4
Нічого страшного не сталося: нахилившись, ракета зупинилася — завмерла під кутом градусіву шістдесят до вже явно відчутної горизонталі. Всі поволі приходили до тями: Калве солодкопозіхав, Азаров потирав забитий лікоть. Намагалися збагнути, що ж саме сталося. Сенцов похмуропідбив підсумки:
— Ну, сьогодні тривог, здається, — за весь політ одразу.
В рубці панувала деяка розгубленість. Так, мабуть, почувають себе потерпілі відкорабельної катастрофи, які вибрались на твердий грунт безлюдного острова: і радіють, і водночасрозуміють, що попереду, з усього видно, на них не чекають приємності.
Нарешті Коробов підвівся, кивнув Азарову — обидва пішли перевіряти робочі приміщення йдвигуни, нишпорити по тісних закутках навколо компресорів і камери згоряння. Калве присівнавпочіпки перед обчислювачем, почав оглядати його. Сенцов наказав вимкнути зайве освітлення, усілокатори і електростатичне поле метеорного захисту.
— А якщо?.. — запитав Раїн.
— А якщо — однаково не врятуєшся, — відповів Сенцов.
Раїн кивнув, немов зовсім заспокоєний відповіддю, і почав переключати екрани нателеприймач заднього огляду. Вони не оживали: очевидно, на кормі були пошкодження.
Коробов і Азаров невдовзі повернулися, витираючи забруднені руки. Коротко доповіли. Підчас першого поверхового огляду все виявилося в порядку, прокрутити ж компресори холостим ходомвони не наважились: надто багато доведеться затратити електрики. Подекуди зіпсувалося освітлення,та це вже дрібниці.
Сенцов, який уважно вивчав прилади, вислухав усі донесення. Кивнув ніби навіть байдуже.Потім повернувся до Раїна:
— Сильне магнітне поле — дивно… Та й гравітація більша за теоретичну, якщо пам’ять мене незрадила…
— Не виключено, що супутник складається з надтвердих порід. Або…
— Або? — швидко спитав Сенцов.
— Нічого… — зам’явся Раїн. — Ні, звичайно, нічого… Просто дуже цікавий випадок…
— А посадка? — озвався Сенцов. — Теж породи?
— Для гіпотез — не час… Посадка? І ти всього-на-всього людина. Неточний рух…
— Загалом, — не втерпів Коробов, — тут дехто скаржився, що малувато пригод… — Вінпідморгнув Сенцову, поплескав по плечу Раїна. — Ось вам пригода першого розряду. Адміністрація нешкодує затрат…
Азаров скоса зиркнув на нього, щось пробурмотів. Більше ніхто не промовив жодного слова —всі дивились на командира. Він мовчав, як усім здалося, надто довго… Було зрозуміло, щодоведеться вийти з корабля, і на обличчі Азарова з’явилося таке відверте бажання якнайшвидшевийти назовні, що Сенцов пожалів його більше за інших, бо знав: саме Азарову доведетьсязалишитись. Виходити мали ті, хто більш обережний, до того ж Азаров — незамінний зв’язківець.
Не можна, з міркувань безпеки, виходити і Калве. Господар кібернетичних установок, вінмусить чергувати біля них. Чекати в ракеті мав і Коробов — досвідчений пілот-космонавт, він, навипадок чого, візьме командування.
— Назовні вийдемо я і Раїн, — промовив Сенцов. — Супутники — це за його фахом, — додаввін, хоч міг нічого не пояснювати. — Решті — чергувати за аварійним розкладом. Відремонтуватиосвітлення, налагодити побут, підтримувати з нами зв’язок…
— Тобто культурно розважатись, — буркнув Коробов.
Азаров промовчав, лише гнівно глянув з-під брів, підвівся й підсів до рації малогозв’язку.
— Не сумуйте, — втішив Сенцов. — Встигнете… Робота всім знайдеться: це можу гарантувати.Ми тільки розвідка…
Знов-таки він міг нічого не пояснювати, та йому чомусь хотілося їх втішити, лишитизаспокоєними. “Як перед смертю”, — сердито подумав він.
Із стінних шаф дістали два скафандри. Сенцову й Раїну допомогли одягтися. В скафандрахобидва здавалися однаково товстими, великими. Прозорі спереду шоломи зробили їх істотами, щоналежали тому, зовнішньому світові.
Перевірили кисень, систему регенерації. Сенцов подув у мікрофон шолома, проказав виразно:“Раз, два, три, чотири…” Так само зробив і Раїн. Потім вони, прощально піднявши руки, попрямувалидо дверей. Калве і Коробов проводжали їх до виходу.
Сталеві десятиміліметрові двері зачинилися за ними. Важелі, що притискували їх, блиснувшиголубуватим металом й холодно дзвякнувши, упали на місце. Минула хвилина, і Коробов побачив, якстрілка манометра швидко стрибнула вниз: гідравліка і тиск повітря в камері витиснули кришкувхідного люка, що прикипіла до гнізда.
Троє зосталися в ракеті… Азаров сидів біля рації і час від часу неголосно запитував: “Ну,як там? Як?” Із зв’язком робилося щось незрозуміле: голоси Сенцова і Раїна було чути глухо,неначе космонавти уже встигли відійти далеко від ракети або ж між ними й кораблем була якасьекрануюча перешкода.
Час від часу чутність взагалі зникала, немовби над поверхнею супутника бушувала магнітнабуря. Стрілки манометрів конвульсивно смикалися. Магнітна буря на поверхні мізерного каменя, щонеприкаяно блукає в порожнечі? Здоровий глузд Азарова ніяк з цим не міг погодитися, але приладивперто показували своє. А тут ще Калве не давав спокою…
— Скажи Сенцову, нехай у першу чергу огляне сонячні батареї, — наполягав Калве ужевтретє.
Азаров, нарешті, зрозумів, чого він хоче, кивнув. Справді, без джерел енергії їм будепогано.
Збільшивши потужність, він почав викликати в мікрофон. Нарешті голос Сенцова, немов крізьподушку, відповів: “Батареї? Та гаразд — почекай ти там з своїми батареями…” Азаров знизавплечима. Потім у навушниках хтось забурмотів. Можна було розібрати лише, що це голос Раїна.Сенцов вигукнув йому у відповідь: “Не може бути!”
Азаров поквапливо перемкнув прийом з телефонів на динамік, щоб було чути всім, інетерпляче закричав у мікрофон: “Ну, що там? Та відповідайте ж!” Але голоси ставали дедалінерозбірливіші. Коробов, що зайшов з коридора, зупинився в дверях — він почув, як з динамікадолетіло Раїнове: “Дивись, дивись!..” На цьому зв’язок остаточно перервався. Тільки густийфоновий гул долинав з динаміка.
Азаров рвучко простягнув руку — ще підсилити напругу, і в цю мить усі троє відчули, якзатремтіла й стала вислизати з-під ніг похила підлога рубки…
5
У вихідному відсіку Сенцов і Раїн на мить затримались. Рухатися в скафандрах здалосянезвично важко. Раїн відчув краплини поту на чолі, але витерти їх було неможливо, хоч астроном іспробував, витягнувши шию, дістатися лобом до верхньої непрозорої частини шолома.
Сенцов відсунув один за одним два запобіжники. Секунду уважно дивився на Раїна. Тойкивнув. Тоді Сенцов долонею натиснув червоний великий ґудзик на щитку.
Якусь мить здавалося, що люк взагалі не відкриється; потім він із зітханням подався.Останнє, що вони почули через виведені на зовнішній бік шоломів мікрофони, був короткий свистповітря, яке рвонулося з відсіку. Потім настала дивна, невагома тиша. Ледве чутні шуми внавушниках рацій змушували морщитися, наче від гуркоту поїзда.
Люк виявився майже над головою, та це не мало значення. Трохи присівши і рвучковідштовхнувшись ногами, Сенцов злетів догори. Сів, притримуючись за борт. За ним у такий жеспосіб подався Раїн і теж затримався на краю люка.
Секунд десять вони ширяли отак, оглядаючись, але після яскравого світла в ракеті розібратищось навколо було важко: Марс ховався десь за близьким горизонтом.
А просто перед ними — перед ними був Всесвіт… Вони бачили його таким уперше: це не булозоряне небо Землі. Тут Всесвіт обіймав їх з усіх боків. Вони були в самому центрі його,віч-на-віч, наодинці з ним. Поволі, ледь помітно він обертався навколо них, вражаючи такоюкількістю зірок, якої не видно було з Землі. їх не затуляла атмосфера; вони сяяли так яскраво, неблимаючи, що від їхнього шаленого світла, здавалось, не можна буде більше ніколи й нікудисховатися. І це було зовсім не те видовисько, що в телескопі, бо хіба велике поле зору навітьнайбільшого телескопа? За оманливою непорушністю світил вгадувався стрімкий рух. Далекі галактикипломеніли, мов застиглі вибухи. Здавалось, до них можна було дотягтися — випростана рука тутпростягалась у Всесвіт, не зустрічаючи ніяких перешкод.
Раїн глибоко зітхнув. У трепетному захваті дужче забилося серце, очі вбирало од цієїкраси, і Раїн ще раз зрадів у душі, що з усіх можливих у житті шляхів він обрав зоряний.
Відганяючи чари Всесвіту, Сенцов труснув головою. Змірявши очима відстань, стрибнув;повільно, як падають уві сні, опустився на поверхню Деймоса. Раїн стрибнув за ним, трохизачекавши — щоб не обігнати Сенцова й дати йому можливість першим увійти в невідомий світ, як іналежало капітанові.
Постояли, доки очі не стали звикати до темряви. Потім Раїн нагнувся, присів навпочіпки.
— Порода якась дивна… Корінна, звичайно, але…
Діставши із затискача на поясі так званий універсальний інструмент, він спробував вирубатишматочок грунту. Та навіть електричне долото виявилося безсилим: чи то з незвички працювати вскафандрі, чи з якоїсь іншої причини, нічого в Раїна не виходило. Надтвердий сплав долота навітьне подряпав темної поверхні планети.
Раїн знизав плечима, задумливо сховав інструмент. Провів рукавицею по тому місцю шолома,яке закривало чоло, і сказав, чомусь перейшовши на “ви” — так бувало з ним у хвилини роздумів:
— Дивно… Ви звернули увагу — грунт, я б сказав, гладенький і, судячи з усього, має великувідбивну здатність. З точки зору мінералогії — це нонсенс. Навіть крига — ну, крига, мабуть… Алеця твердість, га?
Та Сенцов його не слухав. Бурмочучи щось собі під ніс, він одійшов на кілька кроків,ступаючи обережно, наче по гарячому камінню. Звідси краще було видно місце, де опустиласьракета, — та скеля, на якій вона лежала.
— І все-таки ця посадка… — сказав він. — Нічого не розумію!.. Адже не перший день кінецькінцем я за пультом! Намагаюсь пригадати — ні, ні в кого не було нічого схожого, і ніяка теоріятаких випадків не завбачає.
А факт — наяву. А факти, як відомо, дають початок новим теоріям…
Він знову почав бубоніти щось собі під ніс. Раїн, підійшовши до нього, сказав:
— Еге ж, як це вам вдалося посадити корабель на вершечку такої скелі — не розумію!.. Ценавіть не мистецтво, це щось надприродне. І дивіться, як ракета лягла на схил — хоч зараз злітай.Дуже вдало, дуже…
— Злітати — добре, падати — погано… — похмуро промовив Сенцов.
— А взагалі-то цікаво… На Землі це сприйняли б за результат вивітрювання…
Одначе вітру тут, звичайно, бути не могло, та й ніякий вітер не зміг би так обточитиповерхню планети, щоб надати скелі форми естакади, спрямованої вгору під кутом градусів ушістдесят. І Раїн конвульсивно схопив Сенцова за руку — рукавиця ковзнула по твердому пластикускафандра: він зрозумів, що це не могла бути проста примха природи.
Напевне, й Сенцов відчув те ж. Він поквапливо крутнув вимикач; спалахнув голубуватимсвітлом закріплений на шоломі невеличкий, але сильний прожектор. Від нього не простягся звичнийсвітловий промінь — тут не було ні повітря, ні пилу, і тільки десь вдалині, у порожнечі сяйнуласрібним блиском крихітна порошинка — зникаюче малий, але самостійний світ.
У світлі прожектора Сенцов побачив вершини ще двох таких же дивних естакад, якіпіднімалися з-за близького горизонту. І нахил вони мали однаковий — у всіх в один і той же бік…
Сенцов, економлячи енергію, вимкнув прожектор. І одразу ж Раїн, стаючи навшпиньки, немовдля того, щоб високий Сенцов краще почув його шепіт (хоч розмова велася по радіо), пробурмотів:
— Це ж… Ти розумієш? Це ж…
Обидва опустились на коліна, почали уважно розглядати поверхню під ногами. Цього разуввімкнув прожектор Раїн. Обидва одразу ж зажмурилися, в обох потекли сльози: світло прожектора,здавалося, відбивалось у дзеркалі, сліпило очі.
— Справді, альбедо — приблизно нуль сім, — сказав Сенцов. — І поверхня чиста, немаєніякого пилу. Отже — захист? Наведене поле? Л висновки?
Раїн, не відповідаючи, став на ноги, рухи його були урочисті. Він вимкнув прожектор(одразу все довкола потонуло в непроглядному мороці), прокашлявся, наче на кафедрі перед лекцією.Надто велике, надто неозоре за значенням і наслідками було те, що розкрилося перед ними. Та самев цю мить Сенцов сердито сказав:
— Ось і вір вам, корифеям, після цього!.. Ви аж пінитесь, доводячи, що супутники Марсаприродного походження!
Раїн не захищався. Він просто простяг Сенцову руку, і рукавиці скафандрів зійшлися впотиску. Не відпускаючи руки астронома, Сенцов сказав — по голосу відчувалося, що вінусміхається:
— Отаке-то!.. Тепер починає прояснюватися й історія з нашою посадкою. Раз супутникштучний, виходить…
— Виходить, на ньому є господарі! — сказав Раїн, щасливо виблискуючи вологими очима. —Вони побачили нас, посадили… Зустріч з іншим Розумом, ти розумієш? Подумати тільки, ми моглипройти за якихось сім тисяч кілометрів і нічого не дізнатися! А ще кажуть, що не буває щастя…
Вони були щасливі в ту мить. Справді ж бо, як інакше назвати зустріч з Розумом, що мешкав,як виявилося, зовсім по сусідству з їх батьківщиною. За розрахунками, події цієї слід було чекатище не одному поколінню, а їх, виявляється, відділяли від неї години чи навіть хвилини…
Тримаючись за руки і не усвідомлюючи навіть, що вони роблять, обидва швидко закрокуваливперед по гладенькій поверхні. Це був суто інстинктивний порив, в якому не брав участі розум, апідштовхувало вперед лише підсвідоме бажання швидше, якомога швидше зустріти розумних побратимів,творців і будівників цієї штучної планети. Вони майже бігли, забувши про необхідністьдотримуватися сумірності руху з малою силою ваги і високо підстрибуючи від цього на кожномукроці.
Так вони пробігли метрів п’ятдесят, і підвищення, на якому лежала ракета, почало вжевідсуватися до горизонту. Тоді Сенцов раптом зупинився.
— Стривай… — сказав він. — Куди це ми так летимо?
— Як це — куди? — здивовано спитав Раїн, який теж зупинився. Потім зненацька розсміявся.
— Авжеж, справді — летимо… — весело промовив він.
Сенцов спохмурнів, сердито засопів. Йому стало соромно за таку легковажність — побігли,немов хлопчаки.
Тут до них з навушників і долинув голос Азарова, який нагадував про батареї. Сенцоврозсердився ще більше: скільки хвилин втрачено на якусь біганину! Розвідники, називається!..
Обидва швидко пішли назад, до ракети. Намагаючись не відстати від Сенцова, Раїнрозмірковував про те, як ліпше підключити до обстеження супутника весь екіпаж. Ну, одного Сенцов,звичайно, залишить чергувати, але решта ж зможе вийти з корабля. Оскільки супутник штучний, тозустріч з його господарями відбудеться. І чим більше людей вийде за межі ракети, тим більшеймовірності швидше відшукати якщо не самих господарів, то бодай хід, який веде до них, коли вониз якихось міркувань самі не хочуть вийти з внутрішніх приміщень. Доведеться якось обміркуватиспособи переговорів, передачі хоч би основних понять, вироблення якоїсь спільної мови, щобповернутися на Землю не з порожніми руками, а з вантажем тих знань, які космонавти зможутьпочерпнути в господарів цього світу — очевидно, більш розвинених за людей, принаймні за рівнемтехнічних знань; Раїн міркував так через те, що на Землі ще не вміли монтувати у просторі такихвелетенських супутників. Розібратися у всьому цьому було так цікаво, не кажучи вже про те, щотреба було отримати відповідь на питання, чому такі близькі сусіди досі не відвідали Землю, щоРаїн зловив себе на думці: “А непогано було б тут затриматися надовше…” І навіть захопленопокрутив головою, подумавши про те, яку бурю зчинить їхнє відкриття серед учених усього світу —та хіба тільки серед учених!
— Чи ти заснув, чи що? — в цю хвилину Сенцов ляснув його по плечу.
— Га? Ні. Я слухаю, авжеж, — сказав Раїн. — Я цілком згоден…
Сенцов посміхнувся, почав терпляче повторювати:
— Спочатку оглянемо корму. її, мабуть, добряче розхитало. Звісно, може, й не варт було востанню мить вмикати рулі… — Це зауваження далося Сенцову не дуже легко. — Потім — сонячнібатареї. І, залежно від результатів, складемо план роботи. Якщо ніяких серйозних пошкоджень нема,почнемо перекачувати пальне.