— Може, там взагалі зберігся цілим передавач! — натхненно підхопив Азаров. — А й справді,як нам одразу не спало на думку?.. Треба негайно розпочати розшуки!
— Я думаю, — сказав Раїн, — що взагалі треба змінити порядок робіт. Хай Коробов укупі зАзаровим ідуть розшукувати. А я допомагатиму Калве, Удвох у нас діло піде набагато швидше. Зоглядом же ракети Чудово впораєшся і ти сам.
— А який сенс? — спитав Сенцов. — Калве й так працює правильно. А ми б удвох…
— Хм… — непевно відповів Раїн. — Нагору я все-таки піду?
— Що ж, будь ласка, — погодився Сенцов. — А ти, Вітю…
Але Азаров уже пішов по скафандр.
— Однаково підключений зараз ангар порожній…
Раїн слухняно поклав руку на важіль. Калве насунув на обличчя екран інвертора, кивнувголовою, сказав:
— Починайте.
Раїн натиснув на ручку.
Калве немовби вистежував звіра: зігнувшись, придивляючись до швидкого танцю блакитнихліній, запетляв на підлозі. Раїн, усміхаючись, стежив за ним. Потім, діючи за виробленою Калвепрограмою, він перевів ручку у попереднє положення і зразу ж знову потяг на себе, повторюючи тусаму серію імпульсів. При цьому він мигцем глянув на невеликий екран, що був поряд з ручкою… імиттю забув і про Калве, і про його завдання.
— Що і вами? — гукнув йому Калве.
Раїн, не відриваючи погляду від екрана, замахав рукою. Калве підбіг до нього.
На ледь опуклому екрані — він був, як і всі екрани на супутнику, не кінескопом, а якоїсьіншої конструкції — мигтіли дивні картини. Калве і Раїн затамували подих.
…Це не був щоденник польоту. Раїн розумів, що коли на супутнику і був бортжурнал, сторінкиякого тепер виникали перед ними, то вівся він, напевно, якимсь закодованим записом, магнітним абоіншим. Але зараз вони бачили їх уже розшифрованими, немовби на цьому невеликому, сантиметрівшістдесят на сорок, екрані їм показували хронікальний фільм.
А може, це зовсім були й не нотатки з журналу… Машина показувала окремі, розрізнені події,і до того ж у зворотній послідовності, ніби наново пригадуючи їх, заглиблюючись у минуле, щобкраще проаналізувати. В її спогадах — якщо так можна було назвати відтворення на екрані подій,зафіксованих у вигляді найдрібніших електричних зарядів у блоку машинної пам’яті, — траплялисядивні провали, викликані, можливо, якимись пошкодженнями в самій машині. Принаймні на екрані невиходило послідовної розповіді, а мигтіли розрізнені картини, які, буває, бачиш уві сні.
Спершу Калве і Раїн побачили цей самий машинний зал і себе в ньому, потім у залі залишивсяодин Калве, потім Калве і Коробов (так вирішив Раїн, бо хоч постаті були й невиразні, все жнагадували людей у знайомих скафандрах) відчиняли підряд усі двері.
Після короткої паузи на екрані з’явилось велике зображення червоної планети. Вони одразувпізнали Марс. Згодом промайнуло ще двоє зображень: з поверхні Марса стартували ракети, мов двікраплі води схожі на ту, яка стала тепер їхньою домівкою, а на другій половині екрана звідкілясьіз простору напливав на них сплющений сфероїд, оперезаний чересом зльотних естакад. Калве і Раїнвпізнали в ньому Деймос і перезирнулись: знято збоку?
Зображення з Марсом поблідло, затремтіло і, розпливаючись, зникло, а куля Деймоса, щонасувалася, зайняла увесь екран. В одному й тому ж місці його поверхні зрідка спалахували сліпучівогняні струмені…
— Ви розумієте, що це значить? — закричав Калве. — Це ж не супутник!
— Зореліт… ми на зорельоті! — швидко відповів Раїн.
Спалахи продовжувались — очевидно, вмикались на деякий час двигуни, гальмуючи зореліт.Потім на екрані замерехтіли зображення внутрішніх приміщень Деймоса, різні його відсіки.Більшість із них була зовсім не знайома космонавтам. Одне з зображень завмерло, затрималось наекрані: великий зал, який увесь, від підлоги до стелі, пронизували дивні стержні, що переливалисьбарвами веселки. Але деякі з них не світилися — від них у всі боки розлітались червоні іскорки…