“Пошкодження, чи що?” — подумав Калве, спостерігаючи, як поступово гасне й решта стержнів.Ось погас і останній: з нього вилетіла зграйка іскор, і стало темно…
Аналізувати все це не було часу. На екрані з’явилася брила, що стрімко летіла з мороку.Важко було визначити її розміри: це міг бути метеорит, міг бути і великий астероїд. На вигляд вінбув якийсь несправжній, неначе намальований, й одразу ж розплився і погаснув, дав місце новомузображенню. Тепер увесь екран заступила велетенська, як здалося обом, планета з нерівноюповерхнею, що хвилювалась, як море. Щось знайоме здалося Калве в обрисах цієї планети, вінповернувся до Раїна…
— Юпітер, — коротко кинув той, не відриваючись від екрана.
Зненацька з’явився той же круглий пульт, біля якого вони стояли, і знайомий екран бувпосеред нього, тільки його оперізувало не троє, а п’ятеро кіл, і вогників було більше, як зразупомітив Калве. Раїн звів брови: раптом на екрані з’явилися знайомі вже три кільця…
Калве обережно відійшов від екрана: йому не терпілось перевірити, з яким навантаженнямпрацює зараз машина. Він переходив від шафочки до шафочки, в котрих містилися результативелетенської роботи, яка відбувалася в десятках наповнених сірою речовиною ящиків у всіх тридцятисекціях машини. Так, ось тепер вона працювала на всю потужність: скрізь бушували блакитнілінії…
Калве зазирнув до однієї з секцій: сіра маса здалася йому охопленою холодним голубимполум’ям.
Калве повернувся до екрана, від якого ніяк не міг відірватись Раїн.
— Що? — спитав Калве.
— Знову переграє… — чомусь пошепки відповів Раїн.
Він напружено вдивлявся в екран, олівцем наносив якісь крапки на аркушик паперу… А наекрані промайнула водяна гладінь, схвильована вітром, потім рівнина, залита зеленавим світлом. Івсе зникло. Екран погас.
Калве і Раїн мовчки сиділи ще хвилин із п’ять — на екрані більше нічого не з’являлось.
Раїн через силу перевів подих. У балонах закінчувався кисень. Треба поспішати в ракету,
— А робота? — спитав Калве.
— Доведеться прийти ще раз… І взагалі до дідька дані! Ви можете спробувать пояснити, що ценам показували?
— Я гадаю, — сказав Калве, — що цією ручкою машині задається певний режим роботи, приякому вона може аналізувати події, записані в її пам’яті.
Щоб зручніше й швидше сприймати, машина, що мала колосальну пам’ять (це Калве зрозумів щераніше), тільки якусь частину цього аналізу перетворювала на видиме зображення. Як цевідбувалося, Калве не уявляв, проте відчував, як машина, котрій доводилося часом за допомогоюлогічних викладок відновлювати події, відомості про які чомусь не були для неї закодовані, інодіне те щоб заплутувалась у розмірковуваннях, а тут же, на екрані, досліджувала різні варіанти йодразу ж відкидала менш ймовірний. Так, потрібно було з’ясувати, чи були кадри про приліт ракет зМарса документальним записом, чи відкинутим варіантом. А метеорит, який промайнув? Що означализгасаючі стержні? Що двигуни зорельота вибули з ладу? Але тоді незрозуміло: від зіткнення зметеоритом чи, може, від перенапруження двигуна під час спроб вирватися із сфери тяжіння Юпітера.В усякому разі, двигуни відмовили, зореліт змушений був залишитись тут…
Раїн слухав пояснення Калве, щось поквапливо занотовував. Йому спало на думку, що справабула навіть не в притяганні Юпітера, а просто в тому, Що під час спостережень здалеку вся масанашої сонячної системи здавалася невідомим астронавтам, які летіли сюди, скупченою в центральномусвітилі. Зореліт ішов на такій швидкості, що, коли прилади помітили помилку, виправити її, недопустивши катастрофічного викривлення траєкторії, стало можливим тільки тоді, коли двигунипрацюватимуть на повну потужність. І двигуни, які, мабуть, уже добре-таки спрацювались за довгийполіт, не витримали — відмовили…
— Але куди вони поділись, господарі цього корабля? — спитав Калве. — Чому залишили такудивовижну споруду? Це ж справжнє чудо науки й техніки!
Раїн задумливо знизав плечима, потім відповів:
— Виходячи з того, що ми бачили, сталася якась аварія, і вони змушені були залишити цейзореліт і перебратися на борт іншого, рятувального корабля. — Раїн помовчав. — Нічого, з часом вусьому розберемося… А поки що все це таке важливе, що нам треба якнайшвидше передати його наЗемлю. Ми одні не можемо залишатись охоронцями таких неоціненних даних. Вся надія тепер наАзарова…
14
Азаров у цей час був далеко від них. Навантажившись запасними балонами з киснем, він ужевстиг обнишпорити багато приміщень Деймоса.
Вони вирушили разом з Коробовим, а потім розійшлися у різні напрямки. Азаров вирішиврозпочати пошуки з того відсіку, в якому було знайдено лічильник. Так, можливо, ракета колись ібула тут, але ніяких слідів її перебування не лишилося.
Куди вона могла зникнути? Де шукати її? Очевидно, якщо її кудись перетягли — ясна річ,розібраною, — то тягли її не коридором… А навіщо взагалі могли її розібрати? Ну, хоча б для того,щоб вивчати, — цілком можливо.
Виходить, треба було відшукати інший хід з ангара. Розшуки тривали близько години і непринесли успіху доти, поки Азарову не спало на думку спробувати проникнути в один з боковихлюків: судячи з подій, що відбувалися у їхньому ангарі, за ними мали перебувати роботи.
Він через силу відкрив один з люків. Конуси автоматів стояли за ним нерухомо, нібидрімали, чекаючи, коли їх покличуть. Азаров обережно пробрався поміж ними. Хід привів його доширокої труби, що йшла вертикально вгору. В ній були двері. Азаров увійшов, постояв трохи —несподівано підлога під його ногами стрімко подалася вгору.
…Згодом понад дві години блукав він по космічному місту. Він бачив перед собою величезнілабораторії, порожні сховища, в яких колись, мабуть, були щедрі запаси. В одному залі виявивсянавіть величезний — метрів сто на двісті — басейн, тепер порожній. “Чи не для плавання, бува?” —посміхнувся Азаров.
Він проходив просторими залами, заставленими незрозумілими пристроями, які з однаковимуспіхом могли бути призначені і для випробувань машин, і для гімнастики, для тренуваннябездіяльних м’язів.
Він відшукав і житлові каюти — вони одні займали цілий поверх. Спробував підрахуватизагальну кількість населення супутника. Виходило дуже велике число, приблизно в кілька тисяч.Азаров недовірливо похитав головою.
Кисню, одначе, й тут в атмосфері не було. Жити тут зараз було неможливо.
Азаров прискорював ходу. Огляд зацікавив його, хоч ніяких слідів автоматичної ракети небуло видно.
Він піднявся на наступний поверх. Відчинив двері. І відсахнувся, побачивши зоряне небо.Спершу йому здалося, що він раптом вийшов на поверхню супутника, та одразу ж зрозумів: у цьомузалі одна стіна і стеля були такі прозорі, що, здавалося, їх зовсім не було.
Мабуть, Азаров піднявся вже на найвищу частину кулі, якщо тільки супутник справді бувтакої форми. А це, безперечно, була обсерваторія, принаймні деякі прилади були схожі на земнірефлектори і радіотелескопи.
Азаров пошкодував, що поряд немає Раїна: астроном позаздрив би вченим, які колись тутпрацювали… Крім безсумнівних телескопів, тут були й інші прилади — легкі ферми без антен і бездзеркал, і Раїн напевне не пошкодував би часу, щоб з’ясувати, яке відношення мають вони доастрономії.
Азаров присів у крісло перед одним з таких приладів, щоб роздивитися й перепочити.Відпочиваючи, він замислено дивився крізь прозору стіну у чорний простір. І зненацька йомуздалося, ніби перед його очима з’являються нові зірки. Так, безсумнівно, ось уже кілька їхвиринуло з темряви… йому спав на думку невиразний здогад: мабуть, прилад все-таки теж бувтелескопом, тільки роль лінз у ньому, як в електронному мікроскопі, виконували потужні магнітніполя. Інструмент, очевидно, вмикався автоматично, як тільки в крісло сідав спостерігач.
Азаров уважно розглядав зоряну картину — неба він не бачив, здавалось, уже тижні… Телескопвиділяв частину небосхилу — схоже на сузір’я Дракона, подумав він, пригадавши заняття застронавігації. Тільки з чотирьох світил, які були тепер у полі зору телескопа, раніше він знавлише одну зірку чотирнадцятої величини — решта залишалась невидимою і в найпотужніші телескопиЗемлі. Чи випадково це? Чи просто інструмент скеровано на цю ділянку неба, чи…
Йому пригадались міркування Раїна про те, що появи й швидкого розвитку життя слід чекатина планетах, які обертаються саме навколо енергетично не дуже сильних світил — жовтих карликів,подібних до Сонця. В таких планетних системах набагато менш ймовірні різкі катастрофи — такі, якнесподівані стрибки радіації, згубні для життя, що встигло вже пристосуватись до певногорежиму.
Але якщо це не випадковість, то чого шукали марсіанські вчені в сузір’ї Дракона? Ні,все-таки випадковість…
Вставши з крісла, він підійшов до одною з рефракторів. Той самий куточок неба відбивався вйого дзеркалі. І в той же бік були націлені ажурні параболоїди радіотелескопів.
Ні, це не випадковість, що в якийсь певний час телескопи дивляться на сузір’я Дракона. Аякщо не випадковість, то… І ця велика кількість житлових кают… Такій кількості мешканців простонічого було робити в супутнику, на них не вистачило б роботи… Ні, звичайно, це не може бутипростою випадковістю…
Він перейшов у сусідній зал. Це була величезна, на багато гектарів оранжерея, накритатакою ж прозорою банею, за якою зяяла порожнеча. Зал не ділився на відсіки і, мабуть, займав усюверхню частину кулі. Тільки в центрі стелі виднівся круглий непрозорий майданчик, до нього знизупідходила грубезна труба.
Азаров попрямував до неї. Шлях лежав через довгі смуги грунту, на якому в свій час, схожебуло, росло те, що правило за харч. Інакше навіщо було розводити тут сади? Тепер лише убога,жовтувата травиця вкривала грунт — можливо, нащадки культурних рослин, що виявилися меншдовговічними, ніж машини, й виродились через відсутність догляду та підвищену радіоактивність.Подекуди стояли дивні, низькорослі, викривлені дерева без листя, але з зеленаво-блакитнимигілками, що просвічували. Вони жили — пристрої супутника продовжували подавати сюди воду,вуглекислий газ, живильні речовини.
Азаров подумав собі, що в оранжереї повинен бути кисень: тут немає машин, яким могла бзагрожувати корозія, а система поділу супутника на відсіки й поверхи з блокуванням усіх переходівдозволяла мати в різних місцях різну атмосферу.
Проте він не став перевіряти свого припущення. Нові думки манили його до круглогомайданчика вгорі.
Він підійшов до труби, оглянув її, розшукуючи люк. Люк був і навіть сам відчинився передним. І в ту ж мить згасли всі потужні світильники, що висіли невисоко над підлогою, оранжереянаповнилась теплим жовтим світлом…
— Сонце! — несамовито вигукнув Азаров, затуляючи очі від світла. Справді, Деймос на своємушляху навколо Марса вийшов з тіньового конуса, і далеке, рідне світило залляло оранжерею своїмипроменями.
— Сонце… — промовив знову Азаров, притуляючись до прозорої стіни, чорний простір за якоюодразу перестав здаватися таким безнадійним.
Йому хотілося співати, дивитись на Сонце без кінця. Він ледве примусив себе увійти в люк,що відкрився перед ним. Побігли вниз стіни, труби… Тепер Азаров опинився на самому верху, назаповітному майданчику.
— Авжеж, — сказав він. — Я так і думав…
Він опинився у невеликому круглому прозорому залі, і тепер з усіх боків його оточувалозоряне небо. Круг залу тяглися широкі низькі дивани. В центрі, біля чотиригранного пульта, стояловідкинуте назад крісло. Перед пультом височів великий постамент з екранами, шкалами приладів,блискучими цятками індикаторів. На самому ж пульті не було нічого: ні перемикачів, ні важелів.Тільки дві великі опуклі кнопки — червона і біла — виступали над його гладенькою поверхнею.
— Так я й гадав… — промовив Азаров. — Звичайно, це не супутник. Зореліт, зореліт високогокласу…
Він сів у крісло за пультом. Одразу ж на постаменті засвітився екран: на ньому була точнакартина зоряного неба, така ж, яку видно було за прозорою банею цієї, скоріше за все, ходовоїрубки. Мабуть, це був зоряний компас: щоб слідкувати за тим, з якою точністю машини дотримуютьсякурсу. Азарова трохи здивувало, чому творці зорельота винесли ходову рубку на саму поверхню,значно безпечніше було б розмістити її де-небудь у глибині корабля. Але тут же, зайнявши місцеуявного опонента, він заперечив сам собі: так можна міркувати, виходячи з земних уявлень проміцність…
Приладів на пульті велетенського зорельота виявилось навіть менше, ніж на їхній земнійракеті. Очевидно, тут в набагато більшій мірі, ніж поки що на Землі, застосовувалось підсумуванняпоказань приладів обчислювальними пристроями. До пілота надходили лише опрацьовані, найважливішідані. За рештою стежили самі машини.
Азаров зітхнув, закрив очі. Ось так тут сидів колись командир зорельота, вів його доневідомих світил — представник іншого життя, яке набагато випередило наше… На диванах білякомандира відпочивали у вільні хвилини члени екіпажу, його друзі й соратники— такі самі, як він,високі, здорові і, мабуть, лагідні й веселі люди. Вони жили, вони прагнули відкриттів, від яких,можливо, залежала доля планети, що послала їх.
Азарову здалося, ніби просторе приміщення сповнилось раптом стриманим гомоном голосів,ледве чутним гудінням двигунів, що працювали десь унизу… Перед його закритими очима замерехтілинезнайомі, химерні малюнки сузір’їв, примарилось, що сам він грудьми розтинає простір, крізь якийлетить ця могутня куля…
Так він сидів кілька хвилин, не відкриваючи очей. Але треба йти звідси: не тут же, входовій рубці зорельота, шукати рештки автоматичної ракети!
Він спустився назад в оранжерею, не затримуючись попростував далі. І знову потяглисянескінченні ряди приміщень, заповнених машинами, механізмами, дедалі дивовижнішими, несхожими наземні, кімнат з нестійкими підлогами — вони м’яко погойдувались, коли Азаров проходив по них… Водному місці він натрапив на прозору перегородку, за якою клубочився ліловий туман — такі густілілові хмари, крізь які нічого неможливо було розгледіти, — і серед них раз у раз проскакувалиголубі блискавки. Азаров довго стояв, спостерігаючи за химерною грою розрядів, поки вони непочали надто часто відскакувати в його бік. Тоді він поквапливо пішов звідси, позначившиперегородку на плані, на якому фіксував увесь свій шлях.
…Через дві години він знову опинився внизу, в радіальному коридорі. Сьогоднішню програмурозшуків було вичерпано, він бачив дуже багато цікавого, а було ж оглянуто тільки невеликучастину того, що ховалося в цій колосальній кулі. Над її будовою згодом не один рік сушитимутьголови вчені Землі. Проте ніяких слідів автоматичної ракети він так і не виявив.
Азаров уже хотів вийти в коридор, який вів до ангарів, але передумав і рішуче підійшов доінших дверей — тих самих, біля яких Сенцов і Раїн, пробираючись з поверхні, виявили, за їхсловами, підвищену радіацію. Чому ракета або рештки її не могли бути в приміщенні, де рівеньрадіації вищий?
Він підійшов До самих дверей. Лампочка індикатора зажевріла трохи яскравіше, Ну то й що?До небезпеки принаймні далеко, а ракета може бути саме тут, адже все одно, якщо її не знайдуть вінших приміщеннях, доведеться лізти по неї сюди.
Азаров оглянув двері. Запірної планки тут не було, проте зліва він побачив три заглибини —такі самі, як біля вхідного люка корабля, — вклав пальці в ці гнізда.
Двері важко від’їхали вбік, він устиг здивуватися їхній незвичайній товщині… І зразулампочка на скафандрі спалахнула так яскраво, що в його очах на мить попливли червоні кола.Радіація стрімко наростала, немовби він, відчинивши двері, випустив на волю мільярди крихітнихбісенят і вони, радісно перекидаючись, навально мчали тепер коридором… Азаров інстинктивношарпнувся назад, але тут же зупинився: треба ж зачинити двері, інакше…