Вона повільно повзла: Калве вів рукою, намагаючись сумістити її з пульсуючою лінією.Коли це вдалося, він повів вказівним пальцем у повітрі, повторюючи на всіх вигинах шляхпульсуючої лінії. Ось палець торкнувся місця обриву. Калве повільно наблизив руку до пульта,квапливо підняв екран. Так і є — палець його впирався в блимаюче червоне вічко.
Тепер він так само повільно повів рукою у зворотному напрямку, шукаючи перемикач, відякого струм ішов на лампочку. Відшукавши його й рухаючись по лінії далі, він міг прийти додругого перемикача і так поступово розібратися в усій топографії кібернетичного центру. На цепотрібен час, але іншого шляху не було: просте натискання кнопок і важелів навмання моглопривести до досить сумних наслідків.
Так він працював, і голубі, то чіткі, то ніби розмиті лінії зміїлися перед його очима.Потім він обережно підвівся з місця і, не підіймаючи екрана інвертора, почав повільно бродити позалу, стежачи за дротами, що зникали під підлогою. Обігнувши центральний пульт по колу, вінз’ясував, що кабелі відходять у напрямку кожної з тридцяти секцій машини. Вибравши один із них,Калве встановив, що він ішов не безпосередньо у відсік, а ховався у шафочці, яка стояла впростінку. Тут теж було багато деталей — розбігалися очі…
Повільно переходячи від шафочки до шафочки, Калве помітив: у більшості з них нічого невідбувалося, працювали тільки дві. Одна з них стосувалася якраз їхнього відсіку: в ній проходиланапружена робота, спалахували і згасали якісь голубі кільця, еліпси, многокутники, виникалимиттєві розряди, схожі на екрані на розкручені блискавки. Калве ще не знав, що автомати зновурозпочали роботу біли покаліченої ракети, ллє здогадувався, що така активність машини можестосуватися саме їхнього корабля.
Другий апарат, що працював, як спочатку гадав Калве, мав стосуватися того відсіку, де вангарі лежала чужа ракета. Але згодом він зрозумів, ідо помилився: судячи з розміщення шафочки,він належав саме до того відсіку, де було знайдено лічильник.
Значить, і в тому відсікові щось відбувається! Що? Яка небезпека ще чигає на них?
Повернувшись знову до центрального пульта, Калве здогадався, нарешті, в чому справа, ізаспокоївся. Було ввімкнено шафочку саме тієї секції, в бік якої був повернутий центральнийбагатопозиційний перемикач. А це могло означати лише одне: цей відсік був останнім, в якому щосьвідбувалося, коли будівники чомусь залишили свою штучну планету. Що ж саме відбувалось? Логічнобуло припустити, що відбувалося щось пов’язане з ракетами, а оскільки ракети там не було,значить, відбувалося саме відправлення ракети-тієї, котра останньою залишила супутник.
Коли так, то в цьому перемикачі не може бути нічого страшного… Калве обережно підняв руку,намацав перемикач, повернув на одну поділку і подався до тієї шафочки, яка повинна була за йогоприпущенням увімкнутися. Так, він не помилився, апарат працював. Тепер у ньому виникли складнівізерунки, намальовані електричним струмом. З’являлися і зникали.
Це йому щось нагадувало… Ага, машина поводить себе так, немов їй щось неясно. Змінаімпульсів у ній відбувається в тому ж ритмі, так-так, і з тією самою частотою, що і врадіосигналах, які слухав Азаров у перші хвилини після прибуття. Калве спробував увімкнутисусідню секцію, ще одну, і скрізь повторювалось те саме. Він почав здогадуватись: у кожному з цихангарів немає ракет, це вони з Коробовим бачили самі. Отже, команда, яка надсилалася за допомогоюцього перемикача, справді стосувалася якихось дій, пов’язаних з ракетами.
Калве задоволено всміхнувся. Він на правильному шляху. Саме тут ховалася розгадкакерування механізмами, які обслуговували ракети. І про перший секрет можна було дізнатися вжезараз, у цю ж хвилину: просто повернути перемикач у положення, що вмикає їхній відсік — єдиний, вякому була ракета, — і подивитись, що з цього вийде.
“Спокійно, любий друже, спокійно, — сказав він собі. — Не треба поспішати… Від цьогоповороту перемикача ракета може за одну мить вилетіти в простір, а вона ж нам потрібна…
Згадай-но Коробова і сіру масу! Ні, ніяких емоцій, ніяких поривів. Тільки обережно, тількиметодично…”
Калве зовсім забув, що час іде, що друзі, мабуть, уже хвилюються за нього, що він давнохоче їсти і запас кисню в нього наближається до кінця. Збоку він мав вигляд божевільного: токрокував по залу, мимрячи собі під ніс, то знову й знову сідав перед пультом і водив над нимрукою, простежуючи якусь цікаву ланку.
Тепер він вирішив знайти дорогу до хвилеводів, якими повинні були передаватись команди зцентру по секціях. Щодо існування їх він не мав сумніву. Проте ніяких схем, які хоч би приблизнонагадували відповідні земні, Калве поки що не бачив. Згодом йому здалося, що простіше будепростежити, звідки надходять імпульси до круглого екрана, яке джерело живить вогники, щобезперервно світяться на ньому. Може, тоді стане зрозумілим, що ж саме ці вогники означають…
Блакитні лінії, які він став тепер вивчати, вели його кудись зовсім в інший бік. Вони нез’єднувались з жодною із шафочок, а тяглися під стіну і потім угору, прямуючи в розташований вищеярус.
Калве вирішив, що негайно піде їх розшукувати: ці вогники чомусь здалися йому вартимиособливої уваги. Він повернувся до дверей, і раптом чиясь рука лягла йому на плече.
Різко шарпнувшись, Калве зірвав із шолома екран інвертора, що затуляв очі, й полегшеноперевів подих: перед ним стояв Коробов.
Коробов став німим: крізь шолом було видно, як він беззвучно ворушить губами. Калве зсерцем вилаяв його за те, що підкрадається нечутно й лякає людей, замість того, щоб покликатипо-людському, але потім згадав, що він же сам вимкнув свою рацію, оскільки зв’язку з товаришамивсе одно не було. Він повернув важілець, і в його навушники ввірвався сердитий голос Коробова.
— …остаточно. Це такі півтори години?
Калве глянув на годинника. Справді, ось уже цілу годину поверх домовленого проморочивсявін тут, і коли б не резервний балон з киснем, на який автоматично переключилась подача, йомудовелося б погано. Зітхнувши, він розвів руками і спитав:
— А у вас як там справи?
— Та нічого особливого… Хлопці розібрали один робот Типовий марсіянський робот… А в тебеяк?
— Та ось, — протяг Калве, — типова марсіянська кібернетика…