Він знову заклав у гнізда три пальці, але двері не зачинялись. Азаров став гарячковопригадувати, як же закривався люк ракети, і з жахом згадав, що це відбувалось лише після того, якхтось переступав поріг у той або інший бік. Мабуть, був і інший спосіб, але він про нього незнав. Отже, щоб зачинити двері й припинити плин смертоносного потоку, лишається одна можливість:примусити їх зачинитися за собою, а потім уже шукати, як відчинити їх зсередини…
Ці думки пронеслися в його мозку за частки секунди, і він зробив останній крок, щовідокремлював його від дверей, хоч знав, що йому після цього вже напевно не вибратись… В останнюмить він подумав, що товариші не знайдуть його слідів і не дізнаються, що сталось. Вони марнозгають час на розшуки. І потім, якщо навіть розшукають автоматичну ракету, то без нього, Азарова,значно довше будуть морочитися з передавачем, бо повністю замінити його в радіотехніці не міг бинавіть такий майстер електроніки, як Калве. Все так, але це тільки дрібні неприємності порівняноз тією небезпекою, якою загрожували всім відчинені двері. Вона означала неминучу загибель, а вжеколи гинути, то одному, а не п’ятьом…
Він заплющив очі і кинувся вперед, нахиливши голову, прощаючись з усіма і одночаснокленучи радіацію. Так ось, значить, який кінець готувала йому доля…
Азаров устиг пробігти кроків зо два і навіть угледів краєчком ока широкий коридор і зпротилежного його боку ще двері, чомусь зачинені не до кінця. За ними швидше можна було вгадати,ніж побачити, дивні, тьмяно поблискуючі колони, що тяглися у височінь. В наступну мить щось м’якоштовхнуло Азарова в груди, він захитався, втратив рівновагу, ледве не впав — щось м’яко підхопилойого, немовби він опустився на м’якеньку перину, винесло, відкинуло від дверей назад у коридор.
Ще двічі він намагався прорватися, та обидва рази невидима перепона спиняла його, м’якоперевертала, відштовхувала назад… Пройти в двері виявилось неможливим.
Азаров перевів подих, руки й ноги його тремтіли… Він голосно вилаяв невідомихконструкторів, які придумали такий хитромудрий захист і не здогадалися застосувати простоблокування дверей. Потім пін повернувся і бігцем подався до товаришів. Боком прослизнув у дверікоридора, ніби сподіваючись цим затримати випромінювання, не дозволити йому проникнути услід заним, хоч знав, що звичайні двері його не затримають, не спинять…
Біля дверей в ангар він зіткнувся з Коробовим — той поспішав йому назустріч. Азаровподивився на його стурбоване обличчя, на злякані очі і поклав руку товаришеві на плече,притулився до нього, мов шукаючи підтримки…
15
Це було як повінь, коли вода підходить усе вище і нема надії, що рівень її з якоїсь тампричини зупиниться і пощастить врятуватись. Всі двері зачинили наглухо, проте рівень радіаціїзростав хоч і повільно, але нестримно.
Можна було, звичайно, залишити ракету і сховатись у верхніх ярусах супутника. Але тодідоведеться остаточно розпрощатися з надією послати повідомлення на Землю: іншого виходу наповерхню, крім уже відомого, вони не знали, а радіограму можна надіслати лише з поверхні — крізьброню зорельота радіохвилі їхнього передавача не пройдуть.
Відступати вирішили в останню хвилину. А поки що усі займалися одним: шукали автоматичнуракету з передавачем. Шукали й не знаходили…
А з Азаровим усі тримались так, наче нічого й не сталося. Але сам він був темний, як ніч,поривався лізти у найнебезпечніші місця, поки Сенцов не сказав йому якось:
— Ти не гарячкуй… Тепер сам бачиш — до чого це призводить.
Збиралися гуртом, лише коли зовсім вибивалися з сил. І вже ставало ясно, що через день-дватікати все одно доведеться: рівень радіації стане небезпечним. Нагорі ще можна буде протриматись,а тут залишатись неможливо.
Про своє важке становище нічого не говорили. Розповідали один одному про те, що бачили задень, сперечались, як пояснити ті чи інші незрозумілі машини, прилади. Ці бесіди за вечерею тепербули єдиним часом, який космонавти проводили вкупі, і на них годилося з’являтись чистопоголеними, підтягнутими, у вичищених комбінезонах.
Зараз в одній з кают, перетвореній на кают-компанію, зійшлося вже троє пілотів. Вони булиголодні, нетерпляче поглядали на годинники, але обидва вчені затримувались, хоч і вели розшуки врізних напрямках.
Нарешті вони з’явились разом, обидва якісь похмуро збуджені. Мовчки сіли за стіл і їли тежмовчки, не підводячи очей.
— Не знайшли, звичайно? — спитав Сенцов, коли вечеря вже закінчувалась і на столізалишилось саме какао в баклажках з присосками: харчувались вони так само, як за умовневагомості, — звикли, та й посуду іншого не було.
— Не знайшли… — похмуро відповів Раїн. Калве тільки зітхнув.
Раїн замовк, але не стримався:
— Що ж тут приховувати?.. І не знайдемо. І ніхто не знайде.
— Чому ти гадаєш? — насторожився Сенцов.
— Ми тут з Калве помізкували… По дорозі забігали в кібернетичний центр і там ще разперевірили. Здається, наші висновки правильні…
— Які висновки?
— Де було знайдено лічильник? — спитав Раїн. — У тому відсіку, на який вказував перемикачна пульті. А перемикач цей, як Калве загалом з’ясував, задає машині режим підготовки ракети вданому ангарі до польоту.
— Ну то й що?
— Ясно, що автоматична ракета, яка потрапила сюди так само, як ми…
— Тобто посаджена автоматично, а потім втягнута в ангар, — уточнив Калве.
— Ну так… Цю ракету й зустріли, мабуть, так само, як нашу…
— Це ймовірно, — озвався Коробов. — Вони однотипні, різниця тільки в деталях.
— Правильно. Отже, і її роботи, згідно власної програми, спершу розрізали, а потім, так бимовити, відремонтували: начепили кришки люків, щось там приварили — за зразком своїх ракет.
— Та оскільки вона потрапила в той ангар, який був перемикачем підготовлений до випускуракети, то її, раз ніякого втручання в програму дій машини не було, простісінько викинули зангара. Відправили, так би мовити, в рейс… Іншого тлумачення ми не маємо.
— Стривай… Але на чому ж вона вирушила в рейс? Хто ввімкнув двигуни?
— Ніхто не вмикав, — відповів Азарову вже Сенцов. — Ти що ж гадаєш, ракети в нихстартували на власних двигунах? Що б тоді залишилось від оцих ангарів? Ні, вони викидали їх утакий же спосіб, як і втягували: за допомогою поля, магнітного або іншого — ми не знаємо.
— Правильно, так і ми з Калве вирішили, — підтримав його Раїн. — Ну, а коли викинули, тошукати її марна справа, самі розумієте…
— Та не може бути! — заперечив Азаров. — Вони ж не можуть бути такі дурні, ваші роботи ймашини. Викидати ракету, в якій нема жодної людини, незаправлену, неготову і взагалі чужу…
— Вони не дурні і не розумні, — сказав Калве. — Вони діють за програмою. Щодо людей —може, і в них на зорельоті були автоматичні ракети-розвідники. А відносно того, що викинутаракета була не готова, то автомати цього просто не помітили.
— Тобто як? — здивувався Коробов.
— Можна собі уявити, що автомати, які знімають дані датчиків після повернення ракети зрейсу і передають їх у кібернетичний пост, приймають сигнали, котрі свідчать про недостачучогось: пального, енергії… Тоді відбувається дозаправлення. А оскільки, як вони собі “розуміють”,ремонт закінчено, сигналів про недостачу чогось не надійшло, то, виходить, ракета готова довильоту.
— Може бути, звичайно, що це й не так, — сказав Раїн. — Але навіщо сперечатися й сушитиголови? Давайте перевіримо!
— Як саме? — спитав Сенцов.
— Пожертвуємо нашим скаліченим кораблем. Він нам більше не потрібний, з нього знято все,що можна було. Переключимо машину на наш ангар. Тоді буде видно, що станеться. Автомати вжекілька днів не чіпають ракету. Якщо наші припущення підтвердяться, значить ми дізнались, яквідправляють ракети. І, крім того, облишимо даремні шукання…
Сенцов мовчав. Було видно, як шкода йому розлучатися із своїм, хай навіть ні до чого непридатним кораблем: командувати ним доручено йому, Сенцову, і ось не вберіг… Крім того, якщоексперимент підтвердить припущення Раїна і Калве, значить не лишиться ніякої надії розшукатидеталі, яких не вистачає для радіопередавача, щоб налагодити зв’язок із Землею…
— А куди ж зникла решта наших розвідувальних ракет? — прагнучи знайти бодай найменшуможливість іншого рішення, спитав Сенцов. — Адже їх посилали кілька, і жодна не повернулась. Що жпо-вашому: їх усі ось так тут прооперували, а потім викинули? Дуже неприродно виходить…
— Про долю інших автоматичних ракет ми поки що нічого не знаємо, — відказав Раїн. — Можнатільки гадати. Може, й не одна з них побувала тут. А ймовірніше, що решта ракет, потрапляючи всильне магнітне поле цього зорельота, вибувала з ладу, втрачала правильний курс…
— Можливо, — задумливо додав Коробов. — Відмовила автоматика, і полетіли вони кудись убезконечність, шукай їх тепер. Ти згадай, командире, як нам самим довелося взятися за керування,коли при наближенні сюди заковерзували автомати.
Сенцову нічого було заперечувати. Нічого не скажеш, докази переконливі. По довгій паузівін мовчки кивнув, схвалюючи план Раїна і Калве.
Кінець кінцем головне було — одержати якнайбільше даних про будову зорельота. Хто знає,хай не тепер, а бодай через півроку вони зможуть розібратися і в тому, як його творціналагоджували зв’язок, зуміють все-таки послати сигнал на Землю. Для цього варто булопожертвувати багато чим.
…Три пілоти неквапливо увійшли в ангар. Піднявшись на естакаду, постояли біля корабля.Металева сигара зараз була зовсім не схожа на ту, якою її втягли сюди автомати всього кілька днівтому. З’явилось два нових люки. Основний ступінь міцно приварено до першого — тепер уже не булоніякої можливості відкинути його в польоті… Якісь гребені прикрашали середню частину ракети. Такіж самі вони бачили і на оболонці чужого корабля, що став тепер їхньою домівкою. Навіщо вони?
Сенцов злегка доторкнувся, немов погладив, шорсткуватої оболонки ракети. Вручну закрилилюк, що так і лишився відкритим з самого дня нападу. Потім мовчки спустилися з естакади івідійшли далеко в куток залу. Сенцов послав Азарова передати вченим, що можна розпочинати.
Минуло кілька хвилин. Несподівано в залі почулося легке гудіння, на стінах спалахнули,замиготіли сотні лампочок. Їхня перекличка ставала все швидшою, нарешті, лампи стали спалахуватий гаснути з такою швидкістю, що замерехтіло в очах.
Обидва чекали: ось-ось ракета зірветься з місця, поповзе вгору по естакаді… Та лампочкираптом погасли.
Минуло ще кілька хвилин. Усе почалося спочатку — і знову без очевидного результату. Зновунастала перерва, вона тяглася, здавалось, вічність. Сенцов уже зібрався пройти в кібернетичнийцентр і поцікавитись: чи довго ще вчені-дослідники мають намір розважатись, чи не краще одразувизнати, що дослід їхній не вдався, припущення не підтвердилось?..
У цю мить перекличка вогників почалася втретє, і Сенцов вирішив зачекати до черговоїперерви. Та лампочки не згасали, їхнє мигтіння злилося в один світловий киплячий вихор, і,нарешті, Сенцов і Коробов побачили, як важке тіло ракети почало поволі, ледь помітно спливати надестакадою… Воно повисло в повітрі на відстані кількох сантиметрів від поверхні увігнутого лотка,на якому лежало. Це здавалось дивним, надприродним.
— Зараз вони її… — сказав Коробов.
Сенцов замахав рукою, немов вимагаючи цілковитої тиші.
Глухо загуло десь зовсім поряд, за стіною. Затремтіла підлога. По ній ледь помітнозаструмували цівочки пилу. Вони текли й текли у двох напрямках — до кутків залу. Сенцов зрозумів,що запрацювали компресори, висмикуючи повітря з ангара.
— Так, вони мають рацію… — пробурмотів він.
Зненацька обидва космонавти здригнулися. В ангарі пролунав могутній рев. Стихнувши, вінповторився ще й ще… Спалахнуло під стелею велике червоне око, його уривчасте світло здавалосягнівним. Виття сирени все посилювалось.
— Ясно! — прокричав Коробов. — Нам доведеться вийти… Очевидно, за вимогами безпекиприсутність будь-кого в ангарі під час запуску не дозволяється…
Вони швидко пішли до дверей, відчинили, вискочили в коридор. Поки опускались двері, Сенцовокинув останнім поглядом корабель — він усе так само висів над естакадою… Двері опустились, іодразу ж задрижали стіни, стеля — і все стихло, тільки глухе гудіння компресорів чулося застіною. Коробов спробував відчинити двері, вони не піддавались. До них підійшла решта. Мовчкизупинились, стали чекати.
Двері відчинились хвилин через п’ять. В ангарі все було, як і раніше. Тільки естакадаспорожніла.
— Так… — сказав по хвилинній паузі Сенцов. — Ну що ж, прощай… — І було незрозуміло, чийого слова стосувалися зниклого назавжди корабля, чи надії змонтувати передавач, чи всьогоразом…
— Далеко вона не полетить, — мовив Азаров. — Двигуни ж не вмикаються…
— Стане супутником Марса, — кивнув Раїн. — Колись ми її виловимо…
— Ну, ходімо, — гукнув Сенцов, і всі повернулись у ракету. Скинули скафандри, зібралися вкают-компанії.
— Що будемо робити? — спитав Сенцов.
Усі мовчали. З ракети сьогодні чи завтра доведеться піти. Надії змонтувати передавачбільше не було. Можливо, звісно, з часом щось і придумають, але тепер сушити голову було марноюсправою.
— Ну що ж, — сказав Сенцов, — принаймні ми зробили відкриття першорядного значення. І те,що це зореліт. І що Фобос. Я гадаю, що — як би там не було — нам треба записати все, що мибачили. Рано чи пізно наші записи знайдуть… Можливо, саме нагорі ми придумаємо спосіб зв’язатисяз Землею, хоч би скориставшись якимсь потужним джерелом світла. Не може ж бути, щоб на зорельотіне було такого пристрою. Світлові сигнали, можливо, помітять з Землі. Поки що ясно одне: тут, уракеті, залишатись не можна.
Решта понуро слухала його, ніхто не промовив ні слова. По паузі Раїн перебільшено бадьоросказав:
— Писати — так писати… Що ж ми запишемо?
— Напишемо, як нам усе це уявляється, — сказав Сенцов. — От як ти собі уявляєш те, щосталося?
— Як я собі уявляю? — задумливо перепитав Раїн.
Багато років тому від сузір’я Дракона в напрямку сонячної системи йшов зореліт.
На борту його, крім екіпажу, були тисячі колоністів — вони летіли заселяти нові планети,висувати все далі у Всесвіт форпости Розуму.
Ритмічно працювали двигуни. Зореліт ішов із швидкістю, близькою До світлової, але на бортуйого розмірено текло життя, провадились спостереження, досліди. Надходила вирішальна мить — уженедалеко була жовта зірка, навколо якої, як з’ясували астрономи, оберталося кілька планет.
В обчислення астрономів вкралася неточність. Уже в фазі гальмування зореліт зблизився знайбільшою планетою сонячної системи — Юпітером. Притягання цього гіганта почало викривлюватишлях корабля. Довелось посилити гальмування, щоб викривлення не стало катастрофічним для всіхживих, хто був на його борту.
Їм пощастило відвернути загибель. Але двигуни не витримали, режим їхньої роботи порушився.Проминувши орбіту Юпітера, зореліт змушений був остаточно загальмуватись біля наступної внапрямку Сонця планети і лягти на колову орбіту.
Було зроблено спроби відремонтувати двигун. Вони не принесли успіху. Космонавти викликалидопомогу з рідної планети.
Допомога могла прибути через роки… А поки що, користуючись ракетами, що були на бортузорельота, екіпаж почав досліджувати три планети, на яких згодом можна було б оселитися. За ціроки мандрівники побували на Марсі, на Землі, на Венері.
Допомога надійшла. Але й тоді їм, очевидно, не вдалося відновити зіпсовані двигуни.Зореліт, який зазнав аварії, довелося залишити тут, біля Марса.
Хоч жодна з трьох обстежених планет не була, на думку мандрівників, придатною дляколонізації, та все ж і далі вивчати й детально обстежувати їх було варто. Використовуючизалишену станцію, прибулі в будь-яку хвилину могли знову відвідати сонячну систему. Поки що жвони взялись розшукувати придатні для колонізації планети в інших найближчих зоряних системах…