— Сонце, — повторив Раїн. — Але справа не в цьому. Сам факт цей ще нічого не значить…(Сенцов кивнув головою). Стрілка на пульті може знаходитись на рівні будь-якої з трьох орбіт.Причому це не схема: вогники переміщуються, вони показують справжнє положення планет на орбітах удану хвилину — це я спеціально перевірив за довідниками. Велике щастя, що нам вдалося їхврятувати… І ось, встановлюючи стрілку в положенні, коли вістря вказує, скажімо, на Землю, мидаємо завдання кібернетичному центрові, який тут же починає виробляти програму польоту…
— Стоп! — обірвав Сенцов. — А ви цього певні?
— Можливість помилки невелика, — відповів Калве. — Я не припускаю, щоб ми моглипомилитись. Я досліджував дуже старанно. І певен того, що правильно зрозумів загальні принципи…
— І що ж? — запитав Сенцов.
— Програма передається в кіберпристрій ракети, — сказав Калве. — Імпульси надходятькабелем. Ми простежили — він підходить сюди. Машина, як можна дійти висновку, обчислює і задаєракеті оптимальний режим польоту на дану планету стосовно сьогоднішнього положення планет наорбітах.
— Бачите, — вставив Раїн, — в якому положенні стоять зараз вогники? В такому ж, як і вкібернетичному посту. Це може означати тільки те, що ракету зараз підключено до великої машини…
— А якій саме ракеті ця програма передається, — закінчив Калве, — визначаєтьсяперемикачем. Отож може стартувати тільки одна ракета.
— Ясно! — швидко промовив Азаров. — Отже, своїми ракетами вони справді не керували. Відпочатку й до кінця корабель ведуть автомати.
— Це просто інструкція для програмуючого пристрою, — сказав Калве. — Для зручності їївиконано у вигляді планетної карти.
— А чому тільки для трьох планет? — запитав Коробов.
— Не обов’язково… Колись у цей пульт було закладено й інші схеми. Пам’ятаєте, ми бачили наекрані…
— Програма… — сказав Сенцов. — А якщо виліт затримується?
— Обчислювач ракети мусить постійно вносити в неї поправки, — відповів Калве. — Цікавобуде розібратись в його будові…
— Ну, а як же все-таки стартувати?
— Ось кнопки — такі ж, як у кібернетичному посту. Там старт давався білою кнопкою. Справалюдини лише надіслати в машину імпульс дозволу. Далі вона веде корабель сама…
— Що ж, — сказав Коробов. — У велосипеда є педалі, в автомобіля нема. Але ніхто невідмовляється їздити на автомобілі через те, що в нього немає педалей…
— От, значить, як виходить… — промовив Сенцов. — Просто кнопка… Натиснути — і летіти…
— Летіти, — мов луна, повторив Азаров.
— Летіти, — спокійно погодився Коробов.
— Летіти, — сказав Раїн і всміхнувся.
— Летіти — так летіти, — безтурботно озвався Калве. — Тоді я піду порозкладаю речі…
— Слухайте! — раптом голосно вигукнув Азаров, пригадавши в цю мить дві такі ж привабливіпускові кнопки, які владно притягували його руку, коли оглядав він командний пункт у ходовійрубці зорельота. — Слухайте, а що, коли нам летіти прямо на ньому?..
Він змахнув руками, намагаючись пояснити свою думку.
— На чому? — перепитав Сенцов.
— Та прямо на зорельоті! Якщо наші генії розібрались, як запустити чужу ракету, то і зкеруванням усім зорельотом впораються.
Товариші перезирнулись.
— Оце був би подаруночок для Землі! — захоплено сказав Коробов.
Сенцова теж заполонила смілива думка Азарова, але тільки на мить. Він одразу ж поспішивугамувати запал товаришів.
— Нічого не вийде. Вже коли вони кинули тут свій зореліт, то, видно, він зовсімнесправний. І, мабуть, вийшли з ладу його двигуни, звідси й підвищена радіація, яку Азароввипустив на волю, необачно залізши в машинне відділення. Пам’ятаю, ти говорив, що там одні здверей були навіть не зачинені?
Одразу спохмурнілий Азаров мовчки винувато кивнув.
— Отже, там серйозні пошкодження, і господарі, кваплячись, залишали корабель. А вже колисамі творці зорельота не мали надії його відремонтувати, то нам і мріяти про це смішно.
— Правильно, — підтримав його Раїн. — Ліпше, як кажуть, синиця в жмені, ніж журавель унебі.
— А така синиця, як ця ракета, теж подаруночок непоганий, — підбадьорливо додав Коробов,плескаючи Азарова по плечу.
— Гаразд, ходімо збиратися! — рішуче сказав Азаров і перший вийшов з рубки. За ним рушиларешта. Сенцов лишився сам.
— Ну ось… — промовив він стиха. — Ти ж не підведеш, правда?
Ніхто не міг би почути відповіді. Але він, мабуть, почув, бо всміхнувся схвильовано йрадісно.
Зненацька блокнот, який Сенцов поклав на пульт, сплив, завис у повітрі. Всі відчули дивнулегкість, від якої встигли вже відвикнути… Штучна гравітація вимкнулась, дивани повернулись так,що їхня площина стала перпендикулярною до осі корабля. Всі поквапливо вляглися, втонули вдиванах. Стало легше дихати. Сенцов зрозумів, що апарати подають у рубку посилену дозу кисню!
— Ну от, — промовив Коробов. — Аж не віриться. Летимо… А настануть же часи, коли школярібудуть плутати епохи і страшенно дивуватимуться, коли вчитель скаже їм, що зореплавання почалосяв двадцятому столітті, а зовсім не в десятому, як гадає учень Петров, і що Джордано Бруно згубилаінквізиція, а зовсім не гравітація…
— Не забудуть! — сказав Сенцов упевнено. — Ну, по місцях!
В гудінні, що все наростало, ракета здригнулась і повільно поповзла вгору. Це були тількиперші сантиметри з тих мільйонів кілометрів шляху, які вона мала пройти, але вони в якійсь мірібули найголовніші і найтяжчі.
Розімкнулись і розсунулись стіни. Набираючи ходу, ракета проскочила шлюз. Рубку обійнялатемрява, в прозорій бані промайнули ребра естакади — і, викинута могутнім магнітним полем, ракетаковзнула у простір.
— Летимо! — тріумфуюче крикнув Азаров і ледве не прикусив язика.
Кругом загриміло сильно й мелодійно, мов сама гармонія небесних сфер, про яку писали встаровину, спустилась на голови екіпажу. Дивани прогнулися, тіла налилися вагою… Це ввімкнулисьдвигуни, розганяючи ракету.
— Схожі на звичайні, хімічні… — крізь зуби промовив Коробов.
Сенцов не відповів. Втиснутий у крісло, він напружено дивився на екран з червонимициліндрами, ніби чогось чекав. Прискорення зростало, в очах темніло.
Сенцов подумав, що треба було лягти на диван… Але раптом гудіння обірвалось. Прискореннязникло. Всі одночасно попідводили голови. Калве сказав Раїну:
— Страшно було…
— Ще буде, — відповів Раїн. — Але, як сказав один стародавній письменник, це зовсім іншаісторія…
Сенцов побачив, як з одного рубінового циліндра на екрані вилетів сліпучий, вузькийпромінь світла. Викинув промінь ще один циліндр, ще…
— Фотонний! На квантових генераторах! — вигукнув Сенцов, відкидаючись у кріслі.
Сліпуче, хоч і пригашене фільтрами, світло бушувало тепер на екрані. Знову прогнулисьдивани, на шкалах приладів скочили вгору червоні смуги… В повній тиші головний двигун кораблянабирав хід.
— Наступна зупинка — Земля! — урочисто промовив Сенцов. — Він не сяде на Місячну базу,йому це непотрібно. Цікаво, де він приземлиться?
Дивлячись на один з екранів, де, швидко віддаляючись, зменшувалась куля Марса і зовсім уженепомітним здавався щойно залишений ними зореліт, Раїн сказав:
— Схоже на те, що летітимемо лічені дні… Це тобі не політ по орбітальній траєкторії. Вінлетить по траєкторії світлового променя! Приблизно, звичайно.
— Недарма й вигляд у нього такий! — відповів Сенцов. — Що ж, власне, час би вже початиготуватись до посадки…
— Я все-таки хотів би розібратись у цьому кібернетичному пристрої, — пробурмотів Калве іглянув скоса на Сенцова.
— Стоп! — мовив Сенцов, усім тілом радісно відчуваючи, як плавно, все швидше й швидшерозганяється корабель. — Я вам розберусь! Ви не думайте, що коли корабель чужий, то на ньомуправила не дійсні. Корабель тепер наш!
І, всміхнувшись, додав:
— Порушувати роботу автоматів під час рейсу заборонено правилами. Без ОсобливоїНеобхідності…
ЧОРНІ ЖУРАВЛІ ВСЕСВІТУ
Науково-фантастичне оповідання
Простір був безмежний. Не порожнеча, якою він колись уявлявся, а простір, що кипитьзгустками, розрідженнями й завихреннями полів. Простір, що незримо вигинається поблизу зірок іполегшено випрямляється далеко від них; він був нескінченний, і корабель загубився в ньомушвидше, ніж губиться крапля в океані.
Корабель був малий. Видовжений і легкий, окрилений викинутими далеко в різні бокимережаними конструкціями, він спурхував — срібляста летюча риба — над грізними валамигравітаційних штормів, здатних розчавити його, жбурнувши на непомітні рифи забороненихприскорень; він гальмувався й розганявся, він обкутувався хмарою захисних полів — і втікав,вислизав, ухилявся — і знову продовжував свій шлях, і його кристалічна луска тьмяно вилискувала врозсіяному світлі галактичного простору.
А втім, простір нерідко був спокійний. Всередині ж корабля спокій панував завжди. Навітьколи корабель пробивався крізь рукав субгалактичної гамма-течії і в блискучих артеріях автоматівпульсували бурхливі струми, в рубці, салоні й каюті було тихо й комфортабельно, жовті й зеленістіни відбивали м’яке світло, а матова стеля та біла підлога випромінювали такий веселий спокій,який випромінюють лише білі предмети. Автомати ховалися десь у глибинах корабля, й гарячковаквапливість кіберустановки не помічалася — так само як не помічається і захоплений розгул вибухіву камерах мотора.
І зовсім уже спокійні були люди, двоє пасажирів на борту; один — тому, що зовсім не уявлявусього, чим загрожував космос, а другий — через те, що дуже добре уявляв усе; справжній же спокійдається тільки цими полюсами знання.
Було спокійно і було тихо — рівна мелодія приладів уже не сприймалася більше, як шум, іставала чутною лише в моменти зміни режимів. Тихо було й тому, що люди розмовляли зрідка. Розмовамогла надовго обірватися на півслові і відновитися з півслова.
— А все-таки вони не замінять земних, — сказав молодший. Він примостився на відкидномукріслі біля фільмотеки.
Старший промовчав. Він умів мовчати; це можна було збагнути не одразу, як не одразу можнабуло збагнути й те, що Кленов — старий: очі у нього зіркі, шкіра на обличчі гладенька, а рухи іслова точні і сильні. Лише придивившись, можна було помітити, що повіки його іноді виказуютьутому, та ще слова, траплялося, переходили в бурчання.
Так можна було здогадатися, що це — дід. Але тоді не хотілося вірити, що це — той самийКленов, людина з таким земним прізвищем, яка лишила сліди у просторі, підручниках і легендах.Найстаріший — як його шанобливо називали зореплавці.
У перші дні мовчання лишалося тільки згадувати уривки цих легенд. Це був чоловік, який щезамолоду, із земного, нині закритого, Памірського космодрому вирушив у свою першу мандрівку йвідтоді не повертався з неї. Не повертався тому, що під час місячних і навіть річних перерв упольотах він однаково, як казали, жив думкою в космічних дослідженнях, і на Землі йому, мабуть,снилися зоряні сни.
Кленов був випробувач. Якщо ще в давнину випробувачі літаків були інженерами, то випробувачзорельота був пілот і вчений — когорта людей, яка зникає, майже зникла, які часто поодинцівідлітали на дедалі швидших кораблях, поодинці — бо можна було ризикувати безліччю автоматів, ане людьми.
Вони відлітали найчастіше поодинці і повертались, а іноді не вертались… Кленов вертавсязавжди, 1 двічі — не сам; врятованим випробувачам він віддавав свою каюту, але підходити допульта їм не дозволяв. Щоразу він привозив усе більше спостережень і даних — у пам’яті своїй іелектронній, у записах фоно- і відеокотушок. І він привозив усе менше слів, немовби віддавав їхпростору в обмін на знання.
Тепер він був останній з тієї плеяди, решта жила на Землі. Завдання електронногомоделювання Простору з усіма його несподіванками було розв’язане завдяки активній допомозіКленова, і кораблі можна було повністю випробовувати ще в процесі опрацювання. Та залишаючисьвипробувачем, Найстаріший став не просто вченим, а дуже великим вченим, фахівцем з Простору. Вінєдиний, як і раніше, літав сам на кораблі, останньому з випробуваних ним, і випробовував якщо некораблі, то такі пристрої, які ще не можна було промоделювати. Цього разу— новідельта-генератори.