— Ну, звісно, фантазування чимало, — сказав Сенцов. — Але загалом так воно, можливо, йбуло…
— Цікаво, чому ця ракета не відлетіла разом з усіма? — спитав Коробов.
— Навряд, щоб така подорож, як у них, могла обійтися без жертв, — відповів Раїн. —Очевидно, для цієї ракети просто не вистачило екіпажу.
Всі на мить затихли.
— А втім, може бути й інше пояснення, — сказав Раїн. — Вони залишили одну ракету навипадок свого повернення, аби можна було навідатись до планети знову.
— А чому вони не змогли колонізувати ці планети?
— Ми можемо прийти до деяких висновків на основі аналізу умов, що є на зорельоті. Вмісткисню тут, в атмосфері, значно більший, ніж у нас. На Марсі кисню ще менше, на Венері, очевидно,теж… Може, були й інші причини…
— Так, — промовив Сенцов. — Запитання ще будуть? Ні? Гаразд… А тепер — до роботи.
— Послухайте, — квапливо проговорив Калве. — Але ж це… Не можна ж, щоб на Землі не зналипро це ще роками. Ми зобов’язані використати все можливе. Ми тепер знаємо, як стартують ракети…
— То ж бо ви й морочились мало не півгодини!
— Ми не відразу здогадались… Виявляється, повороту перемикача не досить. Там є ще стартовакнопка, її треба натиснути. Додуматись можна… Чому нам не ризикнути? Залишимо нотатки тут, а самівирушимо на цій ракеті…
— І я б зважився, — підтримав Азаров.
— Ризикувати не будемо, — холодно відповів Сенцов. — Голосувати теж. Робитимемо так, як ясказав. Однаково наші сюди прилетять.
— Звичайно, прилетять! — озвався Коробов. — Он які хлопці залишилися на Землі: Низов,Крамер, Рудик…
— Так, це надійні хлопці, — сказав Сенцов. — Додай до них Іванова і Вольського — от іготовий екіпаж…
— Не можна в такий екіпаж Вольського, — перебив його Раїн. — Астроном він добрячий, алевитримки в нього малувато. Його треба в такий екіпаж, де буде кому його стримувати. ДоУлугбекова, скажімо. Улугбеков, Вернер, Самохін, Ільїн і Вольський — оце буде першокласнийекіпаж.
— З Низовим може летіти Бочаров, — сказав Сенцов. — Хоч він сам найближчим часом можеодержати корабель. Страшенно здібний хлопець… Дзеніс — ось хто може летіти з Низовим. Чудовийпілот…
Так прощались вони з тими, хто лишився на Землі, в кого попереду було ще довге життя,багато мільйонів кілометрів і — хтозна, — може, навіть світлових років шляху…
— А ви говорите — летіти… — промовив Сенцов. — 3 ваших же слів виходить, що всі полетітине зможуть: комусь доведеться залишитись, натиснути стартову кнопку…
— Так то ж — для автоматичних ракет, — сказав Калве.
— А для неавтоматичних?
— За логікою, ракети з екіпажем мусять стартувати після сигналу з самої ракети. В нійтакож має бути стартова кнопка.
— Піди перевір, — посміхнувся Сенцов.
— Може, ти сам сходиш перевіриш? — сказав Раїн. — Я стомився…
— Це ж куди? — запитав Сенцов. — У кібернетичний центр?
— Навіщо в центр? У рубку…
— Куди? — прошепотів Сенцов.
— Я кажу — в рубку, — промовив Раїн.
— Він каже — в рубку, — підтвердив Калве.
Сенцов хвильку недовірливо дивився на них, потім гнівно промимрив щось і вискочив з каюти.Коробов і Азаров кинулись за ним. Раїн і Калве неквапливо пішли слідом.
Наближаючись до клятої прозорої перегородки, Сенцов мимоволі притишив ходу і простяг руку.Але Коробов, який обігнав його, простісінько пройшов далі…
Перегородка зникла.
— Як? — спитав коротко Сенцов.
— Перемикач… — відповів Раїн, який підійшов.
Двері в рубку відчинились легко. Всі п’ятеро, тиснучись у дверях, заглянули всередину.
Як і в центральному посту зорельота, тут уздовж стін тяглися дивани, а посередині стоявпульт — схожий на той, який вони бачили у кібернетичному центрі, тільки значно менший. Дуже малоприладів і ніяких органів керування, тільки круглий екран із стрілкою та дві великі, випуклікнопки — червона і біла.
— Що за лиха година, — сказав Сенцов. — Жодного важеля…
Раїн тим часом оглянув екран.
— Так, — сказав він Калве. — Сумніву нема — між ними зв’язок. Вогники тут точнісінько такрозміщені, як і на екрані кібернетичного поста.
— І стрілка в такому ж положенні, — кивнув Калве.
— Тобі ясно? — запитав Раїн, звертаючись до Сенцова. — Перегородка блокувала рубку, покиповоротом перемикача ми не призначили ракету до вильоту. Тепер решта — за вами, товаришіпілоти.
Сенцов усе ще розгублено дивився навкруги: може, це зовсім не космічний корабель? Як мігхтось летіти в ракеті, де немає жодного органу керування?
— Ні, — сказав він, — на такому кораблі далеко не полетиш. Я, в усякому разі, не ризикну.Вимкніть перемикач, а то ще скоїться що-небудь…
— Але ж ми перевірили схеми… — благально сказав Калве.
— Ні, — промовив Сенцов. — Ні.
Запанувало мовчання. Всі дивились на командира.
— Категорично? — похмуро спитав Азаров.
— Категорично. Я довіряю автоматиці, але не настільки… Раз не можна керувати чи хоч бизадати програму — значить не можна й летіти. Якщо ми навіть вилетимо, то неминуче загубимось упросторі. Ну, хто мені пояснить, як тут вмикаються рулі? А двигун?!
— Ну що ж, — спокійно сказав Раїн. — Вимкнемо…
16
І знову — котру вже ніч? — Сенцову не спалося. Завтра мали покинути ракету — так вінвирішив, адже він за всяких обставин залишався командиром.
Коли б цю ракету збудували люди, він би ризикнув. Одна людина завжди кінець кінцемзрозуміє те, що придумала інша. Але цю ракету будували не люди, а істоти іншого гатунку. А тутусе мало величезне значення: швидкість їхньої реакції, фізичні можливості… Хто його зна — може, вних керування кораблем на біострумах? Вилетіти і нидіти в порожнечі до кінця днів — ні, вже ліпшечекати тут.
Але тут дожидатись — значить не попередити Землю, товаришів. Одначе Калве так і не давобіцяних доказів того, що прихідці були схожі на людей. Зовнішньої схожості мало. На Землі всілюди загалом подібні одне до одного, а в той же час… Надто багато невідомих у цій задачі…
…Все-таки він непомітно заснув, забувся. Крізь сон Сенцову здалося, ніби хтось кличе його.Через силу він підвів голову, та, скільки не вслухався, жодного шерхоту не чути було в каюті. Вусій ракеті панувала мертва, космічна тиша.
І все ж було таке відчуття, ніби хтось його справді кликав.
Сенцов підвівся і вийшов з каюти, щоб походити коридором, заспокоїтись. Довгий, рівноосвітлений порожній коридор уже кілька разів допомагав йому зосередитись, очунятись, зібратися здумками.
Чи правильно вирішує він, командир? Чи не рано відступає?
Правильно, вирішив він ще раз. І більше про це думати не варто. Завтра перейти воранжерею, де є кисень, може, навіть і рослини вдасться використати для їжі. Все.
Він знову повернувся в каюту, ліг на дивані. Дрімота все ближче підкрадалась до нього, іраптом він знову почув чийсь голос.
Так, це був той самий голос… Жіночий — низький, ледь вібруючий, сповнений якогось м’якоготепла… Він легко і мелодійно вимовляв незрозумілі слова, і здавалось — жінка чимось схвильована,притьмом благає про щось дороге, дуже важливе… Чи, може, вона щось пояснює йому? Голос часомпідвищувався, тремтів і знову пестив слух бадьорими, радісними переливами…
І тоді Сенцов одразу пригадав, що тієї миті, коли він уперше почув голос, йому снився сон.Жінка снилась йому, струнка і вродлива. Він не міг зараз пригадати її обличчя, але голос її вінпізнав й інтонацію теж. І так само, як у сні, він не розумів її слів, але відчував теплоту ініжність, якими був пройнятий той голос.
Голос замовк, обірвався на півслові, і тоді Сенцов, остаточно збагнувши, що чує йогозовсім не вві сні, став гарячково розмірковувати — звідки ж він міг з’явитись? Це не галюцинація:жінка справді говорила десь зовсім поруч, тут, у каюті…
Схопившись, він почав старанно нишпорити по каюті. Відчинив стінні шафи, обстежив усю, доостаннього дециметра, підлогу — і нікого не знайшов. І тільки в самому кутку, над ложем, на рівніголови лежачої людини побачив малесенькі дверцята, яких не помічав раніше.
За ними виявився мініатюрний апарат, з нього стриміла пластинка, вкрита складним,неправильної форми візерунком. Мабуть, тут було записано останнє побажання жінки її милому, щовирушив у далечінь, і колишній господар каюти слухав його перед сном…
Чому, йдучи звідси, він не взяв із собою листа? Таких речей не забувають. Просто тому, щовони квапились, чи була й інша причина?
Можливо, командир корабля — каюта ця, найближча до рубки, належала, певно, йому — загинувще раніше. Не випадково ж ракета залишилась на супутнику.
Сенцов щиро пожалів жінку з чудесним голосом, яка ніколи не дочекається назад милого. Та йсама вона, мабуть, давно померла — скільки часу збігло… А втім, може, там, на їхній планеті,живуть довго?
І раптом — уперше з такою ясністю ним заволоділо почуття, що ті, хто будував цей зореліт іракету, були такі ж, як люди. Вони так само кохали, а отже, так само ненавиділи, так самостраждали, так само раділи й думали, і тому ніяке несвідоме зло не могло ховатися в їхнійтехніці…
І ще він зрозумів, що можливість вибратися звідси все-таки є і вони її з часом обов’язковознайдуть!
— Спасибі, люба, — сказав він жінці і вклонився у той бік, де стояв апарат. Він вимовив цетак сердечно, ніби його подяка могла долетіти до неї. Та — хто знає? — може, кожне, навітьнайтихіше слово вдячності і любові не загублюється в просторі і завжди досягає того, кому йогонадіслано, летячи із швидкістю, про яку ще нічого не знає теорія відносності?
Потім він вийняв пластинку з апарата, щоб голос не звучав марно: тільки у важкі хвилинислід було слухати його… Він подумав, що обов’язково візьме її з собою на Землю.
Згодом він вийшов з ракети. Рівень радіації продовжував наростати. Гаятися не можнабуло.
Він пішов будити товаришів. Незабаром усі зібралися. Сенцову не довелось довгороз’яснювати становище.
— Ну що ж, присядемо як годиться… — сказав Сенцов, і всі на хвилинку сіли. Все вже булозібране, все готове до відходу нагору, в оранжерею.
Сенцов подивився на друзів.
Вони вже належали історії — п’ятеро чоловік, що сиділи в чужій каюті.
Вони належали історії, як перші люди, які зустрілися з іншою цивілізацією. Та навіть колиб цього не сталося — а на Землі ж про це поки що нічого не знали, — вони однаково належалиісторії, як люди, що загинули поза Землею, штурмуючи Простір. Ще живі, вони були поховані піднеймовірною товщею просторів, які відділяли їх від рідної планети, просторів, які колисьздаватимуться зовсім не страшними.
І все ж, подумалося Сенцову, вони не армія, яка капітулювала, а солдати, що відпочиваютьміж боями.
Відпочивали бійці… І, як звичайно буває на привалах, хтось тихенько затяг пісню.
Ледве вловивши мелодію, Сенцов підхопив її — так само неголосно, бо пісня ця була з тих,які співають не звучними й добре поставленими голосами, а стиха, трохи, може, неправильно йхрипкувато, з тією особливою якістю, яку в нас називають задушевністю, і не в змозі її замінитиніяка школа і навіть талант.
Це була пісня, яку співали в незабутні і неповторні сорокові роки — такі далекі і такіблизькі їм зараз; пісня, в якій немовби сконцентрувалась уся романтика того суворого, збройногочасу…
В ній співалось про двох друзів, котрі служили в одному полку, — “пісню співай, співай…”(співай, хоч би що там сталося: не тобі одному довелось нелегко! — так розумів тепер Сенцов ціслова), — і, хоч різні були в них вдачі, вони дружили справжньою дружбою (тут пісню підхопилиКоробов і Азаров: хто, як не вони, пілоти, знали ціну справжній дружбі!)…
Земна пісня звучала в примарно, неправдоподібно освітленій каюті. І так шалено захотілоськожному ще бодай на годину побачити Землю — рідну, сувору і прекрасну.
І раптом Сенцов підвівся на весь зріст, очі його сяяли.
— Хлопці! — голосно мовив він. — Ми все продумали, й іншого виходу у нас немає. Тількивідступати… Летіти — божевілля, ми навіть не знаємо, як вмикаються двигуни… Але мені здалося…мені здається — чи так уже необхідно нам усе продумувати? Ви розумієте, адже все це будувалилюди. Люди! Хай вони інакше себе називали, який би вони там не мали вигляд… Але ж не може одналюдина в такому ділі підвести іншу! Летіти не можна, бо не вміємо керувати ракетою. Але Земляжде! І, крім того, вони ж літали! А що, коли й ми зможемо? Може, тут зовсім і не треба керувати?У мене таке відчуття, що розгадка десь поряд, варто тільки ЇЇ пошукати як слід… Адже справа не внаших п’яти життях, дідько б їх забрав зовсім… Могли ж ми загинути й раніше… Але ж люди чекаютьна нас! Якщо ми не повернемось, Земля припинить дослідження, знову ще й ще перевірятимуть усірозрахунки і конструкції, буде згаяно час, можливо, роки… Ми мусимо повернутись!
— Ану, — у тиші, що запала, промовив весело й ліниво Коробов, підсовуючись до столу. —Адже, власне, дім наш майже поряд, — він швидко накреслив на столі пальцем два концентричнікола. — Оце Марс, а це Земля…
— А тут Венера, — іронічно сказав Азаров і накреслив третє концентричне коло, ближче доСонця. І тут же здригнувся — так різко схопив його за руку, вигукнувши, Раїн.
— Ти чого? — запитав Сенцов.
— Нічого… — сказав Раїн. — Просто я ідіот. Марс, Земля, Венера… А в центрі що, я васпитаю?
— Наскільки відомо, Сонце, — буркнув Сенцов. — Ну й?..
— Так, — задоволено кивнув Раїн. — Прошу дозволу відлучитись на півгодини.
— Куди?
— Дуже важливо… Перевірити одне міркування, — сказав Раїн, нишпорячи в купі довідковихкотушок, прихоплених ними із загиблої ракети, і поквапливо закладаючи одну з них в магнітофон. —Одне міркування…
Він закрив очі, прислухаючись до чисел, які монотонно диктував магнітофон. Почав робитирозрахунки на аркушику паперу.
Потім переглянув їх і кивнув.
— Ми вдвох із Калве… Одягайся, Лаймоне, — він почав натягувати скафандр, з нетерплячки непопадаючи в рукава. — І як тільки ми раніше не здогадались… Шукали складного, а виходить дужепросто…
— Та в чім річ? — не витримав Азаров. — Що за секрети?
— Дізнаєшся, любий, дізнаєшся, — сказав Раїн. — За півгодини ми повернемось. Прихопиінвертор, Калве…
Поки троє в каюті чекали на їхнє повернення, не промовляючи й слова і тількиперезираючись, Раїн і Калве проминули відсік з обчислювачами і ввійшли в круглий зал. Раїн мерщійпідійшов до екрана, схилився над ним, глухо — лише з голосу можна було зрозуміти, як вінхвилюється, — сказав:
— Дай-но збільшення…
Калве ввімкнув. Кілька хвилин Раїн напружено вдивлявся, водячи стрілкою по екрану, щосьпідраховував, ворушив губами. Нарешті він рішуче поставив кінчик стрілки точно на вогниксереднього кільця.
— Замірь… — кинув він коротко.
Калве рушив уздовж кабеля, повільно наблизився до дверей, що вели в секцію, сказав:
— Сигнали надходять…
— Так, — промовив Раїн, виписуючи нові цифри на аркушику паперу. Після цього він ще разперевірив положення стрілки. Кивнув головою. Випростався, весело поблискуючи очима. — Ходімо…
За десять хвилин вони були вже в рубці ракети. Три запитливі й повні надії поглядизустріли їх. Калве у відповідь нерозуміюче знизав плечима, покрутив головою. Раїн зразупопрямував до центрального пульта, кілька секунд дивився на нього. Пригладивши чуба, сухосказав:
— Всі ми — а я в першу чергу — заслуговуємо одиниці з кмітливості й логіки. Я ніяк не мігзрозуміти призначення пульта на кібернетичному посту. Калве теж. Та це виявився не його фах… Якбихто-небудь з моїх асистентів на кафедрі не знав, що Земля обертається навколо Сонця, — це був бименший гріх… На пульті позначені — і ми давно повинні були здогадатися — орбіти трьох планет:Марса, Землі, Венери. Ось вони, кільця з вогниками. А вогник у центрі.
— Сонце! — сказав Калве, усміхаючись, наче він уже побачив справжнє, земне сонце — непалаючу, волохату кулю, яким вони бачили його з ракети крізь світлофільтри, а золотисте, ласкаве,земне світило, що сяяло на блакитному небі…