Але таким він був у легендах, а на кораблі був просто дідусь, який чув, коли до ньогозверталися, лише тоді, коли хотів чути, а коли не хотів, то спокійнісінько собі мовчав і навітьне перепитував. А це не найкраща форма бесіди.
— Все-таки вони не замінять земних, — знову сказав молодший голосніше.
Старий підвів сухорляве лице від екрана, його погляд пройшовся звичним шляхом — відвигадливих, за останньою модою, сандалів, по світлому спортивному костюмі, по покритому густою,ще земною засмагою обличчю і каштановій чуприні і врешті зупинився на голубих очах, в яких,здається, світилася цікавість.
— Вам би все земне… Не замінять так само, як нові друзі не замінять старих, — нарештівідповів Кленов. — Та вони потрібні. Старі друзі відходять, однаково — люди вони, чи кораблі, чигіпотези. В моєму віці можна одного разу прокинутись — і не впізнати світу. А до чого це ви — проземних журавлів?
— Про тих, інших, можете сказати тільки ви, — була відповідь. — Хоч це й дивно. Все-таки уваші роки…
— Роки — пусте, нісенітниця, — з задоволенням сказав старий. — Забудьте це поняття,шановний… м-м…
— Ігор, — промовив молодий.
— Шановний Ігоре. Люди вмирають від розчарувань, а не від віку. Ставте перед собою меншезавдань — і вік не матиме влади над вами.
Він скоса зиркнув на співрозмовника і посміхнувся, завваживши його здивоване обличчя.
— Я сказав: “менше завдань”, а не “менші завдання”. Чим менше завдань, тим меншерозпорошеності, менше розчарувань. Та й одна мета може бути варта десяти життів. А втім — до чогоце я?
Він строго подивився на екран. І замовк. Ігор перечекав і сказав:
— Я, мабуть, погуляю…
Він повернувся за півгодини. Кленов, як і раніше, сидів, схилившись до екрана. Терпіння —ось що лишилося йому від минулого. Сидить. Дивиться. Це про нього розповідали легенди. Роки…
Старий озирнувся на ледве чутний звук кроків. На його обличчі був подив: він знову знезвички забув, що їх двоє.
— Ага, це ви, — пояснив він швидше сам собі. — Що нового?
Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.
— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.
— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…
— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?
Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані наекран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.
— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви йне збираєтесь гальмуватись. В чім річ?
— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашоюмікрофлорою. Не треба.
— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтосьподзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?
— Не було потреби, — сказав Кленов. — А телефон у салоні стоїть для того, щоб я міг звідтизв’язуватися з обчислювальною установкою.
— Але ж ви й двох разів не були в салоні?
— Не був, — згодився Кленов. — Та можу бути, і цього досить.
— А ви марнуєте час біля екрана. Адже тільки з’явиться що-небудь, автомати самі…
— Дарма. Я можу їх випередити. А часу в мене досить. Це в молодих його не вистачає. Вонихочуть встигнути скрізь. У мене — одна мета…
Ігор присів на підлогу. На Землі тепер усе частіше сиділи просто на підлозі. Старийпокосився і всівся в кріслі ще пряміше. Він сидів, як на прийомі, і його робочий комбінезонздавався вишуканим, наче вечірній костюм.
— А яка вона, ваша мета? Ще якісь випробування? Або відкриття? Ці Журавлі. Ви про нихкілька разів згадували… Хто вони? Розкажіть про них. Це через Журавлів ми не повертаємося?
Найстаріший відірвався від екрана.
— Я міг би дещо розповісти. Але вам це просто так — з цікавості… Та й розповідати я, правдукажучи, відвик. І взагалі — не варт. А щодо Журавлів… Я ж казав, що старі друзі відходять. І малотого — вони ще залишають нерозв’язані завдання. Це — в кращому випадку. А то ще вони висуваютьїх, відходячи.
— Я починаю розуміти, — сказав Ігор.
— Так?
— Я пригадую…
— Цього ви зробити не можете. Вас тоді ще на світі не було. І ви ж закінчували неМосковський Зоряний…
— Але мені розповідали… Так, там було щось, пов’язане з аварією корабля.
— Що-ось! — протяг Кленов. — Таке треба знати у всіх деталях. Це — дослід. Що-ось!..
— Я ж не космонавт.
— Знаю.
— Та хіба це так важливо? Знати слід основне, а деталі… Це ж було так давно. Ну, аварія…Звичайно, я розумію… І в вас там був хтось, так?
— Хтось — це надто просто сказано, — відповів Кленов. — У мене там був друг. Тоді впросторі не можна було без друзів…
— А хіба зараз…
— Тепер ваш друг може жити на Землі — однаково ви з ним не будете розлучатися: бачите,чуєте його. Та й, крім того, вас у просторі оберігає могутній захист, який зробив корабліпрактично невразливими. А тоді друзі потрібні були тут, поруч. Потужність полів дружбикомпенсувала слабкість захисного поля. Ось чому тоді й виник метод парного випробування. На пробивиходили одразу два кораблі.
— Я пригадую, — повторив Ігор. — Ви ж були там…
— Я був там, — сказав старий.
— На “Согдіані”…
— Ви знову переплутали. Я випробовував “Джордано”. Тепер це вже сива давнина, — він провіврукою по короткому чубові, — корабель класу “Бета-0,5”. Ми дійшли до Евридіки і вертали назад.Що?
— Ви говорили про дружбу, — трохи образившись, сказав Ігор. — Але й нині, трапляється,гинуть друзі — хоч і не поруч з вами. Згадайте “Коринтеру”. На ній загинуло не один і не двоєлюдей. От якби ви тоді поставили собі за мету!
— Так, ми ще не можемо передбачати спалахи Нових, — відповів Кленов. — Але коли-небудьнавчаться й цьому. А втім — це рідкісне явище.
— А той випадок теж був рідкісним явищем.
— Рідкісним? Ну так, звичайно, кораблі й тоді гинули не так уже часто. Це він був на“Согдіані”, мій товариш. “Согдіана” мала потужніші двигуни…
* * *
“Согдіана” мала сильніші двигуни і надійніший захист. Вона могла прискорюватися швидше, інезабаром випередила “Джордано”.
Того дня, коли відстань між кораблями досягла десяти астрономічних одиниць і зв’язок мавприпинитись, пілота “Джордано”, як і буває в таких випадках, охопила нудьга. В космосі завждинудно, коли припиняється зв’язок, хоч би й не назавжди.
На корабель, що пішов уперед, було послано традиційне привітання і побажання чистогопростору. Відповідь мала надійти за шість з лишком годин. Однак уже через півгодини було прийнятосигнал лиха.
Випробувач “Джордано” збільшив швидкість до краю, не перестаючи посилати у простір виклики.Із повідомлень пілота “Согдіани” можна було зрозуміти, що сталося найстрашніше — вийшли з-підконтролю і почали втрачати потужність генератори дельта-поля. Антиречовина в контейнерах“Согдіани” ізолювалася дельта-полем, це було новиною; досі скрізь користувалися для цього тількимагнітним полем. І ось тепер корабель гальмувався як тільки міг, щоб отримати допомогу.
“Джордано” наздогнав товариша через десять годин — якраз вчасно, щоб з безпечної дистанціїпобачити, як темне тіло зорельота раптово перетворилося на яскраву зірку.
* * *
— Вам траплялося спостерігати анігіляційний вибух у просторі? — запитав Найстаріший. — Ні?І не треба. Це невесело—особливо, коли вибухає корабель, а на кораблі летіла… летів ваш друг. Цебуло нестерпне голубе сяйво. Воно тривало всього лиш частку секунди: від надмірного навантаженнявимкнулись запобіжники відеоприймачів. Але й за цю долю секунди я встиг осліпнути, очі моїнаповнилися слізьми. Втім, це не тільки од світла…
Ігор хитнув головою.
— Треба було заздалегідь ввімкнути фільтри оглядоприймачів, — кинув він.
— Звісно, заздалегідь, — пробурмотів Кленов і змовк.
Він знову заглибився у вивчення порожнього екрана, час від часу злегка торкав ручкиналадки. Ігор зітхнув і вийшов з рубки. Білий широкий коридор — не коридор, а зал для прогулянок— вів повз каюти, яких, по суті, не було. За їх тонкими перегородками стояли тільки могутнігенератори дельта-поля. Це через них він затратив стільки зусиль, щоб потрапити саме на корабельКленова. Найстарішого. Діло варте того. Найсильніші на Землі дельта-генератори. А старий зновузамовк. І, мабуть, надовго. Колись і він наполегливо шукав нове — і знаходив. Чим би йогозайнятися до чергового ввімкнення генераторів?
Ігор взяв у каюті дві ракетки й повернувся в рубку через салон. Телефон у салоні мовчав.Старомодний телефон, без екрана. Старий звик до такого.
В рубці старий сидів у кріслі. Він наспівував щось старовинне. Співав він погано, голосйого хрипів, та, мабуть, йому подобалося чути себе. Ігор з притиском зачинив двері — Кленов неоглянувся. Екран освітлював його чоло, розсічене впоперек зморшкою, старомодний комірець у вирізікомбінезона, гладенько поголені щоки. Ігор згадав, що він ще не встиг підстригтися. Власне, вінне дуже вже розумівся на налагодженні побутового комбайна, та комбайн, напевне, й не вмівстригти, як годилося нині.
— Найстаріший, в коридорі можна чудово зіграти в теніс. Ходімо, га? На Землі я грав кожноговечора.
Старий не удостоїв його відповіддю, тільки зачудовано підвів брови. Молодий зітхнув, всівсяна стільчику біля фільмотеки і поволі присунув до себе каталог.
— Треба вміти чекати, — раптом заговорив Кленов. — Ось я вмію чекати. Що ви знаєте проЖуравлів Всесвіту? Нічого? Так, нічого, але набагато більше, аніж знав у той час хтось із нас, бови ж знаєте, що вони існують, а ми того не знали.
“Согдіана” перетворилася на випромінювання. Це був не перший випадок вибуху корабля упросторі, але єдиний, коли комусь пощастило спостерігати такий вибух. Причини вибуху булиневідомі — адже й тоді вже не було випадків, щоб механізми відмовляли в роботі. Згадайте — ах,так, ви не можете того пам’ятати, а я можу, — що польоти до інших систем були дозволені тількитоді, коли першу проблему зореплавання було розв’язано.
— Швидкість, — вставив Ігор. Він не міг утриматися, щоб не вставити слова.
— Чому швидкість? Це тепер, а я кажу про те, що було тоді. Тоді першою проблемою булаабсолютна надійність. Так ось, учені припустили наявність у просторі локальних полів невідомогопоходження, які своєю дією паралізували роботу захисних полів двигунів і контейнерів з АР —антиречовиною. А після “Согдіани” стало ясно, що це — дельта-поле.
— Це була ваша гіпотеза… — сказав Ігор.
— Молодь так часто плутає мене з моїми побратимами. Вигадують легенди. Тоді я не бувсправжнім ученим. Я тільки випробовував “Джордано”. А ця гіпотеза в загальному вигляді виникла щераніше… Одне слово, коли очі мої знову змогли розгледіти що-небудь, дивишся вже було ні на що. Іось і оді я побачив їх.
Ви бачили, як летять журавлі? Ключем, чи не так? Зрештою, ви могли цього й не бачити, аджежуравлів на Землі тепер мало — боліт нема. Допіру ви сказали про журавлів просто так, аби кинутислово. Так ось, журавлі летять ключем. І я побачив на екранах ключ.
Старий замовк. Земні журавлі — осіння прозора жовтінь, сиві од приморозків луки і крилатийключ у вишині, який щоразу відносить з собою щось велике — рік життя. Земля нашої юності, Земля,якої більше нема, але яка все приходить і приходить у снах і стискує груди солодкою тугою. Дивно:не лише вся маленька Земля відома тобі — поїздив, об’їздив усю, і в просторі ти давно — вдома, іна інші планети ступала нога, а батьківщиною лишається маленький клаптик землі, землі нашоїюності, і рідними — земні журавлі в небі…
— Так, багато які птахи летять ключем, — сказав Ігор. — Це описано вже дуже давно. Отож, випобачили на екранах ключ…
— Власне, це було трохи не так, — уточнив Найстаріший. — Я не побачив нічого, лише помітив,що раптом зникли деякі зірки. Потім вони з’явилися знову. Чим було викликане це затемнення, я незнав. Та, слово честі, мені здалося, що сам простір на місці вибуху розірвався на шматочки ітепер поволі склеювався. Скажу відверто, я не здивувався б, якби це виявилося дійсно так, хочсама думка про те, що простір може рватися, була безглузда. Я не здивувався б, бо відчув: це бувдотик до чогось нового, невідомого, таємничого… Знаєте, буває таке відчуття. Хоч ви, мабуть, незнаєте.
— Я знаю, — промовив Ігор. — Я знаю…
Він знав. Варто тобі зайти до лабораторії когось із твоїх друзів, знайомих чи незнайомих, іпо збуджених обличчях, по щасливих очах, які бачать щось, чого не бачать інші, ти розумієш: вонидоторкнулися до невідомого. Земля — тобі знайома ще така мала частина її, а вона бачиться тобівся, Земля з її можливістю поринути в роботу без відпочинку й відпочивати, працюючи, і кожен денькінчиками пальців бодай трішечки торкатися майбутнього і всім тілом відчувати його політ, — Землямого майбутнього, я знаю…
— Ну, припустимо, ви знаєте. Але це й усе, що я побачив. Ні через відеоприймачі, ні вінфрачервоному діапазоні я не зміг побачити нічого, крім короткочасного, майже миттєвогозатемнення деяких зірок. Потім я знову запустив двигуни, обійшов увесь район катастрофи і, нічогоне виявивши, повернувся додому. І тільки там, опрацьовуючи записи дельтавізорів, на які під часпольоту я не звернув уваги, бо, на мою думку, вони ніяк не могли мені допомогти в даному разі, —опрацьовуючи їхні записи, я розгледів Журавлів.
Це були широкі чорні полотнища — абсолютно чорні, вони, очевидно, поглинали всю енергію,яка падала на них, і через те бачити їх було неможливо: вони нічого не відбивали, жодного кванта.Тільки дельтавізори побачили їх; можливо, вони випромінюють дельта-кванти.
Абсолютно чорні були вони і немовби двомірні — здавалося, вони зовсім не мали товщини.Площа кожного з них дорівнювала десяткам, а може й сотням квадратних метрів, а можливо й тисячі —точніше визначити дельтавізори не змогли, не дали навіть порядку величини. І вони летіли ключем;зрештою, може й конусом, дельтавізори не давали тоді стереозображення. З їх записів ми на Землізробили фільм. Ми — я і товариші по Московському Зоряному — дивилися його багато разів,намагаючись зрозуміти, що ж таке Ці полотнища, які затуляли зірки. Вдалося визначити їхнюшвидкість; виявилось, що вони летіли з прискоренням. Встановили й напрямок їхнього польоту, та,оскільки швидкість була змінною, орбіту обчислити не вдалося. Це було все.
Отак ми вперше зустрілися з Чорними Журавлями Всесвіту. Так їх тоді назвали — за колір і засхожий на ключ стрій. Вони летіли, немов живі. До речі, ви ж ніколи і не бачили живих.
Кленов замовк. Ігор чекав, не наважуючись порушити цю мовчанку: йому хотілося, щоб старийрозповідав далі, і він розумів, що одне недоречне слово змусить знову надовго поринути в мовчанняНайстарішого, який уже давно довів, що вміє мовчати.
— Це й була загадка, яку залишив друг, — сказав Кленов, і в його голосі неждано прозвучалаіронія — мабуть, вона стосувалася власної, дещо незрозумілої балакучості, а може, просто служилазасобом для того, щоб не виказати своїх почуттів. — Таємниця загибелі, як говорили колись. Булостворено багато теорій, висловлено купу гіпотез… Безперечним лишалось одне: саме вони, Журавлі, йбули вбивцями.
— Невже вони?..
— Та ні… Ну, я не точно висловився… Звісно, не вони; вбивцею у більшості таких випадківбуває наше власне незнання законів природи. Але людина не може звинувачувати себе в тому, що воначогось ще не знає: якби вона робила це, людство було б вічно винувате. Адже й життя, і смертькінець кінцем — також багато в чому наукові проблеми.
— Біологія… — почав було Ігор, та Кленов перебив: